Густі сутінки закутали втомлене від літнього спекотного
дня місто. Вмиканням вуличних ліхтарів воно перейшло у режим ночі, але містяни
не квапилися на спочинок. Навпаки, кінець суботнього дня збирав у центрі міста
людей, що шукають розваги. Тільки я з рюкзаком за плечима, з пристебнутими до
нього карематом та спальником проходив повз гучний гомін веселих компаній, ідучи
від людей у темряву ночі. Сьогодні я полишив свою зону комфорту та спокуси маленького
острівця цивілізації – моя ночівля має бути серед лугових трав та просто неба. Там я буду сам
на сам з природою, буду вкушати її буття, насолоджуватись подихом літньої ночі,
питиму ніжну ранкову красу.
Дійшовши до мосту, я спустився стежкою в густі темні
берегові зарості річки… ще через деякий час вийшов на відкритий простір лугу.
Поодинокі дерева та чагарники ще вирізнялися силуетами на тлі світлішого неба, в західній частині якого яскраво світила сусідка Землі – Венера. За
римською міфологією – богиня садів,
краси та кохання. Через деякий час вона зникне за обрієм у своєму вічному бігу за Сонцем. В
південно-східній частині неба споглядав на світ Юпітер – головний бог неба і
грому Стародавнього Риму, а за сумісництвом – найбільша планета Сонячної
системи. Високо в горі гордо сяяв Арктур – з давньогрецької «Страж Ведмедиці» –
зірка далекого чужого світу. Мої очі вловлювали фотони світла, які залишили
зірку 36 років тому. Ким я був тоді, що робив, про що мріяв?..
Мої ноги ступали вже по скошеній траві, деінде ще лежало
незібране сіно. Я йшов і йшов, занурювався в потоки повітря – то теплі з
запахом сіна, то прохолодні болотні, які
приходили зі сторони річки. Позаду мене на небосхилі зливались між собою,
губились десь у далині вогні міста. Пройшовши ще трохи, я потрапив у місце
нескошених трав та побрів вже по ромашковому килимі. Щоправда, більшість квітів
вже перецвіло, але були й ті, котрі ще раділи життю. Я вирішив, що заночую
серед них в останній час їхнього буття.
Коли вмостився на карематі, довелось зачохлитися у спальнику по самі очі,
бо у траві, крім мене, вподобали собі місце наші «друзі» – комарики. Хай їм
грець, жаб на них не вистачає! Вони з пронизливим писком, немов бомбардувальники,
заходили в піке до мого шнобеля. Я чмихав, крутив носом, прикидався поліном з
річними кільцями… мовляв, «Звідки в мене та кров…»… але цих голодних монстрів
не можна було провести, вони були невблаганні, ламали мені всю романтику та
підточували підвалини моєї філософії. Згодом, чи то я вписався в пейзаж, чи то
небеса змилувалися наді мною, чи то пискляві
втомилися та стали рідше мене турбувати, я розслабився та почав сканувати
навколишній світ, заглиблюючись в стан тут і зараз.
Переді мною на небокраї над темною смугою лісу слабке
світло заграви – десь там у декількох
кілометрах за лісом розкинулося село
Березці. Ліворуч від мене ланцюжком з точок світла вуличних ліхтарів простягнулося
село Лутівка. Праворуч в берегових хащах верболозу шуміли води річки Тетерів,
долаючи на своєму шляху рукотворну греблю з каміння. Над головою небозвід
розкинувся шатром рясно осяяний зірками. Я лежав просто неба, мої очі вишукували
обриси давно вже знайомих сузір’їв. Сатурн,
а за ним і Марс вже вийшли на свою нічну прогулянку. Ніч набирала силу: Чумацьким
шляхом, який вже просипався сіллю зірок, мовчанням пташок, прохолодою та
вологістю повітря… Я з головою загорнувся в спальник, лишивши
невеличкий отвір для дихання. Мої думки почали плутатись, чіплятись за якісь
невиразні образи… усвідомлення себе,
місця, часу щезало…
Не відаю я, скільки пробув у небутті, розбудила мене
нічна німфа своїм пекучим поцілунком. Коли остаточно прийшов до тями, то
зрозумів, що то була лише самка комара. Вона залишила мені на спогад припухлу
та затерплу губу. До того ж я відчув ще й прохолоду ночі, що взяла мене у свої обійми.
На жаль, мій тонкий спальник схожий не на спальник, а на чохол від комарів.
Єдине місце, яке не облизувало мене прохолодою – це каремат, і я притискався до
нього, немов немовля до рідної матері. Так я в напівдрімоті проводив залишок
ночі. Я слухав ніч. Шум води на греблі… квакання жаб – вони що, працюють в три
зміни та ніколи не замовкають?.. Гавкіт собак, який доносився з села… Напевно,
так вони спілкуються між собою, а тиха ніч створює собачу соціальну мережу. Про
що вони там між собою… хтозна… На цьому звуковому фоні з’являється невпевнений
меланхолічний спів одинокого чорного дрозда. Через декілька хвилин до його
пісні долучається ще якась пташка. Я трохи підводжусь, спираючись на лікті, та висовую голову зовні зі спальника…
Світ змінився… На небосхилі з’явилася тонка бліда смужка
світла. Простір навколо втратив свою чорноту, став трохи сіруватим, більш прозорим,
хоча на небі ще багато зірок. Насичено-жовтий рогатий місяць завис над лісом. Ще
декілька хвилин – і радісним переспівом пташок наповнюється світ. Тепер він
домінує серед навколишніх звуків. Все, я
відчуваю, що магія ночі миттєво втратила силу, настає полегшення! Згадується
момент фільму «Вій», де його головний герой Хома Брут радіє першим півням та
щезанню нечисті. Цю тонку межу переходу між темрявою і світлом можливо відчути
тільки на самоті. Напевно, тому, що в людині глибоко в підсвідомості криється
древній інстинктивний страх ночі. Він формувався мільйони років, адже ніч для
наших пращурів була наповнена небезпеками. Темрява – світ хижаків та
невідомого.
Дивлюсь на годинник: лише трохи за третю, до сходу сонця
ще майже дві години, а вже цей темний світ не можна назвати ніччю.
До четвертої години я ще верчуся, кручуся в спальнику. Потім
виринаю в ранкову прохолоду, збираю свої пожитки та іду на Кам’яне озеро
зустрічати схід сонця. Чим ближче до сходу – тим більше світ проявляється
кольорами. М’яке ранкове світло проникає в найтемніші закутки чагарників та
лісу. Хмаринки на небі підсвічуються різнобарв’ям. Набирають золотавини
верхів’я сосен. Ось і Кам’яне озеро – насправді це давній рукав річки, який з
часом перетворився на систему озер довжиною понад два кілометри. Йду берегом,
порослим кущами верболозу та очеретом. Води озера спокійні, вони віддзеркалюють
берегові порослі та тон ранкового неба. Я дивлюсь на пагорб, де повинно
з’явитися сонце… Ще мить… і перші промені сонця торкаються мого тіла, я
примружуюсь від яскравого світла…
Груди наповнюються чистим ранковим повітрям!
Серце перебуває у захваті!
Розум усвідомлює буття!
Павло Тужик
13.08.2018
Немає коментарів:
Дописати коментар