В
усі часи знаходилися люди, в руках яких накопичувалися великі цінності.
Володарі, зрозуміло, прагнули якомога надійніше сховати свої скарби. Але часто
траплялося так, що на власника скарбу чекала трагічна доля. Минали роки та
століття, і випадок всміхався якомусь бідоласі, свідку чи сучасному
дослідникові, якщо знаходили ті скарби. Місто Радомишль існує дуже давно і
легенди про скарби приходять до нашого часу із глибини віків.
Київський князь Святополк у
боротьбі за великокнязівський престол повів у Київ велике польське військо на
чолі з польським королем Болеславом Хоробрим. Але Болеслав недовго утримався у
Києві, незабаром вигнаний новгородською дружиною Ярослава Мудрого. Тікаючи з
Києва, польські війська перебралися через Тетерів і на болотистих берегах Мики
загубили багато возів зі скарбами.
Дехто з дослідників вважає, що
річка Тетерів за останні двісті років
тричі міняла русло. На мапі 1811 року повноводна Мика до «Крохмалки» мала назву
Мала Мика, а від «Крохмалки» — Велика Мика. Річки Тетерів і Мика з’єднувались
далеко біля лісу, це місце в народі називається «Гребля Павловського». Та що
там Мика! Струмочок Сухарка тисячу років тому- велика річка, яку можна було
перепливти хіба що на коні. Колишні береги річок і можуть колись здивувати
пошуковців цінними знахідками.
На горі Микгород здавна місцеві
мешканці – селяни віднаходили багато уламків глиняного посуду, різні прикраси,
зокрема – золоті й срібні. Метикуваті Радомисльські крамарі – євреї їх
скуповували, переплавляли в злитки і спродували в губернське місто Київ. Існує
цікава легенда пов’язана з Микгородом. На місці де нині знаходиться будівля
Радомишльського лісництва, стояла ошатна княжа оселя. Історія зберегла ім’я її
господаря — князь Данило. Поблизу розташовувалися різні господарські будівлі, а
вся територія навкруги огороджена дерев′яним частоколом. Біля терема знаходився
кам′яний погріб, де, за переказами, князь Данило ховав своє добро. Монголо-татари захопили і зруйнували Київ,
військо загарбників пересувалось руслом замерзлої річки Тетерів. На шляху
завойовників знаходився Микгород. Князь Данило, дізнавшись, що ворог уже
близько, наказав зруйнувати і зрівняти погріб із землею. Ця легенда існує дуже
давно. Ще у позаминулому столітті спеціальна експедиція, до складу якої входили
і солдати царської армії, перекопала весь Микгород. Солдати скололи багнетами
землю, де колись стояв княжий терем, але так нічого і не знайшли.
Років сорок тому командир
військової частини (яка знаходилась на нинішній території ЗОШ №5) вирішив
обновити огорожу частини, замінити дерев’яний паркан на бетонний. Солдати
копали ями під стовпи завглибшки півтора-два метра. В одній із ям, за музичною
школою, знайшли глечик, наповнений в основному миколаївськими срібними рублями
і полтинниками. Солдати розібрали ті монети за лічені хвилини. Коли ж про це
дізнався командир, усіх копачів вишикували на плацу і провели справжній трус.
Але, звичайно, левова частка цього скарбу все ж зникла.
Років сорок п’ять
тому у великому, колись панському, будинку по вулиці Лутовецькій (колишня
Дзержинського) робили капітальний ремонт. Розібрали і старовинну грубку, сміття
і цеглу з якої вивезли за місто. Через кілька днів до продовольчої ятки на «Звіринці»
завітали діти і, протягнули продавщиці кілька монет, попросили зважити їм
цукерок. Жінка поглянула на ті «копійки», у неї руки затрусилися — то були
золоті царські п’ятірки і червінці. На радощах продавщиця зважила кожній дитині
по кілограму цукерок, навіть не запитавши про те, де ж малюки взяли ті гроші.
Повернувшись додому, діти з захопленням розповіли батькам, що за якісь там
копійки тітонька зважила їм по кілограму цукерок. Батьки відразу все зрозуміли,
за кілька хвилин оточили ятку і витрусили ті «копійки». І гуртом поспішили до
смітника. Через годину вже половина Радомишля пересівала той смітник. Левова
частина скарбу, звичайно ж, зникла.
Цей
старовинний особняк і нині стоїть по вулиці Великій Житомирській. У місті давно
подейкували, що в тому будинку проживав царський полковник Богуславський, і
він, мовляв, сховав там старовинну шаблю. Але нові власники будинку тільки
посміхалися. Очевидно, вже давно оглянули горище, простукали усі стіни. Та
одного разу, років десять тому, вирішили почистити вигрібну яму. Та яма мала
дивну властивість — скільки б туди не сипали сміття, скільки б не виливали
помиїв, вона ніколи не наповнювалася. Яма виявилась глибокою і згодом дісталися
дна, там знайшли глечик, наповнений срібними монетами різних номіналів — навіть
25 копійок, полтинники і рублі. Роки випуску — від 1756-го до 1910го. Глечик,
як і багато чогось цінного в нашому житті, теж кудись зник. На старому
польському цвинтарі, серед розбитих пам’ятників, є одинока могила (хрест
відбитий). На пам’ятнику — напис: «Полковник Богуславський. Оборонець
Севастополя». Роки народження і смерті: 1830 — 1912. Легендарний полковник і
жив у тому будинку.
У Радомишльському краєзнавчому
музеї тривалий час, мабуть, років двадцять тому, під вітриною лежав глечик із
розсипом срібних монет. Поруч напис: «Глинницький скарб монет ХVIII століття».
Глечик знайдено неподалік села Юрівка, біля ставу, під вербою. Після смерті
одного із засновників і тодішнього директора музею О.Мельника керували цією установою випадкові люди. Хтось із них, очевидно,
тихенько «загнав» ті монети разом із глечиком.
По вулиці Великій Житомирській,
трохи віддалік від дороги, і зараз стоїть напівзруйнована чи то хатка, чи
сарай. Багато років там жив дід Петро Хиля. Якась дивна людина, цілий рік ходив
у засмальцьованому кашкеті й ватяних штанях. Весь зарослий, а коли мився, то й
сам, мабуть, не пам’ятав. Дідусь воював, була в нього медаль «За відвагу», одержував
військову пенсію. Постійно ходили чутки, що у старого є золото. І навіть
показували на сусідів, котрі «нагріли» дідуся на тому золоті. Мовляв, ті носили
йому їсти, одного разу підпоїли і видурили в нього ціле багатство. А насправді
все відбувалося так. В юнацькі дід Петро, він осиротів. Одна заможна родина
його всиновила і він взяв їхнє прізвище. Перед його сараєм стояв великий, на
два ходи, будинок. За кілька десятиліть вся названа дідова рідня вимерла, і
зостався доживати віку із престарілою тіткою Манею. Тітка Марія Шкідченко — професійна артистка і грала у спектаклях, які ставилися в Радомишльському
театрі (до революції, до війни і в роки війни). У період громадянської війни
батько тітки Мані- відомий бандит, грабував і вбивав людей. Промишляв розбоєм
на Кочерівській дорозі та в лісах у київському напрямку. Так разом і доживали —
двоє старих людей.
Одного разу тітка Маня взяла у
другу половину будинку квартиранта. Звідки той узявся, ніхто і зараз не знає.
Жив там кілька років, справно платив за квартиру. Якось тітка Маня помітила, що
сусіда довго не видно. Вона зайшла на його половину, відчинила двері й
знепритомніла — її розбив параліч. В кімнаті піч була зовсім розібрана, а поруч валявся
розбитий глечик. Через кілька місяців тітка Маня померла, так нічого і розповіла
Петрові. Її батько, певно, передав їй частину награбованого, і вона сховала той
скарб у піч. Піч та чи через давність, чи тому, що не чистили, стала диміти,
квартирант вирішив її переробити. Але, знайшовши скарб, зник без сліду. Будинок
той згорів, тож дід Петро доживав віку в сараї. А чутки і сьогодні ходять, що
там десь закопано золото. Здавна ходили легенди, що в бувшому замку уніатських
митрополитів, знаходяться великі скарби, а особливо в мережі підземних шляхів. Митрополитом Київської Унійної Церкви
в 1779 році став Ясон Смогоржевський, який остаточно переніс свій осідок до
Радомисля. Резиденцією митрополита став давній міський замок (нині школа № 5). Найбільшою
справою митрополита Ясона Смогоржевського — заснування мурованого кафедрального
собору. Із польськомовного рукопису (оригінал зберігається в Центральному
державному історичному архіві в м. Санкт-Петербурзі) Опис урочистості… закладин
кафедральних у Радомислі: «…Очікувалось чимало гостей, які почали поступово
прибувати. Серед прибулих був воєвода Руський Потоцький (делегат від короля),
великий коронний гетьман Браніцкий, генерал коронного війська, офіцери, шляхта
київська і волинська (комірники, хорунжі, судді, писарі); серед прибулих — і
жінки. Прибуло багато і духовенства, католицького і уніатського… Усіх — 115
осіб (81 чоловік і 34 жінки). 23 травня 1783 року містечко було розбуджене
залпом гармат. Високі гості відбули в церкві Святої Трійці (знаходилась вище
теперішньої «Каплички» авт.) службу. Потім присутні розмістилися біля викопаних
для фундаменту кафедрального собору ям (на території подвір’я школи № 5 авт.) і
провели урочисте освячення першого каменю, який поклав до траншеї воєвода,
зміцнивши його вапном. На першому камені історичний напис на латині: «Для
більшої хвали Божої. Постановляємо на вічні часи. Ми — католики, уніати,
правдиво розпочинаємо церкву Руської митрополії. Іменем святішого Станіслава
Августа, короля польського, його високості пана Станіслава Потоцького, воєводи
Руського, старшого війська України і Подолії, намісника найбільшого загону
кінноти, перший камінь кладемо. Іменем його милості пана Фердинанда, князя
Цорільянського, католицького архієпископа, апостольського нунція у Польщі
Костана Косцішевського, декана Київської кафедри; його милості Ясона Юноши
Смогоржевського, архієпископа Київського і Галицького і всія Русі,
Благословляємо Року Божого 1783, дня 23 травня. Під камінь поклали пам’ятні
речі — золоті та срібні медалі Папи Римського і польського короля Станіслава
Августа, багато золотих і срібних монет». Кафедральний собор стояв
недобудованим до середини ХІХ століття, згодом розібрали. Майже на тому місці,
де знаходився недобудований собор в 1911 році міська Управа спорудила водонапірну вежу, яка
використовувалась і як спостережний пожежний пункт. Освячений, з історичним написом,
камінь так і залишився в землі. Радомишляни, які проходять через шкільне
подвір′я, навіть не здогадуються, що у них під ногами — не тільки мережа підземних
ходів, а й, цілком вірогідно, величезний скарб. Поважний професор, кандидат
історичних наук, декан історичного факультету Дрогобицького державного
педагогічного університету ім. І. Франка Леонід Тимошенко, якось зізнався мені,
що бажає через кілька років організувати наукову експедицію і зайнятися розшуком
«найціннішого радомишльського скарбу». Хай щастить! У Кримінальному кодексі
України є стаття 193 про відповідальність за присвоєння скарбів, які належать
державі. Покарання — досить незначне, можна відбутися штрафом. За роки
незалежності України до правоохоронних органів у Радомишлі не здали жодного
скарбу.
м.
Радомишль
Щиро дякую за моральну
та матеріальну допомогу
Володимиру Романовичу Тетерському, Миколі Станіславовичу Григоровичу,
Олександру Михайловичу Ткачуку, Віталію
Романовичу Щавлінському, Олександру Васильовичу
Бугай, отцю Андрію (Співак) с.
Велика Рача.
Немає коментарів:
Дописати коментар