НЕЧУВАНИЙ ЗВІР

На нашій дивній планеті є не менш дивна і загадкова істота – чупакабра. Хто ж така чупакабра?  Вперше згадки про неї були зафіксовані в Пуерто-Рико ще в 1975 році. Там вона нападала на кіз, курей, кролів та ссала їхню кров. Звідти, від іспанських слів "смоктати і коза", пішла назва чупакабри. Згодом подібні випадки почали траплятися в Мексиці, США та Європі. Вважається, що чупакабра полює вночі і нападає на свійських тварин: кіз, овець, курей, собак, кролів, свиней, висмоктує кров і зникає. За свідченнями "очевидців", чупакабра –  великий монстр заввишки 130-150 см, на ногах якого по 3 великі пальці з довгими нігтями, тіло як у велетенського вовка без шерсті, але з товстою сіро-коричневою шкірою, чотири ікла в пащі довжиною 5 см, очі яскраво-червоні. Дехто описує цю істоту як двоногого динозавра, чи вказує на подібність кенгуру. В Україні про нападки істоти подібної до чупакабри з'явилися з 2009 року, повідомлення про істоту з Тернопільської області. Пізніше надходили повідомлення, що звір з'явився в Чернігівській, Запорізькій, Волинській, Житомирській областях. Йшлося про те, що невідома звірина масово знищує кролів, яких господарі знаходять задушеними, знекровленими й акуратно складеними.

 Більше ніж  сто років тому в Радомисльській повітовій газеті “Радомыслянинъ”, № 16, 6 лютого 1913 року.

(Російська Національна бібліотека м.Санкт-Петербург)

  “Нечуваний звір. На днях у селі Ляховій з’явився звірок, який завдає чимало шкоди деяким  поселенням. Він пробирається до домашніх тварин, здебільшого до свиней і овець і спотворює їм мордочки, дряпає очі. Припускають, що це кенгуру. Як вона з’явилась в наших  краях – не відомо”. Ну це ж точнісінько сучасний опис чупакабри: і дряпані рани на тілах тварин  за формою дивної тварини кенгуру – короткі передні лапи та довгі задні. За статистичними даними: село Ляхова знаходилося в 10 верствах від повітового міста Радомисль Київської губернії, на той час у селі було 30 дворів, в яких проживало чоловіків – 63, жінок – 68. Рішенням сільської ради  в 1946 році село Ляхове перейменували на Осички. По сьогоднішній день старожили зі слів своїх родичів розповідають жахливі історії про цього невідому тварину. Розгадати таємницю нечуваного звіра поки що не вдається нікому.

Олександр  Пирогов

м. Радомишль

СОБАЧЕ ЖИТТЯ

Хуртовина, котра на початку грудня вирувала Радомишильщиною. Засипала місто алькорними купами снігу. Випала двомісячна норма опадів. Радомишль і села району і до нині у сніговому полоні. Зима як завжди прийшла несподівано для наших чиновників і депутатів. Навіть сповістити про снігопади ніхто не наважився. А як сповіщати? Вже другий рік не працює ні місцеве, ні районне радіо. Місто й район опинилися в сніговому колапсі, десятки сіл і декілька мікрорайонів в місті залишились без світла і сполучення. Наш край накрило не тільки біле засніжене поле, а й люті морози впродовж грудня.

ПАМ'ЯТЬ СЕРЦЯ

Людській пам'яті притаманно звертатися до минулого, згаду­ючи рідних, близьких. А ще ота пам'ять серця дає змогу краще зрозуміти сьогодення. Доля кожної родини — то немов крап­лина води у величезному океа­ні історії. Ясна річ, що й родовід окремої сім'ї не може існу­вати без якоїсь певної місце­вості, суспільних умов, у яких жили люди. Наші пращури знали достеменно свій родовід щонайменше до сьомого коліна. Почали цікавитися ним і тепе­рішні покоління українців. Ад­же відома істина: народ є, був і буде, якщо матиме, міцне і гли­боке коріння.

«ЧОРНОВА» 1944 року

Узимку (було це кілька ро­ків тому) ми сиділи за столом у теплій хаті, що майже на окраїні Радомишля. Зими в нас різні, і клімат явно змінюється у некращий бік. Проте за вік­ном повільно сипався пухнас­тий сніг, і все було тихо, спо­кійно.

Господар, міцний, чолов'яга, середній на зріст, рудуватий, із якимись сумними очима, повільно вів мову про своє життя. Виникає в людей іноді така по­треба відкрити душу, особливо після чергової чарчини.

ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНІ В РАДОМИШЛІ

Цю будівлю, облицьовану сірою плиткою, яка стоїть у центрі міста, знає кожен радомишлянин. Нині там ЗОШ №5 хоча приміщення не відповідає шкільним вимогам. Одначе – будівля давня і зберігає у своїх стінах багато таємниць.

Митрополичий будинок, нині школа №5. Фото Руслана Цілуванського 2009 рік

В XVIII столітті Радомишль розбудовувався, як столичне містечко уніатської митрополії. Цей замок побудований, як резиденція уніатських митрополитів. Зведено з 1729 по 1746 рр. митрополитом Анастасієм Шептицьким. Майже за 300 років в ньому розташовувалось стільки різних установ, що важко уявити їх кількість.

СКАРБИ РАДОМИШЛЯ ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

В усі часи знаходилися люди, в руках яких накопичувалися великі цінності. Володарі, зрозуміло, прагнули якомога надійніше сховати свої скарби. Але часто траплялося так, що на власника скарбу чекала трагічна доля. Минали роки та століття, і випадок всміхався якомусь бідоласі, свідку чи сучасному дослідникові, коли вони знаходили ті скарби. Наше місто існує дуже давно. І легенди про його скарби приходять до нас із глибини віків.

МІЛЬЙОН (оповідання)

Нині мало кого можна подивувати цим словом. Усі ста­ли мільйонерами, а не за горами той час, що, може, мільярдерами станемо. Хоча — нія­кої, радості від того нема, як­що врахувати еквівалент цим астрономічним сумам у конвер­тованій валюті.

А чи доводилося, вам, тримати в руках мільйон керенка­ми, карбованцями та гривнями Центральної Ради або царськи­ми грішми? Скажете, що це могло б бути у великих містах і не сьогодні. Правда ваша. Одначе і в нашому маленько­му Радомишлі часом трапля­ються незвичайні речі.

МАЙДАН У ЛІСІ

Міста, як і люди, кожне має свою неповторну долю. Вони знають таємницю свого народження, пам’ятають часи найвищого розвитку, а також занепаду і розорення чужоземцями.

          В Радомишлі не тільки будинки і пам’ятники можуть розповісти історію цієї землі. Є тут і живі свідки сивої давнини – дерева...

 На автошляху, що веде з Радомишля до Кочерова, є напрочуд мальовнича місцина. Старожили по різному називають це місце, дехто кажуть «Сьомий кілометр», дехто «Криниченька» інші «три дуби». Неподалік від шляху ростуть реліктові дуби, що своїми могутніми верхівками сягнули високо в небо. Вони стоять, як вічні вартові і не змовкаючи гомонять з вітрами, ніби розповідають про все, що бачили за довгі роки свого життя.В давнину основною дерев’яною породою Радомишльських лісів був дуб. Дуб – велике дерево з кряжистими вітами, виявляв уяву могутності. По визначенню фахівців – вік легендарних дубів 500 років, висота 35 метрів, в обхваті 5 метрів 50 сантиметрів. Вражає красою дива – дерева, одного з них можна обійняти лише в чотирьох. Здається, що від них струменить якась потужна сила. Прихилившись до дуба, хотілось би цю мить продовжити.

«БАКС» (оповідання)

         Осінь того року настала раптово і швидко: спершу заливні дощі, потім  холод. Тільки на початку листопада погода трохи заспокоїлася, повітря стало прозорим і нерухомим,  ніби в штиль, як буває тільки восени, небо – синьо-блакитним без жодної хмаринки, а листя лип, кленів яскраво -червоним, жовтим.

Роздуваючи під собою це барвисте листя, до зупинки «Папірня» неквапливо, підкотився і зупинився старенький, жовтого кольору автобус «Пазик». До розчинених дверей із заклопотаними, стомленими, серйозними обличчями заквапилися люди. Всі розсілися, водій завів мотор, послухав його, зачинив дверцята і хотів уже рушати, як із-за рогу вулиці Щорса (нині  вул. Єлисея Плетенецького), що веде до міського цвинтаря, бігла бабуся. Щось крикнула благально. Водій відчинив дверцята і став чекати. Дехто з пасажирів сердито насупив брови, але всі знали – коли голосує старе або дитя, підганяти водія – марна справа.