пʼятницю, 14 лютого 2014 р.

МІСТЕЧКО БРУСИЛІВ ТА ЙОГО ОКОЛИЦІ В РАДОМИСЛЬСЬКІЙ ПОВІТОВІЙ ГАЗЕТІ «РАДОМЫСЛЯНИНЪ»

Серед імен Великих Українців ім’я нашого земляка Івана Огієнка (митрополита Іларіона) відомого державного і церковного діяча, науковця і педагога, видавця і письменника шановано особливо. Приємно усвідомити, що своїми дослідженнями він також торкається до нашого Радомишльського краю. Містечко Брусилів на початку ХХ століття було центром Брусилівської волості, Радомисльського повіту, Київської губернії. Публікація російського нового історичного нарису Івана Огієнка «Містечко Брусилів та його околиці» розпочалася на сторінках повітової газети «Радомыслянинъ» в січні 1913 року і тривала практично до 1917 року. 

середу, 5 лютого 2014 р.

ЖИТТЯ І ПАМ’ЯТІ БОЛЮЧІ СТОРІНКИ

Переді мною сидить жінка. Склала руки на колінах. Літ їй, певно, чимало, а на вигляд моложава. І в якісь дивні іскрини. Розповідь веде неквапно, іноді зупиняючись, замислюючись, повертаючи голову до вікна, за яким усе біле від снігу, за яким – мороз-тріскун.

- Коли почалася та проклята війна, – каже вона, – мені було сімнадцять.

Жила я на вулиці Борщагівській з батьками та молодшими сестрами. Хіба думав хтось із моїх ровесників на випускному вечорі у школі №1, що то був останній мирний день… І школу, яка стояла на вулиці Шевченка, спалили вороги. Скільки мрій було в кожного з нас, скільки доріг стелилося перед нами!.. І ось – війна… Той рік був урожайним, а збирати хліба не було кому – чоловіки пішли на війну. Сусіди наші були бідними, як і ми, але жили ми з ними дружно. Тепер мало де так є. І подільчивими були, і на чужу біду відгукувалися.

вівторок, 5 листопада 2013 р.

ПОДВИГ І ТРАГЕДІЯ ІВАНА ХИТРИЧЕНКА

Люди твої, Радомишльщино



25 жовтня виповнилося 110 років з дня народження нашого земляка, колишнього командира одного з найбільших в СРСР Київського партизанського з'єднання



Сімдесят років тому, в ніч з 4 на 5 серпня 1943 року, переправившись через Тетерів і Мику, 1200 бійців і командирів Київського партизанського з’єднання з кількох боків увірвалися в окупований гітлерівцями Радомишль, розгромили ворожий гарнізон і поліцейську управу, звільнили бранців місцевої тюрми, спалили підготовлені до відправки для потреб вермахту сіно, солому, два мости, багато новенької сільськогосподарської техніки, якою фашисти мали намір зібрати врожай, захопили багато продовольства, яке роздали населенню. Радомишляни думали, що то повернулася Червона Армія. Партизани прискорили визволення Києва, але вранці з піснею «Партизанские отряды занимали города» народні месники, очолювані Іваном Хитриченком, організовано залишили місто. Воювати на Київщині і Житомирщині, під носом у гітлерівського командування, яке щомиті могло надіслати карателів, було дуже важко. Подібну зухвалість – захоплювати міста і районні центри – могли дозволити собі хіба що уславлені партизанські ватажки Сидір Ковпак, Михайло Наумов. Восени того ж року з’єднання Хитриченка допомагало громити ворога захисникам Лютізького та інших дніпровських плацдармів, взяло штурмом райцентр Новошепеличі на півночі Київщини. За ніч партизани разом з місцевими жителями збудували наплавний міст через річку Прип’ять, по якій переправилися на правий берег бронетехніка і війська 13-ї армії під командуванням генерала Пухова. Це значно прискорило визволення Києва, столичної області і Житомирщини.

вівторок, 29 жовтня 2013 р.

ДУРНИЙ ПАН

В жахливі роки громадянської війни, вітри історії пошарпали Радомисль добряче, влада в місті змінювалася декілька разів. 

На початку травня 1918 р. місто зайняли німці. Німецький гарнізон у кількості 500 військових і загін гайдамаків розташовувався в будівлях, де нині школа №5, у центрі міста.

четвер, 17 жовтня 2013 р.

КРАЄВИДИ МОЄЇ ПАМ’ЯТІ

Краєвиди завжди з’являються не очікувано, зненацька. Ті краєвиди, ті місцини, що у якийсь момент були твоїм притулищем існування, твоїм споглядальним простором усіляких форм, що мали також свої імена і здавалися поставленими біля тебе назавжди – для твого все надходження та пізнання. Така бо ваговита устійненість і непорушність хати, погрибника, вишнево-яблуневого саду, городу, що спускався з горба аж у зелений берег Мики. З білими лілеями, очеретом, осокою, рогозом, м’ятою, співом очеретянки. Тих краєвидів однак тепер можна сказати не має. Майже все зникло з очей, подалося кудись у величезну невідомість. Іноді вони припливають у сни, подеколи котрись із цих забутих пейзажів, якась місцина постає перед очима уяви з такою правдивою реальністю і з такою глибинною присутністю, каже тобі про себе, що було в гріх твердити, ніби тепер у величезному безкрайньому просторі, де скільки завгодно місця для всіляких речей, їх зовсім не має.

пʼятницю, 20 вересня 2013 р.

ГАЗЕТЫ «РАДОМЫСЛЯНИНЪ» - ЭНЦИКЛОПЕДИЯ ИСТОРИИ РАДОМЫШЛЬЩИНЫ


В уездном городе Радомысль, Киевской губернии, Российской империи, 1 июля 1912 года вышел первый номер газеты «Радомышлянинъ». Газета печаталась на протяжении почти пяти лет, до 29 апреля 1917 года. На протяжении всего этого времени неизменным редактором и издателем был Х.М. Фельдман. Печаталась в типографии И.А. Пекара по улице Большая Житомирская №  37.

понеділок, 16 вересня 2013 р.

ДУХОВНІ ОБЕРЕГИ РАДОМИШЛЬЩИНИ

Про Великого Кобзаря, здавалось, вже чимало написано. Однак ніколи, мабуть не вичерпається інтерес ні наших сучасників, ні прийдешніх поколінь до великого сина України. Він завжди з нами у наших діях і помислах. Чимало цікавого пов’язано з іменем Т.Г. Шевченко, є і в Радомишлі і в районі. Деякі дослідники життя Тараса Григоровича припускають, що в 1846 році повертаючись з Житомира до Києва він проїздив через Радомиcль та Білогородку. На жаль, документально це не підтверджено. Однак більшість шевченкознавців вважає, що поет їхав шляхом, який вів із Коростишева на Брусилів та Бишів, й тим більше, що в Брусилові в нього повинна була бути зустріч особистого характеру. Так чи інакше, а Радомишльщину в її повітових межах Кобзар оминути не міг.

З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ ФРОНТОВИЧКА, ЛЮДИНА, ПАТРІОТ!

30 вересня відзначає свою 97 осінь, ветеран ВВв, учасник бойових дій, ветеран праці, полковник у відставці Віра Олександрівна Сінькевич.

Народилась 30 вересня 1916 року в селі Мініно (нині Леніно) у багатодітній селянській родині. В 1922 році сім’я переїхала в Радомишль, де Віра Олександрівна закінчила Радомишльську середню школу № 1 в 1932 році. Потім навчалася в Харкові в технікумі трикотажної промисловості. В 1937 році повертається в Радомишль, працювала в райкомі комсомолу, де займала посаду завідуючої відділом шкільної молоді. Вийшла заміж за Леоніда Сінькевича, який на той час працював відповідальним секретарем районної газети «Соціалістична перемога». 

В 1939 році, коли була приєднана Західна Україна до Радянської України, подружжя Сінькевичів Леоніда і Віру направили в Львівську область м. Мосціск, там Віра Олександрівна працювала у військоматі. Коли почалася війна вона повертається до Радомишля. 

Батько Гончаренко О.Т. був залишений райкомом партії для підпільної роботи. Його хтось видав німецьким властям. Коли фашисти його підстерегли, та він кинув з обох рук гранату у фашистський натовп. Було вбито двох офіцерів і поранено жінку з натовпу. Фашисти тут же розстріляли Гончаренка Олександра Терентійовича. Коли натовп розійшовся Гончаренко лежав посеред площі і стікав кров’ю. Звідти його забрав фельдшер райлікарні Олександр Охріменко. Лікар Микульський зробив все щоб врятувати йому життя, але він помер. Увечері покликали матір, загорнули тіло в лікарняні простирадла і закопали без домовини на кладовищі за електростанцією. Могили Гончаренка О.Т. і досі не знайшли. Так загинув батько Віри Олександрівни.

середу, 11 вересня 2013 р.

НАРОДНИХ МЕСНИКІВ ЗВИТЯГА

22 вересня 2003 року в Україні вперше відзначався День Партизанської Слави.


Дата 22 червня народила другу дату – 22 вересня. Часова відстань між ними - три місяці. Саме того дня С,А. Ковпак підписав наказ № 1 про створення штабу та бойових груп партизанських загонів в Путивлі.

Велика Вітчизняна – це гігантський розмах партизанського руху. Можна сказати що загарбникам прийшлося воювати на два фронти ще задовго до висадки союзників в Нормандії.

За багаторічну часто драматичну історію нашої Батьківщини найтяжчі випробування випали на долю українського народу саме в 1941-1943 рр. Мільйони наших співвітчизників пройшли через пекло війни, сотні тисяч зазнали фізичних і моральних знущань на рабських роботах у фашистській Німеччині у застінках Гестапо. Мільйони фронтовиків – українців полягли в боях.