ЖЕНСКОЕ ОБРАЗОВАНИЕ В ГОРОДЕ РАДОМЫСЛЕ

Женское образование в городе Радомысле – одна из наименее исследованных проблем историко-педагогического краеведения. Город Радомысль входил в состав Киевского учебного округа. В начале ХХ века в Радомысле функционировали: городское двухклассное училище (директор Никита Иович Феницкий, мужская гимназия (директор Николай Лукашевич Сеферовский), двухклассное казённое еврейское училище (заведующий Авраам Борисович Кривоглаз). В Радомысльском уезде также функционировала Ставецкая сельскохозяйственная школа второго разряда (управляющий школой Август Адамович Быков). В начале ХХ века женское образование в Радомысльском уезде стояло на повестке дня остро. Если в мужскую гимназию принимались мальчики из православных, обеспеченных семей, способных оплатить учёбу своих детей, то Радомысльская женская гимназия давала возможность получить образование представительницам всех без исключения вероисповеданий и финансового положения родителей. С 1912 года женская гимназия располагалась в одном из зданий, владельцем которого был голова Городской Думы Феодосий Константинович Гринцевич. Он безоплатно предоставил один из своих домов для обучения девушек женской гимназии. Попечительство над женской гимназией ложилось на Ф.К Гринцевича, а ежегодные выплаты на содержание взяла на себя Городская Дума. 

ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ ВИДАТНОГО ШЕВЧЕНКОЗНАВЦЯ М.І. МАЦАПУРИ

Важливу працю по вивченню та збереженню творчого спадку поета і художника Тараса Григоровича Шевченка зробив наш земляк – видатний шевченкознавець, мистецтвознавець, музеєзнавець Микола Іванович Мацапура. 

Стисла стаття в «Шевченківському словнику» (Київ, 1986 р.) інформує: Микола Іванович Мацапура (10.08.1900 – 03.01.1974 рр.) український , радянський мистецтвознавець. У 1933 – 1941 рр. був головним охоронцем і заступником директора з наукової частини галереї картин Т.Г. Шевченка у Харкові. В 1941 – 1950 рр. – директор «Державного музею Т.Г. Шевченка у Києві». А скільки хвилюючих моментів стоїть за цими датами, короткими рядками біографічної довідки!

Мати, Тереза Романівна Подковінська, з великого шляхетського роду. Вона була лагідна і дуже любила свого єдиного сина. Як майже і всі жінки в місті, вела домашнє господарство. Мали дві корови, свині, кури, гуси. Зубіч охайних будинків – фруктовий сад, серед дерев чимало квітів, мальви, бузок, кущі калини. Батько, Іван Ананійович Мацапура, за походженням із селян, рано залишився сиротою. Замолоду якийсь час працював у Києво-Печерській лаврі, був дуже віруючою людиною. Народився М.І. Мацапура 10 серпня 1900 року в місті Радомисль Київської губернії. Батько, Іван Ананійович, мав декілька робітничих професій і побудував для сім’ї два будинки по вулиці Великій Житомирській №39. Здібний, серйозний, наполегливий у всіх справах, за які брався. Ці риси характеру, напевно, передалися і Миколі Івановичу. Батько працював лісником у Радомисльському лісництві. Зачарований садом і лісом, Микола на все життя зберіг любов до поліського краю.

РАДОМИШЛЬСЬКІ БАБУСІ

Що б там не говорили, а життя стає все дивнішим без минулих свят. Одні просто замовчують, декотрі ніби то й дозволяють святкувати. Проте 8 березня – офіційне державне свято славного нашого жіноцтва. Бо хіба ж не заслуговують вони на таку дату їхній величі, ніжності. Дякуючи моєму захопленню в дослідженні рідного краю, мені доводиться майже щоденно спілкуватися з багатьма мешканцями міста та району. Серед моїх співрозмовників є певна категорія громадян, до яких ставлюсь з особливою повагою. В мене є один великий недолік – шаную бабусь. Жінки похилого віку заслуговують на особливу увагу. Бабусі, вони не тільки наші сучасниці, а насамперед – старожили міста. Це на їх долю випали всі випробування ХХ століття. Нібито й мали вони вже заслужений відпочинок і цілком пристойну забезпечену старість – аж ось тобі: перебудова, Чорнобиль, розвал Радянського Союзу. А з цим нові злидні і випробування для літніх людей.

МІСТЕЧКО БРУСИЛІВ ТА ЙОГО ОКОЛИЦІ В РАДОМИСЛЬСЬКІЙ ПОВІТОВІЙ ГАЗЕТІ «РАДОМЫСЛЯНИНЪ»

Серед імен Великих Українців ім’я нашого земляка Івана Огієнка (митрополита Іларіона) відомого державного і церковного діяча, науковця і педагога, видавця і письменника шановано особливо. Приємно усвідомити, що своїми дослідженнями він також торкається до нашого Радомишльського краю. Містечко Брусилів на початку ХХ століття було центром Брусилівської волості, Радомисльського повіту, Київської губернії. Публікація російського нового історичного нарису Івана Огієнка «Містечко Брусилів та його околиці» розпочалася на сторінках повітової газети «Радомыслянинъ» в січні 1913 року і тривала практично до 1917 року. 

ЖИТТЯ І ПАМ’ЯТІ БОЛЮЧІ СТОРІНКИ

Переді мною сидить жінка. Склала руки на колінах. Літ їй, певно, чимало, а на вигляд моложава. І в якісь дивні іскрини. Розповідь веде неквапно, іноді зупиняючись, замислюючись, повертаючи голову до вікна, за яким усе біле від снігу, за яким – мороз-тріскун.

- Коли почалася та проклята війна, – каже вона, – мені було сімнадцять.

Жила я на вулиці Борщагівській з батьками та молодшими сестрами. Хіба думав хтось із моїх ровесників на випускному вечорі у школі №1, що то був останній мирний день… І школу, яка стояла на вулиці Шевченка, спалили вороги. Скільки мрій було в кожного з нас, скільки доріг стелилося перед нами!.. І ось – війна… Той рік був урожайним, а збирати хліба не було кому – чоловіки пішли на війну. Сусіди наші були бідними, як і ми, але жили ми з ними дружно. Тепер мало де так є. І подільчивими були, і на чужу біду відгукувалися.

ПОДВИГ І ТРАГЕДІЯ ІВАНА ХИТРИЧЕНКА

Люди твої, Радомишльщино

25 жовтня виповнилося 110 років з дня народження нашого земляка, колишнього командира одного з найбільших в СРСР Київського партизанського з'єднання

Сімдесят років тому, в ніч з 4 на 5 серпня 1943 року, переправившись через Тетерів і Мику, 1200 бійців і командирів Київського партизанського з’єднання з кількох боків увірвалися в окупований гітлерівцями Радомишль, розгромили ворожий гарнізон і поліцейську управу, звільнили бранців місцевої тюрми, спалили підготовлені до відправки для потреб вермахту сіно, солому, два мости, багато новенької сільськогосподарської техніки, якою фашисти мали намір зібрати врожай, захопили багато продовольства, яке роздали населенню. Радомишляни думали, що то повернулася Червона Армія. Партизани прискорили визволення Києва, але вранці з піснею «Партизанские отряды занимали города» народні месники, очолювані Іваном Хитриченком, організовано залишили місто. Воювати на Київщині і Житомирщині, під носом у гітлерівського командування, яке щомиті могло надіслати карателів, було дуже важко. Подібну зухвалість – захоплювати міста і районні центри – могли дозволити собі хіба що уславлені партизанські ватажки Сидір Ковпак, Михайло Наумов. Восени того ж року з’єднання Хитриченка допомагало громити ворога захисникам Лютізького та інших дніпровських плацдармів, взяло штурмом райцентр Новошепеличі на півночі Київщини. За ніч партизани разом з місцевими жителями збудували наплавний міст через річку Прип’ять, по якій переправилися на правий берег бронетехніка і війська 13-ї армії під командуванням генерала Пухова. Це значно прискорило визволення Києва, столичної області і Житомирщини.

ДУРНИЙ ПАН

В жахливі роки громадянської війни, вітри історії пошарпали Радомисль добряче, влада в місті змінювалася декілька разів. 

На початку травня 1918 р. місто зайняли німці. Німецький гарнізон у кількості 500 військових і загін гайдамаків розташовувався в будівлях, де нині школа №5, у центрі міста.

КРАЄВИДИ МОЄЇ ПАМ’ЯТІ

Краєвиди завжди з’являються не очікувано, зненацька. Ті краєвиди, ті місцини, що у якийсь момент були твоїм притулищем існування, твоїм споглядальним простором усіляких форм, що мали також свої імена і здавалися поставленими біля тебе назавжди – для твого все надходження та пізнання. Така бо ваговита устійненість і непорушність хати, погрибника, вишнево-яблуневого саду, городу, що спускався з горба аж у зелений берег Мики. З білими лілеями, очеретом, осокою, рогозом, м’ятою, співом очеретянки. Тих краєвидів однак тепер можна сказати не має. Майже все зникло з очей, подалося кудись у величезну невідомість. Іноді вони припливають у сни, подеколи котрись із цих забутих пейзажів, якась місцина постає перед очима уяви з такою правдивою реальністю і з такою глибинною присутністю, каже тобі про себе, що було в гріх твердити, ніби тепер у величезному безкрайньому просторі, де скільки завгодно місця для всіляких речей, їх зовсім не має.

ГАЗЕТЫ «РАДОМЫСЛЯНИНЪ» - ЭНЦИКЛОПЕДИЯ ИСТОРИИ РАДОМЫШЛЬЩИНЫ

В уездном городе Радомысль, Киевской губернии, Российской империи, 1 июля 1912 года вышел первый номер газеты «Радомышлянинъ». Газета печаталась на протяжении почти пяти лет, до 29 апреля 1917 года. На протяжении всего этого времени неизменным редактором и издателем был Х.М. Фельдман. Печаталась в типографии И.А. Пекара по улице Большая Житомирская №  37.