БУДЕМО ГІДНИМИ СВОЇХ ПОПЕРЕДНИКІВ

Скарбниця пам’яті роду і народу
До 50-річчя Радомишльського народного історико-краєзнавчого музею

Володимир МОЛОДИКО, краєзнавець,

редактор міського радіомовлення 

«Студія «Радомишль».

Відкриття 1956 року в Радомишлі стоянки первісної людини значною мірою прислужилося розвиткові місцевого краєзнавства.

Саме зусиллями краєзнавців та за їхньою ініціативою у 1959 році в місті було засновано краєзнавчий музей, навколо якого згуртувалися ентузіасти-пошуковці: О.Мельник, А.Бородько, К.Гарбаренко, М.Криворук, М.Масюта, М.Осадчий, Б.Пивовар, Г.Покотило, М.Роговченко, О.Сахневич, С.Хруленко, Ф.Шкулій. А першими експонатами музею стали якраз подаровані археологами знахідки з Радомишльської стоянки. І ця експозиція й донині є своєрідною візитівкою музейного закладу.

Невдовзі радомишльські краєзнавці організаційно об'єдналися в Товариство краєзнавців, головою якого обраний був Г.Покотило. Товариство мало історичну, природничо-географічну та етнографічну секції. За ініціативою краєзнавців в Радомишлі було встановлено пам'ятники Т.Шевченку, героям-землякам, пам'ятний знак на місці Радомишльської стоянки. Побачили світ поштові листівки з краєвидами міста. Було здійснено низку заходів по встановленню і охороні історичних місць. Ще в 1950-х роках за наполяганням громадськості було відновлено історичні назви найстародавніших вулиць міста – Микгородської, Папірнянської і Руднянської, як символів початків Радомишля і його, так би мовити, трьох «китів». І, безумовно, постійно збирались матеріали з історії краю, поповнювались експозиції музею, почав вестись сучасний літопис Радомишля.

Дослідницькі матеріали краєзнавчого осередку лягли в основу нарисів про Радомишльщину у томі «Житомирська область» з академічної серії «Історія міст і сіл Української РСР», що побачив світ 1973 року. У ньому зокрема було подано історію міста Радомишля і ряду сіл району. А те, що вона на сторінках того видання вийшла в надто урізаному вигляді та ідеологічно добряче причепуреною й причесаною, жодним чином не применшує їх подвижництва, бо першооснова була значно повнішою і певною мірою позбавленою отих недоліків.

До краєзнавства залучались вчителі, журналісти, культармійці. Приміром, етнографічним пошукам і впровадженню давніх народних традицій значною мірою поклав початок відомий в Україні етнограф Василь Скуратівский, котрий у 1960-х рр. працював у Радомишльській райгазеті.

Завдяки зусиллям аматорів-краєзнавців створювались музейні кімнати, куточки, стенди з історії в селах, на підприємствах, в освітніх закладах. У цьому – значний внесок місцевих ентузіастів Б.Борисюка, О.Демченка, М.Грищенка, П.Жудри, Є.Йовенко, А.Онищенка, О.Осадчого, Т.Рульової, Д.Топчія.

У 1979 році в місті було відкрито музей флори і фауни лісгоспу, 1984 – музей освіти.

Товариство краєзнавців налагодило зв'язки і залучило до співробітництва та сприяння відомих земляків – Р.Балясну, Т.Герасименка, М.Карбовського, Є.Матвієнко, М.Мацапуру, П.Сліпчука, І.Стеценка, І.Хитриченка, ентузіастів краєзнавчої справи з інших регіонів – М.Брицуна, Я.Кривка, В.Сандула, С.Малиновського, М.Новика та інших.

На жаль, чимало тодішніх і наступних можновладців виявлялися байдужими до пошуків і надбань краєзнавців. Бо були переважно зайдами, що розглядали своє перебування в Радомишлі лише сходинкою для подальшого кар?єрного просування. Нерідко спрацьовував й інший принцип: «А як би чого не сталося…» Відтак багато корисних починань не були сповна реалізовані, а то й згорнулися зовсім. Отож залишився лише згадкою музей освіти. За невідомих обставин не стало багатьох цікавих експонатів у краєзнавчому музеї міста. Знесено або понівечено ряд будівель, які являли певну історичну цінність. Припинилися заходи з відновлення історичних назв міських вулиць, а подекуди тут навіть почався зворотній процес і почали розвиватися небезпечні кон’юнктурні тенденції.

І все ж новий поштовх у краєзнавчій сфері на Радомишльщині почався вже в умовах незалежної України. Прийшло нове покоління краєзнавців, аби продовжити пошуки, початі попередниками. Адже в історії краю є ще стільки незвіданого і незапитаного, що його вистачить не одному загонові пошуковців. Бо навіть порівняно «свіжі» події 1930-40-х років нерідко оповиті мороком невідомості через завуальовані й приховані архівні свідчення, небажання очевидців, вихованих колишньою системою в покорі і страсі, розкривати й стирати «білі плями» на історичному тлі. Багато подій з минувшини підлягає переосмисленню для їх об'єктивного висвітлення, а не крізь зашорені ідеологічні догми

Авторами нових краєзнавчих досліджень, що додавали радомишлянам знань з історії рідного краю, стали наші земляки Л.Бількевич, В.Василевський, В.Довгий, Л.Гладиш, О.Годорожа, С.Горобець, М.Іващенко, П.Кириченко, О.Леонова, Р.Майстренко, В.Максим, В.Мисько, П.Михайленко, В.Науменко, О.Нікитенко, В.Овсієнко, І.Пасічник, А.Пилипенко, О.Пирогов, Г.Роговченко, П.Сергієнко, О.Ситник, Вс.Скуратівський, О.Смольський, Н.Стужук, М.Рогозюк, Л.Тимошенко, Ю.Трохимчук, В.Фесай, В.Фісун, Г.Цвік, П.Човнюк, Б.Шльомін, В.Шуневич, Н.Шушпан, В.Юрченко. А ще - П.Білоус, В.Кулаківський, Р.Коваль, М.Костриця, Л.Наумець, В.Студінський, П.Таргонський, В.Шинкарук.

Слід у цьому переліку відзначити плідну пошукову роботу Олександра Пирогова, котрий віднайшов і зібрав чимало унікальних предметів і фотографій, свідчень старожилів з минулого Радомишля.

Геннадій Цвік, систематизувавши і опрацювавши, зокрема, краєзнавчі публікації , а також інші джерела, архівні матеріали, які збирав упродовж багатьох років, у 2002 році видав книгу «Історія Радомишля».

Надзвичайно цінні архівні документи відшукав кандидат історичних наук потіївчанин Леонід Тимошенко, чиї «Нариси з історії Радомишля» у 1997-1999 рр. були видрукувані в райгазеті «Зоря Полісся» у вигляді книжки. А свої дослідження з історії рідної Потіївщини Тимошенко втілив у книгу «Потіївка ті її околиці у ХVІ-ХІХ ст.», що вийшла у Дрогобичі. Чимало її сторінок висвітлюють й історію Радомишля.

Побачили світ спогади лауреата Державної премії СРСР військового топографа забілоччанина Віктора Василевського, які склали книги «Веселі і сумні мої дороги» і «В колыбели военных топографов», видані в 1999 році у Львові і Чернівцях.

Справу загартованого Радомишлем Василя Скуратівського, якого в Україні називали «народознавцем номер один», продовжив інший наш земляк Валерій Фісун, котрий завідував Центром фольклору й етнографії Національного університету ім.Т.Шевченка і активно працює в радомишльському осередку новоутвореної громадської організації «Земляцтво житомирян», що об'єднує усіх наших славних краян. Маршрути фольклорно-етнографічних експедицій В.Фісуна і його колег не обминали Радомишльщини, втілившись у збірки місцевих легенд і переказів «Про скарби і скарбошукачів», «Словесна магія українців», «Нечиста сила у світогляді українців», численні публікації в періодиці.

Фольклорно-етнографічні пошуки увійшли також в книгу чайківчанки Надії Шушпан «Народні обряди Поліського краю» (2003 р.).

Подвижництвом журналістки Людмили Гладиш було підготовлено і видано 2007 року книгу краєзнавчих досліджень «Радомишль. Ключі від міста». у якій простежується багатовікова історія Радомишля, його зародження, розвитку і становлення.

У 2007-2008 роках побачили світ збірники «Незгасний вогонь пам’яті», підготовлені міською ветеранською організацією і присвячені пам’яті жителів Радомишльщини, що полягли на фронтах Другої світової війни.

Доповнюють історичну й краєзнавчу палітру нашого краю книги наших земляків Петра Михайленка («Життя моє – історії краплинка. Люди події факти Житомирщини», 2005 р.) і Бориса Старчевського (автобіографічний роман «Провінціал з країни дурнів», журнал «Вітчизна», 2000, 2005 рр.).

До здобутків теперішніх радомишльських краєзнавців слід віднести й їх діяльність під егідою Товариства дослідників Волині. Згадані вже О.Пирогов, Л.Тимошенко, Г.Цвік та автор цих рядків були учасниками багатьох міжнародних і всеукраїнських наукових краєзнавчих конференцій, додавши свій доробок до збірників наукових праць, випущених Товариством.

Відтак маємо ми чималий перелік дослідників, стараннями яких досліджується й вивчається минуле рідного краю. І не тільки тому, що «кожному мила своя сторона», як висловився наш земляк письменник Степан Васильченко. Просто прикро усвідомлювати, що, знаючи більш-менш історію своєї або інших країн, наші співгромадяни майже не обізнані з тим, що відбувалося у той чи інший історичний проміжок у рідному місті, селі. І оця «мала» наша історія не менш цікава, бо пов?язана, наприклад, із вулицею, якою ходиш щодня, з будинком, де мешкаєш, з людьми, з нащадками котрих повсякчас спілкуєшся або добре знайомий.

Крім того така минувшина часто-густо оповита легендами, мало не фантастичними переказами, у які так хочеться вірити. І хоча історики здебільшого їх заперечують, все ж цілковито відкидати такі бувальщини дослідникові-краєзнавцю не варто. Адже будь-яка версія не виникла на порожньому місці і допомагає врешті відшукати істину.

Бо не буває й не може бути істини в останній інстанції. Висловлюючи ж те чи інше припущення або ж заперечення, завжди є сподівання, що хтось знайде факти і переконливі докази, щоби його відкинути й спростувати, чи навпаки – підтвердити. Це відтак означатиме, що ряди дослідників-краєзнавців множитимуться, а «білих плям» на радомишльському історичному тлі меншатиме.

Макет Радомисльської папірні, виконаний за стародавніми описами.

Учасники міжнародної наукової конференції “Радомишль та його історія”.

Володимир Молодико, 

2 грудня 2009 р.