В повітовому місті Радомислі на початку ХХ століття люди були хоч малограмотними та добрими, душевними і життєво розумними. Як кажуть у народі: чим менше добра за пазухою, тим більше добра у серці. В місті було багато різних крамниць, лавок, шинків, кустарних майстерень тощо. Городяни займалися пекарським, шевськими і швацькими, шорним, палітурним промислами, столярували, слюсарювали. А ще ж були й чималі виробництва – шкірзаводи, лісопильні, друкарні, невеличкі фабрики та інше. Тож роботи усім хватало. Робітники працювали по 12-14 годин на добу та благополуччя їх родин часто залежало від волі і примх хазяїна. Українець на прізвисько Маркел Подковинський, бо тримав кузню. Справа ця була досить дохідною, адже попит на ковальське ремесло був чималим. Так повелося, що в Радомислі і селах повіту імена з часом забувалися, бо кожен мав прізвисько. Маркел – зменшене, від латинського молоток. Кремезний чолов’яга, добрий і до роботи беручий коваль. Ходив у червоних шароварах, підперезаний мотузкою з овечої шкіри. Можливо козацькі часи відіграли свою роль. Казали, багатирської сили – міг на собі нести коня і випити відро Радомисльського пива. Був людиною, ніби створеною самою матінкою природою, майже двометрового росту, на незвичайно струнких ногах з дуже розвиненими плечима. Як і всі здорові люди, був добродушним. Але на його біду, неподалік знаходилася корчма Буйди, де щодня продавали пиво з раками. Від такої спокуси Маркел відмовитися не міг. Пиво в корчмі пили з високих кухлів, а до пива ще й грінчак горілки. Тоді і не в мітив чоловіче, як заліз у борги і мусив віддати кузню в оренду. І став працювати в своїй кузні молотобійцем. Справи пішли на лад. Буйда заробляв непогану на людному місті. Маркел мав своє пиво і до пива. Але найбільше була задоволена дружина Маркела, адже Буйда регулярно приносив їй орендну плату.
Олександр Пирогов,
місто Радомишль
квітень 2012 року