понеділок, 2 травня 2011 р.

КАТОЛИЦЬКЕ КЛАДОВИЩЕ В РАДОМИШЛІ – МІСЦЕ, ЗА ЯКЕ РАДОМИШЛЯНАМ МАЄ БУТИ СОРОМНО


До написання цього матеріалу напередодні поминальних днів мене спонукала публікація під заголовком «Місця поховання можуть багато розповісти про живих», яка нещодавно вийшла друком у газеті «День» . А точніше – один із її розділів: «Лютеранське кладовище у Житомирі – місце, за яке житомирянам має бути соромно». Цитую: «... цвинтар представляє собою жалюгідне видовище – територія з пів-гектара, де помітні ознаки поховань… з боку прилеглих вулиць ніякого огородження немає, склепи… вщент розграбовані і зруйновані, в одному з них на дні лежить розкрита труна, під деякими могилами викопані ями (хтось в кістках мертвих шукав скарби), частина гранітних обелісків з написами… повалена, є вивернуті з землі постаменти, серед пам’ятників і могил купи сміття, і все пороло густим чагарником, через який доводиться буквально продиратися. Схоже, що влітку, коли все закриває листя, цю територію використовують як місце для інтимних побачень, і як громадський туалет…». 

Як на мене, це точний опис католицького кладовища в Радомишлі, точніше того, що з нього зробили і що від нього залишилося.
Понад 10 років тому я вже піднімав цю тему на шпальтах періодичних видань, намагаючись достукатися до сердець своїх земляків рядом статтей: «Живих – забути, мертвих – не пам’ятати: наші цвинтарі потерпають від вандалізму», 2000 рік, «Влада і політика»; «…І кості їхні тягають собаки», 2001 рік, «Польський склеп та його легенди», 2002 рік, «Зоря Полісся».
Думаю, варто спробувати ще раз, майже без змін передрукувавши текст останньої статті та вперше проілюструвавши її власними фотографіями жовтня 2000 року і малюнками, за недосконалість яких зразу ж прошу вибачення шановних читачів веб-сайту «Радомишль – наш дім».
Отже.
Для багатьох, гадаю, не є таємницею існування в м. Радомишлі польського кладовища, розташованого трохи далі за Центральним міським цвинтарем, на розі вулиці Микульського та Північного провулку. Хто хоч раз там бував, то звернув увагу на склеп – підземну поховальну камеру родини Вербицьких, що знаходиться у південно-західній частині кладовища, поблизу хатини, в якій раніше проживала сторож та доглядач цвинтаря.
Верхня надземна частина склепу споруджена у візантійському хрестово-купольному стилі, з привозної цегли, в основі якої домінує морський пісок.
Висота верхньої вцілілої частини склепу – 4,5 м.; ширина – 3,5 м.; довжина – 3,5 м. Глибина склепу від поверхні землі приблизно 3 м. Підземне приміщення вимуроване переважно цеглою місцевого виробництва та природним каменем зі слідами штукатурки, має арочне склепіння довжиною 10 м. і шириною 3 м. У північно-західній підземній частині склепу є додаткова циліндрична ніша довжиною понад 2 м. і шириною 1 м.
На малюнку зображено приблизне розміщення і кількість домовин; темний колір означає другий ярус відносно підлоги.

Вхідні двері (ширина – 1,4 м.; висота – 1,8 м.) вказують на схід сонця і складаються з двох половинок, вони виготовлені з листового металу і прикрашені фігурними смужками заліза. Зразу ж за дверима знаходиться ришітка з діагонально приклепаних навхрест до каркасу металевих смуг. Над дверима збереглася верхня металева дошка з написом “GRÓB RODZINY”; нижня дошка з прізвищем цієї родини повністю знищена.
“Склеп робили дуже багаті поляки, Вербицькими називалися, – розказує Клавдія Андріївна Козакова, – вони перед війною жили на Папірні: ото млин їхній там остався, а біля млина двоповерховий будинок стояв. І оце вони для своєї родні зробили цей склеп. Отак при вході були ворота залізні, на замок закривалися. А зверху була наче пристройка, на якій стояла дуже красива мраморна статуя. І мерці, багачі оці, лежали там у печерах як заспіртовані; і дочка їхня, молода така, теж лежала. До кожного було зроблене віконечко, щоб дивитись. І це як хто з родні захоче когось побачить, то вдень, а коли схоче, то й уночі, приходить, засвічує свічки, ключі бере у моєї мами, спускається по сходах у склеп і сидить там, Богу молиться.
Моя мама, баба Мариня, жила прямо на кладовищі, вона охороняла, гляділа все чисто тут: квітники обробляла, за могілками доглядала. А коли вмерла, то я оце построїлася поруч. Як приїжджали поляки, то хто просто дякував, хто подарунок мамі привозив, а хто й гроші давав. Приїхали одного разу, та пішли в горсовєт, та добилися, щоб кладовище загородили, бо і коні, і корови, і кози паслися серед могил. То були загородили. А це як прийшла самоволка, то люди порозбирали хто що куди хотів. Я дивлюсь, що й пам’ятників меншає, чи то на фундамент, чи на продаж тягнуть. Того року приїжджала якась жінка, не знаю хто і звідки, то показувала де мамина і татова могилки мають бути. Ми удвох із племінницею помогли їй наставити хрест і горбок насипати. Вона й поїхала...
Мама у тому склепі з дітьми від бомбьожок ховалася, то казала, що німці як приходили до нас їсти, то і їжу оставлять, і дітей угостять шоколадкою – і підуть собі. А одного разу партизани серед ночі налетіли: ободрані, страшні, грязні. Маму з хати вигнали, позабирали собі що хотіли, що лучче було. Аж тут облава. То вони бігом поховалися у склеп: гроби поперевертали і позалазили у ті ніші для гробів. Німці туди не полізли, вони ж, як і поляки, католицького вірування, не те що партизани, всі як один безбожники. То це їх і спасло. Як гроби повиймали, то там усе було: і колечка, і сережки, і одяг красивий – все потом покрали. Навіть жерсть з оббивки гробів тягали на базар...”
А ось розповідь двох місцевих чоловіків, 30-35 років, що просили не називати своїх імен; усі записи здійснено 23 вересня 2001 року.
“Я жив і виріс біля польського кладовища, на якому постійно грався з дітьми. Нас там завжди баба-сторож лякала: закриє калітку, візьме палку і ганяється за нами. Мені було років 10, а були серед нас і старші. Гралися раз біля одного пам’ятника, а той узяв і став раптово перекидатися на бік. Підходим – аж там яма. Побачили люди те провалля і почали тоді кругом балакать про підземний хід, що тягнеться від нашої церкви аж до цього склепа.
Одного разу договорилися ми перевірить ці підземелля і пошукать там щось. Це ж інтересно. Взяли ліхтарик, те-се, і пішли. Заходимо до склепу – а там такі швейлера вмуровані від стіни до стіни. Почали ми розбирать стіни і дійшли до труни, що стояла в ніші на швейлерах і була замурована цеглою; тоді й другу труну знайшли поруч, теж замуровану. Зверху все було розібране, побите, тільки місце видно, де труна стояла. І якісь хода розходились у різні сторони. Залізли в одну нішу, аж там труни стоять прямо на землі, а швейлерів уже нема. Трун більше десяти нащитали, але всі потрощені. То, кажуть, партизани таке поробили у війну.
Знайшли ми на штирях прямо на стіні при вході якісь мраморні плити з написами не по нашому і почали їх розбивать. Думали, що за ними є вхід до підземного ходу. І стінки то теж ми попробивали кругом, і покопали теж ми, але нічого не знайшли. Тільки залізом розжилися: здали на металолом і витягли клас на друге місце по школі. Оту дошку над дверима ми знімали: там прізвище було написане, але яке – не пам’ятаю...”
“Зразу ж під швейлерами, зліва, простукали ми стіну і почули пустоту. Спершу збили штукатурку, потім пробили цеглу і побачили – чоботи покійника: чорної шкіри, на каблучках, з гостреньким носком; такі, як і зараз в моді. Почали далі знімати і побачили всього покійника. Це був чоловік, у темному шерстяному костюмі, білій сорочці і тоненькому довгому галстуку. Обличчя і руки, що лежали на животі, були наче із сіро-коричневого паперу, але риси обличчя чудово збереглися. Та коли ми доторкнулися – все розсипалось.
На руці був золотий перстень-печатка, на якому було написано: «MARTYNA. 1856». Ну, я його зняв і продав... Більше там нічого цінного не було. Ми його всього обшукали і геть усе поламали. Одяг розлазився по швах, а матерія була ще міцною. Цікаво, що верхня частина покійника розсипалася, а спина, на якій він лежав, засушилася, як таранька, і повністю збереглася: видно всі жилки і складки шкіри. Там ще й зараз по всьому склепу ці шматки розкидані...”
Хоча це кладовище, за словами краєзнавця Олександра Пирогова, почало функціонувати в м. Радомишлі лише на початку ХІХ ст., загальний сучасний стан його жахливий: стадо кіз, що об’їдає залишки бузкових кущів, баскетбольний щит, навколо якого повністю витоптані могили, сліди свіжих пошкоджень мармурових скульптур, людські кістки між сміттям, але найбільше враження – між могилами та поваленими хрестами довгі смуги перекопаної землі, з якої щойно вибрали картоплю...
Якщо нічого не змінеться, то кладовище чекає доля старого польського цвинтаря, що зараз знаходиться під заасфальтованою дорогою на вулиці Присутственній.
Після опитування місцевих жителів, дослідження і фотографування склепу, я спробував описати в алфавітному порядку всі наявні пам’ятники польського кладовища, на яких можна було хоч щось розібрати. Більшість написів вдалося розшифрувати лише на дотик за допомогою пальців, тому можливі помилки; знак питання означає місце, що не піддається прочитанню.

Опис польського кладовища станом на 23 вересня 2001 року
1. Antonowicz Fastian: ? 1916 - ? 1956.
2. Boguslawski Elliacz, dymisyonowany pulkownik obronca Sewastopola: 1. VII.     1830 - 25. ? 1912.
3. Boruchowskа Eugieniа: † ? 1890 (zylа lat 17).
4. Brochocki Teofil: † 19. VI. 1853 (zyl lat 57).
5. Goraj Dominik: ?
    Goraj Salomea: ? 1851 - ? 1934.
6. Hurkowska Anastazia z Michalowskich: † 2. III. 1870 (zyla lat 57).
7. Ischuzka Maria: ? 1901 - ? 1979.
8. Kallenbach Franciszek: † ? 1872.
    Kallenbach Eleonora z Radziminskich: † 26. I. 1889.
9. Karabieski Jan: † 19. VI. 191... (zyl lat 38).
10. Kichkowski Jan: ?
      Kichkowska (Zosia ?): ?
11. Kozicki Stanislaw: † 6. II. 1874 (zyl lat 19).
     Kozicka Honorata z Chrzaszczów: † 12. VIII. 1873 (zyla lat 75).
12. Krawczynski Stanislaw: 8. V. 1865 - 10. III. 1911.
13. Krzyzanowski Zygmunt: † 28. XII. 1917 (przezywszy lat 90).
      Krzyzanowska Teresa z Wierzbickich: † 21. I. 1915 (przezywszy lat 74).
14. Kunicki Ludwik, kapitan lenkoranskiego polku: ?
      Kunicka Anna: ?
15. Mancinkiewicz Boleslaw: ? 1912 - ? 1932.
      Mancinkiewicz Filipp: ? 1882 - ? 1956.
      Mancinkiewicz Kamilija: ? 1888 - ? 1971.
16. Matkowski Wladyslaw: ?
17. Meleniewska Eleonora z Kozickich: † 17. XI. 1901 (zyla lat 80).
18. Mironowicz Katarzyna z Rozcliskich: † ? 1902 (zyla lat 80).
19. Mogileska Juliana: † ? 1863 (zyla lat 34).
20. Obuch-Woszczatynski Jan: † 31. III. 1904 (zyl lat 83).
21. Pikulski Wiktor, ksiadz (23 lat kaplanstwa): 23. XII. 184... - 12. III. 1887.
22. Piskorski Eduard: † ? 1920.
23. Pobukowska Apolonia: † 20. VI. 1868.
24. Rogozinski (Izegoz ?): ? 1830 - ? 1920.
      Rogozinski Wladyslaw: ? 1900 - ? 1919.
25. Sielicki Mikola: † ? 1862 (zyl lat 56).
      Sielicka Salomea z Dubowskich: † ? 1853 (zyla lat 68).
26. Sobotkiewiczowa Marja: ?
27. Sokolowska Apolonia z Pobukow: ?
28. Stankoska Emilia: † 25. IV. 1934.
29. Syczewski Jan: † 10. VII. 1936.
30. Szaramowicz Eleonora: † 18. III. 1899.
31. Wierzbicka Maria z ... : ? 1808 - ? 1839.
      Wierzbicka Barbara z Bukatych: ? 1809 - 12. V. 1873.
      Wierzbicka Julija z Su... : 22. VI. 1848 - 18. ? 1870.
      Wierzbicka Helenka: 23. VII. 1863 - 23. I. 1871.
32. Wierzbiowska Allexandria z Czopowskich: † 25. XII. 1865 (zyla lat 71).
33. Zaleska Salomea: ?
34. Zareba Witold (lat 5) i Marja (lat 10), brat i siostra: † ? 1887.
35. Zulinskij Wladyslaw: † ? 1890.
      Zulincka Bozeslawa: 31. V. 1890 - 20. I. 1976.
Народ не має майбутнього, якщо він забув своє минуле. Перефразовуючи цю сентенцію під впливом написаного, виходить, що як ми поставилися до свого минулого, таке ж майбутнє нас і очікуватиме.
Невже і наші кості собаки тягатимуть по Україні...


    Валерій Фісун,
    голова Радомишльського регіонального відділення
    Міжнародної громадської організації
    «Земляцтво житомирян» у м. Києві,
    член Національної спілки краєзнавців України
    02.05.2011







    Немає коментарів:

    Дописати коментар