ШЕВЧЕНКО І РАДОМИШЛЬ

Про Великого Кобзаря, здавалось, вже чимало написано. Однак ніколи, мабуть не вичерпається інтерес ні наших сучасників, ні прийдешніх поколінь до великого сина України. Він завжди з нами у наших діях і помислах. Чимало цікавого пов’язано з іменем Т.Г. Шевченко, є і в Радомишлі і в районі. Деякі дослідники життя Тараса Григоровича припускають, що в 1846 році повертаючись з Житомира до Києва він проїздив через Радомиcль та Білогородку. На жаль, документально це не підтверджено. Однак більшість шевченкознавців вважає, що поет їхав шляхом, який вів із Коростишева на Брусилів та Бишів, й тим більше, що в Брусилові в нього повинна була бути зустріч особистого характеру. Так чи інакше, а Радомишльщину в її повітових межах Кобзар оминути не міг.
В Радомишлі  ім’ям Т.Г. Шевченка названі кінотеатр, вулиця і провулок, школа №1. В районі до цього додається в селі Пилиповичі пам’ятник Шевченку. В 1913 році земство звело в Радомишлі на вулиці Бульварній двохкласне училище (п’ятирічний строк навчання) та окремий будинок для вчителів, який дивом зберігся до нашого часу. На вулиці Шевченка №15 нині стоїть двоповерховий будинок “хрущовського типу”. Саме на його подвір’ї і містилася школа. То була висока з широкими вікнами споруда з червоної цегли, мурування міцне, надійне і оригінальне. Навчалися в цьому закладі діти з найменш забезпечених родин: міщан, робітників, приміських селян. Після громадянської війни в стінах будинку містилася школа №1 імені Т.Г.Шевченка. А вулицю Бульварну перейменовано іменем Шевченко. То були тяжкі часи. Часто в одному класі вчилися діти різного віку. Але і в тій скруті знаходили вихід з різних ситуацій. Зимою в морози, коли не було чим топити, кожен учень брав з собою на заняття по поліну. Таким чином вирішувалась проблема палива. На подвір’ї школи 1924 році було відкрито пам’ятник Т.Г.Шевченку. Це був невеликий бюст поета. На постаменті напис – “учитесь, брати мої, учитесь, навчайтесь й свого не цурайтесь, і чужому научайтесь”.

Учні дбайливо доглядали пам’ятник і сквер уздовж багатьох років. Біля пам’ятника проходили лінійки, збори, шевченківські вечори. В 1932 році семирічка була реорганізована в десятирічку. Трагічна доля чекала на вчителів і учнів, на будинок школи і на пам’ятник. Багатьох учителів і учнів було репресовано в роки комуністичного терору. Багато не повернулось з фронтів вітчизняної війни. В роки окупації фашисти розмістили в школі свій гарнізон, викинувши з приміщення парти, шафи, книги, зошити. В грудні 1943 року, перед звільненням міста через несправність димоходу, школа загорілась і згоріла вщент. Горіла всю ніч. В день розлючені німці із гвинтівок і автоматів розстрілювати пам’ятник Кобзареві. Бюст був зроблений з міцного матеріалу, і кулі тільки відскакували. Окупанти облили його бензином і підпалили. Він горів, як свіча, в ту зимову ніч. А на ранок побачили, що нічого не згоріло. Пам’ятник стояв як і раніше, тільки почорнів від копоті і виділявся на білому снігу. Роздратовані вороги закидали його гранатами. В 1887 році в селі Веприн Радомисльського повіту в родині волосного писаря, тобто людини освідченої народилася українська поетеса Людмила Януарівна Морозова-Курек. Літературний псевдонім “Волошка”. В 1908 році віддруковано вірш Волошки “Шевченкові”:

І за те, аж поки буде

Україна існувати

Незабудуть українки

Тебе, батьку шанувати.

Вірші надруковані в альманасі “Перша ластівка”. В 1917 році в Житомирі вийшла збірка Людмили Волошки “Пісні волі”.

І нехай у нас буде браття

Завдання і мета єдина

Між народами братами

Горда й вільна Україна.

Вірші засвідчують високу громадську свідомість поетеси. Велику подвижницьку працю у вивченню та збереженню творчого спадку великого Кобзаря зробив наш земляк, видатний шевченкознавець, мистецтвознавець і музеєзнавець Микола Іванович Мацапура, який був засновником і першим директором музею Т.Г. Шевченка в Києві. Народився М.І.Мацапура 10 серпня 1910 року в Радомислі в сім’ї робітника лісництва. Закінчив в 1919 році місцеву гімназію. Після бурхливих подій громадянської війни стає завідуючим меморіального відділу науково-дослідного інституту Т.Г.Шевченка у Харкові. З 1934 по 1941 роки завідуючим фондами, а потім заступником директора з наукової частини державної галереї у Харкові. На початку Великої Вітчизняної війни здійснив евакуацію на Схід фондів оригіналів згаданої галереї. В період війни М.І.Мацапура був заступником директора державного літературно-художнього музею Т.Г.Шевченка в Уфі. В цей час виявив місцезнаходження евакуйованих шевченківських раритетів в Новосибірську, де вони зберігалися разом з колекціями Третьяковської галереї. Після відкриття в Києві Державного музею Т.Г.Шевченка в 1949 році М.І.Мацапура став директором меморіального будинку — музею Кобзаря. Він багато працював над дослідженням творчості Т.Г.Шевченка. Був одним із упорядників та автором коментарів до академічного видання “Тарас Шевченко”. Повне зібрання творів в десяти томах. У 1965 році прийнятий у члени спілки художників України (секція мистецтвознавство). Усе своє свідоме життя М.І.Мацапура був у творчих пошуках. Перелік його статтей, опублікованих у газетах, журналах, збірниках, зайняв би не одну сторінку. В 1964 році з нагоди стапятидесятиріччя від дня народження неподалік кінотеатру в місті відкрито пам’ятник Т.Г.Шевченку. Виготовив бюст Київський скульптор Фесенко.

Задумливо дивиться Тарас на світ Божий. Не було в його народу щасливої долі. Мільйони українців віддали життя за збереження рідних земель. Невдячні погані внуки та правнуки славних  бабусь і дідусів ставши панами, під панками та кримінальними “авторитетами” приватизували, тобто розікрали в місті і мебельну фабрику, крохмальний і капроновий заводи, сільхозтехніку, баню і багато-багато малих підприємств. В селах району будинки культури, корівники, техніку, сільськогосподарські угіддя, ліси, річки, стави із своєю живністю. А тепер беруться за землю. Дозволити продаж землі в Україні – значить розпочати процес знищення українського народу та поставити хрест на його майбутньому. Адже в світі немає держави і народів без власної землі. Як кажуть, надія вмирає останньою. Будемо ж вірити в кращі часи.

Олександр Пирогов,

м.Радомишль