У Радомишля, як і кожного міста є свої таємниці. Підземелля є самою найбільшою таємницею та секретом. З незапам’ятних часів ворожі напади, міжусобні війни та повстання змушували людей шукати укриття під землею для себе та свого добра. Під час будівельних земляних робіт, а також природним шляхом в різних частинах міста з’являються провалля. Відразу починаються розмови, що під містом знаходиться розгалужена система підземних галерей. Легенди про клади, хвилюють не одне покоління радомишлян. Для цього є всі підстави і з’являються бажаючи їх відшукати. Та із-за неможливості робіт чи із-за продійства влади їм приходиться відступати. Рано чи пізно багато таємниць стає надбанням історії, та багато загублюється в товщі землі.
У чисельних публікаціях республіканської, обласної, районної преси давався навіть вигаданий опис підземних ходів. Автори тих статей не відповіли не на одне з головних питань. Хто їх прокопав, навіщо і де ж вони. Найбільша правдива версія у відновленому рукописі радомишльського старожила від 1958 року на російській мові: «В Радомысле жил униатский митрополит. В то самое время в местечке в трех местах, были сооружены подземные ходы, в которых из толстого кирпича были созданы четырехугольные казематы. Ход первый шел с костела с комнаты исповидальни в город, а с другой стороны к речке, где на протяжении трех метров последовал обвал. И третий от оврага возле бывшего дома Георгизона через улицу Сталина, вглубь сада, бывшего Карбовского. Ходы эти не обследованы и что в них сохранилось не известно. Поскольку они были сооружены в строгой секретности и даже пытатся узнать было небезопастно.»
Історія цього питання до цього часу овіяна міфами. Тема «підземні ходи міста» потребує нового підходу, кропотливої роботи в архівах, особливо в польських і Санкт-Петербурзі. Історія України і Радомисля з ХVI до середини ХХ століття, це практично череда війн і повстань. Їх дієвими учасниками були в першу чергу жителі Радомишльщини. Легенда про переселення мичан, яким стало тісно на Микгороді. Начебто вони зібралися на раду і вирішили заснувати нове поселення, звідки начебто – Радомисль – від мислі, яка прийшла на раду. Ненауковість цієї версії не потребує спеціальної аргументації. Територія сучасного Радомишльського району була мало заселена, цей край був покритий непрохідним лісом і багаточисленними болотами. До 1795 року ця територія, як і частина українських земель належала Польській державі – Речі Посполитій. Польща була монархією і мала сейм. Частина послів сейму були, як тоді говорилося, руської віри. Вони потребували духовної опіки. 6 жовтня 1596 року відбулась знаменита Берестейська унія. Берестейська унія була лише кроком, спрямованим на послаблення все більшої сили Москви як центру православ’я, який намагався впливати на вірних, що залишилися у кордонах тодішньої Речі Посполитої. Отже, поняття «унія» стосується лише тих, хто перейшов з православ’я на католицизм, а не на всіх греко-католиків. Колонізація наших земель почалася на початку ХVII століття.
Радомишль, як місто в історичному відрізку, молоде. Перші паломники, які висадились на високий лівий берег Великої Мики (нині Тетерів) натрапили на джерело, з якого бігла кришталево чиста і на їхню думку цілюща вода. Стомлені вони скупалися в струмку, і відчули чудове зцілення. Можливо допомогла щира віра в Бога. Вони стали молитися «з радісною мислю», тобто радісними, задоволеними. І вирішили оселитися на цій місцевості. Радомишльщина дивує красою своєї природи. Могутні дуби, стрункі сосни, пахучі липи та розвісисті явори. Піщані отмелі, прозора до неправдоподобія ріка Мика. Все купається в зелені. Було достатньо будівельного і дерев’яного червоного і чорного лісу, який був придатний до корабельного будівництва. В Миці і Тетереві багато риби. В лісах водилося багато звірів. До початку дев’ятнадцятого століття, ще водилися ведмеді. Своєму росту Радомисль повинен завдячувати, як не дивно, численним болотам, яких на території району вистачало з надлишком. В цих самих болотах почали добувати залізну руду. Залягала вона здебільшого неглибоко, на 2-3 заступи від поверхні і являла собою кругляки бурого залізного каменю. Вміст болота у залізній руді становить здебільшого 30-50 відсотків. Тут же ковалі перетворювали виплавлений метал на знаряддя праці – передусім сільськогосподарський інвентар (плуги, лопати, сапи, коси, підкови, цвяхи, сокири, колісний реманент тощо). А ще на руднях у значних масштабах вироблялась зброя. Добувати залізну руду виявилось дорогим задоволенням. В першу чергу це було на Рудні, яка мала назву радомисльська Рудня. Поселення потроху зростало.
Над самим джерелом, була побудована «каплиця». В місті, ця місцевість відома як «капличка». Каплиця – культова «споруда», призначена для релігійних відправ і молитов, являє собою невеличку церкву без вівтаря. Споруджується на відзнаку якоїсь події.
 |
| На фото Свято-троїцький храм, а в нижньому правому куті видно купол з хрестом каплиці. |
9 травня 1682 року дарована грамота польського короля Яна ІІІ Собєцького львівському єпископу Йосифу Шумлянському про передачу йому в опіку маєтків Печерського монастиря Київського воєводства, зокрема й Радомисля на підставі того, що після відходу Києва до Росії вони залишилися без «охраны и досмотра и пришли в великое разорение». В 1686 Радомисль вже згадується в реєстрі митрополичих маєтків уніатської церкви. 16 травня 1682 року королівський декрет затвердив Радомисль за адміністратором Київської уніатської митрополії, львівським єпископом Йосифом Шумлянським. В 1683 році містечко (якщо можна так назвати) налічувало лише 4 дими, які сплачували 2 золотих подимного.
Після відомої Полтавської битви, ситуація на Правобережній Україні була складною. У 1710-1712 роках луцький православний єпископ Шулянський заволодів містечком, однак невдовзі емігрував на Лівобережну Україну і Радомисль знову перейшов під юрисдицтво уніатської митрополії. В 1714 році в Радомислі нараховувалось 14 двори. Місцевість знаходиться в орендному володінні уніатської церкви.
5 березня 1729 року у володіння Радомисля вступив адміністратор Київської митрополії, митрополит Анастасій Шептицький (1729-1746рр.). З ім’ям якого пов’язується нова історія містечка та уніатської церкви. Його зусиллями та заходами уніатської церкви край знову залюднюється. В першу чергу побудована Свято-Троїцька церква (вище каплички). Почалося інтенсивне будівництво містечка. Для цього з Польщі було запрошено сотні робітників, вони прибували разом з сім’ями. Особливо цінилися серед будівельників ковалі, каменярі, теслярі. Запросити спеціалістів було великою вдачею. В той час вони тисячами бродили по Європі в пошуках роботи, в пошуках більшого заробітку. Містечко розбудовувалось по затвердженому плану невідомого архітектора. Будівництво розтягнулося на сімнадцять років. Скільки митрополит Анастасій Шептицький правив. Побудовані дерев’яні мости через Тетерів і Мику. Діяли млини, кузні, побудований цегельний завод, винокурні і броварня. Місце знаходження митропольного містечка сприяло розвитку торгівельних, культурних, політичних, економічних зв’язків розвитку промислів і ремесел. На той час Радомишльщина стає промислово розвиненим краєм. На митрополичих і шляхетних підприємствах виготовляли поташ, дьоготь, смоли, дерев’яне вугілля, скло і вироби з нього, варили пиво і мед, викурювалась горілка. У багатьох селах діяли млини.
По селах було відкрито і освячено десятки церков. В той час спостерігається зростання єврейського населення в нашому краї. Євреї знайшли в тодішній Речі Посполитій притулок, так як у інших країнах їх переслідували. Будівлі житлові, промислові, крамниці і Свято-Троїцька церква і мерія були дерев’яними. Будівельного лісу вистачало. Команди будівельників були багатонаціональними. Чоловіків часто не вистачало, тож брали участь і жінки і діти. В період будівництва і по його завершенню, люди розселялись по вирубаних ділянках лісу. Так були засновані села Осички (Ляхова), Кримок, Верлок, Ставки і десятки інших.
Містечко розбудувалось навкруги площі Соборної, раніше мала назву Торгівельна. Огороджено навкруги дерев’яним частоколом і ровом з водою. Нині вулиця Купальна (від автостанції до школи №3). Що саме цікаве, що розбудова митрополичого містечка почалася зі спорудження підземних галерей, підземною кам’яною темницею. Спочатку вирубували значну площу лісу, викорчували пні. Розчистили площу від сучасного будинку культури до середини сучасного парку. Потім сотні робітників вирили на протязі багатьох років великий рів. Який тягнувся від сучасного будинку культури до школи №5, далі до парку. На глибині шести метрів спорудили із міцних цеглин скріпивши високоякісним цементом підземні ходи. Була побудована кам’яна тюрма біля будинку культури, а також великий погріб для зберігання продуктів. Потім засипали все землею.
Побудували замок – резиденцію митрополитів (школа №5). Будинок для проживання митрополита (Будинок Культури). Почали будувати митрополичий собор, який знаходиться на території нинішнього міського парку між поліклінікою і пагорбом. На цьому місці кожного року, завжди після того як розтане сніг або після сильного дощу, з’являлось провалля. Митрополичий собор не добудували. Мабуть то були не фінансові проблеми, адже в межах сучасного Радомишльського району за ті часи збудували десятки церков. Можливо віддаленість від резиденції та часті напади гайдамаків на митрополиче містечко змусили припинити будівництво. Таким чином підземні ходи з’єднують Будинок культури і школу №5. Входи були в самих будівлях. Вихід з кам’яної темниці був над обривом старої бані. Колись в тій ніші, ще до сімдесятих років торгували керосином. Для будівництва підземних ходів, замка і митрополичого будинку знадобилось велике число цегли і цементу, які привозили з Польщі. Камінь добували на Хуторі і в Клиничині. Підземні ходи мають конусообразну форму, в висоту майже середнього зросту людини. По бокам викладені квадратні ніші, туди ставили запалені свічки для освітлення. Підземні ходи використовувались для декількох функцій. У випадку небезпеки митрополит міг по ним дістатися до замку, який охороняв посилений загін реєстрових козаків. Також з підземної темниці приводили в’язнів в замок на духовний суд. З погреба доставлялись харчі та вино, не для сторонніх очей. Не виключено, що ходи монахи могли використовувати для своїх потреб, як приклад захоронення, яких до нашого часу на землі не знайдено. Хоча існує легенда, що перший цвинтар був біля замку, від меморіалу до музичної школи по вул. Присутствена. Також в ходах могли розміщуватися не тільки продовольчі запаси, а також різні речі, зброя, кулі, ядра і т.д. Після другого поділу Польщі в 1793 році, частина Правобережної України і митрополиче містечко Радомисль були включені до складу Російської імперії. На українських землях, що опинилися в російській зоні, за царським велінням створювалися «місійні товариства», для возз’єднання католицької церкви східного обряду з православною. Для ієрархів східної церкви, які були згодні покинути свої кафедри, призначались дуже великі, як на той час державні пенсії. Окрім того, попри запевнення дане Ватиканові царицею Катериною II, про рівне ставлення до католицької церкви обох обрядів, на «нових землях» почався процес силового повернення греко-католиків у лоно «общеросійського православ’я». Головний удар завдали в Радомислі. Уніатська митрополича кафедра в Радомислі і всі її єпархії були ліквідовані в 1795 році. Митрополит т. Ростоцький відмовився приймати присягу Російській цариці і був інтернований разом з іншими в Петербург. Уніатська митрополія та її резиденція в Радомислі були ліквідовані. Указом від 28 червня 1796 року Радомисльський замок і села були даровані разом з усім скарбом генералу Злотницькому, який оселився в митрополичому будинку. Він наказав засипати і замурувати входи до підземелля, які на той час вже обвалювалися і втратили своє призначення. Зостався тільки погріб (який провалювався біля теперішнього кінотеатру). Він ще довгі десятиліття служив як холодильник. На площі в місті, ще до 60 років ХХ століття був городський базар. На річці Тетерів зимою заготовляли лід, обтрушували тирсою і опускали в погреб. Таким чином зберігалися сало та м'ясо і інші продукти.
В центрі міста височить висока цегляна будівля, облицьована сірою плиткою. Гордість Радомишля – будинок-замок наповнений легендами, містикою та історією.
Нині там школа №5, хоча приміщення не відповідають шкільним умовам. Майже за 300 років в ньому було стільки установ, що важко уявити їх кількість. Це резиденція митрополитів. Цей будинок бачив багато історичних подій, що невід’ємно пов’язані з історією нашого міста. Майже всі інші споруди було стерто з лиця землі. Але з душі українського народу таку глибу, не так то просто видалити.
Будинок культури – митрополичий будинок в жалюгідному стані. В Радомислі митрополитом Ясоном Смогоржевським було відкрито духовну семінарію, де навчалося майже 100 учнів.
Кам’яний будинок добре зберігся, там нині - магазин «Оптика» по вул. Велика Житомирська. Трагічна доля спіткала Свято-Троїцьку церкву, вона горіла декілька разів, перебудовувалася. З 1795 року стала кафедральною православною церквою. В 1938 році безбожники від влади розібрали її і побудували сушильну для колгоспу. Прах митрополитів Пилипа Володкевича, Льва Шептицького та Яна Смогоржевського, були осквернені. Мармурові гроби були викопані і викинуто до річки. Кладовище біля церкви зрівняли з землею. Нині там людські городи.
З храмів знесли хрести
Осквернені могили
Прости нас, Господи,
Прости, що боротись не зуміли.
В місцевому краєзнавчому музеї є унікальна річ, кахельна плита з польським орлом. По легенді при ремонті будинку митрополитів в 60-х роках минулого століття, ця плита була знайдена на місці де був камін. В той час там розташовувалася військова частина. Командир окремого понтонного мостового батальна № 01432, Хайлов наказав солдатам віднести її в новостворений музей. Можливо, що це єдина реліквія з тих часів, але потрібна експертиза. 1994 році, після розформування військової частини, замок-будинок був переданий ЗОШ №5. Під час капітального ремонту на другому поверсі було знайдено замуровану кам’яну нішу, де знаходилися папери, мабуть, на час існування митрополії мали цінність. При спробі їх вилучити, як розповідала директор школи В.І.Дяченко, вони розсипалися.
Сьогодні ми живемо у зовсім іншу епоху. Кращу чи гіршу, але іншу. Не хотілося б зараз говорити про ідеологічні розбіжності нинішніх політиків, однак суспільство, яке хоче мати перспективу для розвитку не повинно забувати свою історію.
Використана література:
1. Леонід Тимошенко. З історії уніатської церкви на Київщині в ХVІ-ХІХ ст.
2. Леонід Тимошенко. Україна від епохи УНР до початку ХХІ ст.
3. Леонід Тимошенко. Нариси з історії Радомишля.
Олександр Пирогов
м. Радомишль
Немає коментарів:
Дописати коментар