У тому, що ми погано знаємо свою історію, великого секрету немає. Але історія також є одним з каменів протистояння у нашому суспільстві. Одні взагалі перекреслюють минуле, обливають його брудом, прагнуть зобразити все, що було, тільки в чорному кольорі. Вони, мабуть, чинять так тому, що не знають, як діяти у сьогоденні. Інші марно прагнуть повернутися у дні, що безповоротно проминули.
Проте дорослі і, здавалося б, цілком розумні люди, не можуть зрозуміти простої істини, що соціалізм чи капіталізм неможливо отримати у вигляді подарунку. Будь-який лад, як би його не називали, доводиться будувати самому народові, від імені якого так люблять виступати деякі горе-проводирі.
У нашому Радомишлі споконвіку мешкали представники різних національностей: українці, росіяни, євреї, поляки, німці, італійці. Але гострого антагонізму на національному або ж релігійному грунті не було. Жили разом, спілкувалися, бо інакше бути й не могло.
Що ж сталося з людьми в останні десятиліття? Чому так важко сприйняти традиції наших пращурів, що мешкали тут 100, 200 років тому?
І все ж нам треба вчитись шанувати і любити всіх, хто мешкав у місті колись, хто живе і працює нині. Потрібно пам’ятати всіх: відомих і невідомих, видатних і звичайних. Адже такі прості слова як «історія», «минуле», «минувшина» складаються з доль тих, хто був до нас.
На жаль, корінних радомишлян зараз у місті зосталося дуже мало. І населення Радомишля тепер зростає переважно за рахунок приїжджих, тих, хто залишив батьківські оселі, здебільшого в селах, і подався до міста в пошуках кращого, а, може, й легшого життя. Зрозуміло, що зайдам байдужа доля міста, як байдужі його минуле, традиції, покоління і т. ін.
З іншого боку й самі радомишляни, не в змозі щось змінити на краще, від’їздять з рідного міста до різних країн – близьких і далеких. Як же живеться нашим землякам там (раніше казали «за бугром», а зараз – «на розвиненому «Заході»)?
Ось витримки з листа Геннадія Дем’яновича Томма. Свого часу він вчителював у шостій міській десятирічці. Його, обдарованого і різнобічного педагога,надзвичайно шанували учителі за відкритість і душевну теплоту, педагогічний хист.
«З великою своєю родиною я переїхав до Нью-Йорка. Мешкають усі в трьох квартирах 32-х поверхового будинку. Син із сім’єю на 2-му поверсі, донька на 3-му, а я з дружиною – на 4-му. Дружина веде господарство, іноді усіх трьох родин, бігаючи поверхами. На життя вистачає – ми ніколи не розкошували. Головна складність – мова. Попервах важко всім (до трьох років), кому як пощастить. Потім (поступово!!!) оволодівають мовою, вчаться і влаштовуються в новому житті, долаючи ностальгію. Засвоюються нові поняття, цінності, звички. Хоча, ні-ні, а й замислишся іноді: навіщо я сюди приїхав? Діти безперечно задоволені, їх ностальгія не ятрить. Привіт усім знайомим. І насамкінець написаний мною вірш.
Товаров – море, множество продуктов.
Полны прилавки овощей и фруктов,
Правительство пособием питает,
Но все-таки чего-то не хватает.
К английской речи слух наш не привык,
С трудом усваиваем мы чужой язык.
И все-таки чего-то не хватает.
Нас чувство Родины никак не покидает…»
А ось рядки з листа іншого колишнього радомишлянина Бориса Криницького, який залишив рідне місто у 1995 році. Більше чверті віку він пропрацював інженером у рай вузлі зв’язку. Його добре знали не лише зв’язківці, а й багато городян.
«Що я можу сказати з точки зору людини, що приїхала з Європи до Ізраїлю (Схід! Релігія не відділена від держави) і живе тут ще дуже мало. Але можу навіть з невеликого набутого досвіду розповісти. Якщо хтось виїздить із дітьми, треба готуватися до чималих втрат, освіта дуже дорога. Вік і здоров’я тут найголовніший критерій для працевлаштування. Без знання хоча б англійської мови тут взагалі робити нічого. Це дуже серйозно, тому, що потрібно звертатися до чиновника, лікаря, влаштуватися на роботу. Вчитись у школі без знання мови – теж мука. І в моєму віці це не легко. Звичайно, рівень життя буде вищим. Але не у всіх. У такої, як я, голоти – істотно вищий, а ось тим, хто мав у Києві шикарну квартиру, дачу, машину, живеться тут значно гірше (принаймні на початку облаштування). Мій диплом технікума вже підтвердили, тому шукаю роботу, щось за спеціальністю, хоча ця справа майже безнадійна…
З листів знаю, що на Україні важко. Але вірю і сподіваюсь, що ви хоча б раз збирались на природі, можливо, й згадували про мене. Будьте здорові і наберіться терпіння, все повинно бути добре. Цього я хочу для всіх вас і моїх рідних. Мені дуже бракує мого життя в Радомишлі і всіх знайомих…»
Добре, що наші земляки-співвітчизники згадують рідний Радомишль хоча б у спогадах. Віриться, що місто і вся наша Україна розквітне. І ще повернеться до Радомишля його слава перлини Полісся.
Олександр ПИРОГОВ,
м. Радомишль
Немає коментарів:
Дописати коментар