неділя, 10 березня 2013 р.

МИТЕЦЬ ЗІ СВІТОВИМ ІМ’ЯМ

В історії української культури багато імен заслужених, та на сьогодні на жаль маловідомих, неоцінених або загалом непошанованих. Так вже склалася доля нашого народу, який не маючи своєї держави, не міг належно поцінувати своїх діячів на ниві науки, культури, громадсько-політичного життя. В Україні поступово проте дуже повільно заповнюються прогалини і вибоїни в нашій національній пам’яті.

Сто років тому, 14 березня 1913 року в селянській родині в селі Чайківка Радомисльського повіту Київської губернії народився видатний зодчий, художник, скульптор, почесний член Української академії архітектури Василь Григорович Томашевський.

Село Чайківка розташоване на берегах Коробочки, за 15 км на захід від районного центру Радомишль Житомирської області. Українське село завжди славилось не тільки мальовничою природою, а й насамперед, талановитими та працьовитими людьми. Легенди, що збереглися серед жителів села, розповідають, що Чайківка виникла ще до татаро-монгольського нашестя. Серед дрімучих лісів обнесене міцним дубовим частоколом стояло невеличке городище Чай (в інших переказах Чайка). Під час татаро-монгольської навали городище було вщент знищено, а жителі перебиті. Лиш невеличкій частині людей вдалось врятуватися в навколишніх лісах. На його долю випали нелегкі роки випробувань. В юному віці він залишився сиротою. Коли Василеві було чотири роки, померла мати, а через кілька років батько. Виховувався в сім’ї старшого брата Семена. Хліборобська сім’я брата Семена навчила його любити працю на землі. Брат казав: “Навчайся всякої сільськогосподарської роботи — станеш господарем”. З юних літ Василь допомагав у полі: поганяв коней, в’язав снопи, підносив їх для складання півкіп, підгрібав сіно, пас корів, коней, овець. У 13 років він уже вмів косити, орати, засіяв ниву. Середню освіту здобував у Житомирському технікумі твердих металів. Восени 1933 року успішно склавши іспити з рисунку, живопису, композиції та математики і фізики вступив до архітектурний факультет Київського художнього інституту, тепер Українська академія мистецтва. Окрилений мрією прислужитися творчою працею рідному краю вже на третьому курсі проектує клуб великого піонертабору і бере участь в міській виставці студентських робіт, яку організовано в Українському художньому інституті. Проект сподобався членам жюрі: “Свіжо виглядають проекти, складені зі застосуванням українських народних елементів т.т. Ромашевським, Бахматовим, Дуньовою, Холостенком”. В 1940 році захистив дипломний проект, стає дипломованим архітектором, але застосувати свої знання йому відразу не вдається. Був призваний на військову службу до Червоної армії на західному кордоні Радянського Союзу. Після початку війни з першого дня брав участь у боях з загарбниками, були бої, поразки, оточення і полон. Роками поневірявся по німецьким концтаборам військовополонених. Переніс всі нелюдські страждання і жахи нелюдського життя в фашистських концтаборах. “Восени 1941 року я з голоду опух і вже на ноги не піднімався, лежав, як колода”, — пригадував В. Г. Томашевський. На щастя, піднявся, вижив, але в краї повернутися не довелось. В 1945 році в Німеччині табір звільнили союзники. Як і тисячі полонених, потрапив між кувалдою і молота: союзники поруч, позаду переможна Червона Армія. Повернення в СРСР в 1945 році означало безжалісну смерть у сибірській тайзі, або невільницьке життя з вічним сталінським тавром “ворог народу”.

В свої тридцять два роки прийняв життєве рішення залишитися на Заході. в тому ж році закохався в дівчину, вивезену на каторжні роботи до Німеччини. Одружився і все життя прожив із дружиною в злагоді і любові. З 1945 року до початку п’ятдесятих навчався в Брюсселі в Королівській академії мистецтв та іспанській академії мистецтв, що в містечку Ескуела де Сан-Фембо біля Мадриду. Весь час напружено працював. Життєві умови були нелегкими, навіть для тих, хто випробував на собі гітлерівську окупацію та радянський лад. Усе було складне: і мова, і звичаї, і обставини і навіть доброзичливість місцевих мешканців. Непохитним законом були вічні “штемпелювання” та перевірки документів. Єдине, що підтримувало людей, відзисканої свободи. Усіх студентів робітників з далекою втраченою Україною єднали національні церкви: Українська Католицька Церква східного обряду (УЕКЦ) та Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). Українці мали свої хори, оркестри, театри, партійні формування. З початку п’ятдесятих переїздить на постійне проживання до Канади і оселився в Оттаві. Тут сповна розкрився його талант і хист, втілившись в чудові картини, скульптури, архітектурні форми, які дістають найвищих оцінок від критиків, поцінювувачів мистецтва, пересічних любителів прекрасного. В 1958 році в Монреалі була відкрита будівля Римо-Католицької семінарії по проекту Василя Григоровича Томашевського.

Вона вражає вишуканою професійною майстерністю і поза сумніву підтвердила появу нової особистості в царині найскладнішого пластичного мистецтва — зодчества. Приваблива будівля Римо-Католицької семінарії в Монреалі впадала в вічі. Канадці вбачають в її обрисах щось близьке світосприйманню архітектури божественної готики. Українці пов’язують їх з глибинними коріннями народної творчості та пошуками українського архітектурного стилю. Як і інші навчальні заклади, духовна семінарія — це значний комплекс приміщень різного призначення. Найбільше поміж них внутрібудівна церква. Її об’єм і визначив центральний композиційний стрижень споруди. Удача автора — безсумнівна. Будова дістала багате силуетне завершення, в якому бачимо оригінальний перегук із золотими банями українського народного зодчества. Вони ніби пливуть у далекій заокеанській блакиті загальнолюдського небозводу. А під ледь помітним карнизом покриття на білі стіни рівними рядками лягли барвисті рушники — вікна. В. Г. Томашевський добре знав, що “мова художня і мова духовна — то два крила, на яких споконвіку тримається мистецтво”. І творив безкорисливо, не прагнучи збагатитися матеріально. Майже цілий квартал у центрі красуні Оттави охопив Canada House, що служить постійною галереєю для пересувних виставок. Є в цій споруді і бетон, і скло, та немає стереотипу і штампу. Це твір Томашевського, позбавлений модного формалістичного спрямування та нігілістичного заперечення духовних цінностей минулого. Оглянувши завершену будову міністр пан Роберт Вінтерс, звертаючись до її автора, мовив: “Ти потрафив у камені оживити куб простими і елегантними формами будівельної штуки”. При всій повазі митця до культурних надбань минулого, сучасні архітектурні висловлювання стали природними у його творчості. У них і відкриваються його національні традиції в реальному архітектурно-мистецькому світі. У п’яти великих федеральних містах Канади численних пасажирів зустрічають новітні, технологічні зручні і комфортабельні аеропорти, створені вдумливо-мистецько-технічною працею нашого невтомного земляка. Йому належать і внутрішня перебудова, добудова та вирішення архітектурних інтернаціональних аеропортів “Атланс” в Оттаві та “Доваль” у Монреалі.

За проектами В. Томашевського зведено багато інших громадських споруд — поштампи, студентські гуртожитки, будинки лісництв у національних парках, митниці, меморіальні та сакральні будівлі. Серед них такі значні як Парафіяльний центр Української православної громади, Успіння Пресвятої Богородиці та Римо-Католицька церква Св. Іоана Хрестителя в Оттаві. А ще у доробок митця входять інтер’єри римо-католицької Св. Вікентія, художнє оздоблення резиденції генерал-губернатора Канади та інші. Розлука з рідною землею лише загострювала його любов до своєї Вітчизни. Довгі роки він не давав звістку про себе на батьківщину в село Чайківку. Коли настала хрущовська відлига, на початку шістдесятих років минулого століття, написав листа рідним. З болем прийняв звістку, що його єдиний брат Семен, в кінці 1943 року був мобілізований в Червону Армію і пропав безвісті в Польщі в 1944 році. Роками надсилав листи, посилки своїм племінницям Марії, Ганні, Лідії. Не в змозі передати кошти рідним, він в Канаді купив два радянських “Жигулі” в експортному варіанті. І переслав як посилки через океан одну машину в Чайківку, другу Лідії в Кривий Ріг. Як і вся українська діаспора Канади радо зустрів звістку про проголошення незалежної України. Василь Григорович Томашевський — людина великого заряду творчої енергії. “Всі дорогоцінні зерна, що дала мені в торбу наша рідна земля, — я посіяв на далекій заокеанській землі. Все посіяв — нічого не пропало. Майже все зійшло і виросло. Тихесенько в душі оплакую, що не судилось засіяти хоч невеликий лан на нашій на своїй землі”. Проголошення незалежності України стало причиною великого зламу в діаспорі, в її способі існування. Її здавалося, що вона природно передасть смолоскип українцям з України. На початку 90-х років минулого століття В. Г. Томашевський писав: “Маю глибоку пошану до нашого поета і політичного діяча Д. Павличка, але не зовсім погоджуюся з його словами “Вже воскресла Україна…” Україна ніколи не була мертва! Довгі роки, напившись чужої отрути, вона була тільки приспана. Слова етнографа Чубинського — “згинуть наші воріженьки, як роса на сонці…” — не мають у собі практичного сенсу, бо такого на світі не буває. Наші “воріженьки” почувають себе нівроку, знамено і не помишляють гинути. Щоб це сталося — треба якось їм допомогти. Але нема кому це зробити і… не треба. Нас муляють і душать складні проблеми. Дорогенькі поети України! За вами тепер останнє слово. Принесіть ваші творчі самоцвіти на окрасу княжої діадеми нашій Матері Україні. Нехай вас окрилить правда, краса і сила, а божественна муза хай “шепне вам на вушко” чарівно-золоті слова нового національного гімну України. Уже час! Я переконаний, що Президент і Верховна Рада України виберуть найкращий варіант і дадуть своє благословення. Залишімо музику композитора О. Вербицького такою, як вона є. Пропоную, до речі, і свій варіант — ескіз, так би мовити, власного рішення. Національний Гімн України. (ескіз).

Засіяла Україна
В своїй, пишній славі,
Розцвіталася, як калина,
У вільній державі!
Україно, рідна мати,
В щасливій родині
Будеш вічно панувати
На троні княгині.
Щасти, Боже, Україні
Доки сонця-світа,
Дай їй волю, щастя й долю
На многії літа!

Не тільки через похилий вік він не зміг приїхати на Батьківщину. Як він писав у листі рідним, його дружина тяжко захворіла, і їй ампутували ногу. Треба було постійний нагляд. Василь Григорович спорудив ескалатор, подібний як у метро, щоб дружині було легше спускатися з другого поверху.

Влітку 1994 року професорсько-викладацький колектив Української академії мистецтва зібрався, щоб схвалити рішення вченої ради про обрання свого славного вихованця почесним професором Української академії мистецтва.

Помер Василь Григорович Томашевський 25 лютого 2002 року в Оттаві. Повертаються з далеких і близьких країн до рідної України. Повертаються на батьківщину її сини славні постаті національно-культурного відродження, стають відомі широкому загалу їхні імена. Згадати потрібно всіх добрим словом, хто пішов з батьківської домівки назавжди.

Олександр ПИРОГОВ,
м. Радомишль

Немає коментарів:

Дописати коментар