ЛЬОДОВИКОВИЙ ПЕРІОД

Радомишль найстародавніше місто не тільки Житомирщини, а й усієї України. Територія міста, за даними археологічних досліджень, заселена близько 30 тисяч років тому, про що говорить досліджене влітку 1957 року Інститутом археології Академії наук УРСР під керівництвом кандидата історичних наук Шовкопляса І.Г. пізньопалеологічне населення в межах сучасного міста. На відзнаку цього було поставлено пам’ятний знак.

Той час відносять до Великого льодовикового періоду. Його лік прийшовся на 20 — 30 тисячоліття до нашої ери. Тоді льодовики покривали територію теперішньої Радомишльщини. Потім клімат став теплішим, льодовики почали таяти і в наших місцях з’явилися хвойні і листяні ліси, поля і болота. Сама назва говорить за себе Полісся. Тобто — поле і ліс. Вчені пропонують сотні гіпотез глобального потепління на планеті, тільки не активної діяльності людини, крім полювання на мамонтів, не було відмічено. А клімат ставав теплішим в сотні разів швидше ніж нині. У природи свої закони, а вчені не можуть пояснити аномальних явищ, видумують про глобальне потепління. Ці припущення охоче мусують політики, мабуть, щоб відволікти людей від більш суттєвих питань. Більшість людей чомусь вважає, що раніш в прадідівські часи, зими були більш засніжені і з сильними морозами. Особливо це видно в історичних фільмах, де руські і українські зими з глибокими снігами, закутаними до очей героїв в кожухах, з великими санями. Але як зв’язати з цим стереотипом Пушкінські рядки з “Евгения Онегина”:

"В тот год осенняя погода

Стояла долго на дворе,

Зимы ждала, ждала природа

Снег выпал только в январе."

Якщо в Росії набагато північніше перший сніг пішов тільки після нового року, то яка ж погода була у нас на Радомишильщині?

Максим Бєлінський описав картину “київських холодів” на початку ХІХ століття. Радомишль на той час вже був повітовим містом Київської губернії: “Зимы случаются столь теплые, что едва в январе месяце реки замерзают, и до ноября осенние цветы еще видимы”. Аномальне явище відзначено в газеті “Киевские губернские ведомости” суббота июля 1855 года. Градобитие. “В Радомысльском уезде град величиной более куриного яйца, который выбил на полях озимые посевы и травы. Убытки на 500 рублей серебром. В лесу после погоды найдены убитые градом птицы и зайцы”. Мабуть зайців і птахів було так багато, що не змогли сховатись. Постійні спостереження над кліматом йдуть близько двохсот років. Причини його змінення не з’ясовані до нині самими вченими. На Радомишильщині зафіксовані найбільш низькі температури в 1931 році — 25,4 грд., в 1950 році –34,4. В останні 100 років температура повітря збільшилась приблизно на 1,5 градусів. В хрещенські морози 2006 року трималася в районі –30, досягла навіть –35 грд. У Вас іще є віра в глобальне потепління? І хоч за вікном –10, мало віриться. На початку грудня 2012 року Радомишляни пережили не тільки льодовий період, а й початок кінця світу. Наш край накрило не тільки біле засніжене поле, а й люті морози впродовж грудня. Радомишль нині в сніговому полоні, бо зима, як завжди прийшла несподіваною. Зима, як і інші “стихійні” лиха, приходить до наших депутатів і чиновників завжди несподівано. Навіть сповістити про снігопади ніхто не наважився. А як сповіщати? Вже другий рік не працює ні місцеве, ні районне радіо. Для більшості Радомишлян радіо — частина буття: з ним вранці прокидаються, працюють в будинку чи квартирі, лягають спати — це співрозмовник, особливо для людей похилого віку і прикутих до ліжка, мова, традиції, пісня, новини, прогноз погоди. Тепер по FМ каналам слухають новини, а Що робиться в місті, районі люди не знають. Чи це не знущання? Тільки хай депутати не кажуть, що немає коштів на радіо і на дороги. Депутати купаються в грошах, жирують. “Красиво обіцяй, а роби як прийдеться” — ось девіз сьогодення. Та що там радіо, стихія, що наробила лиха в нашому краї у грудні пообривала дроти, поваляла стовпи. Багато сіл в районі і нині без телефонного зв’язку. Телефони, як мовчали, так мовчать і ліній ніхто не відновлює. І це при тому, що рахунки на оплату телефона надходять справно, хоч він не працює. Бідкається 77-річний ветеран праці, інвалід Деонісій Горай із села Кримок.

Єдина громадсько-політична газета “Зоря Полісся” сповіщає своїх читачів “новинами” через два тижні, після любого лиха, чи якоїсь пригоди. Сто років тому повітова газета “Радомислянин” виходила тричі на тиждень. Була позапартійною, натомість громадсько-літературною. Не зважаючи на погоду, доставлялась в день випуску. Ми живемо на початку ХХІ століття. Добре, що є Інтернет. Але ні в міськраді, ні в райдержадміністрації немає свого сайту. І коли наші “славні демократи” з такою завзятістю “тягнуть” до цивілізованої Європи, наші люди користуються звичайним “сарафановим радіо”. Неймовірні зимові краєвиди, щось не радують місцевих жителів. Дороги позамітало, світла не було кілька днів. Автобуси і маршрутки ходили з запізненням. Від Кочерова до Радомишля позашляховики добиралися за півтори години. Пошта дійшла до багатьох сіл аж через тиждень. Завзятості комунхозу і автодорівців не видно, але осуджувати цих людей язик не повертається. Напрочуд холодно не тільки у нас, а і в багатьох країнах світу. В Росії на початку року, як передають синоптики, аномальні холоди –40 градусів, а в Якутії –53 і це рахують не вирок. Засипає і заливає Європу і США, а в Ізраїлі випав сніг, якого там не було ніколи. Яким чином розв’язувалися такі складні питання нашими жителями в минулому? Старанне піклування Радомисльської влади про стан вулиць бере початок від запровадження так званого Міського положення, роздробленого в процесі втілення реформ Олександра ІІ. В 1871 році згідно з цим положенням було обрано вперше Радомисльську думу та її виконавчий орган — управу. Територію всіх вулиць і Торгівельну площу оголосили міською власністю.

На фото з поштової листівки “Міська управа” м. Радомисль

Склад міської управи на початку ХХ століття: Міський голова Ф. К. Гринцевич. Члени: І.И. Ігтанюк, А.М. Чубенко. Секретар І.Д. Шваб. Бухгалтер А.В. Кульчицький, Т.Т. Бойченко. Брандмайстер пожежної команди В.А. Домашевич. Міський лісничий І.Ф. Батурін. Санітарний лікар Ю.С. Гродецький. Вуличний рух (хоч і гужовий) ставав дедалі інтенсивнішим. Взимку головним засобом пересування були сані, для яких сніговий покрив бруківки був доречним. На початку ХХ століття з’явились автомобілі. Отже, слід було добре дбати про стан, як тротуарів, так і бруківки. Радомисльська управа запровадила правила згідно з якими вздовж усіх садиб, прилеглих вулиць, провулків Торгівельного майдану мають бути влаштовані й утримувались коштом осіб та установ, у власності й орендному користуванні ці садиби перебувають. Отже відповідальність несли домовласники. А вони вже могли доручити очищення своїм двірникам чи будь-кому іншому, хоча б і робити це власноруч. Міська управа систематично видавала розпорядження, зокрема стосовно холодного сезону.

Будинок по вулиці Малій Житомирській, напроти будинку бувшого “Районного суду”. На фото видно, як були очищені вулиці міста сто років тому, можна порівняти.

Ось що сказано про зимове прибирання в обов’язковій постанові. “Тротуари мають бути очищені взимку від снігу й льоду, та посипані піском. Посипати сіллю вулиці, а також тротуари з метою очищення їх від криги та снігу забороняється. Власники нерухомого майна, що виходять на міські вулиці та Торгівельну площу, зобов’язані негайно прибирати прилеглі вулиці на половину їхньої ширини, а торгівельний майдан — на найближчі 8 сажнів від падаючого снігу таким чином аби шар снігу, що залишився, не перевершував п’яти вершків і не мав вибоїн. На перехрестях вулиць мають бути очищені стежки 2 аршини завширшки для пішоходів (тут 1 аршин дорівнює 0,71 м, 1 сажень містить 3 аршини). Виконання ухвал міської влади контролювала поліція.

На фото школа № 5. В цьому палаці до більшовицького перевороту 1917 року, на першому поверсі було поліцейське повітове управління.

Склад поліцейського управління: Повітовий ісправник Н.А. Сольський, помічник ісправника Н.Я. Барбієр. Секретар Д.І. Бернацький, Г.Т. Осипов. Охоронцями порядку сурово й неухильно стежили за дотриманням правил. У разі виявлення несумлінності вони не боялись піддати репресіям навіть багатіїв. Із газети “Радомислянин” середа 23 січня 1913 року: “Наш уезд, благодаря географическому положению, малонаселенности и еще другим причинам, по своему бездорожью отличается от прочих уездов Киевской губернии. На таком огромном пространстве, которое занимает наш уезд, нет почти ни железнодорожных линий, ни удобных шоссейных дорог. Киево-Ковельская железнодорожная линия и шоссейная дорога Житомир — Киев захватывают только небольшие окраины нашего уезда и нисколько не улучшают бездорожья. Особенно ухудшилось положение в настоящую зиму. Позднее наступление морозов сделало наше бездорожье сплошным бедствием. Отражение этого бедствия видно во всей жизни нашего уезда. Всякая промышленность, которая и так незначительна, так как заключается в том, что одни слои населения кормятся за счет других, совершенно пала. Ни вывозить, ни привозить продукты нет никакой возможности. С самого начала зимы все с нетерпением ждали наступления морозов, установления санной дороги, дабы иметь возможность вывезти разного рода материалов из лесов. Но ожидания были напрасны, и лесопромышленники потерпели и теряют большие убытки. Кругом только и слышны жалобы на наше бездорожье. Особенно плохо приходится медвежим углам нашего уезда, которых так много. Последние только начинают приходить в жизнь с наступлением зимы, с установлением санной дороги. В остальные же времена года они большей частью отрезаны от всего мира и прозябают, пробиваясь доходами и мелкими заборотками. Распутица нынешней зимы окончательно убила всякое проявление жизни в этих медвежьих углах, которым повторяю изобилует наш уезд. Бездорожье в настоящее время является не только нашими несчастьями, но в той или иной степени затрагивает многое множество уездов и даже губерний. Но все же в большинстве местностей, где процветает крупное фабричное производство, где имеются хоть шоссейные дороги или другие более-менее удобные пути сообщения, это бедствие не достигает таких размеров. Для нашего уезда оно является полным разорением и можно предсказать, что он не выдержал бы еще одного подобного рода. На нашем земстве лежит обязанность некоторым образом улучшить наше бездорожье. Те шаги, которые оно предпринимает, не имеют большого значения: нужно радикальным образом изменить положение наших дорог, соединить разрозненные села, местечки удобными шоссейными или другими дорогами как с уездным городом, так и между собой”. Ті ж проблеми з дорогами залишилися і через сто років в Радомишлі та районі. Тільки раніше боролися з бездоріжжям будуючи нові дороги. Зимою сюрпризи можуть бути приємними і не дуже. Цю зиму з незвичайними хуртовинами, слизькими, а потім розбитими дорогами, запам’ятають “не злим тихим” прості радомишляни. Місцеві жителі розповідають, що аварій стає набагато більше. Пам’яті диски, пробиті і вирвані з м’ясом колеса, цією зимою не рідкість. Якість українських доріг оцінили в 2, 3 з 7, в зв’язку з чим Україна посідає 133 місце в світі, з 144 країн ідеться у звіті Світового економічного форуму глобальної конкурентоспроможності країн. У наш час дороги представляють суцільний кошмар для водіїв. Одні називають їх "смугами перешкод", інші "американськими гірками", треті однією рукою утримують кермо, а іншою втирають сльози. Створюється враження, що цю вічну в повному сенсі проблему ніхто не вирішує і вирішувати не збирається, до наступних виборів. Коли чергові претенденти на владу в місті і районі будуть давати клятвені, нічому не зобов'язують обіцянки і розповідати народу чергові казки.

Борони боже хоч ти від цих брехунів і злодіїв. Але ж вони все рівно займуть ті місця, по тільки їм відомим спискам їхніх партій. Коли настали радянські часи, замість приватних власників посіли місце будинкові комітети. Проте посада двірника залишилась необхідною. Комунальникам важкувато було впоратись із чистотою в місті. Місто розросталось, обшири для очищення снігу значно збільшились. Радомишляни з вдячністю згадують Павла Оксентійовича Володимиренко, який 20 років працював головою Радомишльського міськвиконкому. Вранці пішки обходив вулиці і будив жителів, щоб прибирали сміття біля свої будівель. В грудні 1954 року Радомишльський міськвиконком ухвалив рішення щодо зимового прибирання, у якому було чітко розподілено відповідальність між різними структурами. Подібно до того, як було до революції, за прибиранням тротуарів, а також бруківки до середини вулиці відповідали “керівники підприємств, установ, забудовники та домовласники прилеглих садиб. У міському парку і сквері сніг мав прибирати комунхоз. Одним із пунктів рішення міськвиконкому “Домоуправлінню під час сніговіїв на засадах добровольності до участі в очищенні території працездатне населення будинків. Особливо наголошувалось, що під час снігопаду та прибирання вулиці і тротуарів від снігу потрібно починати негайно після снігопаду” та що “сніг і лід, зібрані в купи, має бути повністю вивезені з місця”. Вони мусили також “проводити очищення дахів від снігу з додержанням необхідної перестороги (огородження тротуарів, виставлення вартових тощо). Сніг, скинутий з дахів, одразу збирати в купи та “вивозити впродовж 24 годин”. Як пам’ятають жителі середнього і старшого віку, райком партії закріплював за підприємствами вулиці. І вимагав від них постійно організовувати “трудові десанти” на допомогу прибиральникам. Узимку вони цілими караванами виходили на вулиці Радомишля, швидко долаючи наслідки навіть найбільших заметілей. За автошколою ДТСААФ і профтехучилищем була закріплена вулиця Мала Житомирська, від меморіалу до профтехучилища. Начальник автошколи Ю.Г. Шкідченко завжди виділяв техніку і людей, разом з учнями профтехучилища очищали вулицю від снігу, а це не мало і не багато три кілометри. Велику допомогу надавала Радомишлянам військова частина (нині школа № 5). Командир понтонно-мостового батальйону М.А. Головченко завжди на розчистку снігу виділяв військових і техніку. Сьогодні триває накопичення матеріалу до історії до боротьби зі сніговими заметами та кригою на вулицях Радомишля і району. Хотілося б сподіватися. що сучасні сторінки цієї історії не будуть бляклими і сумними порівняно з минулими роками.

Прем’єр-міністр України М.Я. Азаров на початку лютого 2013 року заявив, що на боротьбу зі сніговими заметами на Україні потрачено 630 мільйонів гривень. В газеті “Сегодня” від 21 січня 2013 року. “Соль на дорогах заменят уксусом. Уже через пару недель киевские дороги начнут поливать уксусом. Новый жидкий реагент с этим веществом власти планируют закупить вместо соли и песка. пока это новинка для украинских дорог: “Мы ведем переговоры с харьковской компанией по поводу закупки нового жидкого реагента. По составу от чем-то похож на уксус, поэтому применять его на дорогах Киева мы сможем при помощи поливочных машин, конечно, предварительно их немного перепрограммировав. Держится средство 4 дня. От последующего снегопада оно не избавит, но льда обещает производитель, на обработанном участке точно не будет. Правда, новинка в 10 раз дороже соли. “За тонну соли с доставкой мы платим 490 гривен, а за такое же количество реагента просят 48 тысяч гривен. При этом расход его больше”, сказал нам гендиректор “Киевавтодора” Георгий Глинский. Дивні справи Твої Господи! Сто років тому в місті Радомисль забороняли посипати сніг сіллю, а зараз наші дороги будуть поливати якоюсь хімією. І все це буде видаватися як найефективніший засіб в боротьбі з кригою і снігом. Є добра українська прикмета, якщо ненароком розсипати сіль, потрібно готуватись до якоїсь біди. На саму плодючу землю в світі висипають тонни солі і не звертають ніякої уваги на неприємності. Можливо так і погано живеться більшості люду на цій грішній землі. 2013 рік об’явлений всесвітнім роком екології. Можливо, на високому державні рівні зрозуміють, що це не тільки величезна шкода природі і людям, а і величезний гріх. Можливо, якщо заборонити розсипати сіль на дорогах, стало б менше бід на цій грішній землі. І Господь змилується над Україною.

Олександр ПИРОГОВ,

м. Радомишль