четвер, 28 березня 2013 р.

ОТОЧЕНИЙ ЛІСАМИ РАДОМИСЛЬ

Кожен з приїжджих, хто побував у Радомишлі, неодмінно потім згадував, що місто мов би потопає в зелені. І справі, особливо це впадає в очі тим, хто приїздить до нас Кочерівським шляхом. Густий величний сосновий ліс тут неодмінно переходить в зелені вулиці. То ж місто не дуже можливо й розгледіти. І навіть, дивлячись з лугу чи мосту, на великому пагорбі побачиш тільки високі споруди: Свято-Миколаївський храм, водонапірну башту.

Дивні за красою пейзажі намалювала тут природа. В давнину місто було оточене Чорним та Боровим лісом практично з усібіч. Тут жили мичани-древляни – деревні лісові люди. Та й нині лісами вкрита третина території району. Ліс здавна був і лишається годувальником.

Відображенням є в місцевій топоніміці природно-географічних умов району, пов’язаних з лісом. Місцеві слов’янські назви часом є дуже давніми за походженням. Основною деревною породою радомишльських лісів був дуб. Велике дерево дуб з кряжистими вітами викликало уяву могутності. З цим пов'язана назва села Дубовик, оточеного дубовим лісом, також хутір Товстий Ліс. Населені пункти, котрі розміщувалися серед інших порід мали ідентичні назви: Березці, Клен, Осички.

Любителі барвистих та безмежних лісів – борів, в яких відбивалася краса краю, назвали свої села: Краснобірка, Красносілка. У назвах населених пунктів, широко представлений тваринний світ місцевості та поширення диких звірів: Веприн – вепр, Вівче – вовк, Білка – білка, Глухів – глухар, Чайківка – чайка, Журавлина – журавель, або ж ягода журавлина, хутір Соболів.

З описів Радомисльського повіту, виконаного в 1805 році, губернським землеміром Масловським: «Цей повіт оточений суміжними повітами – Київським і Сквирським, а губерніями – Волинською, Мінською; у всьому цьому ж повіті у власницьких поселеннях грунт здебільшого чорний і сіро-піщаний, до врожаю різного хліба здатний, трави ростуть посередні; а при деяких поселеннях при річках Дніпрі, Прип’яті, Ужі, Тетеріві, Здвижі, Ірші і Візні є достатньо будівельного і дров’яного червоного і чорного лісу, з якого до корабельного будівництва придатного достатньо бути може. По ріках, що течуть Радомисльським повітом вільного судноплавного ходу за нездатністю їх течії бути не може; вода ж для вживання людям і худобі придатна; у них ловиться риба: щука, окунь, плитка, лин, короп і іншого роду посередньо. Селяни вправляються у хліборобстві, а частково у виробництві дерев’яного і глиняного простого посуду, а ще відбувають на панів певну панщину і платять дань, а деякі промишляють смолокурством, сіллю, рибою солоною; зажитків великих не мають, а тільки, що потрібно для снування; у полях і лісах звір: ведмеді, вовки, лисиці, зайці, дикі кози, білки і кабани; птахи: орли, яструби, дрозди, тетереви, солов’ї, щиглі, куріпки, жайворонки, вівчарки, вівсянки, чижі, синиці, перепілки, ворони, галки, сороки, горобці та інші їм подібні, а при воді: лебеді, дикі гуси та качки, кулики, бекаси, душельшнепи, чайки.»

Важко уявити, що до середини ХІХ століття в Радомишльських лісах мешкали ведмеді. Ліси займали значну територію Радомисльського повіту, але власниками лісів здебільшого були поміщики. Ліси інтенсивно використовувалися, тому на час прийняття лісоохоронного Закону у квітні 1887 року, вони були виснажені. Ліс слугував сировиною для місцевої промисловості, сплавлявся річками для потреб Києва та південних місцевостей.

З часів сільської реформи 1861 року вирубка та продаж лісу стали одним із основних засобів існування. Часто ліс ставав предметом спекуляцій. Великі фірми і спритні ділки використовували скрутне становище поміщицьких господарств, скуповували занедбані маєтки. Далі ліс вирубали та з вигодою збували, земля розчищалася та перепродувалася селянам.

В 1897 році ліси повіту займали площу 319 тисяч десятин. До 1911 року їх площа скоротилася до 253 тисяч десятин – 28,9% від загальної площі повіту.

За культурою ведення лісового господарства одним з найкращих в Радомисльському повіті були володіння графів Браницьких в Вишевицькій волості. Наявність лісів сприяла поширенню полювання на диких звірів, що давало вулику кількість хутра, як для внутрішнього так і для зовнішнього ринку. Радомисль стає однією з головних митниць. Через яку йшло багато хутра за кордон. Так у 1847 році через Радомисль було перевезено хутра на суму – 154 000 рублів. Крім обробітку хутра шкіряні підприємства перереробляли шкіряну сировину, яку постачали поміщики та заможні селяни. Шкіри вивозилися на ярмарки до Києва, Бердичева, Білої Церкви та інших міст. Наявність лісу сприяла розвитку деревообробної промисловості, виготовлення бочкотари та клепки, що особливо викликало ріст харчової промисловості та пивоваріння, дріжджові та оцетові підприємства міста.

В 1873 році в Радомислі було утворено казенне лісництво. Приходить і будівництво лісопильних заводів. Після реформи у Радомислі швидко зростає енергоозброєність підприємств, особливо це стосується шкіряної, деревообробної промисловості. На початку ХХ століття в місті Радомисль та повіті були побудовані лісопильні заводи. Найбільшими в Радомишлі вважалися три, що належали М.М. Рабиновичу, Бубісу та в Микгороді – Б.Я. Фрішману та Барденштейну. У повіті відомі лісопилки у Мірчі. На цьому підприємстві , власниками якого були М. Ланді та Н.Я. Тойбін, працювало близько 20 робітників. У Кочерові лісопильним заводом володів А.М. Родзянко, тут теж працювало близько 20 душ. У Вишевичах лісопильня мала парову машину, а працювало на ній 5 робітників. В цей же час відкривається лісопильний завод Мороз і К. 

У місті Радомишль та його околицях, в основному на Сухарці, існувало біля 30 торгово-промислових шкіряних підприємств та чинбарень, на кожному з них працювало по 5-8 найманих робітників. Особливо вони мали розвиток в роки Першої світової війни 1914 -1918 років. Чимбарний промисел у місті був традиційним. У залежності від технології вичинки, виготовляли різні види шкіри: юхта, більчей, хром, підошви та іншу продукцію, яка користувалася великим попитом. На одному із хуторів Кельвіч, працювало підприємство Кукулевського, зараз в Радомишлі живуть потомки цього роду - Кукелко. У 1915 році на хуторі Сухарка київський купець Анштейн побудував найбільший на той час шкіряний завод, котрий був оснащений новітніми машинами і мали три цехи з твердої, юхтової та м’якої шкіри (шавро, хром). На заводі працювали 120-150 робітників. Продукцію завод виготовляв виключно для потреб Першої світової війни.

Із статистичних даних на 1900 рік: «Кожевный завод, принадлежащий Киевскому купцу 1-й гильдии Герарию Нафтуловичу Горенштейну; на заводе работает 41 человек рабочих мужчин; из общего числа рабочих 30 человекупадает на местное население и 11 человек на пришлое; управляющим заводасостоит мещанин Фром Юзепов Кац.» 

Основним компонентом для вичинки шкіри слугувала дубова кора, якої в повіті вистачало. Приготуванням кришива із дубової кори займалися парові дубомельні машини. Із записок: «Паровая дубомельная машина принадлежала мещанину Мордуху Мошкову Зиндеру и арендуемая мещанином Людвигом Готлибовым Гашек; в мельнице работает 5 человек рабочих, из них мужчин -3 и женщин – 2 из местного населения; мельницей заведует сам арендатор Гашек. Паровая Дубомолка, принадлежащая Австрийскому подданному Яну Данилову Стаховскому; при ней - 4 человека рабочих; дубомолкой заведует сам владелец».

Переробляли також деревину для меблів та різних столярних виробів невеликі майстерні. Із записок: «Столярная мастерская, принадлежащаямещанину Иосю Меерову Подгорному; при ней рабочих – 7 человек.Иконостасная мастерская, принадлежащая мещанину Ивану Михайловичу Карбовскому, при ней 1 рабочий. Изящный, резной иконостас в Свято-Николаевском храме в Радомысле изготовлен местными умельцами. Мастерская гнутой мебели, принадлежащая мещанину Шмулю Аврамовичу Гольбарху; при ней 2 рабочих местного населения; мастерской заведует сам владелец».

Городським лісничим був Іван Федорович Батурін, повітовим лісництвом завідував Феофіл Львович Крамаренко. Промисловість повіту була представлена галузями, орієнтованими на переробку місцевої сировини, а лісові промисли традиційно шанувалися серед місцевого населення. Після лютневої революції 1917 року повіяли нові політичні вітри. Об'ява в «Радомисльській газеті» від 24 червня 1917 року: «Советом робочих и солдатских депутатов в воскресенье – 25 июля 1917 года устраивается в городском лесу Народное гуляние , концерт, митинг, будет устроен буфет. Начало в 3 часа пополудни». То ж ліс давав в усі часи жителям не тільки робочі місця, а і насолоду, колективний відпочинок та додатково політичні мітинги, чим вони закінчилися – добре всім відомо.

Олександр Пирогов

Немає коментарів:

Дописати коментар