ПОШУКОВЦІ СКАРБІВ

Повільно цього року входила в наше життя весна, холод довго не поступався теплій погоді. Але пробудження весни від суворої зими вже тоді було відчутне і давало знаки на кожному кроці. В сірих калюжах купались метушливі горобчики. На протязі багатьох днів стояла нестерпна спека, що так набридла як і холодна весна. Цей рік радомишляни запам’ятають як весну, що була зимою. У мене є досить дивна звичка: пити каву на свіжому повітрі. Може через те, що палю, а може – дворянське виховання (у дворі виховувався). Отож, п’ю каву надворі, потягуючи сигарету. На шляху, метрів за чотири від мене, поволі й тихо зупинився чорний джип. «Багатий Буратіно», – промайнула думка. З авто вийшов чоловік – нижчий середнього зросту, якоїсь непримітної зовнішності. Не привітавшись мовив: «Я до тебе».

– Слухаю, – відповів, уважно подивившись на незнайомця.

Він назвав себе: «Я Ігор Володимирович».

– Цікаво, – відповідаю, – як же це так Ви, Ігоре Володимировичу, з’явились у нашому провінційному місті?

– Я прибув з тобою познайомитись.

– Дуже приємно.

Взагалі мене цікавить те, як люди в іншому місті знаходять один одного за інтересами. Ну, хай там люди різних антисоціальних «фахів» (п’яниці, наркомани, повії) знаходять свого «брата», а виходить, що антикварщики (ті, що займають я предметами старовини) можуть знайти собі подібних навіть у віддалених містах. Виявилось, що Ігор Володимирович досить «крутий» діяч, має в Києві антикварну лавку.

– То який же інтерес, – продовжую, – привів сюди?

– А чи не знаєш ти випадково, де в Радомишлі були знайдені скарби?

– Знаю. Але лихо в тім, що скарбів тих у цих місцях давно немає.

– Треба «продзвонити» всі ті місця, – каже він.

– Але ж, – відповідаю, – для цього потрібен спеціальний прилад для пошуку кольорових металів.

Ігор Володимирович якось театрально махнув рукою, і я пішов за ним. Підійшовши до авто, він відкрив задній капот. Там я побачив солідний, але середніх габаритів ящик. Ігор Володимирович пояснив, що це електронний прилад.

– І на скільки ж він «тягне»? – діловито запитав я.

– До двох метрів. Але на моніторі показує навіть контури предметів, закопаних під землею.

– Цяцька оця варта «штук» п’ять баксів? – питаю знову.

Він промовчав.

– Та навіщо вам місця тих колишніх скарбів, давно знайдених? Давайте «продзвонимо» старі будинки в місті. Це буде корисніше.

– А ти знаєш де?

– Спробую пошукати, якщо вийде.

– Чи хто тебе до себе пустить?

– Не смішіть мене, важче знайти в Радомишлі будинок, куди не пустять. А краще «продзвонити» поля й городи не навесні, де люди знаходили монети, а восени, коли хозяйви збирають врожаї.

– Згоден з тобою, – відповідає Ігор Володимирович. – Щось придумаємо.

Мені якось смішно стало.

– Розумієте, якось в місцевій газеті я повністю описав дореволюційний центр міста. Зазначив, хто яким будинком володів, якою крамницею. У центрі Радомишля на Торгівельній (нині Соборна) площі існував великий базар. Але про одне не згадав, бо незручно якось. Якщо був базар, то існував громадський туалет.

– Ну, і що?

– Ви уявляєте собі, скільки гаманців, годинників, інших речей туди потрапило, якщо можливо так висловитись, роки експлуатації? Кращого скарбу й годі шукати. Він під ногами.

– Ніколи про таке не чув, – здивовано здвинув плечима Ігор Володимирович.

В світі є багато різних цікавих і загадкових речей, про які ми не знаємо, можливо, і не здогадуємося. Як кажуть знаючі люди: «Люби, Боже, правду, диму без вогню не буває». На місцині, що зображено на фото, і знаходився громадський туалет. Мені вдалось сфотографувати, коли зносили «керосинку». Можливо, колись хтось не пожалкує коштів і викопає невеликий котлован таким самим екскаватором. І підтвердиться, можливо, на перший погляд, ця незвична версія.

Лише тільки зійшов сніг і прогрілась земля, на полювання за пригодами відправилися десятки радомишльських скарбошукачів, озброєних металодетекторами. Почався новий сезон пошуковців скарбів, який ніколи і не зупинявся на протязі останніх двох десятиріч. Не всіх їх рухає збагачення. Задоволення це з не дешевих. Найбільш відомий металошукач коштує 2500 грн., комфортний рюкзак – 280 грн., ліхтарик – 50 грн. Ще потрібні кошти на засіб проти комах і кліщів. Потрібне спеціальне взуття. Витрати на харчі і бензин.

Легенди про зариті скарби складалися віками. Уява початківців малює купи викопаних монет, за які можна за получити пачки сучасних банкнот. На Радомишльщині можна знайти валюту Золотої Орди, талери Литовської держави, злоті Речі Посполитої, золоті червонці і п’ятірки Російської імперії (між іншим, 25 карбованців золотом разом – на сьогоднішній день одна з найдорожчих монет світу – приймається всіма банками планети в будь-якому стані і коштує 80 тисяч доларів), радянські срібні карбованці і полтинники 1921-1927 рр. (між іншим, 15 копійок сріблом 1931 року коштує 10 тисяч доларів). В Радомишлі живе надзвичайно цікава людина – Володимир Іванович Сич, котрий довгий час працював електриком на машинобудівному заводі. В. І. Сич з дитинства займається колекціонуванням монет, їх систематизацією, вивченням. І жалкує лише про те, що йому не вдалося знайти жодної старовинної монети, хоча багатьом радомишлянам це вдалося.

Пенсионер-оптиміст Віктор Йосифович Шахман більше шести десяти років збирає різні монети. В минулому році в народно-краєзнавчому музеї міста Радомишля відбулася виставка монет до Дня Перемоги. За мир заплачена висока ціна. Частину своєї колекції монет надав В.Й.Шахман.

Багато загоряються ідеєю пошуку, але швидко остигають. Пошук скарбів, в першу чергу, цікаве хобі, а розбагатіти виходить в одиниць. Інтерес до пошуку скарбів росте рік у рік, і, відповідно, зростає кількість знайдених монет. Але чим більше товару, тим нижче його ціна. Занедбані будинки в місті та селах, старі дороги і ліс таять у собі втрачені і заховані монети і прикраси. Того, кого вразила «Золота лихоманка», шукають в місцях відпочинку, біля водойм. Здобиччю можуть стати загублені каблучки, сережки, ланцюжки. Професіонали всю зиму проводять в інтернеті, вивчаючи старі карти, обчислюючи розташування старих хуторів, місця, де були старі дороги. Занедбаний, забутий - синоніми нерозграбованого місця. «Не думай, що нами рухає жага наживи», - розповідав мені керівник бригади пошуковців Василь із Радомишльського району. «Це хобі, на зразок риболовлі. Ти можеш просидіти з вудкою цілий день і нічого не зловити. Те ж і з металодетектором: пройти кілометри і знайти тільки залізяки. Зате кожна монетка викликає радість і додає пошукам азарту. І поки махаєш лопатою сім потів сходить, не треба і спортом займатися. Витрачаєш тисячі гривень і вільний час, а заробити можеш, в кращому випадку, сотні гривень.» Дійсно, багато людей прожили багато років: є, що пригадати, розповісти нікому. «У 1989 році довелося мені випивати з лейтенантом Вадимом з Радомишльської інженерної військової частини в ресторані. Що пили не пам'ятаю, але що багато – факт. І каже мені Вадим, що у нього є вкрадений прилад металошукач. І добре б його загнати і догнатись. Так став володарем першого приладу», – згадує шукач Сергій, житель Радомишля. У його житті було стільки пригод, що про них книгу можна написати. «Від мами дізнався, що по вулиці Малій Житомирській жив до війни багатий єврей Бергман. Його німці з родиною розстріляли в урочищі «Кузьмичі». Він був зубним техніком і виготовляв золоті коронки. І за сімейною легендою в квартирі під підвіконням заховано кілька кілограмів золота. Але в будинку жили незнайомі люди. Я з другом Вітею вирішив так: пропонуємо господареві частку; якщо не погодиться, дзвонимо «02» і маємо законні 25%. Господар будинку колись працював з Вітею на капроновому заводі. Міхеєчем звали господаря, він відразу погодився. З собою ми прихопили три пляшки горілки і прийшли в гості. Спочатку випили пляшку і у Міхеєча відразу очі заблищали. Розчохлили металошукач,. Підвіконня дає потужний радіосигнал. Беремо пилку і підпилюємо стіну, щоб акуратно вийняти підвіконня, – продовжував Сергій. – Але у господаря будинку, Міхеєча, терпіння не вистачає. Він приніс кувалду. Два удари - підвіконня немає. Розбивається ряд цеглин, і ми бачимо залізний швелер. «Значить не це підвіконня», - оптимістично заявляє Міхеєч і переходить до другого вікна. Його чекала та ж доля. Але так нічого і не знайшли. Ми зрозуміли, то найскладнішим було піти непомітно. А то Міхеєч міг би кувалдою походити по нашим головам. Вийшовши на вулицю мій товариш Вітя каже: «Не ми роздовбали хату, та й три пляшки горілки виставили, так що в розрахунку». А потім додав: «Та і живими залишились, теж пощастило».

Той же Сергій хвалився, що зі своїми хлопцями біля села Ворсівка відкопали радянську гармату часів війни, навіть затвор працював. Її вони здали на металобрухт. Коли я йому розповів, що та гармата коштувала, напевно, великі гроші, він не повірив. В наш практичний час найголовніше знайти дурня, щоб хтось щось купив. Та на кожний товар є свій покупець.

В 1966 році почали будувати автостанцію в місті. Робітники копали траншеї під фундамент. Натрапили на людський кістяк з решткам німецької військової амуніції. В черепі кістяка блищала золота щелепа. Робітники розгубились, витягнули череп і поклали на землю. І одразу почали сперечатися, що робити з тим кістяком. Але ж сварка в більшості йшла за золоті зуби, як їх поділити. Вони так голосно сперечалися і розмахували руками, що привернули увагу багатьох людей. Біля них зібралася юрба зацікавлених громадян. Поруч проходила незнайома жінка. Миттєво оцінивши ситуацію, схопила череп і побігла через міст до Рудні. Робітники побігли за нею, та не наздогнали. Жінка бігла з шаленою швидкістю, мабуть спортсменка.

В кінці 1943 року на цьому місці знаходилось німецьке кулеметне гніздо: фашисти вели прицільний вогонь по радянським військам, що визволяли Радомишль. Мабуть, це кулеметне гніздо було накрито мінометною міною. Про кулемет щось ніхто не розповідав, що знайшли. Пошуковців, котрі встановлюють місця боїв минулої війни, шукаючи армійську атрибутику, зброю, називають чомусь «чорними археологами». Навколо Радомишля, особливо в урочищі «Шумова», перерили пів лісу. Там дійсно йшли запеклі бої. На початку грудня 1943 року на північ від Житомира німці зосередили ударне угрупування із чотирьох піхотних дивізій, десяти артилерійських полків і кількох дивізіонів штурмових гармат. Цими силами намічалося розбити 60-ту армію під командуванням І.Д.Черняховського, оволодіти Радомишлем, Малином і розвивати наступ уздовж залізничних шляхів на Київ. Це були відбірні німецькі танкові дивізії СС «Адольф Гітлер» і СС «Райх». Ворожа танкова навала плюндрувала землю Радомишльщини. Мужність і героїзм проявили радянські воїни, відбиваючи танкові атаки. У смузі оборони – Радомишль, Гута-Забілоцька, Раковичи, Кочерів знешкодили десятки ворожих машин. Радомишльські пошуковці, хоч їх і називають «чорними археологами», зробили добру і святу справу. Хоча і наполягають, щоб їхні прізвища не розголошувались.

Влітку минулого року біля села Гута-Забілоцька місцевими пошуковцями були знайдені останки радянського солдата, також виявлені рештки військової амуніції й головне – медаль «За бойові заслуги» № 64034. Вони повідомили про знахідку в Київ в громадську організацію «Закінчимо війну». Саме за номером медалі спеціалісти громадської організації, які виїхали на місце знахідки, і змогли з’ясувати, що нагороду було вручено Івану Нікішкіну 30 жовтня 1943 року.

Індифікувати солдата допомогла ця медаль

За що молодий солдат одержав медаль в архівних документах сказано досить стисло: «Червоноармієць батареї 77 мм гармат 1180 стрілкового полку Нікішкін Іван Іванович 18 серпня 1943 року на лівому березі річки Вовча спільно з навідником викотив на відкриту позицію свою гармату і прямою наводкою знищив дві гармати противника та один станковий кулемет, незважаючи на обстріл ворога». Але ці небагатослівні рядки воєнного часу – єдина характеристика, що залишилась нам на спомин про хороброго й вельми мужнього воїна, який бився за нашу Радомишльську землю на смерть. За два місяці Івана Нікішкіна вже не було в живих. Він так і не встиг одружитися, стати батьком і дідусем, здійснити свої мрії, а загинув вічним сном на Україні, де бився до останнього. Його навіть не поховали по-людськи. Війна – страшна і жорстока річ. Уже сім десятків років ми живемо під мирним небом. Про це, мабуть, мріяв і вісімнадцятирічний хлопець з невеликого села на Тульщині, що в Росії, який пішов на фронт і не повернувся. В минулому році напередодні Дня визволення України від фашистських загарбників у храмі «Всіх святих воїнів» під час траурної церемонії активісти Всеукраїнської громадської організації «Закінчимо війну» передали останки солдата Червоної Армії Івана Нікішкіна, котрий загинув у битві під селом Гута-Забілоцька Радомишльського району Житомирської області. Іван Нікішкін, котрий віддав своє життя за Україну, повернувся на рідну Тульську землю. Відтепер рідня загиблого солдата, його земляки зможуть приходити на його могилу, приносити квіти та вшановувати його пам’ять. Не прийде тільки мати, яка вже тридцять років як пішла з життя, не дочекавшись свого сина.

Нещодавнє падіння метеорита над Челябінськом до цього часу не заспокоює багатьох. Ні для кого не секрет і те, що на нашій планеті космічні камені часті гості. Шматки метеоритів виставляють на аукціонах, заробляючи чималі кошти. Радомишльським пошуковцям нерідко трапляються камінчики, які реагують на металошукач. Вони невеликих розмірів, нерідко бувають незвичної форми. Справи складаються важко. По-перше, потрібна експертиза, котра коштує не менше, як експертиза ДНК людини. По-друге, потрібні свідки падіння космічного об’єкту. Неподалік села Меделівка є невеличке озерце. По-народному називають «Топільце». В цій невеликій водоймі в різні часи топилися діти. Старожили стверджують, що колись в озерце впав метеорит. І якась невідома нез’ясована сила тягнула дітей на дно.

В більшості європейських країн діє така норма: знайшов скарб на своїй землі – він твій, на чужій території – половина. Та за законами України ви можете розраховувати лише на 20% від експертної цінності знайденого. Присвоєння скарбу, який має особливу історичну, наукову, художню цінність, накладається штрафом від 1700 до 2550 грн. чи карною відповідальністю. «Та ніде не говориться про те, що шукати скарб заборонено», – стверджує відомий радомишльський юрист В.А.Єлісєєв. Тільки при цьому потрібно знати, що є місця, де категорично заборонено займатися пошуком. В інтернеті можна знайти реєстри пам’ятників культурної, історичної спадщини – на їх теренах шукати скарби заборонено. Парки і заповідники – теж табу. На території Радомишльщини немає заповідних місцевостей з історичної точки зору. Ось чому ходити по полю чи лісі з металодетектором, викопувати монетки вам ніхто не заборонить.

Олександр Пирогов

м. Радомишль