понеділок, 16 вересня 2013 р.

З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ ФРОНТОВИЧКА, ЛЮДИНА, ПАТРІОТ!

30 вересня відзначає свою 97 осінь, ветеран ВВв, учасник бойових дій, ветеран праці, полковник у відставці Віра Олександрівна Сінькевич.

Народилась 30 вересня 1916 року в селі Мініно (нині Леніно) у багатодітній селянській родині. В 1922 році сім’я переїхала в Радомишль, де Віра Олександрівна закінчила Радомишльську середню школу № 1 в 1932 році. Потім навчалася в Харкові в технікумі трикотажної промисловості. В 1937 році повертається в Радомишль, працювала в райкомі комсомолу, де займала посаду завідуючої відділом шкільної молоді. Вийшла заміж за Леоніда Сінькевича, який на той час працював відповідальним секретарем районної газети «Соціалістична перемога». 

В 1939 році, коли була приєднана Західна Україна до Радянської України, подружжя Сінькевичів Леоніда і Віру направили в Львівську область м. Мосціск, там Віра Олександрівна працювала у військоматі. Коли почалася війна вона повертається до Радомишля. 

Батько Гончаренко О.Т. був залишений райкомом партії для підпільної роботи. Його хтось видав німецьким властям. Коли фашисти його підстерегли, та він кинув з обох рук гранату у фашистський натовп. Було вбито двох офіцерів і поранено жінку з натовпу. Фашисти тут же розстріляли Гончаренка Олександра Терентійовича. Коли натовп розійшовся Гончаренко лежав посеред площі і стікав кров’ю. Звідти його забрав фельдшер райлікарні Олександр Охріменко. Лікар Микульський зробив все щоб врятувати йому життя, але він помер. Увечері покликали матір, загорнули тіло в лікарняні простирадла і закопали без домовини на кладовищі за електростанцією. Могили Гончаренка О.Т. і досі не знайшли. Так загинув батько Віри Олександрівни.

«Від його сім’ї є лише ми – говорить Віра Олександрівна, - його дочки пенсіонерки похилого віку.» Син Іван згорів у танку при звільнені м. Хмельницького у 1944 році, дочка Меркурія інвалід ВВв І групи померла від поранення в голову в 1945 році, воювала на Північному фронті.
Під час окупації Віра Олександрівна Сінькевич була евакуйована спочатку в м. Київ, а потім у Самарканд. По дорозі померла в поїзді дочка Таміла в віці 3,5 років. У травні 1942 року в Самарканді почали призивати жінок в армію. ЇЇ направили в училище молодших спеціалістів військової штурмової авіації у м. Білогорськ Фрунзельської області Кергизької РСР. 

Після закінчення школи Віра Олександрівна була направлена в 10 окремий авіаполк, де проходили стажування пілоти. Після закінчення училища в 1942 році була направлена в 332 штурмову авіадивізію оружейником. В її обов’язки входило заправляти літаки бомбами, гарматами, кулеметами, це важка, не жіноча робота. Все це треба було перевіряти особливо ретельно, бо коли в небі не спрацювали кулемети і гармати, це було рівноцінне смертельному вироку. Там підірвала здоров’я особливо болять ноги і руки – каже Віра Олександрівна. 
У нижньому ряду перша з ліва Сінькевич В.О
Пекло війни пережили кожна по своєму сестри Віри Олександрівни. Олена, Надія, Меркурія, а брат Іван згорів у танку.

5 серпня 1945 року демобілізувалась, працювала в райвоєнкоматі секретарем-машиністкою, потім декрет, 1949 рік – лісгосзаг – машиністкою. Працювала рік в редакції районної газети, потім з 1957 по 1966 рік – працювала у військовій частині, виконувала секретну роботу.

Разам чоловіком виростили і виховали двох дітей. Дочка Олена живе в Харкові, працює викладачем в академії МВС, син Олег – полковник, довгий час служив на Байканурі. Діти подарували Вірі Олександрівні 7 онуків і 12 правнуків. 

За цим стислим переліком дат і подій – життя скромної, небагатослівної людини, чий бойовий і трудовий шлях ішли поруч. І сьогодні обтяжена літами, й хворобами, мужньо долає незгоди інвалід І групи ВВв Віра олександрівна Сінькевич. Шкода лише, що вже пішли в світ інший її бойові соратники та залишилася живою пам'ять про тих із них, хто не живе поруч із нами, і кого вже нема на цьому світі.

У дні коли наша країна відзначає День Перемоги згадуємо ми їх поіменно, уклоняємося їх подвигові і разом з нами це робить полковник у відставці Віра Олександрівна Сінькевич. Незважаючи на похилий вік і хвороби Віра Олександрівна приймає активну участь в роботі міської ветеранської організації, часто виступає в музеї зі спогадами про грізні роки війни перед учнями шкіл міста і району, пише вірші, оповідання, які постійно друкувалися в районній газеті.

Хай же рушниками добра і любові щедро встеляється дорога шановній ветерану – фронтовичці, і нехай радість, як весняне сонце, осяватиме кожен її крок. Хай же продовжує Господь вік шановної фронтовички, хай додасться їй здоров’я і снаги на дні прийдешні! І хай поволі спливають літа її річкою життя до славного столітнього ювілею


Голова міської організації
ветеранів війни і праці
Заслужений працівник
культури України
 В.М. Скуратівський

Немає коментарів:

Дописати коментар