понеділок, 16 вересня 2013 р.

ДУХОВНІ ОБЕРЕГИ РАДОМИШЛЬЩИНИ

Про Великого Кобзаря, здавалось, вже чимало написано. Однак ніколи, мабуть не вичерпається інтерес ні наших сучасників, ні прийдешніх поколінь до великого сина України. Він завжди з нами у наших діях і помислах. Чимало цікавого пов’язано з іменем Т.Г. Шевченко, є і в Радомишлі і в районі. Деякі дослідники життя Тараса Григоровича припускають, що в 1846 році повертаючись з Житомира до Києва він проїздив через Радомиcль та Білогородку. На жаль, документально це не підтверджено. Однак більшість шевченкознавців вважає, що поет їхав шляхом, який вів із Коростишева на Брусилів та Бишів, й тим більше, що в Брусилові в нього повинна була бути зустріч особистого характеру. Так чи інакше, а Радомишльщину в її повітових межах Кобзар оминути не міг.

1840 р. уперше в Петербурзі було видано «Кобзар» - збірку поетичних творів геніального поета України Тараса Шевченка. Але в цьому виданні та й у наступних із цензурних причин було опубліковано лише незначну кількість поезій. Царизм усіляко перешкоджав виходу в світ Шевченкових творів.

Раїса Кугно, провідний спеціаліст-археограф Державного архіву Київської області, розповіла, що в архівах зберігається багато документів царської Росії, які забороняли твори Шевченка. Серед таких джерел – розпорядження Київського воєнного генерал-губернатора про заборону творів Шевченка в губернії. У Державному архіві Київської області зберігається рапорт Радомисльського земського ісправника про нагляд за появою в повіті заборонених творів Шевченка. Так, архівні документи свідчать, що 1965 р. у Радомисльському повіті в суді розглядалася справа дворянина Мартина Ільницького. Під час обшуку в нього вилучили уривок із поеми Т.Г. Шевченка «Гайдамаки», який нині зберігається у фондах архіву.

В Радомишлі ім’ям Т.Г. Шевченка названі вулиця і провулок, кінотеатр, який був відкритий у 1962 році.

Фото з листівки випущеної на початку 60-х років ХХ століття, фотограф О. Сахневич

В 1964 році з нагоди стапятидесятиріччя від дня народження неподалік кінотеатру в місті відкрито пам’ятник Т.Г.Шевченку. Виготовив бюст Київський скульптор Фесенко. Пам’ятка культурної спадщини, охоронний номер № 1167 від 06.03.2006 року. Напис на пам’ятнику «Т.Г. Шевченко 1814 – 1861. І мене в сім’ї великій новій, не незабудьте пом’янути не злим тихим словом».

В 1913 році земство звело в Радомишлі на вулиці Бульварній двохкласне училище (п’ятирічний строк навчання) та окремий будинок для вчителів, який дивом зберігся до нашого часу. На вулиці Шевченка №15 нині стоїть двоповерховий будинок “хрущовського типу”. Саме на його подвір’ї і містилася школа. То була висока з широкими вікнами споруда з червоної цегли, мурування міцне, надійне і оригінальне. Навчалися в цьому закладі діти з найменш забезпечених родин: міщан, робітників, приміських селян. Після громадянської війни в стінах будинку містилася школа №1 імені Т.Г.Шевченка. А вулицю Бульварну перейменовано іменем Шевченко. То були тяжкі часи. Часто в одному класі вчилися діти різного віку. Але і в тій скруті знаходили вихід з різних ситуацій. Зимою в морози, коли не було чим топити, кожен учень брав з собою на заняття по поліну. Таким чином вирішувалась проблема палива. На подвір’ї школи 1924 році було відкрито пам’ятник Т.Г.Шевченку. Це був невеликий бюст поета. На постаменті напис – “учитесь, брати мої, учитесь, навчайтесь й свого не цурайтесь, і чужому научайтесь”.

Учні дбайливо доглядали пам’ятник і сквер уздовж багатьох років. Біля пам’ятника проходили лінійки, збори, шевченківські вечори. В 1932 році семирічка була реорганізована в десятирічку. Трагічна доля чекала на вчителів і учнів, на будинок школи і на пам’ятник. Багатьох учителів і учнів було репресовано в роки комуністичного терору. Багато не повернулось з фронтів вітчизняної війни. В роки окупації фашисти розмістили в школі свій гарнізон, викинувши з приміщення парти, шафи, книги, зошити. В грудні 1943 року, перед звільненням міста через несправність димоходу, школа загорілась і згоріла вщент. Горіла всю ніч. В день розлючені німці із гвинтівок і автоматів розстрілювати пам’ятник Кобзареві. Бюст був зроблений з міцного матеріалу, і кулі тільки відскакували. Окупанти облили його бензином і підпалили. Він горів, як свіча, в ту зимову ніч. А на ранок побачили, що нічого не згоріло. Пам’ятник стояв як і раніше, тільки почорнів від копоті і виділявся на білому снігу. Роздратовані вороги закидали його гранатами. 

Заслужений вчитель України Ю.Ф. Осадкіна-Герасько розповіла: «Сторіччя школи – це подія в освітньому і громадському житті Радомишльщини.

Відлік створення міської школи № 1 бере початок з далекого 1913 року. Саме тоді міською управою було побудовано вище початкове училище, яке з роками набуло нового статусу – Радомишльської школи, котра за час існування дала путівку в життя тисячам своїм вихованцям.

Йшли роки, зростала матеріально-технічна база навчального закладу, школа набувала авторитету та поваги. Тут працювали сильні вчителі, звані і заслужені спеціалісти. Серед них – заслужена учителька УРСР Олена Максимівна Мельничук, яка була депутатом Верховної Ради УРСР першого скликання (1938 рік). А керував школою заслужений вчитель України Сергій Овсентійович Олексієнко.

Служили справі навчання і виховання Надія Микитівна Руденко, Дар’я Михайлівна Ткаченко, Ганна Макарівна Роговченко, Ольга Олександрівна Тітенко, Ольга Антонівна Назаренко, Марія Федорівна Коробська, Олена Дмитрівна Сачок, Володимир Володимирович Бакуємський та багато інших талановитих вчителів. Тому наш навчальний заклад упродовж десятиліть був опорним в районі та області.

Послідовниками старшого покоління ставли молоді вчителі, а нині – аси вчительської професії: В.В. Назаренко, В.О. Шутка, Н.О. Безсудна, Н.І. Кузьменко, Л.Ю. Зінченко. Їхня сумлінна праця гідно оцінена державою, любов’ю учнів, повагою вчителів. Вони мають кваліфікацію старших вчителів, вчителів-методистів, спеціалістів першої категорії.

Душею школи, організатором навчальної, методичної та виховної роботи є її директор Євгеній Федорович Орехівський. Ось вже майже 40 років ця чесна, надзвичайно скромна і талановита людина керує колективом однодумців – справжніх професіоналів, котрі душею й серцем вболівають за свою школу. Неодноразово обирався депутатом міської ради, нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України, вчитель – методист, Відмінник народної освіти України. Євгеній Федорович живе школою, радіє і пишається успіхами вчителів та вихованців. А його самого люблять і поважають діти, колеги по роботі та батьки.

Йдуть роки… Школа живе цікавим, насиченим життям, має великі здобутки в педагогічній та науково-практичній роботі. За вагомий внесок у розвиток освіти та науки України в лютому 2010 року Академією педагогічних наук України ліцею №1 ім. Т.Г. Шевченка визнано лауреатом громадської акції «Флагман сучасної освіти України – 2009».

Сторіччя школи – це подія в освітньому і громадському житті Радомишльщини та Житомирщини.»

Вчитель української мови та літератури Радомишльського ліцею № 1 Г.П. Тітенко розповіла: «З відомим і славним іменем Шевченка Ліцей наш почесно живе.»


Ці слові – з гімну навчального закладу, який із 1924 року і донині з гідністю носить ім’я Т.Г. Шевченка. Колектив ліцею береже й примножує свої давні та славні традиції.
В організації навчально-виховного процесу значна увага приділяється зокрема збереженню пам’яті про Великого Кобзаря. На прикладах життя і творчості нашого національного генія та патріота, його любові до України-неньки, рідної землі, свого народу виховуються гідні громадяни української держави.
В ліцеї створена Шевченкова галерея, що розповідає про етапи життя і творчості митця. Ліцеїсти вивчають життєвий шлях поета, беруть активну участь у районному конкурсі «Шевченко в моєму серці». Неодноразово ставали його переможцями та призерами в номінаціях: поезія, проза, малюнок, декоративно-прикладне мистецтво. Поетичні доробки учнів узагальнені в збірках «У вінок Кобзареві», «Безсмертний дотик до душі».
У закладі проводять конкурси ілюстрації творів Кобзаря, на краще виконання його поезій, знавців творчості народного співця, тематичні інформації, радіогазети, читацькі конференції, літературно-мистецькі свята, дитячі літературні ранки, тематичні виховні години, інсценізації творів поета, влаштовуються екскурсії шевченківськими місцями – поїздки до Києва та Канева.
Колектив ліцею є ініціатором та активним учасником районних урочистостей з ушанування пам’яті Т.Г. Шевченка, тематичних вечорів та концертів. У репертуарі шкільного народного (зразкового) хорового колективу – українські народні пісні, які любив поет, пісні на його слова і про нього.

Урочисті свята у нас завжди проходять під прапором ліцею, що являє собою блакитно-синє полотнище із вишитим портретом Кобзаря та його словами: «Учітеся, брати мої, думайте, читайте». Прапор подарував школі її випускник О.Огороднійчук.

Безсмертний Кобзар повсякчас присутній у житті закладу, його учнів, педагогів. Ми вшановуємо великого генія щороку, щодня, щоуроку. Глибоко переконані, що Т.Г. Шевченко – живий, реальний символ нашого народу. Полум’яне слово поета вчить розуму й мудрості, дає уроки історії та культури, духовності, гуманізму, милосердя. Заповітом для нас стало його бажання – зберегти мову народу, його звичаї, традиції, пісні й пронести через віки у майбуття.»

В 1887 році в селі Веприн Радомисльського повіту в родині волосного писаря, тобто людини освідченої народилася українська поетеса Людмила Януарівна Морозова-Курек. Літературний псевдонім “Волошка”. В 1908 році віддруковано вірш Волошки “Шевченкові”:

І за те, аж поки буде
Україна існувати
Не забудуть українки
Тебе, батьку шанувати.

Вірші надруковані в альманасі “Перша ластівка”. В 1917 році в Житомирі вийшла збірка Людмили Волошки “Пісні волі”.

І нехай у нас буде браття
Завдання і мета єдина
Між народами братами
Горда й вільна Україна.

Вірші засвідчують високу громадську свідомість поетеси.

Велику подвижницьку працю у вивченню та збереженню творчого спадку великого Кобзаря зробив наш земляк, видатний шевченкознавець, мистецтвознавець і музеєзнавець Микола Іванович Мацапура, який був засновником і першим директором музею Т.Г. Шевченка в Києві. Народився М.І.Мацапура 10 серпня 1910 року в Радомислі в сім’ї робітника лісництва. Закінчив в 1919 році місцеву гімназію. Після бурхливих подій громадянської війни стає завідуючим меморіального відділу науково-дослідного інституту Т.Г.Шевченка у Харкові. З 1934 по 1941 роки завідуючим фондами, а потім заступником директора з наукової частини державної галереї у Харкові. На початку Великої Вітчизняної війни здійснив евакуацію на Схід фондів оригіналів згаданої галереї. В період війни М.І.Мацапура був заступником директора державного літературно-художнього музею Т.Г.Шевченка в Уфі. В цей час виявив місцезнаходження евакуйованих шевченківських раритетів в Новосибірську, де вони зберігалися разом з колекціями Третьяковської галереї. Після відкриття в Києві Державного музею Т.Г.Шевченка в 1949 році М.І.Мацапура став директором меморіального будинку — музею Кобзаря. Він багато працював над дослідженням творчості Т.Г.Шевченка. Був одним із упорядників та автором коментарів до академічного видання “Тарас Шевченко”. Повне зібрання творів в десяти томах. У 1965 році прийнятий у члени спілки художників України (секція мистецтвознавство). Усе своє свідоме життя М.І.Мацапура був у творчих пошуках. Перелік його статей, опублікованих у газетах, журналах, збірниках, зайняв би не одну сторінку.

В 1966 році в с. Пилиповичі Радомишльського р-ну було відкрито пам’ятник Т.Г.Шевченка, на пам’ятнику напис:

«Любітеся брати мої 
Україну любіте
І за неї, безталанну
Господа Любіте
Т.Г. Шевченко» 

пам’ятка монументального мистецтва реєстраційний номер № 388.
В 2004 році в с. Потіївка Радомишльського району до 190-річчя від дня народження поета було відкрито пам’ятник, автор і виконавець Лантух Петро Володимирович. Він національно-свідомий українець, виготовив пам’ятник за свої кошти. Пам’ятник з кольорового металу (мідь). На пам’ятнику напис: «Тарас Шевченко 1814-1861».

В 2006 році в приміщені районної державної адміністрації було встановлено бюст Т.Г. Шевченка, автор і виконавець вже згадуваний Лантух П.В.

Задумливо дивиться Тарас на світ Божий. Не було в його народу щасливої долі. Мільйони українців віддали життя за збереження рідних земель. Невдячні погані внуки та правнуки славних бабусь і дідусів ставши панами, під панками та кримінальними “авторитетами” приватизували, тобто розікрали в місті меблеву фабрику, крохмальний і капроновий заводи, сільхозтехніку, баню і багато-багато малих підприємств. В селах району будинки культури, корівники, техніку, сільськогосподарські угіддя, ліси, річки, стави із своєю живністю. А тепер беруться за землю. Дозволити продаж землі в Україні – значить розпочати процес знищення українського народу та поставити хрест на його майбутньому. Адже в світі немає держави і народів без власної землі. Як кажуть, надія вмирає останньою. Будемо ж вірити в кращі часи. Автор щиро дякує Ярмоліцкій Любові Олександрівній екскурсоводу Радомишльського народно-краєзнавчого музею за допомогу в наданні матеріалу.

Всі фото із особистого архіву автора.
Олександр Пирогов,
м.Радомишль

Немає коментарів:

Дописати коментар