четвер, 17 жовтня 2013 р.

КРАЄВИДИ МОЄЇ ПАМ’ЯТІ

Краєвиди завжди з’являються не очікувано, зненацька. Ті краєвиди, ті місцини, що у якийсь момент були твоїм притулищем існування, твоїм споглядальним простором усіляких форм, що мали також свої імена і здавалися поставленими біля тебе назавжди – для твого все надходження та пізнання. Така бо ваговита устійненість і непорушність хати, погрибника, вишнево-яблуневого саду, городу, що спускався з горба аж у зелений берег Мики. З білими лілеями, очеретом, осокою, рогозом, м’ятою, співом очеретянки. Тих краєвидів однак тепер можна сказати не має. Майже все зникло з очей, подалося кудись у величезну невідомість. Іноді вони припливають у сни, подеколи котрись із цих забутих пейзажів, якась місцина постає перед очима уяви з такою правдивою реальністю і з такою глибинною присутністю, каже тобі про себе, що було в гріх твердити, ніби тепер у величезному безкрайньому просторі, де скільки завгодно місця для всіляких речей, їх зовсім не має.

Багато прожито, багато пережито, та в пам’яті перед очима спливають краєвиди дитинства, люди, які оточували кожного, які жили, працювали, відпочивали, кохали в ту епоху. Пригадую дитинство, рідну вулицю, російську школу № 6. Все це відійшло так далеко, наче й не було ніколи. Пощастило, мабуть, жити в той час, коли люди були інші, коли було набагато більше порядних людей, на яких можна було б покластися. В наш час це велика рідкість, можливо, як і совість. Про яку совість може бути мова? На жаль для багатьох – це пережиток минулого. Як пише Ліна Костенко: «Людям не те, що позакладало вуха – людям позакладало душі.» Поняття «совість» – це метафізичне поняття, його потрібно вирощувати, починаючи з самого дитинства. Мене бабуся, наприклад, навчила казати «дякую». А це одна з найважливіших звичок. Звичайно, можна викинути краєвиди дитинства з голови, та не можна викреслити з серця. У народі кажуть, що людина сама будує свою долю. Чи можемо ми сказати напевно, як і куди заведе нас життєва дорога? Нормальній людині, тяжко іти вперед життя, не знаючи свого минулого.
Фото з поштової листівки, початок 60-тих років. Фотограф О. Сахневич
Дитинство моє пройшло у найріднішому, найкрасивішому місті Радомишль. Зачарованість рідного краю з дитинства входить в душі городян. Психологи стверджують, що людина чи не половину своїх знань і уявлень отримує, ще дитиною. У цей час формується її світогляд: чим більше любові, відчуття свободи, народної мудрості, вона вбере в душу, тим самостійніше стане у подальшому житті. Я був звичайним радомишльським хлопчиськом. Багато в моєму житті відбувалося вперше. Світ здавався якимось іншим, хоч зовнішньо все було як і раніше. Невже це було так давно? Для городян різних поколінь, проживаючих в ту епоху дуже близько і зрозуміло 60-80-ті роки минулого століття, були переломними, для цієї епохи притаманний наївний романтизм. Пішли в моду стінки, болоньєві плащі і обов’язковий атрибут – килим на стіні в кімнаті. Старі, добрі бабинні і касетні магнітофони та програвачі. Це були дефіцитні товари, їх продавали по великому блату. В наш час немає дифіцита товарів, є дефіцит – гідності, чесності, порядності. Журнали: «Юний технік», «Піонер», «Мурзилка». Плюшеві та пластмасові іграшки. Морозиво «Каштан», «Вершкове» «Пломбір», за 15 коп., воно відрізнялося високою щильністю, без рослинних домішок, радянський стандарт. Сучасне морозиво – заморожений лід, чи льодяник з рослинними добавками. Цукор – рафінад Бердичевського розливу, цукерки «подушечки» за 11 копійок. Тяжко забути цукрових «півників» на паличці – улюблене ласування дітей. Цікаво, що солодощі виготовлялися не в заводських умовах, а на домашніх кухнях, підприємливих радомишлян. Сьогодні замість «півників» зайняли місце «чупа-чупси» з харчовими барвниками та підсилювачами смаків - звичайно приготувати солодощі, як кулька значно простіше. Так вони і залишилися в пам’яті ті неповторні речі, тієї епохи. З Божої ласки ми живемо на благодатній землі.

Місто Радомишль привітно розкинувся на високих пагорбах, обабіч двох річок Мики і Тетерева. І хоча на лівих берегах розташовані найдавніші пам’ятки, але й правобережжя сповнене археологічних та топонімічних свідчень сивої давнини. Тут було багато сонця і відчуття свободи. Хоч яку сторінку історії Радомишля перегорнути, це місто завжди налаштовувало на романтику. Та хіба не можна не закохатися прогулюючись доріжками парку, милуючись краєвидами над Тетеревом чи Микою. Одні знаходили тут лише розбите серце, інші відкривали для себе джерело натхнення, треті зустрічали свої половинки. Коли двоє молодих людей ходили взявшись за руки, посміхаючись один одному. Кожен лиш глянувши на них, - то закохані. Коли дивилися на них, чекаючи скорих весільних музик, від душі бажали їм щастя світлого, почуттів високих, всіляких гараздів на спільній життєвій дорозі, яка стелилася для них неодмінно. 

Якщо доля закинула в цю місцевість, буде просто злочином не вивчити історію міста. Радомишль – є в цьому місті своєрідне особливо привабливе, цікавої і складної історичної долі. Обличчя міста, з яким ми пов’язали свою долю, має щось спільне з обличчям коханих, такі близькі знайомі, рідні. Будинки стоять на високих підмурівках, вигадкові карнизи, різьблені двері, різноманіття прикрас на фасадах. 

Вирушаючи до міста Радомишль розташованого в 100 кілометрах від Києва, багато хто і не уявляє собі, що вже сама по собі дорога яка веде є темою цікавого оповідання. Адже з точки зору історії ця дорога молода. Вона побудована в 1850-х роках за проектом російського інженера шляхів сполучення, виходця з давнього роду Мусіна-Пушкіна, як Києво-Брестське шосе, або Брест-Литовський трактат. 

В історії Радомишля є багато цікавих сторінок, аби вони висвітлювалися правдиво. Взагалі тут багато перемішалося: епохи, століття і навіть –кухня. Ну а потім можна походити по затишним вулицям мешканці яких будуть усміхатися, як давньому знайомому. Радомишляни уміли поєднувати чарівну архітектуру з не менш мальовничою природою. Радомишльщина була дивовижна по своїй красі світу природи. Могутні дуби, стрункі сосни, пахучі липи і черемхи, величні явори. Явір – дерево таке, що скидається на клена, а тільки листя зеленіше з зубцями на кінцях. По вулиці Бондаренко, як тоді називали «прорізна», алеї молодих горіхів. Про це нагадують старовинні назви сіл Радомишльського району – Дубовик, Клен, Березці. По суті все тонуло в розкішних барвах – троянд, флокси, левкої, жоржини, кущів бузка. На лівому березі річки Тетерів, є джерело, що йменується «капличка». Джерельну воду використовували з лікувальною метою. 

Місто не раз руйнувалося під час жахливих пожеж, громадянської війни та Великої Вітчизняної . І кожного разу мешканці відновлювали і покращували благополуччя міста. Не встояли лише після чиновничого без діяння в роки незалежної України. Важливі історичні пам’ятки і міські комплекси стали жертвами чиновників. Архітектурні пам’ятки, важливі складові Радомишля, які були частиною краєвиду міста і мали символічне значення для його мешканців. Деякі з архітектурних пам’яток, які лишилися, тільки натякають на давню архітектуру. 

Сьогодні Радомишль чималою мірою модернізовано, але пам'ять про яскраву минувшину, тут зберігає низка давніх споруд. Починаючи з будови районної лікарні побудованої в стилі модерн, в 1906 році.
Місто – це не лише бензиново-лоскотливий і поліфонічний вуличний гамір. Місто – це особлива форма організації фізичного простору і певний духовний феномен. Не лише просторовий, а й часовий. А часовий вимір міста – це його історія без якої немає духу міста, його неповторної аури. Це розуміють у всьому світі, а тому створюють музеї історії. Подвиги, слава, міське господарство, видатні городяни, а все разом історія. В 1959 році в Радомишлі був відкритий музей, в 1970 році було присвоєно звання народного.

В місцевому народному історико-краєзнавчому музеї зібрано різноманітні матеріали про видатних осіб, чиє життя пов’язане з Радомишлем.

Радомишльщина завжди славилася не тільки мальовничою природою та родючими землями, а й насамперед талановитими та працьовитими людьми. Людьми, які знають ціну кожній копійці, знають смак вишні та ще здалеку за запахом визначають цвітіння трав. Радомишльщина дала Батьківщині та й усьому світу не просто славних господарів, а й багато видатних науковців, державних та громадських діячів. Вони різні фахівці, з різних сфер, уродженці міста і району, але їх об’єднують оті селянська мудрість, працелюбність, доброта та чуйність до чужих проблем. Брак доброї освіти компенсується цілеспрямованістю та впертістю у доброму розумінні цього слова. Саме для таких людей мабуть і написав свій вірш радянсько-російський поет Андрій Дементьєв: 

Никогда, не жалейте о том что случилось.
Иль, о том, что случилось не может уже. 
Лишь бы озеро вашей души не мутилось
Да надежды, как птицы, парили в душе.

Не жалейте своей доброты и участья,
Если даже за все вам усмешка в ответ.
Кто-то в гении выбился, кто-то в начальство,
Не жалейте, что Вам не досталось их бед.

Може мені здається, а може й справді, наше дитинство було надзвичайним, особливим. Як і більшість моїх однолітків, нас виховувала здебільшого вулиця. Я вдячний вулиці за те, що вона навчила мене розраховувати тільки на себе, завжди виборсуватися самому. Взагалі все добре,що мого покоління є ,- все з вулиці. Тоді інша вулиця була. А ще ми знали ціну кусню хліба. І я стверджую, що хто не голодував, той не одного з нами розливу людина. Мій тато любив повторювати: «Не сперечайся з дурнем, бо між вами не помітять різниці». Чи скажемо таке: «Нема нічого гіршого, як свиня худа, а жінка п’яна». Українці народ загадковий, ще подумають: свою хату від пожежі рятувати, чи ж сусідову підпалити?

В дитинстві багато таємничого і незбагненного – такі перехрестя доль у людському житті, про які тепер згадуєш з побожним подивом. Такий прояв щирого милосердя буває, напевно, тільки в часи нашого вселюдського лиха і горя. У такі дні раптом дізнаєшся, що в кожній душі приховані таємничі скарби неземної, невичерпаної доброти. У кожної людини є в душі доброта, тільки вона як начебто десь глибоко прихована. Її треба розкрити, оживити. Моя мудра бабуся Євдокія вчила по-своєму. Бувало сядемо за стіл, а вона, благословляючи хліб, говорить: «Подивіться, дітки, за вікно – там пташки злетілися до годівнички, крихт просять». І ми, взявши жменьку хлібних крихт, бігли по снігових заметах у сад: там на деревах були розвішані годівнички. Залишивши птахам скромну милостеньку, веселі і щасливі поверталися в хату. Птахи, без чиїх голосів день був би не день, без червоногрудих снігурів на вершку старої яблуні, що співають свою ранішню пісню, позираючи на тебе, якщо стоїш у дворі і чуєш як переповнює тебе радість від споглядання і голосу пташки, з якої ділиш білий берег Мики і небо, і все довкола. Сусід Арсентій Комашко, міцний і добрий чолов’яга, перед тим як зрубати стару яблуню в саду, ставав навколішки перед деревом, тричі нахилявся до нього і тричі хрестився, і тричі просив пробачення. Мені було 10 років і я запам’ятав цей зворушливий момент в деталях.
Міст через річку Мику, фото початок 60-тих років ХХ століття
Річка Мика була оазою нашого дитинства, а матері лякали нас: «Годі купатися, бо верба в ґудзиці виросте!». Діти і дорослі купалися у довжелезних трусах до колін, коричневого і чорного кольору. У народі їх називали «сімейними», не було ніяких плавок та купальних костюмів. На березі росли кущі і верби. Повітря було наповнене близьким лісом та річкою. Важко вірилося, що в світі щось відбувається і добре було знати, що буде завтра. Час переставав розпадаться на часи, дні, тижні. Він також повільно тік, як і річка Мика, за сусідськими городами. Найкращими місцями для купання називалися Літвіново, Криниченька, Коропцьове, Волиницьке. Для мешканців Радомишля, це були одні з улюблених місць відпочинку. У більшості радомишлян плани на літо мало відрізнялися від сучасних: всі хочуть добре відпочити, оздоровитися, насолодитись сонечком і мальовничою природою. Щоб зробити відпочинок вдалим і корисним, не літали в заморські країни. А традиційно проводили відпустки, чи вільний час на берегах річок Мика чи Тетерів. Вода в річці Мика була такою чистою, прогодною до вживання, що з неї готували їжу. Із сплетених із лози корзин, хлопчаки ловили рибу. Бовтали ногами під великими кущами. І майже завжди вибовтували і ловили багато риби. Вистачало всім. І дуже задоволені несли до своїх домівок. Нині важко повірити, що в рівчаку Черча, що впадає в Мику, ми ловили великих в’юнів. Деякі екземпляри були сантиметрів п’ятдесят і більше. Це була екзотична і неймовірно смачна риба. В деяких місцях береги Мики були доволі круті. Там в річці ми печерували раків. Іноді попадалася їх значна кількість, що не вміщалися навіть у корзину. Та доволі часто рибу і раків, ми не доносили до своїх домівок. Дачники у нас купували ті дари природи. До сімдесятих років минулого століття місто Радомишль вважався комфортним містом для відпочинку киян. Приїздили відпочивальники навіть із Москви і Ленінграда. Декотрі дачники ставили в лісі палатки в урочищі «Кузьмічи» неподалік піонертабору «Лісова пісня». Літом жили в палатках місяцями та більшість наймала квартири. У давніх руських літописах згадується річка Мика і княжий Мичеськ.
На фото міст через р. Мику, початок 50-х років минулого століття
Річка Мика - ліва притока Тетеріва, загальна довжина якої 47 км., а в межах району – 15 км. Починається річка Мика біля села Весоке Черняхівського району. Походження літописної назви Мичеськ витлумачується в спеціальній літературі про релятивну назви річка Мика. Назва річки Мика пояснюється звичайно, як похідна від молдавського «мик, мика, малий», дослівно – «невеличка річка». У випадку з Микою біля Радомишля останнє тлумачення не позбавлене сенсу, адже Мика впадає тут в Тетерів – значно більшу річку. Протягом тисячоліття річка Мика була свідком багатьох історичних подій, що відбувалися на її берегах. Багаточисленні знахідки говорити про високий розвиток залізоробної справи, наявність спеціалістів, майстрів, що виробляли зброю, знаряддя виробництва, прикраси, вміли добувати залізо. Зазначене виробництво і гончарство в цей період повністю відокремлюється в самостійну виробничу галузь. Судилося стати й свідком найтрагічнішої пори своєї історії – татаро-монгольської навали, яка винищила тисячі трударів, що жили на її берегах. 

Річка Мика згадується в описі Радомисля, виконаного в 1805 році землеміром Масловським (рукописний відділ бібліотеки імені Вернадського): «річка Мика течією своєю почала з повіту вище села Старосілець і протікає в річку Тетерів, котра глибиною буває всякої спекотної пори у два аршини, а місцями більше і менше, котрого судового ходу і сплаву плотами лісу ніколи не буває; в річках Тетереві, Миці ловиться риба: щуки, окуні, лящи, линки, плиткі і рештки дрібного роду буває посередньо.»

Микгород розташований між Микою і Тетеревом. В народі називали острів Червоний, тобто Микгород називався всупереч комуністичній ідеї. Ця місцевість згадується з початку XI століття, коли «Червоний» в нинішньому розумінні, ще в проекті не було. Червоний колір в давньоруській мові – асоціюється зі словами красивий, гарний. Серед міст України, які вздовж своєї історії найчастіше змінювали назви, на звання рекордсмена претендує Радомишль. З часу заснування дістав назву Мичеськ. Вперше Мичеськ, письмово згадується в Іпатієвському літописі 1154 року. 

Жоден із дослідників і істориків Русі, не дослідив як назва Мичеськ трансформувалася в назву Микгород, в якому історичному періоді розвитку. В 1390 році у грамоті Київського князя Володимира Ольгердовича місто згадується під назвою Мицько при Тетереві. З середини XVII ст, як уніатське містечко Радомисль. З 30-х років ХХ століття – місто Раромишль. Пять разів змінювалася назва, в залежності - хто володів цією територією. В простій народній мові моєї бабусі, іноді промовлялося слово – бережанка. А що означає термін «бережанка»? Такого терміну немає в жодному з наших словників, однак в українській мові воно не відоме. Лише корінь слова допомагає з’ясувати, як його слід тлумачити: щось пов’язане з берегом. 

Чи знаєте Ви, що в річці Мика поблизу Радомишля вченими виявлено один з рідких видів бітінієвих молюсків? Раніше вважалося, що такий вид у фауні Полісся не представлений. Це прибережно-фітофільний вид, який оселяється на мілководдях, віддаючи перевагу заростям водної рослинності. Іноді трапляється в різноманітних донних відкладеннях. Цей молюск витривалий до забруднення води розчинними органічними речовинами і уникає ділянок водойм зовсім позбавлених водної рослинності. До «Червоної книги України» занесений водяний горіх плаваючий. Ця рослина проте є досить поширеною у нашому краї. Зокрема, вона полюбляє «селитися» на ставках Мики, Бистріївки, Коробочки.

Наші батьки тяжко працювали, щоб було що поїсти, та рідко їли разом. Вільного часу у наших батьків, працюючих по шість днів в неділю (субота стала вихідним днем тільки в 1966 році) майже не було. За повсякденними турботами не було часу на наше виховання. З ранку до пізньої ночі треба було допомагати батькам по господарству, порати худобу і працювати на городі. Тяжка фізична праця, однак, не змогла зупинити безмірну жагу до знань. Безмежно вдячний батькам, за постійної фінансової скрути у мене завжди були олівці, папір, книги. Тоді в нагоді ставала батьківська ніч. І коли мріялось про світле майбутнє, тоді мрія виглядала як стіл завалений пахучою і смачною їжею. Хліб намазували маслом з великим слоє’м цукру, не було нічого смачнішого у всьому світі. А гоголь-моголь? Хто може забути той саморобний коктейль. В той час говорили: «Добре їсти, довго спати, Господь повинен здоров’я додати». Біля лісу в урочищі «Кузмічі» багато років працював піонерський табір «Лісова пісня». В створені і роботі табору велика заслуга В.П. Вітінського, завідуючого «сільхозтехнікою». В піонерському таборі протягом багатьох десятиліть безкоштовно в літку три зміни відпочивали сотні школярів з Радомишля та району. Свято було, коли перед престольним святом заколювали кабана. Батьки робили домашні ковбаси, ці родинні ковбаски пахли за десятки метрів, навіть не при попутному вітрі. Те пахуче диво можна було їсти навіть без хліба. Добре коли є що на столі, гірше коли стола не має. Дивом дитинства були колективні походи з друзями до кінотеатру, в центрі міста. Кінотеатр був побудований 1962 році і до початку 90-х років дарив емоції, радості і смутку, співчуття і ненависті, в залежності від фільмів що там показували. Це свято відбувалося один раз на тиждень – в неділю, – бо на дитячих сеансах демонстрували хороші і добрі радянські «мультики», сеанс починався о 15-00. Кіно – це ілюзія, казка, воно відкривало інший світ. Завжди приносило людям піднесений настрій. Біле простирадло та тіні на ньому, та діти і дорослі вірили. Взагалі відчуття дива щезало, коли виходили з кінотеатру. Кіно впливало на життя та світогляд дітей. Кіно – самий яскравий спомин дитинства тисяч радомишлян. Мати давала п’ятдесят копійок, яких вистачало на все: 10 копійок на кіно, на дві порції морозива «Вершкове» за 11 копійок, чи «Пломбір» за 15 копійок та дві склянки газованої води з подвійним сиропом за 5 копійок. Газована вода продавалася в кіоску посеред плакучих верб біля кінотеатру. В спекотні дні там завжди була велика черга. Смак і якість тієї води не замінять ніякі напої сучасності. Багато років кінотеатр не працює по прямому призначенню. І зостався в пам’яті, як символ радянської епохи. 

Тоді був якись рівень свободи. Та батьки виховували дітей в спартанському дусі. Моїми сусідами були старші хлопчаки Юрко Бобер і Вітька Жабонський. Звичайно це були вуличні прізвиська, як і у кожного. Одного разу літом вони забралися у садок до діда Карабута і покрали виноград. Дід Карабут їх побачив у вікно, та через похилий вік не став на них сваритись, бо розумів, що не наздожене. Хлопчики спокійнісінько наїлися досхочу винограду, та ще й з собою прихопили. Дід Карабут пішов до батька Вітьки Жабонського і розповів йому, що його син крав у нього виноград. Вітькин батько під час війни був військовим і воював в Війську Польському. Не довго розмірковуючи, взяв офіцерського ремня і надавав сину по тому місці, де спина закінчує свою назву. Бідний Вітька три дні не міг присісти на стілець. Дід Карабут пішов до батька Юрки Бобра. У того батько працював рентгенологом в міській лікарні. На той час це була рідкісна спеціальність і Юрка батько був поважною і шанованою людиною в місті. Йому стало прикро за свого сина-злодія. Біля своїх воріт на вулиці він поставив на коліна Юрка і повісив на груди табличку з надписом «Я крав виноград». В той час по вулиці Борщагівській сотні громадян йшли купатися на річку Мику. Дорослі з дітьми, компанії хлопчаків і дівчат. Хто не проходив мимо показували на нього пальцями, сміялися і реготали. Так він і простояв майже пів дня, струмочки сліз текли по його обличчю. Батько був невблаганний. Про насильство над дітьми в сім’ї в той час нікому і на думку не спадало. Це рахувалося як повинно бути.

Роздивляючись старі пожовклі фотографії, на яких зображені радомишляни, можливо безумовно навчитися доброму тону. Не можна не звернути увагу, що люди на них якісь інші, гарніші, відрізняються від наших сучасників. Обличчя чоловіків - мужні, світлі, добрі і хороші обличчя, для душі і серця; жінки виглядають набагато привабливіше і жіночніше, ніж зараз. Краса - це страшна сила. Щоб означити дуже красиву людину, раніше не казали «дуже», а з видихом говорили «тяжко гарна», себто така вже гарна, що їй тяжко від тієї гармонії і краси. Люди любили фотографуватися, фотограф стоїть, нібито в стороні. Фотографії тих років, тяжко назвати мистецтвом. І все рівно, ці пожовклі від поганої промивки, згорнувшись від того, що не ніколи не знали паспорту, фотографії з «фігурним» обрізом – єдиної обробки – доносить до нас аромат п’ятидесятих – семидесятих стаючих поступово історією. Коли хтось помирав, до його будівлі сходились не тільки рідня а й усі сусіди. Люди розуміли – чужого горя не буває, відчувалась потреба допомогти сусідам. Ніщо так не об’єднує людей, як спільне горе. Допомагали хто чим міг. Труну ставили на вантажівку, покриту килимом, з відкритими бортами. Позаду машини йшли рідні. Похоронна процесія проходила через все місто, грала духова музика. Всі в місті знали хто, відійшов у інший світ і від чого. На поминальному обіді дітям з білої наволочки замість торби, роздавали печиво й цукерки. Коли, ще було відкрите міське кладовище (до 1984 року) вулиця Присутственна була останім шляхом городян. Тобто, прощалися і ховали покійників якось по-людськи, як не прикро, але такої доброї традиції вже більше ніколи не буде. На старому міському кладовищі лежить не одне покоління радомишлян. А нащадки немов осліпли, кладовище помирає, від рук сучасних вандалів. Поваги до своїх могил у «старій» Європі сприймається, як ознака цивілізованої держави. Я дуже жалкую, що відходить покоління людей, схожих на мою маму Не дивлячись на нестатки і горе, які вони перенесли, вони якби сплетені з доброти. Не звертаючи уваги на скручені пальці на руках і ногах, зморшки по всьому обличчі, в їхніх очах іскорки надії і якогось нескінченного чекання. 

Хіба є в світі ті слова, які могли б передати біль і страждання, які пережили наші батьки, бабусі і дідусі. Мама – була скромною селянською жінкою. Але як кожна жінка була дуже чуйна. ЇЇ педагогіка не базувалася на наукових працях, вона навчала своїм життям, гідною поведінкою. Шлях кожної Радомишльської жінки не легкий, але лише наші жінки можуть пройти його сповнені гідності та шляхетності. Вони не відступлять перед перешкодами і завжди будуть сміливо дивитися в очі долі. Таких жінок в місті і районі тисячі. Вони щодня роблять малі дива: варять український борщ, готують найсмачніші пироги, вчать дітей у школах, управляють прибутковим бізнесом, вміло керують на державних посадах, очолюють співочі колективи і плачуть від теплих слів власної дитини. Вони найкращі берегині сімейного затишку. Цими рисами наділені більшість жінок нашого Поліського краю. В сучасному світі вкрай важливо зберегти національні традиції, як у бранні, так і у душі.

Історія не дає уроків, вона мстить за її нерозуміння. Всі вважають себе демократами в останній інстанції. Адже в минулому, як у природи бувають різні (часи) пори. Але з впевненістю можна стверджувати, що на нашій благословенній землі нашому люду не жилося щасливо. Важко зрозуміти неминучість часу, але занадто дорогою ціною заплатили і платять наші люди за те, що відбувається. Що реформація стає все трагічнішою. Все заради чого? Яка ціна цієї пресловутої демократії. Якщо це демократія – то кому вона потрібна? Що ж, виходить, що мешканці Радомишля і району жили без роду і племені. А всі будівлі, заводи, фабрики, дороги, школи впали з неба. Можна констатувати, як факт, що фактично нічого не залишилося. Приходиться відновлювати по-пам’яті: викинуте, втрачене покоління. Ми не повернемося до минулого, але дуже хочеться повернутися до ковбаси по 2,20, хліба за 14 копійок газованої води по 3 копійки, горілки – 3,62. То були кращі роки за всю історію міста, ніхто не в змозі повернути минулого, історія вказує на помилки, щоб ці помилки не повторювати в майбутньому.

Я хочу жити в своїй країні, в своєму місті і не почувати себе ні героєм, ні заручником. Зверніть увагу: люди не вміють радіти (не мається на увазі розважальні шоу по телебаченню), вони не відчувають духовну потребу подивитись на ліс, річку чи хмари. Біля лісу в урочищі, щоб мати побожну гармонію між собою і світом. Радомишляни, які відбудовали місто, заасфальтували дороги, гордилися, що Радомишль був чи не найчистішим містом України. Нікому і на думку не спадало, що річки будуть отруєні, земля і ліси радіоактивні, що на берегах річок і в самому місті купи сміття, не працюватиме будинок культури та кінотеатр. В спекотні дні над Микгородом з пивзаводу зависає чадний сморід, тхне несамовито. Вечорами ще більший сморід тягне, накриваючи всю Папірню. Дороги в місті в край розбиті автомобілями і дощами. В ямі по-коліна, нещодавно спіткнулася ледь не в пала сторчма оглядна молодиця. Особисто чув прокляття, через три матюки, на адресу міської ради. Кілька днів тому творився дійсний колапс – із-за ям одразу кілька десятків водіїв звернулися на СТО. Автомобілісти журяться - не дороги, а мінне поле. Таке враження, що хтось просто відмиває кошти. За спостереженням водіїв в порівнянні з минулим роком, ями стають тільки глибші і ширші. Коли виділять гроші на ремонт вулиць чи грейдерування і підсипати щебенем, особливо великих ям? Якщо запитати місцевих чиновників і депутатів, чому в райцентрі Радомишль має місце все це неподобство, то відповідь буде звична – немає коштів. Хоча, як на мене справа не в коштах, а в їхньому нинішньому ставленні до людей праці. Хто про них дбає. Не ті тепер орієнтири. Сьогодні «герої», почасти люди сановні, грошовиті, вони не те що заробити, а й купити можуть ордени, що вони і роблять. А героїв минулих часів з порепаними долонями, що здобували і розбудовували Радомишль не грошима, а власним горбом, вони в свою компанію не беруть.

Думаючи про майбутнє, ніколи не зайве вирішувати питання, з погляду на минуле. В цьому світі і без політики є багато важливого і цікавого. Маємо те, що заслужили. Тому що більшість людей мало що роблять для того, щоб було по-іншому, або не робить взагалі нічого. Нехай навіть одна – дві, але конкретні справи – важливіші за десятки мітингів. Кожна добра справа має і початок і своє продовження, доброта не має меж. Саме час згадати із цього приводу вислів класика світової політології Маккіавелі: «Людина, яка мріє лише про шматок хліба (у прямому розумінні цього слова) не може бути повноцінним громадянином і адекватно реагувати на те, що відбувається в державі». Невипадково ніхто і ніщо не може подолати тотальну корупцію в місті і Україні. У наших провінційних політиків і чиновників багато розуму, та мало совісті. Методично й зухвало ламають через коліно всі канони моралі та права, не забуваючи твердити, що все відбувається демократично й законно, відповідно до вимог Конституції. Зараз добре жити начальству і бізнесменам, а простим людям нікуди подітися. На жаль провінційні чиновники і депутати визначають своє місце для абсолютно особистого збагачення. Гриби побільше, говорять вони між собою, то скоро тебе загрибуть. Для них є такі слова із відомого вірша: «Кто много имеет, тот много теряет, когда умирает, когда умирает.» Прикро, коли реальність переходить в ілюзії. Раніше була інша країна, інше життя, але то було наше життя. Місто Радомишль з населенням 16 тисяч чоловік і середньою заробітною платою 1,5 тис. гривень, володіє всіма атрибутами мегаполіса. Тут знаходяться великий супермаркет «Сільпо», ще кілька значно менших, кілька магазинів побутової техніки і млин – «Замок Радомисль» сирітський притулок з 5 тисячами ікон. Ціни в барах «Піраміда» і «Палермо» доходять до столичних, які між іншим ніколи не пустують. В небагатому, з точки зору виробництва, у депресивному Радомишлі, майже в кожній третій родині є свій годувальник, працюючий в Києві чи в інших містах України, чи в Росії, чи Євросоюзі. Заробітчани, яких там призирливо називають «остарбайтери». В рідному регіоні місця роботи не знайдеш і місцеві жителі, бажаючи забезпечити своїх близьких одночасно вливають у місцеву торгівлю і на будівництво свого житла, значний грошовий потік. Вони лише невелика частина величезної армії українських трудівників, яка по свідченню Міжнародної організації міграції досягла 2,5 млн. чоловік. Розкидала доля радомишлян по світу, більшість з них сумує за рідним краєм і бачить його в спогадах і снах. Якими будуть імена нових героїв добра? Чи здатні теперішні нащадки радомишлян відстоювати свою гідність, як наші батьки?

Всі фото з особистого архіву автора.
Олександр Пирогов,
м. Радомишль

Немає коментарів:

Дописати коментар