субота, 18 жовтня 2014 р.

РАДОМИШЛЬСЬКІ ШЛЯХИ ДРУГОГО ЗИМОВОГО ПОХОДУ

У кожного народу є свої святині, пов'язані із світлими чи трагічними подіями його історії. Для українців одним з таких місць є містечко Базар. Тому щороку сотні людей їдуть до цього враженого радіацією поселення, щоб вшанувати пам'ять і віддати належне подвигу козаків і старшин армії Української Народної Республіки. В неймовірно складних умовах, без теплого одягу і взуття. достатньої кількості зброї, набоїв, транспорту вони в листопаді 1921 року зробили останню відчайдушну спробу визволити Батьківщину, заплативши за це своїм життям: хто на полі бою, хто, потрапивши в полон, був посічений з кулеметів котовцями на околиці Базару. Пам'ять про подвиг героїв живе у народі, незважаючи на всі намагання колишньої компартійної влади її знищити. 

В листопаді 1941 року, попри протидію німецьких властей, у поминальних урочистостях в Базарі, Києві, інших містах взяла участь величезна кількість української людності. Насторожені і занепокоєні їх розмахом, німці арештували і замордували тисячі патріотів. Але могил героїв не зачепили. 

Після визволення краю від фашистів комуністична влада знищила поховання, заборонивши надалі навіть згадувати про них. Навіть коли СРСР доживав свої останні дні, продовжував чинитися спротив вшануванню героїв, не допускаючи нікого до містечка. Лише з проголошенням незалежності могили було впорядковано, а 26 серпня 2000 року відкрито меморіал, споруджений коштом української діаспори. 11 жовтня 2002 року до меморіалу перенесено і перепоховано в насипаному кургані прах 46 загиблих козаків і старшин, похованих біля села Звіздаль. Цю могилу ще на початку 90-х було віднайдено за допомогою місцевих жителів. Слід сказати, що всі роботи в Базарі здійснені без державної допомоги, хоча меморіал учасникам Другого Зимового походу давно вже мав би мати статус Національного.

Зі спогадів учасників походу, з більшовицьких документів відомо, що Радомишльщиною проходило кілька відділів, задіяних у Листопадовому рейді: загони генерала Нельговського і сотника Падалки, Волинська група Тютюнника та Подільська група Чорного. Пробиваючись на Радомишльщину поодинці, тут, в районі сіл Заньки-Котівка-Ходори-Миньківка, вони мали об'єднатись і скласти подальший план дій. Розраховувало командування і на допомогу місцевих повстанців. Та зібрати в єдиний кулак всі сили не судилося. Відділ Нельговського, побувавши в околицях Котівки, Чайківки, Ходорів, поблизу Радомисля і Тетерева, не зустрів тут ні партизан, ні головних сил армії, тож повернув у напрямку Олевська.
В ніч з 4 на 5 листопада на територію повіту прибуває Подільська група полковника Чорного. Заночувавши в Потіївці, наступного дня козаки вирушили до місця з’єднання з головними силами. В Миньківці козаки впіймали міліціонера Репецького, якого роззброїли і відпустили. В сусідніх Ходорах загін зупинився на ніч. Звідси шлях проліг у напрямку Нянівки-Янівки-Буглаків.
Облітківський начміл доповідав, що зранку 6 листопада біля цих сіл було чути стрілянину. За його даними, відділ був силою в 200 багнетів і шабель при 4 кулеметах. Переслідували повстанців курсанти Житомирського «атряда асобава назначєнія» спільно з помічником начальника повітової міліції Власенком. Відомо, що повстанці, намагаючись встановити місце розташування головних сил армії, рухались, висилаючи на всі боки розвідку. На околиці Обліток кілька десятків козаків, що йшли в авангарді, мали коротку сутичку з карателями швидше за все з якогось загону особливого призначення, оскільки ті були добре вдягнуті і озброєні. Добрий одяг та зброя, сите і повноцінне харчування - характерна ознака, що вирізняла особовий склад різноманітних загонів по боротьбі з бандитизмом від армійських частин. В цій сутичці був поранений сотник Антончик. 

Далі повстанці, рухаючись у напрямку Чоповичів, пішли на Устинівку. В Гуті-Логанівській досить великий ворожий підрозділ наздогнав козаків і змусив прийняти бій. Напоровшись на сильний кулеметний вогонь і рішучі та злагоджені дії повстанської піхоти, ворог не втримався і відступив, покинувши кілька десятків коней, два кулемети і кількох полонених. З боку українців старшина й четверо козаків були поранені. За словами полковника Чорного, станом на 8 листопада Подільська група нараховувала 108 шабель, 185 багнетів при 10 кулеметах на тачанках. При загоні перебували і поранені в кількості 21 чоловіка.

Не зустрівши головних сил в районі, визначеному наказом, загін Чорного вирушив на їх пошуки. Протягом наступних днів бійці Подільської групи, долаючи високі сніги і сильні морози, ведучи безперервні бої з ворогом, побували в Чоповицькій, Малинській, Розважівській волостях Радомисльщини, на Київщині та Овруччині. Під час цього маршу до них приєднались місцеві повстанці отаманів Орлика і Струка. Значною мірою саме завдяки їх знанню місцевості, досвіду партизанської війни, а також умілому командуванню та мужності старшин і козаків, швидкому пересуванню, червоним не вдалося оточити і знищити відділ. Вирвавшись з місцевості, насиченої ворожими військами, група рушила в напрямку кордону і благополучно його перетнула. 

Чималої шкоди та клопотів завдав ворогу і невеликий, в кілька десятків шабель, загін сотника Падалки. Натрапивши поблизу Городського на сліди групи Тютюнника, він рушив їй наздогін і увечері 16 листопада зайшов до Забілоччя. Цього ж вечора до села заскочив роз'їзд 28-ї дивізії більшовиків. Миттєво зорієнтувавшись, козаки роззброїли 12 прибульців. Як з’ясувалось, вони прямували з наказом до комдива Котовського. 

17 листопада зранку, залишивши штаб і полонених в школі, відділ попрямував в напрямку Малина. Довідавшись, що в містечку розквартировано кавалерійський полк, минули поселення. Кілька днів минуло в безрезультатних пошуках Волинської групи. Дізнались про долю головних сил випадково від ворога. 20 листопада, вдаючи з себе червоноармійців, козаки наскочили на станцію Тетерів, де перебувало кілька сотень бійців Київської губчека. Маскування під червоних і густий сніг допомогли повстанцям дістатись станції. Тут, захопивши трьох чекістів, в тому числі начальника штабу особливого відділу 12-ої армії Козловського, і вияснивши, з ким мають справу, не гаючи часу, полишили станцію. Саме від цих захоплених карателів, яких пізніше розстріляли, козаки й дізнались про поразку Волинської групи.
Через кілька днів, уникаючи зустрічі з ворожими частинами, відділ знову повертається на Радомисльщину. Більшовицькі документи підтверджують факт оперування повстанського відділу поблизу Брусилова. Зокрема повідомлялось, що, починаючи з неділі 20 листопада, навколо містечка діє повстанський загін в 50 шабель. 20 листопада він заскочив до Кочерова, де розігнав міліцію. 21 листопада в Дивині козаками захоплено члена виконкому Волинця і 5 комсомольців. В доповіді начальнику повітової міліції повідомлялось і про захоплення повстанцями поблизу Кочерова 20 листопада уповноваженого по боротьбі з бандитизмом Литвинчука та голови Брусилівського виконкому Святненка, які їхали з Радомисля. Захоплених полонених козаки повезли до села Хомутець, звідки Литвинчуку ніби-то вдалось утекти і добратись до Брусилова. Українські джерела теж повідомляють про цю зустріч загону Падалки, але з отаманами Литвинчуком і Святненком, які їздили до Тютюнника. Цілком можливо, мова йде про одних і тих самих людей. 

Був намір у повстанців навідатись і до Брусилова, бо в ті часи містечко було опорним пунктом більшовицького панування, звідки окупанти тримали в покорі населення кількох волостей Радомисльщини. Проте здійснити напад не вдалося. Коли відділ перебував вже поблизу Брусилова, до повстанців прибуло двоє підпільників з Брусилівської міліції з повідомленням про прибуття до містечка частин 28 дивізії Червоної армії. Вступати в бій у цій ситуації було явним самогубством, тому загін відійшов від населеного пункту. 

Є згадка про відвідини повстанців міліціонерами-підпільниками і в більшовицьких документах. 25 листопада, доповідаючи начальнику повітової міліції, заступник начальника 1-го району повідомляв, що 22 листопада до містечка з’явився червоноармієць, який утік від повстанців. За його словами, 21 листопада до повстанців в село Хомутець приїздили два Брусилівських міліціонери. Впізнати їх він не міг. 

Це спричинило певний переполох в стані червоних. Слід сказати, що особовий склад Брусилівської міліції поділявся на дві частини місцевих міліціонерів і міліціонерів-червоноармійців з істинно «українськими» прізвищами: Петров, Ошурков, Биков і т.п. Не дивно, що місцеві відразу потрапили під підозру. Опери з 2-ої виїзної продсесії Київського губревтрибуналу, в присутності Коростишів-ського райпродкомісара Шишкіна, продінспектора Сквирського і члена ревтрибуналу Рябова обеззброїли і арештували місцевих міліціонерів за звинуваченням в «ізмєне» радянській владі.

Довго перебувати поблизу Брусилова загін Падалки не міг. Відступаючи від містечка, козаки знищили невеликий червоноармійський відділ, що через глибокий сніг не зміг вчасно розсипатись у розстрільну й весь поліг під повстанськими шаблями. Згодом, пройшовши через Кримок, Веприн, Ворсівку, відділ перемістився на Волинь й рушив у напрямку кордону.

Доля головної Волинської групи склалась трагічно. Бій за Коростень, на звільнення якого покладали стільки надій, склався невдало для українців. Сил для здійснення такої операції просто забракло. Відтак, не здобувши ні зброї, ні коней, ні теплого одягу, вони змушені були відійти. Підірвавши під Коростенем залізничну колію, група за наказом Тютюнника вирушає на з’єднання з відділами Нельговського та Чорного в район Радомисля. 10 листопада опівдні козаки наблизились до волосного центру Чоповичі. 

Самі Чоповичі звільнили швидко, але за станцію, на якій стояв ешелон з обмундируванням і кіньми, спалахнув запеклий бій. Сильний кулеметний вогонь притискав козаків до землі і не давав можливості наблизитись до станції. Тоді в бій вступив 5-ий Залізничний курінь полковника Лисогора. 

3 вигуками «Слава!» козаки рушили в атаку і після жорстокої сутички вибили червоних зі станційного подвір'я. Ця невелика перемога дорого коштувала атакуючим. Четверо козаків і підполковник Мінаківський загинуло, ще п'ять бійців, у тому числі командир куреня Лисогор, були поранені. Здобувши станцію, розвантажити ешелон з дорогоцінним майном козаки не встигли. 3 боку Коростеня підійшов ворожий бронепотяг, який змусив курінь спішно залишити станцію. В самих Чоповичах, користуючись підтримкою козаків, селяни захопили міліцію. Місцеві Міліціонери, що були з місцевих, відразу повтікали. А зайди спробували зупинити селян, але ті їх витурили, зазначаючи, що це не ваша більшовицька влада , а наша петлюрівська, тому ідіть до тих, з ким прийшли. Після цього селяни почали нищити документацію. Близько двох десятків міліцейських коней вони запропонували забрати повстанцям, оскільки ті були у селян відібрані міліціонерами. Мали селяни велике бажання поспілкуватись в присутності козаків з місцевим начмілом, але той виїхав до Малина. На закінчення з арки, влаштованої до річниці жовтневого перевороту, селяни поскидали портрети Леніна і Троцького, вивісивши натомість портрет Шевченка.

Звідси Волинська група рушила вглиб Радомисльщини, зупинившись на ніч в Буглаках і Будилівці. Всю дорогу козакам довелося брести в непролазній багнюці. 11 листопада поблизу Будилівки зявився ворожий кінний роз’їзд, що конвоював полонених українців. Бійці 2-ої бригади атакували червоноармійців, відбивши 6 полонених. Опівдні відділ залишив Будилівку. Пройшовши Облітки, Шлямарку (Стара Гребля), Дітинець, він увечері прибув у Заньки. 3 Шлямарки генерал-хорунжий Тютюнник вислав курінь підполковника Ремболовича і кінну сотню сотника Хмари під загальним командуванням полковника Ступницького (60 чол) для нічного нападу на Радомисль. 

В разі взяття Радомисля козаки могли трохи розжитись зброєю, набоями, продовольством, кіньми та одягом, але існувала велика ймовірність, що, як і в попередніх випадках, доведеться вести затяжний бій, для перемоги в якому у них просто забракне сил. Адже в місті перебував штаб 133-ї бригади, кілька сотень міліціонерів в разі необхідності могли мобілізувати співробітників військкомату, виконкому, продкому, десятків зо два повітових чекістів. Проте до бою не дійшло. В темряві відділ збився з дороги і заблукав. Змарнувавши сприятливий для атаки час, загін повернувся в Заньки. Із Заньок 12 листопада Волинська група вирушила в напрямку Чайківки. 

Для козаків почався дуже важкий перехід. Адже колона групи покинула лісисті місця й вийшла у степову більш відкриту частину повіту, що давало можливість ворожій кінноті вільно маневрувати, використовуючи всі свої переваги. Наблизившись до Чайківки, повстанці потрапили під кулеметний вогонь 2-ої бригади 9-ої кавдивізії Котовського. В свою чергу повстанська піхота, розсипавшись у розстрільну, відкрила вогонь у відповідь, відігнавши котовців. Проте ненадовго. Маючи перевагу у швидкості, ворожа кіннота невдовзі наздогнала колону і спробувала її атакувати. Комендантська сотня штабу армії і сотня 1-го куреня, що були в ар’єргарді, відбили атаку. 

Під Пилиповичами червоноармійці ще раз атакували колону, але й цього разу були відбиті. В Минійках котовці, огримавши підкріплення й обстрілявши ар'ергард, знову його атакували, але й цього разу невдало. Начальник штабу полковник Отмарштейн пізніше звітував: шлях від Чайківки до Городського група долала під безперервним продольним кулеметним обстрілом ззаду. Відірватись від переслідувачів не вдавалося. Великий обоз рухався надто повільно. Пройшовши з безперервними ар'єргардними боями Пилиповичі, Журавлинку, Березівку, Минійки, підійшли до Городського. Під цим селом кіннота Котовського, відкривши по обозу шквальний кулеметний вогонь, пішла в атаку, намагаючись відрізати його від Тетерівських лісів. 

Ситуація стала критичною. Відбиваючись від ворожої кінноти, козаки мали переправлятись через річку по мосту і довгій греблі під шаленим вогнем. Потрібно було будь-якою ціною зупинити котовців і дати можливість обозу з пораненими перейти на інший берег. Тому за наказом начальника штабу армії полковника Отмарштейна 2-га бригада полковника Сушка залишилась на околиці села, щоб дати бій. Загартовані в боях воїни бригади з колишніх 6-ої Січової і 3-ої Залізної дивізій приготували кулемети й зайняли зручні позиції для бою. Невдовзі з’явились густі лави червоної кінноти. Підпустивши її на близьку відстань, козаки відкрили прицільний вогонь з гвинтівок і скорострілів. За хвилину дорога вкрилась тілами побитих червоноармійців. Це стримало наступальний порив котовців, які, зазнавши значних втрат, поспішно відійшли. Мали втрати і повстанці. Під час виснажливого переходу до Городського і бою за переправу троє козаків загинуло й близько 50 отримали поранення. Але головне - група змогла форсувати Тетерів і вступити під захист старих притетерівських лісів, що тяглись смугою по берегах ріки від Коростишева до Дніпра, й були надійним прихистком для багатьох партизанських загонів.

Відкинувши ворога й переправившись через Тетерів, Волинська група попрямувала в напрямку Войташівки (Квітневе).Обоз з пораненими збільшився до сотні підвід і сильно гальмував рух. Проте до Войташівки дістались без сутичок, оскільки котовці, зазнавши втрат, цієї ночі колону не переслідували. У Войташівці відділ зупинився на відпочинок. Тут командування, проаналізувавши стан справ, прийшло до невтішного висновку: об’єднатися в районі Радомисля із загоном Нельговського і Подільською групою не вдалося, зустріти місцевих партизан теж, надії на всенародне повстання немає. Через великий обоз з більш ніж двома сотнями поранених та хворих група втратила рухливість і здатність маневрувати. Враховуючи перевтому козаків, обмаль зброї і набоїв, поповнити запаси яких було ніде, вона стрімко втрачала боездатність. Тому, взявши до уваги ці обставини, командування вирішує припинити похід й повертати до кордону.

Окремо слід сказати про ставлення місцевого населення до Українського війська. Скрізь, де проходили козаки, вони зустрічали прихильне ставлення до себе. Підполковник Чижевський згадував: «Селянство добре харчувало наше військо. Не було випадку, щоб у найбіднішій хаті не нагодували козака, коли довідувалися, що це українець, який бореться з москалями». Місцева людність допомагала, чим могла. Селяни надавали продовольство, зі своїми кіньми йшли в обоз, показували дорогу, повідомляли про пересування ворожих військ, попереджали про небезпеку. Що стосується всенародного аитибільшовицького повстання, на яке сподівалися учасники походу, то зважитись на нього селяни могли лише після перших значних перемог Українського війська. Добре обізнані з правилами ведення партизанської війни взимку, селяни розуміли всю згубність приєднання до переобтяженого обозами, погано озброєного партизанського загону, що не міг відірватись від переслідування. Відчували вони і тимчасовість перебування частин Українського війська на рідній землі й знали, як помстяться комуністи за їх збройну підтримку. Разом з тим інший учасник походу Козьма відмічав пригніченість населення Радомисльського повіту, яке гірко нарікало: «Що ми маємо робити, коли сам наш батько, Мордалевич, надягнув червону шапочку».

Відпочивши кілька годин у Войташівці, Волинська група зранку 13 листопада повертає на північ у напрямку Царівки і Ставецької Слободи. По дорозі зі Став-Слободи до Негребівки колону виявили червоні роз’їзди. Переслідування продовжилось. За свідченням Отмарштейна, в Негребівці козаки мали сильний ар'єргардний бій з ворожою кіннотою. Відірватись від кінноти було неможливо, заплутати чи якось обдурити - теж. В глибокому снігу обоз залишав слід, що ясно вказував напрямок руху. Два дні, 13 і 14 листопада, минули в безперервних сутичках. То авангард пробивав дорогу колоні, то ар'єргард відбивався від насідаючої кінноти. Червоні залишали групу в спокої лише тоді, коли зупинялись на відпочинок чи переформування. Маючи змогу змінювати втомлені частини свіжими, вони намагались вимотати і виснажити українців, а потім дати вирішальний бій. 

Деякий захист Волинській групі давали ліси, але варто було її колоні вийти в чисте поле, як відразу доводилося вступати в бій. Через мороз, який дедалі міцнішав, та глибокий сніг козаки ледве пересувались. Не маючи теплого одягу та взуття, вони рятувались від холоду, накинувши на плечі ковдру чи рядно й обгорнувши ноги онучами, перев'язаними мотузками. Деякі бійці, не витримуючи цих нелюдських умов, падали в сніг, не маючи сил іти далі. Вночі в лісі багатьох з них просто не помічали й люди замерзали. Не краще доводилося й пораненим. За браком теплого одягу їх прикривали лише соломою, яку, щоб не спадала, прив'язували до воза мотузками. 

Вражає сила духу українських вояків у цих неймовірно важких умовах. Поблизу Раївки, щоб виграти кілька годин для перев'язки і відпочинку поранених, 4-ий курінь спробував зупинити переслідувачів поблизу переправи через річку Білка. Та сили були надто нерівні й червоні оточили сміливців. Щоб не потрапити до рук ворога, козаки куреня мусили відходити вбрід через напівзамерзлу річку, перейшовши яку, знову стримували котовців на переправі. Обігрітися як слід не встигли. Потрібно було відходити. Та сили людські не безмежні й рухатись за своїми змогли не всі. Кілька зморених воїнів, не маючи сил більше йти та не бажаючи потрапляти в полон, застрелились. 

3 Раївки козаки попрямували на Комарівку. Біля Гути Комарівської одну з особливо небезпечних атак ворога комендантській сотні довелося відбивати ручними гранатами. Зранку 14 листопада Волинська група залишила межі Радомисльського повіту, перейшовши на Київщину. 15 листопада повстанці повертаються на Радомисльщину і їм знову довелося форсувати Тетерів. Широка й глибока, зі стрімкою швидкою течією й крутими берегами, ріка була суттєвою перешкодою. Місце для переправи вибрали за Блідчою, де був брід. Оскільки крига була ще затонкою й не могла витримати людини, довелося будувати кладку, якою переносили поранених та амуніцію. 

За спогадами учасників походу, переправа була неймовірно тяжкою й тривала години три, і тільки дивом ворог не знищив групу під час переправи, загубивши на якийсь час ії сліди. Перейшовши на лівий берег Тетерева, змучені й мокрі козаки рушили на Розважів, щоб там перепочити. В Жеревпіллі повстанців помітила місцева міліція, яка обстріляла авангард і втекла. Поки козаки відпочивали, голова Розважівського виконкому з міліціонерами поспішив до Кухарів, повідомивши розташованій тут частині про появу повстанців. Після цього він з кількома міліціонерами і ротою 133-ї бригади рушили до Розважева. 

Тим часом зранку 16 листопада, розгромивши будівлю волосного виконкому, Волинська група залишила Розважів, прямуючи в напрямку села Полідарівки. Навздогін за нею кинулись рота 133-ї бригади і 30 кіннотників 9-ї кавдивізії. Голова Розважівського виконкому, що разом з червоноармійцями брав участь в переслідуванні, стверджував, що вони переслідували козаків до Полідарівки, де вступили з ними в бій, який тривав близько чотирьох годин. Далі, пройшовши через Залишани, група повертає на Голубієвичі, перейшовши на терени Волинської губернії, й удосвіта 17 листопада прибула до Малих Миньків, зупинившись тут на відпочинок. Та її знову наздоганяла кіннота Котовського. Вже згаданий голова Розважівського волвиконкому доповідав, що 51-й та 52-й кавполки підійшли близько 10 години вечора, але через ніч бою повстанцям не давали. Атакували повстанців уже наступного дня. Відтак 17 листопада в бою під селом Малі Миньки групу було розгромлено.

Вирватися вдалося сотні повстанців на чолі з генерал-хорунжим Тютюнником і начальником штабу полковником Отмарштейном та поодиноким бійцям. Близько 250 бійців загинули в бою, 537 козаків і старшин потрапили в полон, з них 95 померло від ран, 83 вивезено на допит до Києва, 359 розстріляно в Базарі. 

Перед розстрілом один із комісарів звернувся до полонених з пропозицією перейти на службу до більшовиків. Це, звичайно, виглядало спокусливо, адже жити хотілося всім. Але згода означала б зраду Батьківщині, тож бранці мовчали, обираючи смерть безчестю. За всіх відповів Степан Щербак. «Я, козак 6-ої Січової стрілецької дивізії Щербак, від себе й козаків, яких я знаю, кажу вам: ми бачимо, що нас чекає, і ми не боїмося смерті, але до вас служити не підемо. Коли ж ви поб’єте нас, - знайте, що за нас вам помститься весь український народ. А коли до українських вояків дійде чутка про вашу ганебну роботу, то за кров нашу вони будуть нищити все, що тільки має хоч малий зв'язок із вами, каторжани!».

Після такої відповіді полонених повели на страту, яку зробили показовою, щоби відбити надалі будь-яке бажання опиратися більшовицьким зайдам. На очах зігнаних з навколишніх сіл жителів козаків групами по 25 чоловік виводили і ставили біля ями під скоростріли. Перша старшинська група впала, прошита кулеметними чергами, співаючи «Ще не вмерла Україна». 

Серед розстріляних у Базарі козаків двоє були уродженцями Радомисльщини. Козак 4-ої Київської дивізії Данило Святненко, 1897 року народження, родом з Дивина. В Українській армії воював з 1919 року. Козак 4-ої Київської дивізії Стефан Яцкевич, теж 1897 року народження, родом з Борщева. Був членом партії більшовиків з 1917 року. Служив у Червоній Армії в полку Гребенка, а з 1919 року - в Українській армії.

Сьогодні Україна - незалежна держава. Нарешті збулося те, про що так мріяли козаки і старшини армії УНР. В далекому 1921 році, йдучи за покликом серця на святу справу - визволяти Батьківщину, вони зробили для цього все, жертвуючи найдорожчим - життям. Тому пам'ять про подвиг українського воїна буде нетлінною.

Руслан Майстренко, 
Історик, м.Радомишль

Немає коментарів:

Дописати коментар