середа, 19 листопада 2014 р.

ТАЄМНИЦІ СТАРОГО КЛАДОВИЩА

Біля розбитої дороги, по вул. Микульського, з похиленим парканом і розламаними залізними сітками, неподалік від центра міста знаходиться старе православно-християнське кладовище.

Старе православне кладовище майже в центрі міста. Закрите в 1984 р. Сучасне фото.

Вигляд цього безладдя, ще сумніше, що тут поховано не одне покоління радомишлян. Кдадовище закрито у 1984 році і не просто закрито, а й дуже занедбано. З весни до осені воно заростає травою вище поясу. Одні з винахідників заготовляють траву для тварин. “Закоцервований” цвинтар став смітником, звалищем непотребу та розплідником шкідливих і бродячих тварин, і притулком для бомжів. Цю територію використовують як місце для інтимних побачень і як громадський туалет. Православне кладовище в Радомишлі — місце, за яке радомишлянам має бути соромно.

Віктор Васильович Міхненко, депутат районної ради, в минулому році організував спільно з міською громадою спорудження паркану навколо кладовища.

Старе кладовище зберігає силу-силенну таємниць. Якщо заходите з парку з лівої сторони стоїть незвичайний пам`ятник. У цій частині цвинтаря він один, оточений сучасними пам`ятниками та хрестами. З першого погляду нічого незвичайного нема. Висота в людський зріст, буровато-коричневий. Хрест відбитий. Напис: “Василь Антонович Горбачевский — ні про що не говорить. Але якщо придивитись пильніше, то видно, що пам`ятник ніби надщерблений у десятках місць. То сліди від куль.

Памятник на могилі В. А. Горбачевського на старому християнському кладовищі. Сучасне фото.

У 30-х роках минулого століття начальником міліції у Радомишлі був Ренек Шейнблат. Як розповідають, він був середнього зросту чоловік, кучерявий. Про його очі ніхто вже нічого не згадує. Відомо, що майже у всіх вбивць очі з вигляду бувають добрими. В кінці 30 - років минулого століття біля того пам`ятника були суцільні зарослі. Ночами Ренек зі своїми поплічниками приводили туди того чи іншого приреченого, прив`язували до пам`ятника, знущалися з жертви, мордували, а потім розстрілювали. Жінок теж приводили туди, гвалтували і вбивали. Трупи закопували поблизу. Важко сказати скільки людей там закопано. Якщо вам доведеться побувати на цьому місці, і Вам може здатися, що до цих пір посилають прокляття неприкаяні душі. Мабуть, ніколи не будуть розкриті таємниці десятків могил, де замість хрестів, зосталися розповіді очевидців.

Будинок по вулиці Горького (раніше називалася Дворянська № 23 проживав друкар А. І. Пекар, також розташовувалася редакція газети «Радомислянин»). За легендою в цьому будинку до війни жив Ренек Шенблат. Фото С. Ф. Галицького.

Не знати вже, чи були родичами лікар і начальник міліції, але достеменно відомо: Шейнблат був патологічним убивцею. Не можна зрозуміти, чому саме в носі, і чому біля того пам`ятника проводились страти. Невже нелюдові мало було затінків? Хоча правду кажучі, були й інші місця. По Великій Житомирській ще не так давно жила одинока бабуся. Виявляється в молоді літа вона зустрічалась з одним хлопцем з Миргорода. Вони любили одне одного, хотіли одружитися. Кохання було справжнім, але коротким. Якось хлопець уночі йшов від дівчини додому. На містку через Мику його зустрів Ренек. Вийняв пістолет, вистрілив у хлопця, а тіло його скинув у річку. Дівчина ледь не втратила розум. І зреклася не виходити заміж, стала «Христовою нареченою». Ще одну страшну історію розповів мені кіномеханік Бількевич, котрий працював у кінотеатрі чотири десятки літ, а йому повідав цю історію Шмухлер. Хто із старшого покоління радомишлян не пам`ятає Шмухлера, котрий довгі роки стояв на квитках? Подія сталася в кінці 30-х років. Шмухлер жив при кінотеатрі у комірці, виконував обов'язки сторожа. Вночі (чомусь саме вночі кати любили «працювати») хтось постукав у двері комірки. Відчинивши їх, сторож, побачив міліціонера. Той сказав Шмухлеру збиратися, бо його викликає Ренек. У сторожа на душі похололо, бо знав: коли вночі викликають, то нічого доброго не жди. Міліція тоді була майже поруч (там, де нині служба ДАІ). Коли прийшов на Присутствену, Шмухлер своїм очам не повірив: уся вулиця була заставлена підводами, на яких сиділи селяни. Сторожа привели до Ренека в кабінет, і той наказав підготувати до поїздки його бричку. Через годину валка підвод рушила на станцію Ірша. Коли вже їхали, Шмухлер озирнувся. Валці не було кінця. А на станії стояв уже ешалон із вагонами. Озброєні гвинтівками вояки діловито заганяли людей у товарні вагони. Ренек, розмахуючи наганом, допомагав їм. Коли вантаження закінчилося, Ренек, відкозирявши начальникові поїзда, почав рапорт про проведену акцію. Раптом два чекіста, вихопивши у нього зброю кинули його у вагон до жертв. Поїзд повільно рушив. Шмухлер три години простояв із бричкою на станції. Ще не вірячи, що зостанеться живим, розвернув коней і поїхав до Радомисля. Здавалося, що на цьому пригода і закінчилась. Але дехто, стверджував, що після війни Ренека бачили в Києві. Торгував сірниками на базарі. Я не раз намагався перевірити в міліції достовірність події, звертався в обласний архів МВС, аби там розшукали справу Ренека. Однак там уміють берегти таємниці навіть у наш час, коли стають відомі імена виконавців сталінських репресій.

Олександр Пирогов
м. Радомишль

Оповідання із книги Олександра Пирогова «Радомишльські оповідання»
м. Радомишль 2014 рік
Редакція часопису «Народознавство» м. Київ

Немає коментарів:

Дописати коментар