ГОРОДЧИН (Знищені поселення краю)

Романдорф на мапі 1868 року (фрагмен, доп. П.Тужик)

Село з такою назвою розташоване в 5 кілометрах від автошляху Радомишль-Малин поряд з селом Ходори. 

Топонім Городчин не єдиний в Україні. В Шепелицицькій волості існувало село Городчан, в Підляшші Городчино, в Требухові Броварського району урочище Горочани. З усіх схожих топонімів найбільш цікавим є трактування походження назви села Городчино, яка означала осад, фільварок, що належав до міста чи замку. Цілком можливо в місцевості, де міститься населений пункт, проживали люди й раніше, але сучасна його історія розпочинається з ХІХ століття з освоєння теренів Потіївської волості німецькими колоністами.

Наявність великих земельних угідь та відносно невисока плата на землю створювали для колоністів сприятливі умови для розвитку і ведення господарства. В свою чергу поміщики, господарство яких переживало не кращі часи, були зацікавлені в колоністах із високим рівнем землеробської культури, як в потенційних працівниках, орендарях чи покупцях їхніх земель. Не був винятком і Роман Вержбицький - один з найбільших землевласників Потіївської волості. Маючи у власності досить значні земельні володіння, він розпочинає їх господарське освоєння, запрошуючи німецьких колоністів селитися на землях свого Заболотського маєтку. Місцем зосередження і тимчасового перебування переселенців, за відомостями Похілевича, стала Миньківка, заселена на той час виключно шляхтою. Звідси німці розселилися по маєтку заснувавши три колонії: Романсдорф, Філонсдорф, Клімандорф.

Колонія Романсдорф була заснована в 1855 році переселенцями з колоній Фаустіндорф та Старий Запуст Волинської губернії. Новоосаджену колонію назвали Романсдорф на честь поміщика Романа Вербицького, на землях якого вона розташовувалась і з яким колоністи уклали контракт на їх оренду на 20 років.

Загалом до колонії переселилось близько 80 сімей переважно німецьких. Серед перших поселенців були сім’ї Красіна, Курца, Ленца, Розентретера, Радке, Клюкаса, Решке, Глязера, Мінге, Вегнера, Хенкеля, Шпітцера, Райзера, Фітца, Гітцеля, Лунінга, Раймана, Рудлафа, Вайха, Вітліфа, Гофмана, Лемана, Ноймана, Гаста. До заснування колонії на її місці ймовірно існував невеличкий хутір з українським населенням, оскільки на картах ХІХ століття населений пункт мав дві назви: Романдорф і Горочани, а в 1910 році серед населених пунктів Потіївської волості значились і колонія Романівна, і хутір Горочан. 

Колонія являла собою поселення вуличної форми. Будинки зі зверненими до дороги фасадами розташовувались вздовж неї, утворюючи одну вулицю. Романсдорф був осаджений на основі приватної угоди з поміщиком, тому колоністи мали можливість самостійно регулювати своє життя під керівництвом обраного голови громади (шульца). Шульц не лише здійснював управління громадою, а й представляв її у відносинах з адміністративними та судовими органами і землевласником. 

Колоністам сподобалось нове місце, адже земля була тут кращою, порівняно з місцями їх попереднього проживання. Проте кількість землі була обмеженою, і тому вже через 10 років безземельні молоді сім’ї почали переселятись до колонії Людвігсдорф (колонія Морогівська). 

Ще через 10 років у колоністів закінчився термін контракту. Колоністам потрібно було або його поновити, або шукати нове місце помешкання. При поновленні контрактів землевласники, враховуючи зростання врожайності в господарствах колоністів та високий попит на землю серед них, як правило підвищували плату за користування землею. Вербицький, судячи з усього, теж не був винятком, піднявши для колоністів орендну плату, тож частина з поселенців перебралася до Людвігсдорфа та Грінвальда. Загалом слід сказати, що для колонії була характерною велика плинність населення, що пояснювалось відсутністю власної землі й необхідністю її оренди у поміщика, пізніше депортаціями, здійсненими царською владою, комуністами і нацистами. 

Темпи і розмах німецької колонізації в Правобережній Україні викликають занепокоєння влади. Як наслідок, у 1870-х роках владою Московської імперії було скасовано привілеї для німецьких колоністів, серед яких зокрема і звільнення від військової повинності. Наслідком цих рішень став виїзд частини німців до Америки. Так, приміром, у квітні 1892 року до Міссурі виїхав Людвіг Лунінг з дружиною та двома дочками. Станом на 1885 рік в колонії проживало лише 65 жителів. 

У 1880-х роках прийнято чергову низку законів, спрямованих на обмеження німецької експансії. Зокрема іноземним підданим було заборонено купувати права власності на нерухоме майно поза межами міст, в німецьких школах вводилося обов’язкове навчання на «рускам язикє» та ліквідовувався вільний правовий простір, в якому існували громади колоністів. На підставі цього Романсдорф включався в загальну адміністративну систему, приєднуючись до Потіївської волості і підпорядковуючись селянському волосному суду, та оподатковувався всіма державними та земськими податками. Змінилась і назва поселення. В жовтні 1886 року Київське губернське правління прийняло постанову про перейменування колоній Радомисльського повіту на російський манер. Колонія Романсдорф стала колонією Романівкою. 

Проте, не дивлячись на ці обмеження, Романівка розвивалась. Станом на 1896 рік її населення зросло до 179 чоловік. В 1900 році в колонії нараховувалось 33 двори з населенням 206 жителів, з яких 108 чоловіків та 98 жінок.

Зростання чисельності населення було пов’язане як з природним приростом, так і приїздом нових поселенців, оскільки після 1883 року фіксується переселення німців з Польщі до Волинської та Київської губерній. Головним заняттям жителів залишалось землеробство. Колоністи орендували у Романа Вержбицького 365 десятин землі. Врожайність в господарствах колоністів була вищою, ніж у селян, що пояснювалось більш раціональною організацією праці та методами ведення господарства, принесеними з місць попереднього проживання. На відміну від місцевих селян, земля яких вузенькими смужками була розкидана в кількох місцях, що заважало її раціональному використанню, садиба колоніста розташовувалась біля орендованої ним ділянки, на якій він був господарем, використовуючи кожен шматочок землі. Тому колоністи мали можливість використовувати багатопільну систему, сіяти трави та коренеплоди. Це давало їм можливість тримати по 3-4 корови, по парі добрих коней, щорічно вирощувати по декілька штук молодняка і відгодовувати на продаж по декілька свиней. Наявність значної кількості худоби робило можливим інтенсивне використання органічного добрива. Як наслідок, при однаковій за площею з селянином земельній ділянці, і навіть при тому, що колоніст сплачував досить високу орендну плату за свою ділянку, він жив набагато заможніше: набагато краще одягався та харчувався і не займався сторонніми заробітками.

Через велику етнічну, мовну, релігійну різницю з місцевим населенням німці жили відособлено, зберігаючи рідну мову, сповідуючи свою релігію й беручи шлюб виключно в своєму середовищі. Сповідуючи лютеранство, вони відвідували кірху у Радомислі, де реєструвались одруження, народження. З українцями, доки громади були монолітними, колоністи підтримували лише сусідські взаємини. 

Перша світова війна принесла колоністам нові випробування, адже ставлення до німецького населення з боку влади в черговий раз погіршується. В червні 1915 року головнокомандуючий арміями Південно-Західного фронту генерал Іванов наказав начальнику Київського військового округу взяти серед німецького населення в колоніях заручників, реквізувати у колоністів всі продукти за винятком продовольства до нового врожаю, а в колоніях поселити біженців. Затим розпочинається депортація німецького населення з прифронтової смуги вглиб імперії, що охопила й колонії, розташовані на землях Вержбицького. На місце німців переселялись та брали в оренду землю малоземельні селяни з навколишніх сіл. На період 1914-1919 рр. припадає й перейменування колонії в Городчин. Можливо, це пов’язане зі зменшенням чисельності німецького населення, внаслідок чого українці могли ініціювати надання поселенню більш звичної для них назви. Можливо, перейменування Романівки, що асоціювалась з ненависним селянському загалу «дурним паном» Вербицьким, відбулось під впливом антипоміщицьких настроїв. 

Після розвалу Московської імперії у 1917 році німці потроху починають повертатись до своїх поселень, а тому Городчин продовжував зберігати статус колонії, хоча серед його населення були й українці.

Наприкінці березня 1919 року поблизу колонії відбувся жорстокий бій козаків 17-ої дивізії армії УНР з більшовиками. Ворог спробував здійснити глибокий обхід правого крила Українських військ, що боронили залізницю. Захопивши Меньківку, Котівку, Городчин, Ходори окупанти прагнули вирватись на шляхи до Чоповичів та Малина. На заваді стали дві сотні козаків Звягельського полку 17-ої дивізії, що закріпились у Мірчі. Шквальний вогонь шести козацьких скорострілів відігнав червоних зайд до Ходорів. Після того жменька козаків піднялась у відчайдушну атаку на ворога. Під ворожим вогнем звягельці на чолі з комдивом Антоном Пузицьким обійшли Ходори зі сходу, а артилеристи полковника Супруненка вчасно підтримали наступаючих, накривши більшовицькі позиції. В результаті тривалого бою козаки зламали впертий опір комуністів і вибили їх з Ходорів та Городчина, відігнавши до Котівки. Цей невеличкий успіх коштував наступаючим значних втрат, але дозволив українським воїнам вночі безперешкодно відійти на нові позиції.

Населення краю не змирилося з окупацією й активно підтримало повстанські формування отаманів Соколовського і Лисиці. Сучасник тих подій радянський письменник Іван Стеценко в повісті «Буремна юність», описуючи боротьбу комуністичної влади з місцевими повстанцями, згадує помічника отамана Лисиці Клима Загару із Городчина. Цілком можливо його прототипом міг бути реальний городчинський повстанець. Адже колоністи і хуторяни були найактивнішими борцями з комуністичною навалою.

В листопаді 1921 року повз колонію пройшла рейдуюча Подільська група Української армії під командою полковника Чорного. В сусідніх Ходорах козаки заночували. 

В свою чергу, намагаючись приборкати народний спротив, червоні ординці захоплювали з числа авторитетних і шанованих селян «заложнікав» і «атвєтчікав». В 1922 році «атвєтчікамі», що відповідали своїм життям та майном за найменший антибільшовицький прояв, по Городчину були призначені Павло Мурга, Дмитро Томашевський і Людвіг Клюкас. Кандидатами, які мали замінити «атвєтчіка» у випадку його розстрілу чи помилування - Юліус Штеньке і Август Фрейліх.

В 1921 році в колонії було обрано сільську раду. Головою став Генріх Янке, його заступником Юліус Клюкас, секретарем Густав Шрам. Неможливість тримати ради під контролем призвела до того, що комуністи почали позбавляти виборчих прав найбільш шанованих громадян. У Городчині виборчих прав було позбавлено місцевого учителя Едуарда Бльоха. Намагаючись їх відновити, чоловік звернувся до округу, але Волинський окружний виконком не лише відмовив йому в наданні виборчих прав а й запропонував інспектурі наросвіти зняти того з роботи й забезпечити школу радянським вчителем.

В ході проведення адміністративно-територіальної реформи 1923 року сільрада в Городчині була ліквідована й колонія підпорядкована Миньківській сільраді новоутвореного Потіївського району. Напередодні реформи в колонії нараховувалось 39 дворів з населенням 230 чоловік, з числа яких - 110 жінок та 120 чоловіків. За даними перепису 1926 року, в колонії в 39 дворах вже проживало 372 жителі. Статистично-економічний довідник Київської області на 1932 рік подає чисельність населення колонії в 414 чоловік. Зосередженню в колонії німців безумовно сприяло утворення орієнтовно в грудні 1928 року в Городчині національної німецької сільради. Колоністи отримали можливість задовольняти свої культурні та освітні запити. Проте загравання комуністів з нацменами було недовгим і невдовзі змінилося періодом активного будівництва комунізму. 

В часи колективізації в Городчині утворено колгосп імені Рози Люксембург. Утворення колгоспу супроводжувалось експропріацією в населення землі, худоби та реманенту. Але загнати все населення до колгоспного рабства комуністам так і не вдалося. Частина господарів, незважаючи на утиски, залишилась одноосібниками. 

В 1933 році село пережило влаштований комуністами голодомор, а в 1937-1938 роках криваву бійню чоловічого населення. Більше 40 жителів Городчина було схоплено і після страшних катувань розстріляно у Житомирі. Серед них - вчитель Валентин Аппель, завідуючий лабораторією Герман Ніренберг, голова колгоспу Казимир Таргоня, рахівник колгоспу Рейнгольд Куфельд, тракторист МТС Генріх Даус, робітник ліспромгоспу Готфрід Клюкас, коваль Готліб Арент, колгоспники Альберт Беккер, Бертольд Глязер, Густав Глязер, Генріх Глязер, Карл Діркс, Еміль Камінський, Вілем Курц, Евальд Майзлер, Фрідріх Майзлер, Роберт Ніренберг, Густав Ніц, Іван Ніц, Кароль Радовський, Генріх Решке, Фрідріх Розе, одноосібники Адольф Клюкас, Готліб Клюкас, Федір Клюкас, Адольф Красін. Українець Дмитро Томашевський, який ймовірно проходив за іншою справою, отримав «найгуманніший» вирок: 10 років ув’язнення у таборах смерті.

Незабаром на підставі прийнятих в лютому та квітні 1938 року постанов «Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у звичайні райони та сільради» та «Про ліквідацію та перетворення штучно-утворених національних районів і сільрад» було ліквідовано Городчинську німецьку сільраду. 

В червні 1939 року в Потіївському районі розпочалося зселення хуторів. Городчин власних хуторів ніколи не мав, але можна припустити, що частину людей з Голубівки та її хуторів Трилядного і Кошарок могло бути переселено до Городчина задля поповнення колгоспу робочою силою. 

В січні 1939 року Потіївська районка «За соціалістичні темпи» писала, що в Городчинському колгоспі більша частина плугів, борін, культиваторів знаходяться в полі під снігом. Коні доглядаються погано: не чистяться, гній з під них викидається рідко, годують їх та напувають невчасно. В той же час голова колгоспу Замус з членами правління замість підготовки до весняної сівби цілими днями пиячать і нічого в цій справі не роблять. Цілком можливо колгоспне керівництво добре усвідомлювало тимчасовість свого перебування на керівних посадах і неминучість розстрілу чи ув’язнення, як було вчинено з їх попередниками. Через дванадцять днів дописувач на шпальтах газети нагадав про заплутане рахівництво в Городчинському колгоспі. В результаті 28 липня 1939 року в Городчині виїзна сесія Потіївського райсуду розглянула справу по звинуваченні рахівника колгоспу Івана Стеценка в привласненні 2243 колгоспних рублєй, які за заявою підсудного пішли виключно на п’янки. «Політики» в діях підсудного не виявили, тому вирок за мірками радянського правосуддя був дуже легким: 5 років позбавлення волі в «поправно-трудових таборах далеких місцевостей Союзу». Цієї долі швидше за все не уник і голова колгоспу Замус, адже напередодні війни в Городчині вже головував Адам Пашковський.

Працювала в цей час у Городчині і початкова школа, завідував якою Росінський.

Слід також сказати, що ведучи в 1939 році спільно з нацистами загарбницькі війни в Європі, комуністична влада водночас виселяла німців Житомирщини до Сибіру. Тому достеменно невідомо, скільки їх залишилось у Городчині на початок радянсько-німецької війни. Проведений восени 1941 року перепис населення зафіксував станом на 1 жовтня 1941року в 68 дворах Городчинської сільуправи 311 жителів, з яких 129 чоловіків та 182 жінки. До кінця року кількість чоловіків-українців мала зрости за рахунок тих хто повертався з полону.

В серпні 1941 року з ініціативи райхсміністра Розенберга фахівець з історії німецьких поселень східної Європи доктор Карл Штумпп розпочав роботу з обстеження колишніх німецьких колоній. На чолі спеціально створеної дослідної зондеркоманди з 90 співробітників він проводив демографічні дослідження на Житомирщині, в тому числі і в нашому краї. Ці дослідження стали теоретичною основою для колонізаторських проектів нацистів на Житомирщині. Восени 1942 року по лінії Черняхів-Коростень розпочалося формування другого німецького гебітскомісаріату Фьорстерштадт (Поселення лісника). Причиною створення цього гебіту стало посилення нападів радянських партизан на сім’ї фольксдойче та труднощі із їх розміщенням на території Гегевальду між Житомиром і Бердичевом.

Здійснюючи задумане, нацисти восени 1942 року розпочали виселення місцевого українського населення, переселяючи на їх місце фольксдойче. Вірогідно саме в цей час були переселені залишки німецького населення Городчина. В той же час із Стиртів Черняхівського району було виселено 80 українських сімей. Частину цих людей переміщено до Городчина. Свідченням цього є сільські прізвища. Прізвища Денисенко, Духнич, Кондратенко, Малиневський, Михайленко, Мурга, Писаренко, Прокопчук, Томашевський, Демченко, Туровець, Федоренко, Шуневич, Щур, Ярмоленко є місцевого походження і свідчать про поступове залюднення Городчина селянами навколишніх сіл. А от прізвища Безпалюк, Горбалюк, Кухнюк, Гриценчук, Дрозд є характерними саме для Стиртів.

В серпні та вересні 1943 року в селі зупинялись партизани з’єднання Наумова. 

Під час бойових дій в грудні 1943 року Городчин зазнав значних руйнувань. Спочатку в перших числах грудня частину сільських будівель розібрали червоноармійці 271-ої стрілецької дивізії, споруджуючи укріплення за селом. Те, що лишалось, через тиждень-два розібрали бійці Вермахту, облаштовуючи власну лінію оборони. Тому з довоєнних, а тим паче німецьких будівель, в Городчині нічого не збереглося. Остаточно село було визволене 26 грудня 1943 року бійцями 1087 стрілецького полку 322-ої стрілецької дивізії, що, прорвавши фронт під Мірчею, першими увірвались до Ходорів та бійцями 1128 стрілецького полку 336-ої стрілецької дивізії. 

В листопаді 1943 року в селі проведено поголовну мобілізацію чоловіків. Значна їх частина загинула в період з грудня 1943 по березень 1944 року. Так, призваним до 121-ої стрілецької дивізії довелося вступити в бій вже в перших числах грудня. Зокрема 6 грудня пропали безвісти, стримуючи наступ німецьких танків під Видибором і Стиртами, Адам Гриценчук, Степан Гриценчук, Ілля Місяць, Давид Бовтрук, Данило Беленівський, Лукян Ткачик, Яків Кухнюк. Пропали безвісти в грудні 1943 року Адам Денисенко, Олексій Кондратенко, Данило Меленевський, Володимир Пашківський. В січні 1944 року загинули, визволяючи Любарський та Романівський райони, Андрій Горбалюк, Іван Краснобаїв, Іван Рублик, Кузьма Щур. В лютому-березні 1944 року швидше за все при визволенні Шепетівського району пропали безвісти Степан Кондратенко, Андрій Михайленко, Володимир Мурга, Євгеній Писаренко, Євгеній Федоренко, Іван Ярмоленко, Григорій Островський, Михайло Шуневич, Леонід Ніколаєнко, Августин Шуневич.

По війні село отримало від влади смертний вирок, потрапивши до переліку неперспективних сіл. Відтак у 1950 році Городчинський колгосп приєднали до Миньківського. В серпні 1954 року ліквідовано і сільраду, а село підпорядковане Миньківській сільраді. В складі саме цієї досить строкатої за складом (Миньківка населена нащадками шляхти, Ходори -давнє село з автохтонним українським населенням і певним тяжінням до Мірчі, Городчин - освоєний переселенцями з різних сіл) село перебуває й сьогодні.

Станом на 1965 рік в селі ще працювала початкова школа та сезонний колгоспний дитячий садок. Закриття школи через кілька років стало останнім ударом по селу, що остаточно й безповоротно поховало цей населений пункт. На сьогодні село фактично є мертвим населеним пунктом й сильно нагадує зону відселення. Серед пусток і заростей зрідка трапляються поодинокі жилі будинки. Це близька перспектива всіх без винятку населених пунктів краю, адже цілеспрямована політика влади на знищення села не припиняється ні на хвилину й сьогодні.

Руслан МАЙСТРЕНКО,

історик, краєзнавець.