Жахливо, але навіть сьогодні, в умовах війни, розв’язаної московськими імперіалістами проти України, чимало наших громадян продовжує марити Радянським Союзом та комуністичною ідеологією. Знаходяться люди, які всупереч здоровому глузду, незважаючи на страхітливі злодіяння комуністів на радомишльській землі, продовжують обожнювати комуністичних діячів, захищати від перейменування вулиці, названі іменами катів і мародерів. В той же час для прихильників цієї людиноненависницької ідеології, які проживають на українській землі, український національно-визвольний рух залишається чужим та ворожим. Тож і досі триває паплюження козаків та старшин української армії, які боронили наш край в 1918-1921 роках, не припиняються звинувачення місцевих керівників національно-визвольного руху – Соколовських, Орлика, Мордалевича, Кречета, Дем’янчука та інших селянських ватажків у грабунках, вбивствах, погромах задля особистого збагачення. Хоча вся їх провина у тому, що в тяжку для Батьківщини годину взяли в руки зброю і стали на її захист від московської навали, що боролись за Українську державність і краще життя для селянства, за що переважна більшість патріотів і віддала своє життя.
В той же час саме комуністи причетні до безлічі військових злочинів, саме на руках комуністів, що вдерлися на українські землі, воюючи проти Української армії і місцевих партизанів, кров тисяч замордованих мешканців краю. Сотні українських, польських, німецьких, єврейських погромів, масові грабунки та знущання над населенням, вчинені Червоною армією, міліцією, ЧК на Радомисльщині в 1919-1922 роках дають підстави говорити про комуністів, як про орду мародерів, об’єднаних не ідеалами світової революції, а більш прозаїчними речами: можливістю безкарно пиячити та грабувати, не цінувючи ні свого, ні тим більше чужого життя, і діючи за принципом – «жизнь капєйка».
Відтак нагадаємо їх сучасним прихильникам про реальні справи червонозоряних грабіжників на Радомишльській землі.
Почнемо з єврейських погромів, у яких так любили комуністи звинувачувати українців. Приміром, протягом квітня – перших днів травня 1919 року в Радомислі «розважався» 151-й полк Червоної армії, вояки якого забавлялись тим, що ловили на вулицях євреїв і били їх.
30 квітня 1919 року рада робітничих, селянських і червонокозацьких депутатів вирішила звернутись до «вищого військового начальства», щоб червоноармійці не били єврейських робітників. З виведенням цього полку з міста «насєлєніє, асобєнна еврєйскає вздахнула свабоднєє». В оперативному зведенні про дії 21-го полку на Радомисльщині 1 червня 1919 року ставлення до населення червоноармійців характеризувалось одним словом - антисемітизм.
Не кращою була ситуація і в сусідніх повітах. В двадцятих числах березня 1919 року 9-ий і 21-ий полки Ч.А. вчинили єврейський погром у Бердичеві. В квітні повідомлялось про погромні дії 6-го і 1-го комуністичного полків у Василькові. Наприкінці цього ж місяця Ніжинський полк вчинив погром у Козятині. В цей же час на станції Тетерів 9-й полк під гаслами «далой камуну і жидов» розстрілював затриманих у потягах євреїв.
Страшні спустошення на території краю залишили по собі відступаючі червоноармійські частини у вересні-жовтні 1920 року. Лист ЦУПЧРЕЗКОМу ЦК КП(б)У про політичне становище в Київській губернії з 1 по 15 жовтня 1920 року повідомляв: «Отводимые с фронта буденовские части всюду в местечках, крупных селах и даже уездных городах устраивали погромы не только над еврейским населением, но и над русскими и над селянами-украинцами. Громили магазины частных торговцев, склады опродкомов, собеза и других учреждений и самые учреждения, избивали и убивали евреев, коммунистов, военкомов и других ответственных и неответственных советских работников и служащих, которые вынуждены были скрываться как от неприятеля или налетевшей банды.
На рынках и в деревнях грабили селян, не разбирая бедняков и кулаков, раздевали на улицах, забирали одежду, забирали скот, фураж, деньги и проч. Вырезывали в местечках еврейские семьи, сжигали дома, грабили синагоги, разбивая скрыжали и разрывая Тору».
2 жовтня 1920 року штабом пластунської бригади спільно з іншими частинами на чолі з комісаром Холодовим вчинено єврейський погром і у Радомислі.
2 жовтня 1920 року штабом пластунської бригади спільно з іншими частинами на чолі з комісаром Холодовим вчинено єврейський погром і у Радомислі.
Що стосується сотень християнських погромів, то про них комуністи воліли особливо не згадувати, зважаючи на їх величезну кількість. Але, незважаючи на це, певні відомості лишились. Зокрема криваву вакханалію учинили червоноармійці та чекісти спільно з місцевими комуністами в Радомислі у березні 1919 року.
Ось лише деякі факти. 4 березня 1919 року в місті було вбито 7 чоловік. 6 березня був вбитий житель Радомисля Іван Карбовський. 8 березня загинула місцева жителька Катерина Волонкевич і мешканець Кичкирів Микола Онопрійчук-Данильченко. Цього ж дня за вироком «чрєзвичайки» розстріляно Григорія Ракевича. 20 березня був розстріляний міщанин Іван Мірошниченко. Також 20 березня загинули лутівчани Микола Повшебний, Олександр Янович, Олександр Повшебний, Іван Зінченко, Василь Глущенко, Нестор Литвиненко, Артем Пивоваренко, Ілля Кучерявенко. Наймолодшому з них було 14 років, найстаршому – 30.
Ця вакханалія не припинялась у місті й повіті протягом всього 1919 року. 1 квітня розстріляно Пилипа Драгана з Поташні, 19 квітня – Василя Антонюка з Кочерова, 12 травня убито міщанина Василя Гарбаренка, 18 травня вбито потіївчан Андрія Клименка і Авксентія Харченка. 19 травня на кладовище привезли тіла шістьох невідомих, вбитих червоноармійцями, 1 червня вбито радомислянина Миколу Хилю, цього ж дня вбито 12 хлопців з Городська віком від 17 до 34 років. 7 червня розстріляно радомислянина Павла Коваленка, 23 червня вбито селянина з Моделева Григорія Грищенка та поміщицького службовця Василя. 25 червня бійцями бригади «асобава назначєнія» під командуванням Локатоша за участі місцевих комуністів розстріляно міщанина Флегонта Гордієнка, податкового інспектора Василя Богданова, лутівчан Федора Соломаху, Володимира Соломаху, Пантелеймона Осадчого, руднянця Олександра Бойка. Не помилували кати і двох дідусів, які жодної загрози для них не становили: 68-річного відставного генерал-майора Миколу Стефанова і 75-річного колишнього предводителя дворянства Віктора Унгерн-Штернберга. 5 липня вбито моделівських селян батька й сина Євдокима та Григорія Шевченків. Цього ж дня в Радомисльській ЧК замордовано жителя Кам’яного Броду Пилипа Данильченка. В липні 1919 року Київською губчека розстріляно колишнього Радомисльського повітового старосту Богданова, колишнього помічника коменданта міста Івана Левитського і офіцерів Володимира Черниша та Павла Тарана. Цими ж карателями було замордовано управляючого маєтком поміщика Биковського з Будилівки. 5 серпня до моргу земської лікарні доставили тіла 10 вбитих чоловіків-християн. 12 серпня червоноармійцями було вбито Івана Мохорта з Ляхової. 15 серпня у Києві вбито селянина с. Заболоття Миколу Кульчинського.
В 1921-1922 роках погроми продовжувались, хоча стали дещо меншими за розмахом і кривавістю. Так, 20 січня 1921 року голова Водотиївського ревкому Вакациєнко застрелив жительку Карабачина Анну Дударенко, в травні 1921 року в Кримку червоноармійці 395-го полку вбили місцевого жителя Івана Клюска, 7 січня 1922 року червоноармійцем 397-го полку було вбито 14-річну дівчинку і ще одну поранено.
Активно використовували комуністи в повсякденній діяльності терористичні методи боротьби. Вершиною цинізму з боку комуністів було запровадження інституту «атвєтчікав». Замість того, щоб об’єднати та примирити суспільство, комуністи, які претендували на владу, навпаки вносили розбрат в українське село. Адже головною метою запровадження інституту «атвєтчікав» було не придушити негайно рух опору шляхом репресій, а «внесением раздора и расслоения в селе, создания атмосферы, когда бандит будет бояться, что его выдадут, ответчик, опасаясь репрессии, будет при случае выдавать бандитов, а затем, опасаясь мести с их стороны, может быть использован как старательный осведомитель». Крім того, роздачею конфіскованого майна незаможникам і засобами політичного впливу створити в селі обстановку, коли бандити і «атвєтчікі» будуть боятись доносів з боку незаможників. Ті ж будуть зацікавлені у їх видачі.
Призначати «атвєтчікав» рекомендувалось з числа найбільш заможних та авторитетних селян. Хоча на практиці до «атвєтчікав» зараховували і бідняків, і навіть інвалідів. Ось кілька характерних прикладів. В травні 1922 року на «атвєтчікав» сіл Стрижівка і Кошарища було накладено штраф у 1000 пудів хліба. При стягненні штрафу з’ясувалось, що призначені «атвєтствєннимі палітработнікамі» 133 бригади «атвєтчікі» в більшості є бідняками, у яких «савершенна нє била што брать». В червні 1922 року винесено постанову про розстріл двох найбільш заможних «атвєтчікав» села Харитонівки. При перевірці складу «атвєтчікав» встановлено, що серед них є особи зі значними фізичними вадами. Один з них був глухим, інший – паралізованим.
Запровадивши інститут «атвєтчікав» комуністи поклали на селян «атвєтствєннасть за всякоє праявлєніє бандітізма» поблизу їхніх поселень. Тобто, селяни мали доносити владі, хто з односельчан бере або брав участь у національно-визвольному русі, хто має зброю, повідомляти про появу в селі дезертирів, партизанських загонів чи поодиноких партизан. При цьому «атвєтчікі» зобов’язані були не лише своєчасно повідомити, але і вжити всіх заходів для затримання. Крім цього на «атвєтчікав», які проживали на відстані 15 верст від залізниці Київ-Коростень по обидва її боки, покладена була охорона залізничного полотна та споруд. Аналогічно «атвєтчікі», які мешкали в смузі Києво-Житомирського шосе, відповідали за охорону телефонних і телеграфних споруд вздовж шосе та за випадки пограбувань на дорозі. Охорона мостів державного значення також покладалась на «атвєтчікав» прилеглих сіл. Для цього вони мали організувати цілодобові чергування силами не менше 3 чоловік. На «атвєтчікав» покладали й відповідальність за пограбування збирачів податків, у випадку скоєння якого з них стягувались пограбовані кошти.
В липні 1922 року повітова влада вирішила створити ударні загони по боротьбі з бандитизмом, основу яких мали становити незаможники. Базуватись вони повинні були у Радомишлі і містечках Брусилові, Коростишеві, Малині, а утримуватись за рахунок «атвєтчікав». Для цього з кожного «атвєтчіка» повіту ГПУ доручено стягнути податок в 3 мільйони рублів. Робота закипіла. Та невдовзі місцеві комуністи певно отримали «по шапці» зверху і 3 вересня стягнення податку було припинено, але все зібране раніше не повернули людям, а передали ГПУ на витрати по боротьбі з бандитизмом. Була спроба повітової влади запровадити відповідальність «атвєтчікав» за самогоноваріння. Ця ініціатива, мабуть, теж не знайшла підтримки в Києві і була заборонена.
За неналежне виконання обов’язків для «атвєтчікав» передбачалось покарання: розстріл або штраф. За вбивство або поранення в селі чи поблизу нього представника влади, червоноармійця, комнезамівця «атвєтчікав» розстрілювалось вдвічі більше. Якщо тіла вбитих ховали, кара збільшувалась ще вдвічі. У випадку затримання без доносу в селі партизана, дезертира, або вилучення кулемета «атвєтчікі» сплачували штраф 200 пудів хліба чи пару коней або корів. У випадку затримання в населеному пункті отамана штраф збільшувався вп’ятеро, крім цього один «атвєтчік» підлягав розстрілу. Аналогічна кара передбачалась і за недонесення про ночівлю в селі повстанського загону. Встановлювались й інші штрафи.
До наказу №2 Київської окружної наради по боротьбі з бандитизмом, яким запроваджувався інститут отвєтчіків розроблено й спеціальну інструкцію. В ній зокрема пропонувалось при застосуванні репресій «біть на псіхіку» неспішним приготуванням до жеребкування даючи можливість купити життя або майно. На території Радомисльського повіту цей наказ вступив в силу 9 червня 1921 року. Скільки селян зазнало репресій на Радомисльщині в 1921 році статистики поки що немає. Є деякі відомості за 1922 рік, коли після загибелі загонів Орлика і Лисиці організований рух опору пішов на спад. Так, за час з 26 січня 1922 по 30 січня 1923 року комуністами було розстріляно 4 «атвєтчіка» з Чопович, 2 - з Горіхового і 2 - з Соловіївки. Крім цього, піднято клопотання перед ревтрибуналом про розстріл ще 3 чоповичан. 5 «атвєтчікам» розстріл замінено конфіскацією майна і штрафами. Для морального впливу на селян розстріли «атвєтчікав» за пропозицією голови Радомисльського повітового виконкому Яцевського вирішено здійснювати в їх рідних селах. З «атвєтчікав», які не вжили заходів по затриманню дезертирів з 29 жовтня 1922 по 30 січня 1923 року, було вибито більше 5000 пудів хліба. За інші недонесення в період з 23 травня 1922 по 30 січня 1923 року на «атвєтчікав» накладено штрафів більше 6000 пудів хліба.
Слід сказати, місцеві комуністи були сильно зацікавлені в зборі штрафів, адже влада недофінансовувала свої репресивні органи на місцях, даючи натомість їм можливість самим заробляти на життя. Тому видертий в населення хліб розподілявся серед повітових чекістів та міліціонерів. З цього фонду також дозволялось фінансувати незаможників та інших зрадників за певні заслуги, зокрема за доноси та видачу карателям односельців. Кожен «атвєтчік» був поставлений перед вибором: або співпрацювати з окупантом, зраджуючи і доносячи на односельців і цим рятувати собі життя чи майно, або йти на розстріл чи платити штрафи. Шансів залишитись непокараним у випадку недонесення в «атвєтчіка» не було. Про появу в населеному пункті повстанця чи дезертира, про наявність зброї могли повідомити представники сільської влади, комнезамівці, активісти з комсомольського осередку і нарешті сексоти.
Загалом справа з доносами була поставлена в комуністів на широку ногу. «Атвєтчікав» змушували доносити, незаможників заохочували до цього роздачею конфіскованого майна, сексотів схиляли до співпраці погрозами і підкупом. Наведемо лише деякі відомості про мережу сексотів повітового ГПУ станом на 1922 рік. Ця мережа охоплювала територію всього повіту і включала сільських сексотів, волосних і районних інформаторів. Сільські сексоти доносили волосному інформатору. Той в свою чергу передавав зібрану інформацію районному, що відповідав за кілька волостей. Від районних інформаторів інформація надходила в ГПУ. Загальна чисельність «асвєдамітєльнава» апарату повітового ГПУ станом на травень 1922 року становила 189 чоловік. Своїх сексотів мала також 9-та кавдивізія й повітова міліція.
Сексотів вербували не лише серед селянства, а й в армії та установах влади. Так у вересні 1921 року Київське губсовєщаніє запропонувало в кожному повіті створити волосні совєщанія по боротьбі з бандитизмом в складі голів волосних виконкому і комнезаму, завідуючого волосним військовим відділом і секретаря волосного комосередку. При цьому повітовій ЧК рекомендувалось використовувати одного з них, як свого сексота.
Також популярною формою боротьби з партизанами і населенням було захоплення заручників. Заручників брали, як з числа рідних та близьких повстанців, так і з числа авторитетних й шанованих у селі господарів. З допомогою запровадженого нею інституту заручників ЧК мала «прєсєчь замисли буржуазії і атбіть всякую ахоту к какім би та ні била виступлєніям в дальнєйшем». Вказівки захоплювати заручників зустрічались в багатьох документах того часу. Розроблено і спеціальні інструкції. При найменшому виступі проти влади заручників розстрілювали.
Не менш популярною карою для непокірного населення було нищення селянських господарств. Приміром, під час придушення повстання Соколовського карателі палили хати в Облітках, Пилиповичах, Чайківці та багатьох інших селах. Палились хати і за відмову щось віддати окупантам. Скажімо, у Забілоччі наприкінці серпня 1919 року Інтернаціональний полк палив селянські двори за відмову дати підводи. Загалом правом палити селянські господарства користувались повітові ЧК, міліція, різномасні «атряди па барьбє с бандітізмам» та військові частини.
Ще популярнішим покаранням була конфіскація майна. Майно конфісковували за підтримку партизан, за дезертирство і переховування дезертирів, за переховування підвід, за невиконання різних повинностей. Про приблизні обсяги конфіскацій свідчать наступні цифри. В період з 21 по 24 січня 1921 року конфісковано майно у 35 «бандитів», 6 січня 1921 року карателями 3-го батальйону 77 полку ВНУС в 15 жителів Ляхової за дезертирство відібрано 18 корів, 13 свиней, 9 овечок і одні сани. В лютому-березні відібрано майно у 54 дезертирів і тих, хто їх переховував. Червоноармійці, міліціонери, незаможники дуже любили такі операції, адже частина конфіскованого розподілялась ними між собою, до того ж під час конфіскації можна було розжитись чимось і додатково.
Репресивний орган з бандитськими замашками являла собою міліція. Побиттям арештованих в Радомисльській повітовій міліції займались всі – від рядових міліціонерів до районних начальників. В червні 1921 року налякані масштабами знущань голова повітового ревкому Яцевський і зав. Політ-бюро Красовський наказали повітовому начмілу зробити з цього приводу розпорядження начальникам районних міліцій і особливо начальнику конрезерва, і що надалі за побиття арештованих як рядові міліціонери, так і командний склад будуть віддаватись до суду за звинуваченням у злісній дискредитаціі радянської влади. Це не допомогло. В жовтні 1921 року за посадові злочини і пияцтво чекістами було заарештовано чергового нового начальника Радомисльської повітової міліції Юрова.
Не кращим був стан і повітового кримінального розшуку, в штаті якого зустрічалося чимало осіб з кримінальними замашками. Зокрема в липні 1922 року кримінальними елементами рахувались начальники райрозшуків Фішман і Павлов, агенти Халецький, Швець, Карганов. Не покращила ситуацію і заміна в 1921-1922 роках значної частини місцевих міліціонерів червоноармійцями-московитами.
Нові «правоохоронці» в плані вірності комуністам, звичайно, були надійнішими, а от з дотриманням законності проблем лише побільшало. 4 серпня 1921 року на засіданні Кочерівського волвиконкому констатувались незаконні дії Коростишівської та Брусилівської міліції, що без відома волосної влади проводять на території волості арешти селян та реквізиції. В політзведенні Горбулівського волосного військового відділу станом на 1 січня 1922 року повідомлялось, що «павєдєніє» міліціонерів і комскладу «сквєрнає», а взаємовідносини населення з міліціонерами «плахоє».
Зведення на 25 січня 1922 року знову фіксує погані взаємини населення з червоноармійцями та міліціонерами. Політзведення Розважівського волосного військового відділу станом на 1 лютого 1922 року теж фіксує погану поведінку міліції. Завідуючий Водотийського волосного військового відділу 6 лютого 1922 року повідомляв, що міліція перебуває в «самам сквєрнам відє, часто пьяни». Також він відмічає, що міліціонери під виглядом червоноармійців волосного військового відділу «трєбуют нахальна кушать», завдяки чому багато чути незадоволення з боку громадян.
Уславилась грабунками і Червона Армія. Одна з основних причин цього ганебного явища - утримання комуністами армії методом Валленштейна, тобто за рахунок населення окупованої України. Це зводило нанівець будь-які моральні принципи та норми. На Радомисльщині червоноармійці почали грабувати з перших днів перебування на території повіту.
В квітні 1919 року Вишевицька волосна рада селянських депутатів повідомляла, що реквізиції зерна, продовольства, підвід військами руйнує і без того зруйноване сільське господарство волості. В березні-квітні 1919 року повіт спустошували 20-ий, 22-ий, 11-ий прикордонний та 5-ий кінний імені Троцького полки. В квітні – на початку травня 1919 року в дислокованому в Радомислі 151-му полку «прєобладающєє бальшинство прєступнава елємєнта в палку всьо врємя грабілі насєлєніє». В травні цього ж року, характеризуючи настрій населення повіту, місцеві комуністи визнавали, що селяни ставляться до Червоної Армії «с нєдавєрієм і боязнью, т.к. прахадівшиє палкі грабілі насєлєніє».
Постійні заклики до експропріації посилювали грабіжницькі настрої в армії, а практика комуністів накладати контрибуції та робити всілякі реквізиції призводила до того, що будь-який червоноармієць, за прикладом влади, вважав себе в праві реквізовувати в населення все йому необхідне. Характерне в цьому плані звернення голови виконкому до командира розквартированого в Радомислі батальйону, датоване 7 липням 1919 року. В ньому повідомляється, що до виконкому надходять скарги радомислян на червоноармійців, які роблять «безсистемну і злочинну» реквізицію білизни та інших речей і зовсім не розбираються, хто з мешканців «прилічується до буржуазії».
Багато лиха принесла жителям повіту бригада «асобава назначєнія», перекинута на Радомисльщину влітку 1919 року для боротьби з повстанцями. Моральний стан вояків цієї частини був невисоким. В Радомислі червоноармійці пиячили, грали в азартні ігри на гроші, займались самочинними реквізиціями, обшуками, крадіжками по людських городах. В селах краю вони безкарно грабували, палили, вбивали, прикриваючись боротьбою з партизанами. Для прикладу, лише в Облітках за повідомленням місцевого комітету бідноти карателями спалено 48 селянських хат, 128 хлівів, клунь та інших господарських будівель й відібрано різного майна більше, ніж на 250 тисяч рублів.
Тяжкі випробування випали на долю місцевої людності восени 1919 року. Зосередження на території повіту досить значних ворожих сил 12-ї армії неминуче призвело до реквізицій та грабунків. Прогодувати і утримати таку орду комуністам було не під силу. В грудні 1919 року в Радомислі навіть створили конфліктно-ліквідаційну комісію. Метою її створення було задовольнити населення за відібране у нього військовими частинами 12-ої армії майно і продукти та сплатити за всі збитки заподіяні червоноармійцями, використовуючи місцеві комітети бідноти та волосні виконкоми й ревкоми. Але отримати компенсацію було справою нелегкою. Потрібно було надати розписку, або інший документ, що посвідчував факт реквізиції, у випадку відсутності такого свідчення не менше 3-х осіб все це мало бути завіреним сільським комітетом бідноти, який 22 грудня мав завезти документи до волосного виконкому чи ревкому, а ті в свою чергу не пізніше 24 грудня до повітової комісії. Подані пізніше заяви не розглядались. Проте, чи отримали постраждалі насправді якесь відшкодування, невідомо та й чи могли вони його отримати, адже пограбованих і скривджених червоноармійцями було надзвичайно багато.
Йшли місяці, змінювались військові частини, але одне лишалось незмінним – грабунки і побиття селян.
В лютому 1920 року за інформацією уповноважених повітового продкому окремі червоноармійці Радомисльського караульного батальйону самовільно робили у селян реквізицію продуктів і худоби. Загалом цей батальйон був досить специфічною бойовою одиницею. 27 березня 1920 року було зроблено його огляд. За зовнішнім виглядом червоноармійці більше нагадували арештантів, ніж бійців, продовольче питання також поставлене «очєнь сквєрна», озброєння не краще. Внаслідок цього червоноармійці часто відмовлялись виконувати накази й нести караули. Разом з тим були караули, які не змінювались по 5 місяців. Саме ці караули входили в зв'язок із злодіями й спільно розкрадали державне майно. Як приклад, наводиться 4-ий державний шкірзавод, де було виявлено три вози вкрадених, за активної допомоги червоноармійців, шкір.
1920 рік приніс нові грабунки. Червоні то відступали в квітні 1920 року, то наступали в червні, то знову відступали у вересні. Щоразу, проходячи Радомишльщиною, вони грабували і плюндрували наш край. Органи влади цим не переймались, а під час проведення антипартизанських операцій взагалі були байдужими до захисту селян, тож у військових були повністю розв’язані руки. Після повернення владних установ з евакуації в перших числах жовтня 1920 року, з волостей поступово почали надходити повідомлення про грабунки військами населення.
В жовтні 1920 року начальник Чоповицької райміліції доповідав, що коли становище на фронті було міцним і війська пересувались залізницею, робота протікала нормально. Коли ж у вересні війська стали відходити з фронту, то, не рахуючись з місцевою владою, почали робити самовільні обшуки і реквізиції. Населення, природно, звернулось до міліції, але всі спроби міліціонерів припинити грабунки були безрезультатними. Червоноармійці лаяли міліціонерів і знущались над ними. Неспроможність міліціонерів припинити грабунки та покарати грабіжників призвела до того, що населення повністю втратило будь-яку довіру до міліції. Хоча в тому, що селяни не поспішали по допомогу до «правоохоронців», зрештою не було нічого дивного. І справа тут не лише в нездатності міліціонерів виконати свої професійні обов’язки, в значній мірі давалося взнаки те, що міліціонери й самі полюбляли вдатися до чарки, й громили людські погреба та комори не гірше професійних злодіїв, а мордували арештованих так, що навіть повітові чекісти робили їм зауваження. Про розмах грабунків і жахіття того, що творилось червоноармійцями в нашому краї восени 1920 року свідчить і наведений вище лист ЦУПЧРЕЗКОМу ЦК КП(б)У про політичне становище в Київській губернії з 1 по 15 жовтня 1920 року.
В листопаді 1920 року на придушення повстанського руху на території краю окупанти кинули кілька полків ВНУС. В Брусилові карателі розпочали свою роботу з конфіскацій «жидовскава дабра» у селян й надалі повели «свірєпую барьбу с барахлом», одягнувшись з ніг до голови за рахунок селян. Звісно, наслідком став «страшний ропот крєстьянства» з одного боку і незадоволення місцевої влади та міліції з іншого. Зокрема цих борців за світле майбутнє обурило те, що червоноармійці не координували з ними цю роботу й не брали до уваги їх вказівки. А вони й самі були не проти потрусити селян.
В грудні 1920 року начальник повітової міліції доповідав, що в Брусилівському районі (Брусилівська й Водотийська волості) військові частини висувають неймовірні й неможливі вимоги до місцевих властей, проводять самовільні реквізиції й обшуки, зовсім не рахуючись з місцевою владою. Продзагони, що посилають військові частини на села, лише налаштовують населення проти влади, оскільки замість куркулів продрозкладку брали у кого попало. Адже червоноармійцям було абсолютно байдуже, кого грабувати. Не пас задніх і кавалерійський полк Київського укріпрайону, що за словами голови повітового ревкому Курінного лише плутався по повітах, в той же час «павєдєніє палка па атнашєнію к крєстьянам самає сквєрнає».
Що стосується відповідальності за вчинені злочини, то в деяких випадках червонозоряних грабіжників притягували до відповідальності. Приміром, 28 лютого 1921 року в Радомислі трибунал розглядав справу по звинуваченню трьох червоноармійців в азартній карточній грі, 18 березня - по звинуваченню червоноармійців Іванова і Дегтярьова в самозванстві та дискредитації Червоної Армії й ЧК, а червоноармійців Вєтрова і Алєксандровіча - в грабежі, 18 квітня – по звинуваченню командира 2-го батальйону 362 полку Нікольського та його ад’ютанта в пияцтві. В жовтні 1921 року місцевими чекістами за пияцтво і посадові злочини заарештовано начальника Радомисльської повітової міліції Юрова. В червні 1922 року поблизу Водотиїв впіймано бійців 7-ої дивізії Лісовича, Лєшакова, Святача і Лєпьошкіна, які дезиртували з частини через обвинувачення дивізійного трибуналу в грабунках і систематичному пияцтві.
Але до відповідальності притягували одинаків й то не завжди, а якщо пияцтво та грабунки були масовими, це залишалось завжди непокараним і навіть заохочувалось. В цьому плані показовий наказ Радомисльського «уєздваєнсавєщанія» від 4 червня 1921 року, який легалізував грабунки в межах повіту. В наказі зазначалось, що частини Червоної Армії та міліція змушені чинити свавільні реквізиції та інші шкоди селянам. Проте всі заподіяні таким чином збитки населенню повинні були падати виключно на заможних селян.
У випадку завдання шкоди незаможнику сільські ради мали в триденний термін все йому повернути за рахунок заможніших односельців. Щодо сільських рад, які не будуть виконувати цього наказу, передбачалось покарання, як за зраду і порушення інтересів незаможного селянства. Воістину комуністична справедливість: хто грабував, а хто мав відповідати. Вражає фантастична нахабність комуністів: змушувати співробітників сільських рад під страхом покарання грабувати заможніших односельців для того, щоб компенсувати вкрадене червоноармійцями у бідніших жителів села.
Справжнім лихом для селян були різноманітні летючі загони по боротьбі з бандитизмом. Мотаючись повітом, ці летючі загони вбивали, захоплювали заручників, палили і грабували. Лихом для селян була навіть короткочасна зупинка такого підрозділу в населеному пункті. Селяни мусили надавати нічліг непроханим гостям, годувати їх, виконувати різні повинності. Будь-що могло викликати лють у карателів.
Ось характерний приклад.іть поява такого підрозділу в стки ці летючі загони вбивали, захоплювали заручників, палили і грабували. 29 травня 1921 року в 24 години в Кичкирі зайшов летючий загін 395 полку. Командир, не повідомивши про прибуття, лише на клаптику паперу надіслав наказ голові сільської ради на 6-ту годину ранку наступного дня надати в його розпорядження 25 підвід. Оскільки таку кількість Кичкирі поставити не могли, то частину підвід викликали з Юрівки. Коли в призначений час достатньої кількості підвід не було, адже не були доставлені підводи з Юрівки, то командир загону, не слухаючи пояснень голови сільської ради Ярмоленка, наказав його заарештувати. Заарештувавши голову, бійці сильно побили того прикладами гвинтівок. Після цього нагайками було побито селянина Дениса Педюка. З настанням ранку почались грабунки. Червоноармійці розбрелись по селянських коморах, обшукуючи їх та забираючи продукти і взагалі все, що потрапляло під руку. Інші в цей час косили по людських городах сіно і ячмінь для коней. На протести жителів карателі відповідали погрозами і нагайками, називаючи селян бандитами. Нагайками відповіли й на прохання завідуючого волосним транспортно-мобілізаційним відділом Яковця не косити ячменю. Що характерно, це коїлось не в глухому лісовому селі, а неподалік Радомисля , у волосному центрі, де розташовувались волосні органи влади. Можна лише уявити, що виробляли такі летючі загони в селах, запідозрених у підтримці партизан. Там селяни були у цілковитій владі червоноармійців і міліціонерів.
Не можна не згадати і прибутковий червоноармійський та міліцейський бізнес: захоплення заручників з метою отримання викупу. Суть цього виду заробітку досить проста: військова частина заходила до села й захоплювала заручників. Далі людей ставили перед вибором: арешт, в’язниця, концтабір, чи сплата викупу у вигляді контрибуції.
Для прикладу розглянемо подвиги вже згаданого 395-го полку на цей раз у Чоповицькій волості. 13 червня 1921 року загін цього полку заскочив до села Мелені згаданої волості. З наказу командира було взято 29 заручників з числа жителів села. Потримавши бранців до наступного дня, їх відпустили, але з умовою, щоб вони виконали контрибуцію в розмірі 100 пудів жита, 30 голів великої рогатої худоби, 10 свиней, 7,5 пуда сала, 10 пудів вівса, 15 пудів сіна. При цьому заручникам популярно пояснили: якщо протягом 12 годин вони не виконають контрибуції, то будуть заарештовані і відправлені «па назначєнію». Апетити командира вражають, але бідні селяни надто добре знали манери цих непроханих гостей і жахіття перебування в радянських в’язницях, тож змушені були погодитись.
В липні налякана розгулом міліціонерів і червоноармійців повітова влада схаменулась. 21 липня 1921 року з’являється грізний наказ Радомисльського «уєздваєнсавєщанія», адресований командирам військових частин, міліції, представникам політ-бюро і волосним виконкомам. Під страхом суворого покарання заборонялось накладення без дозволу «уєздваєнсавещанія» будь-яких репресій на населення, в тому числі і контрибуцій. Та якщо цей наказ і змусив когось з червоноармійців припинити грабунки, то явно ненадовго. Бо, характеризуючи настрої населення Кичкирівської волості, у вересні 1921 року повітова влада констатувала: «настраєніє крєстьян к саввласті враждєбно в связі с бєсчінствамі краснаармєйцев». 6 лютого 1922 року заввійськовим відділом Водотийського волвиконкому в зведенні за тиждень повідомляв: «прі пєрєходє 399 палка атнашеніє і павєдєніє краснаармєйцев вазмутітєльна».
Окрема тема – поведінка на Радомисльщині 9-ої кавалерійської дивізії Котовського. В листопаді 1921 року ця дивізія, переслідуючи Волинську групу Української Повстанської Армії, пронеслась Радомисльським повітом й рушила на Овруччину. Проте в січні 1922 року її повертають на територію краю. Штаб дивізії розмістився в Радомислі, а підрозділи – в селах повіту. Забезпечити її всім необхідним комуністи не могли чи не бажали, а тому за московським звичаєм віддали наш край котовцям в «кормлєніє». Освоївшись, червоноармійці почали господарювати, швидко викликавши своїми вчинками обурення, як місцевої людності так і органів влади. Люди змушені були не лише годувати червоноармійців та їхніх коней, а й виконувати всі їх забаганки. Сільські ради, волосні виконкоми вплинути на їх поведінку не могли і лише скаржились повітовій владі.
Населення повіту починало голодувати. За даними ГПУ, в період з 1 квітня по 1 травня 1922 року на Радомисльщині голодувало двадцять тисяч чоловік. Проте це не заважало окупантам відбирати в селян останнє. В зведенні Кичкирівського волосного військового відділу станом на 8 лютого 1922 року повідомлялось, що «павєдєніє краснаармєйцев нє важнає. В с.Кічкірах ламают ночью замкі в клунях і забірают паслєднєє сєно і зєрно». Цей же військовий відділ про поведінку котовців в період з 10 лютого по 3 березня 1922 року інформував, що червоноармійці в Кичкирях зривають вночі в коморах стелю і беруть зерно. На той час тут дислокувалась школа по підготовці молодшого командного складу 9-ої кавдивізії.
Малинський волвійськвідділ станом на 20 березня повідомляв, що розміщені по селянських хатах червоноармійці вимагають у населення продукти і фураж для коней і, що «многіє паступкі воінскіх частєй чуть-лі нє пахожи на бандітскіє».
В травні повітуповноважений ГПУ доповідав про негативний вплив на політичний стан села розташованих в повіті частин Червоної Армії, відмічав незаконні дії червоноармійців і міліціонерів, які вимагали фураж, випасали луки і посіви й навіть косили зелений хліб. Особливо ці факти спостерігались у Брусилівській та Коростишівській волостях.
9 травня відбулось засідання голів сільрад Водотийської волості, одним з питань якого було ставлення військових частин до населення. Сільські посадовці констатували, що котовці посилають селян в Київ за фуражем, не рахуючись з тим, що їх коні від нестачі харчів зовсім виснажені й після такої поїздки стають непридатними для господарства. Що червоноармійці, не дивлячись на те, що господарі з сім’ями самі голодують, відбивають замки на їх коморах і роблять обшуки, шукаючи собі кращої їжі. Зважаючи на таку поведінку військових, голова волосного виконкому та голови сільських рад ухвалили повідомити про це вищі органи влади й просити вивести котовців з волості в інші місцевості.
10 травня завідуючий військовим відділом Водотийського волвиконкому надіслав виписку з протоколу цього засідання повітовому воєнкому. Надсилаючи протокол він також повідомляв, що розквартировані по волості червоноармійці по відношенню до населення ведуть себе « крайнє дєрзка», пред’являючи до населення «нєімовєрниє трєбованія», не рахуючись з тим, що в селян запаси продовольства і фуражу «савєршенно істащєни». Інформував він і про випаси коней на посівах, і про самовільні посилки селянських підвід до Києва, і про побиття селян, які протестували проти цього. Також попереджав, що внаслідок злочинних дій військових частин населення «крайнє вазбуждєно», і якщо вони будуть себе так поводити і далі, то спокій селян гарантувати буде не можна. В силу цього, завідуючий волосним військовим відділом просив повітового воєнкома перевести по можливості розквартировані тут підрозділи 9-ої кавдивізії в інші волості.
Цікаву інформацію залишив нам Брусилівський волосний продінспектор. Працівників продорганів, що самі займались вибиванням з населення продовольства, важко запідозрити в симпатіях до селян, але факти червоноармійських злодіянь певно були настільки переконливими, що вразили навіть цього грабіжника. 19 квітня 1922 року він спільно з головою волосного виконкому скликав з’їзд голів сільрад волості. З доповідей останніх з’ясувалось, що військові частини чинять ті чи інші безчинства, вимагають від людей їжу для себе та коней, причому не яку-небудь, а включно до курей і гусей. Пояснюється і причина цього: пайок, який отримували червоноармійці для себе та коней, вони міняли на тютюн, яйця і «прочєє», а в селян вимагали харчів і останній посівний матеріал для годівлі коней. Командний склад не лише не робив жодних спроб припинити грабунки, а навпаки, наказував селянам годувати карателів салом і м’ясом та давати харч коням.
Нерідкими були випадки побиття селян. І це при тому, що лише в 9 селах волості, представники яких були на з’їзді, голодувало «в полнам смислє слова» більше 5 тисяч чоловік. Через відсутність насіння в цих селах залишився не засіяним яровий клин площею 1900 десятин, а близько третини худоби загинуло від нестачі фуражу.
Логічно було б, щоби в цих умовах армія прийшла на допомогу голодуючим, допомогла з сівбою, поділилась продовольством. Та годі було чекати такого від зграї мародерів під командуванням кримінального злочинця. Забирати під час голоду в голодуючих останні їстівні припаси – не просто військовий злочин, а акт геноциду. В будь-якій іншій армії за такі подвиги Котовського і весь командний склад дивізії негайно віддали б під трибунал. Та ці герої продовжували свою ганебну справу.
8 липня в зведенні Малинського волосного військового відділу повідомлялось, що майже вся волость «формєнна галадаєт», немає не лише сала, м’яса, молока, масла, яєць, а навіть хліба. Між тим, котовці і надалі «паступают с насєлєнієм грубо, трєбуют то, чєво сєлянін нє імєєт». Між тим голод не завадив Котовському розгорнути активну комерційну діяльність. Зокрема, лише в Радомислі військова частина взяла в оренду шкіряний завод.
І це лише кілька фактів, які переконливо свідчать, що червоноармійці «рабочє-крєстьянскай» армії розглядали Радомисльщину, як і Україну загалом, завойованою територією. Своя армія останній шматок хліба в голодуючих селян не відбирала б.
Яскраво показує ставлення до населення козаків Української армії і комуністів у випадку з селянином Теклянівки Розановим. При переході в листопаді 1921 року Волинської групи УПА через Радомисльщину, він потрапив в її обоз. В одному з боїв його кінь був убитий. Козаки, знаючи, що для селянина значить втрата коня, віддали йому свого, хоча у Волинській групі коней було обмаль і були вони мало не на вагу золота. Через певний час, після повернення селянина додому, комуністи дізналися про «бандитського» коня і на засіданні Радомисльського уєздваєнсавєщанія вирішили його конфіскувати та передати міліції.
Цікаві свідчення про ставлення місцевого населення до Українського війська та червоноармійців залишив учасник ІІ Зимового походу підполковник Чижевський. Відмічаючи прихильне ставлення населення до козаків, він згадував : «Селянство добре харчувало наше військо. Не було випадку, щоб у найбіднішій хаті не нагодували козака, коли довідувалися, що це українець, який бореться з москалями». Натомість, коли відступаючі після поразки козаки заходили до селянських хат, удаючи з себе червоних, селяни відмовлялися давати їсти стверджуючи, що в них уже все забрали і самим нема що їсти.
Проте майже завжди кмітливі селяни швидко розбирались, хто перед ними, й господар гукав дружину, щоб дала « чого-небудь попоїсти людям, бо це не ті, що ми думали». Швидко на столі з’являлось молоко, хліб, сало, гаряча страва. Чи не відразу козаків видавало ввічливе ставлення до жінок, людей похилого віку, відсутність погроз і стусанів.
В 1921 році селяни вже добре знали, хто такі червоноармійці. Тож, коли до хати заходили військові, які не лаялись, не вимагали «водкі і закускі», не чіплялись до жінки, селяни розуміли: перед ними не комуністи.
Окремо слід сказати про пияцтво – одну з найшанованіших московських чеснот. Пияцтво та брудна лайка були основоположними стовпами московської культури. Тому через обожнення цих чеснот московським суспільством пияцтво рядового і командного складу в Червоній армії стало масовим явищем. іть поява такого підрозділу в стки ці летючі загони вбивали, захоплювали заручниківПовідомлення про пияцтво в військових частинах зустрічались часто в тогочасних документах. Причому, червоноармійці пиячили не ховаючись, блукаючи зі зброєю вулицями Радомисля, чіпляючись до жителів.
Так, 24 червня 1919 року на засіданні повітового виконкому розглядалась заява про появу на вулицях міста п’яних червоноармійців. В зв’язку з цим чрєзвичайці було доручено вжити заходів до знищення пияцтва. В зверненні виконкому до командира бригади «асобава назначєнія», датованому 19 липням 1919 року, повідомлялось про значну кількість випадків затримання п’яними червоноармійцями на вулицях Радомисля членів виконкому і перехожих, по відношенню до яких бійці дозволяють собі «разнимі плащаднимі славамі нанасіть абіди».
В січні 1920 року йшлось про невідповідність посаді Коростишівського волосного військового комісара Раде, що підривав авторитет місцевої влади, влаштовуючи пиятики в громадських місцях. Голова повітової комісії по боротьбі з дезертирством в березні 1920 року повідомляв губернському начальству про стан Радомисльського караульного батальйону, в якому повністю відсутня дисципліна, «пьянствуют как краснаармєйци, так камандний састав». Казарма батальйону мала жахливий вигляд: скрізь неймовірний бруд, тяжке повітря. Одну з кімнат червоноармійці перетворили на велике сміттєзвалище й туалет. Примітно, що звичка загаджувати місця свого перебування знову ж таки була однією із характерних рис Червоної армії.
Цікаву інформацію з цього приводу знаходимо у доповіді міського комунального господарства в грудні 1921 року. Зокрема там повідомлялось, що в колишньому будинку присутственних місць, де квартирують червоноармійці, внаслідок відсутності туалету перший поверх будівлі перетворено в «клозети», вся площа навколо будинку до того «загрязнєна іспражнєніямі», що подальше перебування людей в цій будівлі є небезпечним в санітарному відношенні.
Через одну з московських чеснот «матушку-лєнь» червоноармійці полінувались відремонтувати туалет і загадили будівлю, яка з 18 століття не бачила такої наруги. До якої міри потрібно було довести приміщення і прилеглу територію, щоб там небезпечно було перебувати людям. Цікаво, що це була не далека околиця, а центр міста, поряд знаходився повітовий виконком, партком, штаб 133 бригади, її трибунал, особливий відділ, політвідділ, комендатура, але ніхто на це неподобство особливої уваги не звертав. Адже для червоноармійців такий стан речей не був чимось надзвичайним.
3 жовтня 1921 року завідуючий Малинським волосним військовим відділом, він же начальник місцевого гарнізону Маєвський, напившись разом зі своїм ад’ютантом, на фабриці бив міліціонерів і револьвером погрожував робітникам. В політзведенні Малинського військового відділу в березні 1922 року поведінка котовців характеризувалась наступним чином «бандітскіє паступкі в частях сплош і рядом, пьянство перває дєла».
Водотийський волосний військовий відділ станом на 17 лютого повідомляв, що червоноармійці виганяють підводи не вимогою на папері, а шашками і гвинтівками, внаслідок чого не один селянин поїхав в наряд з розбитою головою. Пояснювалась і причина цього. Більше всього червоноармійці ставляться так погано до селян тому, що багато з них в п’яному вигляді, як політруки, так і червоноармійці.
Тому немає нічого дивного в тому, що наші люди швидко розібрались, хто такі комуністи. Приміром, 24 липня 1921 року на з’їзді сільрад Ніжиловицької волості представник від Раковичів Яків Панасюк, обраний делегатом на губернський з’їзд рад, в своїй промові сказав, що комуністи гуртом хочуть обробляти землю, і додав, що вони не працюють, бо жоден не вміє тримати в руках ні серпа, ні молотка, а лише хочуть, щоб ми на них працювали, і щоб ми їх годували.
Наприкінці 1922 року козак Сорока в листі до «лицаря революції» командира кінного загону повітової міліції Григорія Власенка писав, що, якби комуністи були на місці повстанців, то пограбували б усіх селян. Звертаючись до Власенка повстанець стверджував, що комуністи не влада, а саботаж тому, що не з бандитами борються, а борються за пуди зерна, за які їх можна всіх купити.
В 1922-1923 роках діяльність міліції, ЧК, армії хоч повільно, але почала входити в рамки закону. Відпадає потреба у величезній кількості нероб, які вміли лише силою зброї обдирати населення. З’являється запит на кваліфікованих робітників, службовців, підприємливих селян. Тому проводяться масові скорочення і чистки в лавах ГПУ, міліції та партії. Разом з тим за інформацією начальника повітового ГПУ Красовського, після реорганізації ЧК і передачі справ по посадових злочинах, в бюро юстиції майже в усіх радянських установах Радомисльського повіту розквітло хабарництво.
Як приклад він наводить випадок із співробітником відділу комунального господарства Грузманом (працював у повітовій ЧК, був членом повітового виконкому), який під час здачі націоналізованих будинків взяв від домовласників хабар у 220 мільйонів рублів. Стає помітним, що багато заслужених революційних товаришів на грабунки і мародерство, яких в минулому не звертали уваги, важко адаптуються до мирного життя в правовому суспільстві. В 1923 році виключено з партії колишнього начальника повітового ГПУ Модеста Вишневського, дещо пізніше виключено з лав партії і колишнього начальника повітової ЧК, згодом бюро юстиції Бенціона Айзенберга.
Перераховано лише малесеньку частинку з тисяч злочинів, вчинених комуністами на Радомишльській землі. Жоден з населених пунктів краю не уник людських жертв та погромів. Адже з кінця двадцятих років гра в законність скінчилась і комуністи знову повертаються до тероризму. Знову стали потрібними донощики, зрадники, кати. Комсомольці і незаможники, які за НЕПу впали у відчай, змушені заробляти собі на життя чесною працею, повертаються до ситого життя та улюбленої діяльності: грабунків, доносів, знущань над людьми. За активної участі комуністів, комсомольців, незаможників, співробітників міліції та НВКД, за допомогою редакції районної газети в районі здійснювались розкуркулення, депортації, голодомор, репресії 1937-1938 років. Результатом стали нові тисячі замордованих голодом, розстріляних, загиблих в радянських таборах смерті наших земляків. Протягом 1937-1938 років у Житомирі було розстріляно більше 400 жителів району: лікарів і службовців, колгоспників і одноосібників, робітників, вчителів і священників. Ще кілька сотень було ув’язнено в таборах смерті.
Незважаючи на це, сьогодні в Радомишлі не бракує вулиць з назвами комуністичної доби. Продовжують існувати Пролетарська, Комсомольська, Червоноармійська, Котовського, Будьонного, Гавро, Ворошилова, Кірова, Фрунзе та багато інших. Разом з тим на двадцять п’ятому році Незалежності ще не вшановано жодного з учасників національно-визвольної боротьби двадцятих-сорокових років ХХ століття, що воювали за незалежність України, за те, щоб рускій мір назавжди полишив Україну в спокої. Чи можна побачити такі речі в будь-якій іншій країні. Безумовно ні. Тому нам, українцям, зрештою слід навчитись любити себе так, як це роблять інші народи, приміром ті самі московити. Українські вулиці повинні носити імена українських героїв.
Руслан Майстренко,
історик, м.Радомишль
Немає коментарів:
Дописати коментар