ХТО Я?

Чоловік лежав на білосніжному ліжку, нерухомий. У приглушеному світлі мерехтів великий напівпрозорий екран, що світився неподалік. Ліворуч повільно змінювалися томографічні зрізи мозку, праворуч зміїлися криві електроенцефалограми: рівний альфа-ритм… стабільність. Аж раптом його повіки здригнулися, очі розплющилися — і сигнал смикнувся, переходячи в бета-ритм.

Навколо, окрім інформаційного екрана, лише білий, розмитий простір — немов усе в ньому позбавлено значення, навіть стін кімнати не розгледіти. Тиша. Чути лише слабкі сигнали, що відбивають ритми показників на екрані.

Де я? Хто я? — перша тривожна думка проривається крізь туман свідомості.

Чоловік споглядав свої руки — їхня легкість здавалась йому незвичною. Пальці рухались легко, але це відчуття було чимось новим, незнайомим. Тіло… воно було ніби не зовсім його, хоча, що саме змінилося, він не міг зрозуміти.

Простір наповнює м’який жіночий голос:

— Все в порядку, не треба хвилюватися, ви в безпеці. Це реабілітаційний період після важливої процедури. Ваше тіло відновлюється, всі процеси приходять в норму.

Після важливої процедури... Це слово відгукується луною, змушуючи його серце стискатися. Яка процедура? Що з ним зробили?

На екрані миттєво змінюється графік. Хвиляста лінія бета-ритму різко підстрибує, з’являються короткі імпульси в діапазоні гамма. У відповідь на це голос змінюється — стає ще м’якшим, майже заколисливим:

— Все добре. Не хвилюйтеся. Вам потрібен відпочинок.

Чоловік відчуває, як його повіки важчають. Тіло ніби занурюється в теплу, невагому субстанцію. Остання думка зривається в порожнечу: Що зі мною відбувається?..

Темрява.

Адам сидів у старому кріслі, загорнувшись у плед, і дивився у вікно. За склом мерехтіли далекі зорі, ті самі, що він колись вивчав крізь телескоп. Колись вони здавалися йому незвіданими світами, а тепер — просто точками світла, байдужими до всіх його запитань.

Він знав: кінець близько. Його мозок ще працював чітко, аналізував, розкладав думки на складові, але тіло… тіло вже давно відмовилося служити.

Чоловік згадував своє сторічне життя. Воно не здавалося йому довгим — радше короткометражним фільмом, щойно переглянутим. У масштабах Сонячної системи цей вік взагалі нікчемний: відтоді, як він народився, Нептун не встиг зробити навіть одного повного оберту навколо Сонця.

Від раннього дитинства Всесвіт Адама зростав. Спочатку він обмежувався стінами дитячої кімнати, які ще не могла здолати несформована уява. Згодом, коли хлопець підріс, вона вже тягнулася до terra incognita — за далекий пагорб чи вигин річки, що видавалися недосяжними й таємничими.

А ще більше розширився цей світ, коли, ставши підлітком, Адам захопився астрономією, сконструював з окулярних лінз свій перший телескоп і вперше побачив кільцеві гори — кратери на Місяці. Враження від побаченого перехопило дух: перед ним відкрився простір за межами можливостей людського ока — та ще й у прилад, зроблений власноруч.

Тепер здавалося, що світ людини не такий уже й невичерпний. Напевно, життя лише створює ілюзію нескінченності, роздумував він. Це добре видно на прикладі книг. З одного боку, всі написані твори неможливо прочитати за одне людське життя, хоча їхня кількість хоч і величезна, але обмежена. З іншого — навряд чи варто прагнути цього, адже за розмаїттям історій усе одно криються ті ж самі питання й відповіді, сподівання й розчарування, бажання й надії. Нічого нового під сонцем...

За вікном на небі непомітно змінився малюнок зірок. Юпітер, холодно виблискуючи, заглянув у кімнату, наче проявляючи свою допитливість. Адам не зводячи з нього очей, мов загіпнозований, знову поринув у свої думи, згадуючи дитинство, турботливу матір і мудрого батька, свою покійну дружину і дітей. Залишилися внуки й правнуки, але це покоління віддалене часом, тому вже не ті зв’язки, не ті люди.

Його життя давно вже виконало свою біологічну програму, і навіть після неї бонус довголіття вже вичерпався, але чи був у ньому сенс?

Тепер коли сили майже вичерпано, коли свідомість намацала межі цього ігрового майданчика життя, Адам замислювався: чи вибрати евтаназію — залишити цей світ у спокої, занурившись у щасливі марення під дією оксиду азоту, чи просто чекати на смерть у цьому старому кріслі, споглядаючи за зміною дня і ночі через вікно. Зітхнувши, він усвідомив всю безвихідь цієї думки.

На небосхилі займалася заграва світанку.

Активізація на екрані бета-ритму вказувала на пробудження чоловіка. Однак його очі залишалися заплющеними. Він не спав — просто не наважувався знову побачити цей білий, розмитий простір, у якому не було навіть стін.

Він прислухався до тіла. Цього разу воно не здавалося чужим. Напевно, усе дивне, що він відчував раніше, просто наснилося…

Чоловік розплющив очі.

Та що… це був не сон?

— Вітаю з пробудженням! — пролунав уже знайомий м’який жіночий голос. — Не хвилюйтеся, параметри вашого організму в нормі.

— Що зі мною сталося? — запитав чоловік у голосу з нізвідки.

У відповідь томографічні зрізи мозку та криві електроенцефалограми на великому екрані змінилися на відео. На ньому — чоловік у кріслі. Старий, зморшкуватий, загорнутий у плед.

— Ви пройшли тест, — повідомив закадровий голос. — Когнітивні функції вашого мозку у гарному стані. Ми вдячні вам за довіру до Інституту ноогенезу. Ваша згода на процедуру трансплантації мозку в синтетичне тіло безцінна для суспільства. Наші проривні наукові розробки створять нову форму життя. Навіщо евтаназія, якщо нейрони можуть жити значно довше за клітини тіла. Потрібне лише живильне середовище для мозку — і ми його створили.

— Остання воля підтверджена, — пролунав десь за кадром голос.

— Ви усвідомлюєте, що процедура є безповоротною?

Старий Адам повільно кивнув.

Чоловік, який щойно прокинувся, вдивлявся в екран, і йому раптом стало холодно. Цей голос, цей погляд… Він їх знав.

Чоловік підвівся з ліжка і ступив до екрана.

— Покажіть мені дзеркало, — схвильовано сказав він у порожнечу.

У ту ж мить кадр розділився навпіл: з одного боку — старий у кріслі, з іншого — молодий чоловік, років тридцяти, гарної міцної статури. Він точно повторював його рухи, мов відображення.

Попри різницю у віці, між ними була незаперечна схожість.

Чоловік у білій кімнаті здригнувся. Дихання стало уривчастим. Долоні зімкнулися в кулаки.

— Що це? — прохрипів він.

І жіночий голос, який супроводжував його з моменту пробудження, відповів спокійно, майже лагідно:

— Це ви, Адаме.

Картина на екрані змінилася сплеском гамма-ритмів.

Чоловік нервово озирнувся — посеред білого, розмитого простору лише ліжко та напівпрозорий екран-привид. Більше нічого...

Він рвучко підніс руку до рота й прикусив шкіру. Біль... Чоловік зціпив зуби ще сильніше — і раптом відчуття болю зникло. Шкіра залишилася цілою.

— Адаме, — пролунав знайомий м’який голос. — Синтетична шкіра набагато міцніша за людську. Навіть якби вона була звичайна, ви все одно не знайшли б того, що шукаєте.

— Чому я перестав відчувати біль? — запитав він.

— Сенсори синтетичної шкіри покликані відтворювати відчуття дотику і болю до певного порогу, за яким він не потрібен і шкідливий для мозку.

Голос продовжував.

— Крім властивих тілу людини шести зовнішніх відчуттів, ваше має їх більше. Ви з часом з ними познайомитесь, коли остаточно адаптуєтесь. Не можна перенавантажувати мозок новими невідомими відчуттями, щоб запобігти посттравматичному стресовому розладу або ще серйознішим наслідкам. Тому ваші спогади заблоковані, а нове тіло нагадує ваше молоде. Насправді мозок можна трансплантувати в будь-яку іншу форму, навіть у сферу-трансформер, але чи витримає він це?

— Так, напевно, я б одразу зійшов з глузду, якби отямився не в людському тілі, а, скажімо, в тій самій сфері, — визнав Адам. — Але чому я взагалі погодився на трансплантацію?

— Ваше життя було майже вичерпане і втратило будь-який сенс. Ви ухвалили рішення про евтаназію та звернулися до Інституту ноогенезу. Ваші результати тестів на когнітивні функції мозку були високими, до того ж у минулому ви були вченим-астрономом. Усі ці обставини показували, що ви, Адаме, — підхожий кандидат для програми колонізації Марса «ExoGenesis». Ми запропонували вам нову форму існування — постбіологічне життя в умовах, недосяжних для звичайної людини, з можливістю набуття нових знань і досвіду. Ви погодилися.

Ваше синтетичне тіло має значні переваги: воно надзвичайно міцне, здатне витримувати екстремальні температури, не потребує їжі чи повітря. Живлення мозку забезпечує спеціальна рідина, що надходить із внутрішнього резервуара й циркулює замкненою системою мікроканалів, виконуючи функції крові.

Нейронна мережа мозку інтегрована з електронно-обчислювальними системами, що значно розширює його можливості. Завдяки цій гібридизації він здатний обробляти більші обсяги інформації та взаємодіяти із зовнішнім штучним інтелектом.

— Виконання місії «ExoGenesis», — продовжив спокійний жіночий голос, — потребує участі людської когнітивної системи. Штучний інтелект, безперечно, перевершує людський у швидкості, обсязі обробки даних та здатності зберігати інформацію без втрати деталей. Однак йому бракує інтуїції, креативності, емоційного інтелекту та гнучкості мислення. По суті, ШІ — лише інструмент, який без людського розуму залишається бездіяльним, мов калькулятор, що застиг на письмовому столі. Тому інтеграція людського мозку з синтетичним тілом і технологіями ШІ забезпечує найкращі умови для дослідження Марса та створення колонії.

Усі деталі продумані до дрібниць, і в цій програмі ви не лише зможете пережити нову реальність, але й стати частиною чогось більшого, ніж людська цивілізація може тепер собі уявити, — голос завершив пояснення і стих.

Минуло два роки. Адам адаптувався до синтетичного тіла, засвоїв його нові можливості та пройшов підготовку по програмі місії «ExoGenesis».

Ще через пів року «Prometheus» вийшов на орбіту Марса. Цей космічний корабель доставив до планети не тільки обладнання і роботів для створення колонії, як його два попередники, а ніс набагато цінніший вантаж.

У захищеному модулі, надійно ізольованому від усіх зовнішніх впливів, перебував особливий пасажир. І тепер модуль ожив. На моніторах загорілися індикатори, системи активувалися, а криві електроенцефалограми почали фіксувати пробудження свідомості після тривалого сну.

Після чергового коригувального оберту навколо планети «Prometheus» розпочав поступове зниження. Минуло 53 хвилини і 20 секунд від початку маневру, коли посадкові опори торкнулися марсіанського ґрунту, здійнявши хмару червоного пилу. Двигуни вимкнулися. Настала тиша, порушена лише легким шумом бортових систем, що продовжували функціонувати в режимі низької активності.

Особливий пасажир увімкнув камери зовнішнього спостереження. За бортом космічного корабля простягалася безкрайня марсіанська пустеля — червоно-іржаві піски, темні валуни та далекі обриси скель, що губилися в мареві пилових вітрів, а тьмяне сонце повільно сповзало за обрій. Новий таємничий світ заполонив свідомість чоловіка, але на її поверхні бриніло одне питання: «Хто я?»

Він усвідомив відповідь раніше, ніж на моніторах модуля з’явився напис: «Ти перший представник форми постбіологічного життя і перший житель Марса — Адам».

Павло Тужик, квітень 2025