ХУТІР СОБОЛІВ

Художній твір у жанрі містичного реалізму.
Місце дії — реальна околиця Радомишля з достовірним географічним, історичним і астрономічним контекстом. 

Людина рідко думає свідомо — і це природно. Коли немає загрози, свідомість перемикається на автопілот, дозволяючи шаблонам керувати сприйняттям. Часто саме ці шаблони затушовують справжню реальність, підмінюючи її звичною інтерпретацією незнайомого — так, ніби нове не має права бути інакшим.

День 3 липня 1998 року був саме таким яскравим прикладом, тоді незвичне, що траплялось у моїй подорожі, ігнорувалося розумом і ховалося десь у глибинах свідомості, накопичувалося там, поки не прорвалося назовні. Раптово. Як спалах блискавки. Як тріщина в реальності, що більше не зводилась докупи.

Цього дня я вирушив із Києва і вже за годину вийшов з автобуса на житомирській трасі, на околиці села з туманною назвою — Небелиця. Мій план був простий: звідси пішки пройти старим житомирським шляхом, що саме тут перетинав трасу, — дістатися Радомишля, дорогою заглянути до кількох місць, про які читав у краєзнавчих нотатках. Чому б і ні? Літо, позаду четвертий курс істфаку Драгоманова, сесії, екзамени — усе вже відгуляне. Мій співкурсник, з яким ми здружилися за роки навчання, запросив мене в гості до свого рідного містечка, відомого своєю давньою історією.

Розгорнувши мапу-кілометрівку й зорієнтувавшись на місцевості, я швидко дістався до відправної точки — початку лісосмуги. Вона огинала пшеничне поле, через яке колись проходив старий шлях. Йдучи тоді вздовж пшеничного моря, насолоджуючись його неосяжністю й відкритим простором, я й гадки не мав, що через сімнадцять років — завдяки технічному прогресу — побачу це саме поле на супутниковому знімку в Google Maps. І там чітко проглядатиметься слід давньої дороги.

На весняному знімку з Google Maps стара дорога прорізала поле, наче шрам — як згадка, що відмовляється зникнути. Мабуть, через зміну структури ґрунту, сходи пшениці були там інші. Але ще дивніше було те, що ця сама дорога врізається в нове дачне село і проходить просто крізь кілька будинків. Люди, що влаштовуються тут на вихідні, спокійно варять каву, садять квіти, не підозрюючи, що вночі, можливо, просто через їхню спальню, тихо проходять невидимі вершники, чия дорога не закінчилася навіть тисячу років потому.

Проте тоді в моїх руках була лише паперова мапа, а перед очима — безкрає поле, яке я обійшов, перш ніж нарешті вийти на старий шлях у селі Лисиця. Сьогодні це — звичайна сільська дорога, і, мабуть, не кожен місцевий здогадується про її давнє походження.

Сонце вже давно минуло зеніт, спека стояла неабияка. Звісно, для таких мандрів краще вирушати зранку, але студент і ранок — речі мало сумісні. Тож, на мапі за Раковичами я пригледів гарний ставок, до нього і звернув остудитись та перепочити.

Трохи пізніше, під вечір, звернувши з дороги, я опинився на західній околиці села Гута Забілоцька. Тут я хотів знайти позначену на мапі земляну дамбу. Не покидала думка, що її координати збігаються з описом залишків Змієвого валу в цій місцевості, згаданим у книжці Похилевича 1864 року.

Довелося трохи понишпорити серед густих заростей і підійти до насипу майже впритул, щоб його розгледіти. Це справді, напевно, був слід Змієвого валу — заввишки близько двох метрів і завдовжки метрів сто п’ятдесят. Місцевість навколо була рівнинна, і поблизу не було помітно жодних річок чи інших значних водних об’єктів, що робило малоймовірним його утворення природним шляхом або будівництвом гідроспоруди.

Ця знахідка вразила мене: я усвідомив, що стою не на природному підвищенні, а на рештках рукотворної оборонної споруди, якій понад тисячу років. І саме тут, у цій точці простору, я ніби доторкнувся до часу — перетнувся з сотнями безіменних будівельників далекої епохи, чия праця, хоч і мовчазна, проте досі відлунює в рельєфі землі.

З цими думками я вирушив далі — мав намір перетнути ліс і дістатися до легендарних вікових дубів в урочищі Криниченька, а звідти вже по шосе дістатися до Радомишля.

Я ще не знав, що сьогодні не доберуся до містечка. До того ж — не здолаю п’яти кілометрів, які залишались до цих велетнів. Саме на цій ділянці шляху мене чекало те, про що жодна мапа не попереджала.

Спочатку йшлося легко: лісова дорога ховалася в затінку високих сосен, крізь крони яких лагідно просіювалося вечірнє сонце. Пташки після спекотного дня заводили бадьоріше і багатоголосо свій спів. Я йшов собі неквапно, вдихаючи аромат хвої й насолоджуючись буттям — аж поки не збагнув: за відчуттями, я давно мав би перейти ліс, а він усе не закінчувався.

З тривогою поглянув на годинник — стрілки застигли в тій самій позиції, що й біля Змієвого валу. Піднісши його до вуха, я не почув звичного тікання. Жодні маніпуляції не допомогли — той мовчав, певно, зламався. Я озирнувся й перевів погляд на дорогу. Спочатку не міг зрозуміти, що з нею не так, а тоді помітив: на піску були лише наїжджені колії від воза та відбитки підков. Напевно, на якомусь іншому транспорті тут просто давно ніхто не проїздив, — запевнив я себе.

Нарешті попереду намітився якийсь просвіт. Дійшовши до нього, я побачив велике колосисте поле, яке простягалося вдалину на захід від дороги. На протилежному боці, де воно межувало з темною стіною лісу, ледь вирізнялися силуети кількох будинків. Роздивитися їх було важко: надто далеко, та й сонце зависло низько, просто над ним, змушуючи мружитися й відвертати погляд. Я розгорнув мапу. На ній у тому ж напрямку було позначено кілька будинків, але замість поля — суцільна лісова місцевість. Напевно, цей документ створений за застарілим оригіналом, коли ще на цьому місці був зелений масив. Адже будинки вдалині збігаються з позначеннями на ньому, — пояснив я собі цю неточність і пішов далі вздовж поля.

Незабаром на розі поля дорога роздвоїлася: одна пішла ліворуч, огинаючи його повз узлісся в бік тих будинків на горизонті, інша — зі свіжими коліями від воза та слідами підков — прямувала далі, ведучи в ліс. Я автоматично й неусвідомлено пішов за ними.

Через кілька хвилин, перейшовши струмок, що перетинав дорогу, побачив неподалік споруду, яка просвічувала крізь дерева своїми світлим кольором.

Коли я наблизився, переді мною постала невеличка сільська хата з вибіленими вапном дерев’яними стінами, призьбою й солом’яним дахом; два маленькі вікна дивилися на світ, а ліворуч від них темнів прямокутник відчинених дверей. Типова шевченківська хата — таку я бачив лише раз у дитинстві — розташовувалася на галявині, що слугувала за подвір’я. Ліворуч, на її краю, був хлів, а між ними стояв віз.

З темного прямокутника дверей вийшов чоловік з бородою, що бралася сивиною. В очі впав засмаглий, міцно збудований, оголений торс. Він стояв босоніж, лляні холоші штанів були закатані вище колін, обв’язані біля талії мотузкою. Чоловік пильно глянув на мене з-під важких брів, наче зважуючи, чи не становлю я загрози, і нарешті мовив:

— До… бро… го… здо… роф’… я… — проговорив він повільно і гучно з надто виразною артикуляцією.

— Ку… ти… і…де... те… чо… ло… бі… ше?

Його голос звучав рівно, без наголосів і емоцій — механічно й моторошно.

Не встиг я отямитися, щоб привітатися, як з хати випурхнула дівчина. Вона була вродлива — не показною красою, а якоюсь тихою гармонією, що одразу приковувала погляд, легка й м’яка у своїх рухах. Її довге волосся було заплетене в тугу косу, кінчик якої перехоплювала стрічка кольору стиглої вишні. На ній була проста сіра сукня з довгими рукавами, що сягала нижче колін, підперезана тонким пояском, який виразно окреслював її тендітну фігуру.

— Доброго здоров’я! — повторила вона поспіхом за чоловіком. — Не лякайтеся і не дивуйтеся вимові мого батька. Минулого року через хворобу він втратив слух і сам себе не чує, тому так говорить.

— Доброго здоров’я! — нарешті привітався я з обома. — Я з Києва, вивчаю історію, а зараз іду з Гути Забілоцької до Радомишля і по дорозі хочу відвідати знамениті багатовікові дуби.

— Зрозуміло, пане студенте! А чи не хочете втамувати спрагу в такий спекотний день? — запитала вона цілком щиро.

— Так, було б добре попити води, бо в моїй флязі залишилося тільки на дні, — відповів я.

— Зачекайте на призьбі, — вказала вона на місце під стріхою, а сама показала щось жестами батькові, і вони пішли до хати.

Я скинув наплічник і присів на призьбі, випроставши втомлені ноги.
За кілька хвилин дівчина повернулася, тримаючи в руках глиняний глечик і чашку.

— Це квас, — сказала вона, наливаючи напій.

— Дякую, дуже смачний! — відповів я після першого ковтка.

— На здоров’я, — відповіла дівчина й запитала:

— Як звати пана студента?

— Андрій. А яке ім’я прекрасної лісової мавки? — усміхнувся я у відповідь.
— Марією назвали мене батьки.

— Гарне ім’я, воно вам дуже личить, — відповів я й поцікавився, як називається це місце.

— Хутір Соболів. Назва — від річечки Соболівки. Уздовж її лівого берега — ще з десяток будинків, аж до самого шляху на Радомисль, — пояснила вона.

Ми ще трохи поспілкувалися з Марією. Вона говорила дещо незвичним для мене діалектом, але в юні роки хіба звертаєш на таке увагу? Коли хлопець і дівчина знаходять спільну хвилю, то можуть спілкуватися навіть не знаючи мови одне одного. Я й не зогледівся, як за розмовою на призьбі сплинув час: сонце вже давно сховалося за лісом.

— Напевно, Андрію, вам уже пізно йти до гаю дубів-велетнів. Хоча вони недалеко звідси — версти три цією дорогою, що йде повз хату. Тож краще залишитися на ночівлю тут. До хати я вас не можу запросити: одна кімната, та й батько люблять похропти, себе не чуючи. Можу постелити на сіннику на горищі чи на возі.

Мені й не дуже хотілося йти в ніч, та ще від Марії. Я зачепився за можливість побачити її ранком, тому сказав:

— Примощуся на возі, і стелити мені непотрібно — маю спальник.

— А що це за спальник? — поцікавилася Марія. Побачивши мій спальний мішок, який я дістав із наплічника, вона усміхнулася і промовила:

— Чого тільки не придумають городські... Гаразд! Почекайте трохи, — сказала вона і пішла в хату.

За мить дівчина знову була біля мене, тримаючи чашку у руках.

— Це відвар із трав проти комарів. Обітріть шкіру на відкритих ділянках, і пискляві не будуть турбувати.

Тим часом у віконну раму постукав бородань.

— Батько вже кличуть до хати, треба йти. На добраніч, Андрію! — попрощалась дівчина і пішла до дверей.

— На добраніч, Маріє! — відповів я їй навздогін.

Сумно стало без Марії. Залишалося тільки йти й влаштовуватись на нічліг. У возі лежало трохи сіна — я розрівняв його, розстелив спальник і примостився. Лише тепер помітив, як настирливо взялися за своє комарі. Повернувся до призьби, взяв чашку з трав’яним відваром і втер рідину в шкіру. Гіркуватий, терпкий аромат змусив їх кружляти осторонь, не підлітаючи до мене.

Лежачи на возі, я був сповнений вражень вечора і довго не міг заснути. Наді мною вже мерехтіли перші яскраві зірки, але мій погляд блукав по небу, не помічаючи їх — думки були далеко. Це тривало якийсь час, поки він не ковзнув нижче — до темних силуетів дерев. Там, серед гілля, застряг яскравий місяць. У цій картині не було нічого незвичного, але щось у ній не відпускало. Щось було не так. Я дивився й не міг зрозуміти чому, аж поки не пригадав: учора ввечері, повертаючись додому, я бачив між будинками той самий місяць — тоді він був наполовину. А зараз — повня. Повний місяць! Як таке можливо?

Мене це збентежило. Розум гарячково шукав логічні пояснення — як фаза місяця могла змінитися так кардинально лише за одну добу? Я ущипнув себе. Картина не змінилася. Отже, вона реальніша за вчорашній спогад. Можливо, в моїй пам’яті щось переплуталось... Сьогодні я вже цього не перевірю, тож — нехай.

Поступово думки повернулися до Марії. Я згадував нашу розмову, її усмішку, ту м’яку турботу, яку вона проявляла. Вловив себе на тому, що навіть за межами хатини, просто згадуючи її, я відчуваю спокій і блаженство. Хто вона? Що робить у такому глухому місці?.. Думки сповільнювались, знову й знову сходили на коло — і я не помітив, як провалився в глибокий сон.

У-гу... у-гу... — десь на краю свідомості озвався звук.

У-гу... у-гу... — він набирав чіткості, наближався.

У-гу... у-гу... — я прокинувся. Щось у цьому крику мене насторожило.

Це був пугач, що сидів на дереві десь неподалік. Може, проганяв інших птахів, може, позначав територію — або просто розмовляв із ніччю. У відповідь десь у хліві зафиркав кінь. Видно, не тільки мене розбудив цей нічний клич.

Я розплющив очі. Погляд відразу вп’явся в місяць. І по спині пройшла крижана хвиля: тепер це був вузький серп, задертий рогами вгору. Повня, яку я бачив раніше, зникла.

Коли остаточно прокинувся, розгледів: увесь диск усе ще виднівся, просто більшу частину його затінювало. Згадав, що бачив таке раніше — це було звичайне місячне затемнення. Згодом тінь трохи сповзла, сумнів остаточно розвіявся, і я невдовзі знову провалився в сон.

Тривожна ніч на цьому не закінчилася. Не знаю, скільки я проспав, але пам’ятаю, як передсвітанковий пташиний переспів розбудив мене. Пташки люблять прокидатися ще вдосвіта, коли на сході лише починає сіріти небо. Я мимоволі слухав їхнє багатоголосся крізь дрімоту, лежачи на возі у теплому спальнику. Моє обличчя освіжала передранкова прохолода.

Раптом спів урвався. Не просто стих — зник миттєво, наче хтось вимкнув звук. Настала тиша. Ні звуку.

Я з острахом розплющив очі. Серце стиснулося від того, що я побачив. Здавалося, воно зараз ось-ось зупиниться від хвилі жаху, яка накотила. Я з силою заплющив і знову розплющив очі — але нічого не змінилося. У сірому передсвітанковому світлі переді мною розгорталася галявина. На ній не було хатини, на призьбі якої я ще ввечері розмовляв із Марією. І сам я лежав не на возі — просто на голій, вогкій землі.

Я наважився, виліз зі спальника й підійшов ближче — туди, де ще вчора була хатина.
Але там уже нічого не було — лише ледь помітний прим’ятий пагорб, порослий травою та чагарником.

Повертаючись до наплічника зі спальником, я вловив пронизливий звук, що зненацька з’явився й почав наростати за моєю спиною. Озирнувшись, помітив темний аморфний об’єкт, який зароджувався на тому пагорбі. Він змінював форму й розміри, поступово збільшуючись, ніби пульсуючи: видовжував і втягував свої амебоподібні щупальця.

У дедалі гучнішому звуці я розпізнав пискляві нотки — схожі на гудіння гігантського рою комарів. Шурхіт незліченної кількості крил вселяв страх. Рій зрушив з місця й почав наближатися до мене. Я поспіхом зібрав речі й кинувся геть від цього жахливого місця. За хвильку зупинився, щоб озирнутися — рій, що переслідував мене, також завмер у кількох метрах позаду. Комахи тепер згуртувалися в людиноподібну постать — високу, кремезну, мов із туману чи диму. Ця метаморфоза налякала мене ще більше. Я зірвався з місця, не дивлячись під ноги, зачепився за корінь дерева — й гепнувся на землю...

Все стихло. Лежачи на землі, я озирнувся: ніщо вже не переслідувало мене. Навколо — звичайний ліс у своєму спокійному, сонному чеканні перших променів сонця. Я почав підводитися, спрямувавши погляд уперед — і здригнувся від неочікуваного.

У трьох кроках переді мною стояв старий могильний камінь. Я обережно підійшов ближче й прочитав нерівно, недбало вибитий напис:

«Господи, упокой душу рабы твоея Маріи». Нижче виднілися цифри: 1880 — 1898.

Прочитане мене ще більше шокувало й збентежило, хоча здавалося — куди вже більше. Я озирнувся навкруги, знайшов молоде дерево з невідомою мені назвою, відломив гілочку з красиво розташованими листочками й поклав її до каменя. Потім повернувся до лісової дороги й швидко пішов, роздумуючи, що за мара зі мною трапилась.

Згадав, що зараз 1998 рік, що ця дата різниться з датою смерті Марії на сто років, і, можливо, навіть день у день співпадає. Мене осінило, що я можу про це точно дізнатися, адже існує часовий маркер — місячне затемнення. З цією думкою я автоматично поглянув на годинник. Він показував п’яту ранку й здавався цілком справним. І справді — це міг бути справжній час, бо ранкові промені сонця вже підсвічували ліс.

Вже скоро, попереду, в просвіт між дерев я побачив звичайне асфальтове шосе. Воно було вже близько. По ньому проїхав ЗІЛ‑130. Мене дуже порадувала ця вантажівка, її ревіння. Тепер я розумів, що перебуваю у звичній реальності. Останні події видалися мені якимось сном, маренням, галюцинацією.

На радощах я вдихнув повітря на повні груди — й несподівано відчув знайомий гіркуватий, терпкий аромат — відвару із трав проти комарів.

Павло Тужик, травень 2025