У минулому радомишляни жили повним, гармонійним, як сама природа, життям. Доля місцевих ділилася на чотири періоди: родини, хрестини, весілля, похорон. Якщо хтось відходив у Засвіти чи ставав жертвою трагічних обставин, до житла покійника сходилися не тільки рідні та близькі, а й усі сусіди. Люди розуміли: чужого горя не буває, відчувалася потреба допомогти сусідам. Ніщо так не об’єднує людей, як спільне горе. Допомагали хто чим міг. Укотре пересвідчуєшся в давній людській мудрості, що в біді пізнаються не тільки друзі, а й прості люди. Доля кожної людини непередбачувана, ніхто не знає, що і коли з ним станеться.
Неподалік розбитої дороги, на вулиці Микульського, з похиленим парканом і розламаними залізними сітками, знаходиться старе православне християнське кладовище. Рішенням Радомишльської міської ради кладовище закрито у 1984 році. Старе, занедбане міське кладовище, над яким височіють білі акації і сріблясті тополі, що вічно шелестять листям і, немовби виходячи з одного коріння, нагадують про те, що тут лежать поруч із їхнім корінням багато поколінь радомишлян — теж майже одного коріння (батько, мати, сестрички, братики, бабусі, дідусі).
Радомишльське православне кладовище. Фото автора.
На другий тиждень Великодня починаються проводи. У селах району ще кажуть «гробки». Можливість наблизитися до могил близьких для багатьох – дійсно свято. В який ще день в одному місці можна зібрати всю рідню, знайомих і друзів? Упорядковані могили, пофарбовані хрести, огорожі, лавки і столи. Покладені паски, крашанки, квіти, віночки. Чи можна знайти такі слова від болю втрати, хоча минули роки і десятиліття? Радомишляни, односельці, прах рідних яких покоїться на цвинтарі, кожен рік водять дітей і онуків, правнуків на могили, щоб пам’ятали і пишалися ними. Наші пращури прожили вік чесно та сумлінно, працюючи на рідній землі, чого хочеться побажати кожному.
Могила — це в якомусь сенсі будинок. Надгробки з хрестами, обнесені залізними огорожами зі столами та лавами, нагадують селянську садибу з огорожею і лавою біля хати. Дбайливість одна і та ж. Кожне поховання відповідає на головне запитання: чому та як навчали в школі, що первинне — матерія чи душа, розум? Людина безсмертна не тому, що пам’ятають люди, а тому що пам’ятає Господь.
Після третього поділу Польщі в 1793 році територія Радомишльщини, як і більшість території Правобережної України, відійшла до Російської імперії. Уніатська митрополія у Радомислі була ліквідована. Митрополиче містечко стає повітовим містом Київської губернії. У Радомишлі православ’я трималося не тільки завдяки Волі Божій, а й вірі місцевих жителів. Православні християни ховали своїх небіжчиків на Микгороді, неподалік церкви Святого Миколая, а також на Хуторі, Лутівці, Папірні. До речі, в Радомислі небіжчиків ховали не за національною належністю, а за віросповіданням.
На місці старого православного кладовища ріс дикий, первісний, непрохідний ліс. На початку XIX століття побудована і відкрита християнська каплиця. Із розповідей старожилів, стіни каплиці складені з брусів, покладених на кам’яному фундаменті. Над дверима напис російською мовою: «За твои труды, Господи, моя же жертва тебе». Неподалік каплиці на центральних алеях ховали міську еліту, військових, інтелігенцію, поміщиків, купців та членів їхніх родин. У 30-х роках минулого століття безбожники від влади розібрали каплицю. В наш час на місці каплиці знаходиться склеп — єдиний на кладовищі. У середині 60-х років місцевий священник поховав єдиного сина, який помер від туберкульозу. Ще кілька десятиліть тому на проводах над склепом горіла поминальна свічка.
Спочатку на могилах встановлювали дерев’яні чи залізні хрести. На території нашого краю відкриті багатющі родовища лабрадориту. Знайдені спочатку в Радомисльському повіті на межі з Волинською губернією — на річці Бистріївка поблизу Кам’яного Броду і Сліпчиць. Наприкінці XIX століття розпочинаються розробки родовищ лабрадориту в Київській губернії. На межі XIX–XX століть у Радомислі діяла каменеобробна майстерня компанії «Ліва і Бузетті», яка переробляла лабрадори каменоломень у селі Горбулеві, власником якої був італієць Флоріан Карлович Ліва. До 1914 року велося добування лабрадоритових брил у каменоломнях, які йшли на продаж у необробленому вигляді. По вулиці Русанівській, на місці колишньої меблевої фабрики, знаходилася каменеобробна майстерня Северина Фортунатовича Бузетті. Усі пам’ятники на кладовищі, які збереглися з чорного лабрадориту, виготовлені саме там.
Пам’ятник із чорного лабрадориту Василю Васильовичу Богданову. Фото Віталія Оцалюка.
Традиційно Радомишльщина асоціюється для широкого загалу виключно з православними традиціями.
9 травня 1882 року був відкритий і освячений Свято-Миколаївський собор у місті Радомисль — духовна святиня і духовний оберіг міста. У горі й радості, з великою надією і вірою звертаються люди до храму. З усього Радомишльського повіту приїздили і приходили прочани, просили допомоги у різних життєвих ситуаціях. З відкриттям храму в місті відродилися церковні традиції, які мали давні корені.
Після панахиди у Свято-Миколаївському соборі труну на катафалку, запряженому кіньми або на підводі, а з середини ХХ століття — машинами з відкритими бортами, встеленими килимами — на той час дорогими речами — проводжали на кладовище. Похорони завжди були велелюдними. Вулиця Присутственна була останнім шляхом, яким радомишляни проводжали небіжчиків. Прощалися та ховали якось по-людськи. Як не прикро, але такої традиції вже ніколи не буде.
Багато трагічного і драматичного пережило кладовище на своєму віку. Витримавши руйнівний вплив часу і войовничого атеїзму комуністичної доби, можна констатувати, що кладовище помирає. Нашим кладовищам, у чому вся трагедія, не дають померти своєю смертю. Цвинтар знищують на очах дітей і онуків. Все почалося в кінці тридцятих років минулого століття. Безбожники від влади знищили на кладовищі каплицю, високу дзвіницю на Свято-Миколаївському соборі, розібрали Свято-Троїцьку церкву і осквернили могили. Після закриття кладовища у 1984 році почалася і не закінчується справжня вакханалія вандалізму. Мисливці за металобрухтом позбивали всі таблиці з нержавіючого металу. Поздавали на брухт усе, що можна зірвати і виламати: огорожі, хрести. Розбивають пам’ятники і надгробки. Це — справа рук невдячних нащадків, тих місцян, для яких свого часу робили добро, будували місто Радомишль люди, що тут спочивають. Їх би можна назвати нелюдами. Звідки вони взялися, оті бездушні невігласи? Багатьох знаємо з дитинства і юності. Росли колись звичайними хлопцями. Матері й бабусі співали ніжні колисанки, розповідали українською мовою казки, давали в далеку дорогу вишитий рушник. Люди, які зневажають і руйнують цвинтарі, зазнають непоправної втрати, стають на шлях найбільшого злочину. Хто захистить останній притулок багатьох радомишлян від глуму вандалізму та безпам’ятства? Глухим стогоном і тяжким прокляттям у народній гущі віддається злодіям і гробокопачам. Прости, Господи!
З весни до осені кладовище заростає травою вище пояса. Місцеві жителі заготовляють тут траву для тварин. З одного боку «законсервований» цвинтар став смітником, звалищем непотребу та розплідником бродячих тварин, а з іншого — притулком «бомжів» і нечестивців. Цю територію використовують як місце для інтимних побачень і як громадський туалет. Православне кладовище в Радомишлі — місце, за яке радомишлянам має бути соромно.
Старе православне кладовище — особливе, святе місце для порядних людей. Багато городян заздалегідь готуються відвідати кладовище: прибирають могили, приносять квіти, проводять короткі служби. На цвинтарі, в скорботній землі, лежать православні росіяни, українці, яким, на щастя, нема чого ділити. Є речі, які можна зрозуміти тільки душею. Скажімо, те, що земля, де ти живеш, дорога тобі могилами знайомих і родичів. Ясна річ, час робить людей раціоналістами і прагматиками. І все ж, у серці людини, що живе на землі своїх предків, є щось таке, чого немає у тих, хто виїхав назавжди з міста. Нашого цвіту — по всьому світу. Земляків роз’єднала темна історія, та об’єднує любов до рідного міста. Царство Небесне всім радомишлянам, які померли на чужині. Попри величезні труднощі воєнного часу, городяни поминають земляків, які навіки відійшли за обрій. Власне, не відійшли, адже лишаються у свідомості народу. Вшановують пам’ять померлих, як це роблять живі на всіх континентах і клаптиках суші, за будь-якої влади, під молитви різних конфесій, незалежно від того, про що кажуть правителі, депутати чи вказують зірки. Традиція залишається значущою в сучасних складних умовах.
Історія рідко переймається долями простих громадян, та твориться історія саме простими людьми. Жителі міста, радомишляни, — творці історії в минулому і сьогоденні. Іноді я думаю: адже за історією Радомишля — трагічна доля цілого народу-трудівника, який мріє отримати за свою важку роботу хоч трохи життєвих благ. Змінюється низка героїчних та трагічних подій, а люди стурбовані все тим же.
Олександр Пирогов
м. Радомишль
Хочу подякувати отцю Андрію (А. Співак) с. Велика Рача за допомогу, що дала мені можливість досліджувати в архівах та бібліотеках міст Києва та Житомира маловідомі документи з минулого Радомишля.
Немає коментарів:
Дописати коментар