Якщо зайти до старого православного кладовища, ліворуч знаходиться незвичайний пам’ятник. У цій частині цвинтаря старовинний пам’ятник один, оточений сучасними пам’ятниками та залізними хрестами. З першого погляду нічого незвичайного немає — висота в людський зріст, буровато-коричневого кольору. На старовинному постаменті кам’яний хрест відсутній, імовірно, відбитий. Напис «Василь Антонович Горбачевський» ні про що не говорить, відсутня епітафія, щоб прояснити, ким була людина за життя. Якщо придивитися пильніше, виявляється, що пам’ятник надщерблений у десятках місць — це сліди від куль.
Незвичайний пам’ятник на старому кладовищі. Фото автора
В 30-х роках минулого століття у Радомишлі міліцію очолював Ренек Шейнблат. Як розповідали очевидці: чоловік середнього зросту, кучерявий, про очі нічого не згадували. Відомо тільки, що майже у всіх убивць очі на вигляд бувають добрими. Ренек Шейнблат — патологічний убивця. Наприкінці 30-х років минулого століття неподалік пам’ятника росли густі чагарники. Темними ночами Ренек зі своїми поплічниками приводили в це місце приречених людей. Прив’язували до пам’ятника, знущалися з жертв, мордували, жінок ґвалтували, а потім розстрілювали. Трупи закопували поблизу пам’ятника. Важко сказати, скільки людей там поховано. Мабуть, уже ніколи не будуть розкриті таємниці десятків могил, де замість хрестів зосталися розповіді свідків. Якщо доведеться побувати на цьому жахливому місці, вам може здатися, що й досі посилають прокляття неприкаяні душі.
Не можна зрозуміти, чому саме темної ночі і чому неподалік пам’ятника проводилися страти. Невже нелюдові було мало затінків катівень? На той час у Радомишлі існувало дві тюрми, та й підвали міліції мало чим відрізнялися від тюремних казематів. На вулиці Великій Житомирській ще не так давно жила одинока бабуся Оксана. Розповідала, що в молоді літа зустрічалася з одним хлопцем із Микгорода. Молодята кохали одне одного, хотіли одружитися. Любов була справжньою, та короткою. Одного разу хлопець уночі вертався від дівчини додому. На містку через річку Мику його перестрів Ренек. Несподівано вихопив пістолет, вистрілив у хлопця, а тіло скинув у річку. Дівчина ледь не втратила розум і зреклася виходити коли-небудь заміж. У той час таких жінок називали «христовими нареченими».
Ще одну страшну історію розповідав кіномеханік Георгій Павлович Бількевич, який працював у міському кінотеатрі чотири десятки літ, а йому повідав Шмуклер. Хто із старшого покоління радомишлян не пам’ятає Шмуклера, який довгі роки перевіряв квитки в кінотеатрі? Подія відбувалася наприкінці 30-х років. Шмуклер самотньо мешкав при кінотеатрі у комірці, виконував обов’язки сторожа. Вночі (чомусь саме вночі кати «працювали») хтось постукав у двері комірки. Сторож відчинив двері і побачив міліціонера. Той сказав Шмуклеру збиратися, бо його викликає Ренек. У сторожа на душі похололо, бо знав: якщо вночі викликають — то нічого доброго не жди.
Міліція знаходилася майже поруч, швидко прийшли. Шмуклер своїм очам не повірив: уся вулиця Присуственна заставлена підводами, на яких сиділи селяни. Сторожа завели до Ренека в кабінет, і той наказав підготувати до поїздки його бричку. Через годину валка підвод рушила на станцію Ірша. Коли вже їхали, Шмуклер озирнувся — валці не було кінця. На станції чекав порожній ешелон. Озброєні гвинтівками вояки діловито заштовхували людей у товарні вагони. Ренек, розмахуючи наганом, допомагав солдатам. Коли завантаження закінчилося, Ренек звернувся до начальника поїзда і відрапортував про проведену акцію. Раптом двоє чекістів скрутили Ренека, забрали зброю і кинули у вагон до своїх жертв. Тут дуже доречна українська приказка: «Катюзі — по заслузі». Поїзд повільно рушив. Шмуклер три години простояв на станції, ледь повірив, що залишився живим, розвернув бричку і поїхав до Радомишля. Здавалося, що на цьому пригода і закінчилася. Але дехто із старожилів стверджував, що після війни Ренека зустрічали в Києві, де він торгував сірниками на базарі.
Матеріал був підготовлений до друку, свій коментар додав віце-президент Міжнародної громадської організації «Земляцтво Житомирян» Валерій Пилипович Фісун:
«Що цікаво, в часи громадянської війни таких виродків-ренегатів більшовицька система культивувала сотнями тисяч. Криваві й безжальні Шейнблати були номенклатурною основою становлення радянської влади в Україні. Дійсно, про молоді роки згаданого персонажа відомо дуже мало. Очевидно, ставши ЧК-НКВДистом, Шейнблат старанно підчистив свою біографію та поприбирав свідків, але, як стверджував Михайло Булгаков, рукописи не горять...
"Приказ от губревкома № 368. Рассмотрев донесение Радомысльского уездревкома о действиях отряда местной рабоче-крестьянской милиции при ликвидации в ночь на 4 сентября шайки вооружённых бандитов в лесу вблизи города Радомысля, губревком объявляет благодарность Соколову, Ткаченко, Глухонькому, Исаенко, Занке, Цубке, Дзусу, Глитню, Лойченко, Купину, Боеву, Притупе, Матвенко, Буланому, Мясникову, Смирному, Лемковичу, Кузину, Токареву, Гончарову, Прокопенко, Степанскому, Бугаеву Фоке, Гуку, Бондарчуку, Пархоменко, Гаврутенко, Бойченко Прокопию, Осипенку, Горобчуку, Бойченко Василию, Защитникову Кондрату, Гусьеву, Кушнеренко, Краснову, Защитникову Григорию, Малешицкому, Маргулису, Балабанову Иллариону, Ковальчуку, Балабанову Ульяну, Буйдину, Шейнблату, Дистелятору, Берскому Жове, Яновичу, Черниге. Предгубревкома Ветошкин, секретарь Белоцерковский".
Але "героїчний міліціонер" та "полум'яний борець із бандитизмом" надалі згадується в зовсім іншому неприглядному ракурсі: у № 13 Радомисльської газети "Эхо коммуниста" за 24 вересня 1920 року читаємо:
"Загальні збори Радомиської організації КП(б)У 19 вересня ухвалили висловити догану товаришам Лошкіну, Калініну, Іванову, Залеському, Матківському й Шейнблату Ренеку за те, що двічі не були на загальних зборах без поважних причин, з попередженням, що коли хто з них ще один раз не з’явиться на загальні збори, то буде виключений з партії".
У № 14 тієї ж газети за 26 вересня читаємо:
"Утеряно 25 сентября сего года бумажник с деньгами и документами по дороге из Тетерева на имя тов. Р. Шейнблата: партийный билет № 136; удостоверение личности, выданное политбюро; карточка КСМУ города Радомысля".
Газета "Пролетарская правда" від 16-18 грудня 1921 року друкує "список исключённых членов и кандидатов из КП(б)У по Радомысльской парторганизации", у якому за № 504 читаємо: "Шеймблат Рув. Борис., рабоч., за пьянство".
Та минулі "подвиги" Ренека в боротьбі з повстанцями врятували його від репресій, навіть навпаки, підняли його до керівних висот каральних органів комунізму.
Вибачте, забув уточнити: згадані в наказі події відбувалися 4 вересня 1920 року. Прошу також звернути увагу на національно-етнічний склад «місцевої» міліції.
Щиро дякую Валерію Фісуну за ґрунтовний історичний матеріал.
У моєму архіві зберігаються документи про кілька родин Шейнблатів. Справа в тому, що висвітлені події вдалося усно зібрати у п’ятьох непрямих свідків.
Після арешту Ренека радомишльську міліцію очолив Марк Тимошенко, якого у вівторок, 2 серпня 1941 р., загін німецької зондеркоманди 4-а разом із новоспеченими місцевими поліцаями в урочищі «Черча», разом із десятками комуністів і 160 євреїв-чоловіків, по-звірячому вбили.
На початку 90-х син начальника міліції Олександр Маркович Тимошенко привів до постаменту й розповів усе, що знав зі слів батька.
Людська пам’ять зберігає багато, але буває, що й помиляється.
Чоловік стверджував, що Ренек мешкав у будинку друкаря.
Тільки в минулому році, коли привезли останню газету «Радомыслянинъ» за 1917 рік, я зрозумів, що в будинку по вулиці Горького жив друкар Пекар (рішенням міської ради від 11.08.22 р. вул. Горького перейменовано на вул. М. Грушевського. — Авт.). Зараз там дитячий садок № 1.
Маючи різні історичні документи, не можу стверджувати, що Ренек Шейнблат — одна й та ж людина.
Відомо, що в Радомислі проживало кілька сімей Шейнблатів. Деякі старожили розповідали, що його брат Шейнблат у складі дружини друкарів загинув при захисті місцевих євреїв під час петлюрівського погрому у 1919 році.
Місцеві стверджують, що начальник міліції Ренек Шейнблат мстився за смерть брата.
У 1923 році комсомольці-активісти перейменували вулицю Мала Київська на вулицю Шейнблата, а в 1953 році її перейменували на провулок Шкільний.
В Житомирському обласному архіві є справа Ренека Шейнблата.
На жаль, документів, які б могли підтвердити або спростувати згадані твердження, розшукати поки не вдалося.
Яка ж вона нескінченно довга, скорботна й терниста, ця дорога до правди!
Олександр Пирогов
м. Радомишль
Немає коментарів:
Дописати коментар