З віком горизонти сприйняття часу змінюються. Згадую себе підлітком: минуле, що було за десяток років від мого «я», видавалося мені сивою давниною, ледь не кам’яним віком, а уява майбутнього на такий самий часовий відрізок малювала мені вже космічні польоти на Марс. Тепер, коли більша частина шляху позаду й вершина мого Евересту вже видна, навіть століття не здається таким довгим. Життя неймовірно швидкоплинне — лише мить, що не можна відобразити в масштабах земних епох.
Дивлячись на швидкоплинність життя, мимоволі задумуєшся: а що, якби людське існування тривало довше? Чи змінилося б щось у нашому сприйнятті часу, наших прагненнях? Та зрештою — чи можливо це взагалі? Адже якщо розібратися, ми народжуємося просто біологічними істотами, а «людськими» стаємо лише через досвід, культуру, спілкування... "Люди-мауглі" є яскравим прикладом того, що мати ДНК homo sapiens ще не означає бути людиною.
З цього виходить, що у біологічному сенсі природа людини така ж, як і в інших тварин, і включає таку ж програму, яка визначає етапи життя: дитинство, статеву зрілість, розмноження, підтримку потомства, старіння й смерть.
Проте культурна й соціальна надбудова значно продовжує цей цикл. Підтримка соціуму й досягнення медицини дають людині можливість жити довше, ніж це передбачено природними механізмами. У тварин, що мешкають у дикій природі, таких факторів немає, тому після завершення репродуктивного періоду вони швидко старіють і помирають.
З огляду на це, можна сказати, що після п’ятдесяти років люди живуть за межами природного «гарантійного» періоду.
Отже, кожна істота має свій «гарантійний» період, тобто цикл життя, але чому ж він так різниться за тривалістю? Лише кілька відсотків людей доживають до 90 років, і здебільшого це мешканці розвинених країн. Серед хребетних тварин найдовше живе гренландська акула — 400 років. Гігантські вулканічні губки виду Anoxycalyx joubini можуть досягати віку 10 тисяч років!
Звісно, тривалість життя тварин залежить від багатьох біологічних, екологічних і генетичних чинників. На мій погляд, найцікавіший механізм довголіття — це метаболізм. Чим повільніший він, тим довше життя. Рекорд найповільнішого обміну речовин і споживанню кисню за тією ж таки гігантською вулканічною губкою. Американському вченому Полу Дейтону протягом десяти років спостережень ледь вдалося встановити її зростання.
У гренландської акули метаболізм трохи швидший, ніж у губки, і життя жвавіше, але… Вона живе в арктичних холодних водах на глибині у суцільній темряві, харчується переважно падаллю, а статеве дозрівання настає у 150 років. Таке собі задоволення від довголіття, особливо якщо доводиться чекати півтора століття на секс.
Уповільнений метаболізм — це ж низький енергообмін, а він впливає і на швидкість роботи інтелекту, і на сприйняття навколишнього світу. Мені здається, що тривале життя внаслідок сповільненого метаболізму — зовсім не довголіття, а спосіб еволюційного пристосування до мінімальних ресурсів. Це як розтягнути двогодинний фільм на добу і перетворити його на слайд-шоу.
Тож, як кажуть, все, що довго не помирає, або примітивне, або веде загальмований спосіб життя. І навряд чи хтось із нас захоче стати губкою чи гренландською акулою.
Ще одним важливим фактором, що впливає на тривалість життя, є механізм реплікативного старіння. Якщо коротко і спрощено, то в ядрі кожної клітини знаходяться 23 пари хромосом, на кінцях яких розташовані теломери — захисні кінцеві ділянки хромосом. Вони підтримують цілісність ДНК, захищають гени та відіграють важливу роль у процесі поділу клітин. Довжина теломер визначає, скільки разів хромосома може поділитися, а отже, і тривалість життєвого циклу клітини. З кожним поділом теломери поступово скорочуються, поки не досягають критичної довжини, після чого клітина втрачає здатність до поділу й переходить у стан старіння або гине.
Мені приходить на думку порівняння: цей механізм нагадує запрограмований таймер життя зі зворотним відліком. Але постає питання — що чи хто його налаштував, для чого, і чи можливо його перезапустити, подовжуючи захисні ділянки хромосом? Адже саме їх довжина значною мірою визначає тривалість життя.
Відомо, що стовбурові, статеві та деякі інші клітини можуть відновлювати ці структури завдяки ферменту теломеразі, що дозволяє їм ділитися майже без обмежень.
Вчені сподіваються знайти способи подовження теломер, однак існує й інший ефект: надмірна активність теломерази підвищує ризик неконтрольованого поділу клітин, що може призвести до раку.
Отже, виникає дилема: збільшення довжини теломер потенційно подовжує життя, але водночас значно підвищує ризик розвитку раку.
Тепер стає зрозуміло, що таймер зворотного відліку життя — це еволюційний механізм, що виник у процесі пошуку балансу між довголіттям і ризиками, зокрема між передчасною смертю та виконанням біологічної програми організму: розмноженням і забезпеченням виживання потомства.
Цього короткого огляду лише двох механізмів — метаболізму та реплікативного старіння — достатньо, щоб зрозуміти, чому тривалість людського життя обмежена саме такими часовими рамками.
Проте людина прагне розширити ці межі — жити сотні років або ж створює віру у вічне життя. Але для чого?
Чи багато знайдеться охочих ще сотні років ходити на нудну, малооплачувану роботу або змінювати її на сотні таких самих? Чи справді цікаво буде няньчити онуків своїх онуків — уже віддалених не тільки родинно, а ментально, культурно фактично чужих людей? Якщо замислитися, то в усіх аспектах життя вимальовується нескінченний "день бабака"… Це ж справжнє пекло на Землі!
А рай на небі? Що там — вічність співати одні й ті ж гімни Всевишньому, пити найкращі соки з райських яблук і нескінченно грати в шахи з ангелами?
На мій погляд, люди шукають довголіття або створюють віру у вічне життя лише через страх перед власною смертністю. Їм просто важко психологічно прийняти цю правду.
І все ж таки, чи можливе життя тривалістю у багато сотень років?
Напевно, наука та генна інженерія зможуть продовжити репродуктивний період людини в межах її невикористаного потенціалу ще на десяток років, а з цим — і молодість, що, своєю чергою відтермінує старість і смерть. Проте, ймовірно, виникнуть проблеми з перенаселенням та іншими наслідками.
А якщо говорити про життя тривалістю в сотні років — мені здається, що досягти цього можна лише природним еволюційним шляхом. Для цього люди повинні мати цілі з довготривалою реалізацією, які виходять далеко за межі їхнього біологічного циклу. Тоді природний відбір через певну кількість поколінь зробить свою справу. Щоправда, я не впевнений, що ті нащадки залишаться людьми — можливо, вони стануть представниками нової раси істот.
А поки що кожен, кому пощастить, підійметься на свій Еверест і щезне в небутті.
Павло Тужик, березень 2025
Немає коментарів:
Дописати коментар