СОМНІЯ

(Космічна казка)

Десь у холодних просторах Всесвіту мандрувала самотня планета на ім'я Сомнія. Її навколишній простір був усіяний незліченними точками-світлячками. Це були жителі космосу — зірки. Вони були настільки далекі, що за тисячі років подорожі планети маленькі вогники не змінили малюнка своїх розсипів. Здавалося, що час зупинився, а сама Сомнія перебувала у якомусь летаргічному сні.

Одного разу на своєму шляху вона помітила зірку, яскравішу за всі навколишні світила. Її світло поступово посилювалося, і тепло плавило багатовіковий лід планети. Сомнія наближалася до зірки.

— Сонечко! — радісно прошепотіла вона.

Планета вийшла на орбіту зірки, і життя почало наповнювати її: земля проросла різними ароматними травами та прекрасними квітами. Спів птахів наповнював простори Сомнії. У її душі генерувалося та перебувало щастя. Планета обожнювала зірочку і на знак подяки посилала квіти, що виросли на її просторих луках та чарівних садах. Квіти були символом життя, краси та любові. Зірка чомусь не помічала планети на своїй орбіті. Вона була зайнята собою.

Згодом Сомнія помітила, що система зірки подвійна, і другим її елементом є чорна діра. Цей об'єкт нічого не випромінював і не відбивав, лише поглинав усе на своєму шляху. Чорна діра почала поглинати і зірку. Минуло ще трохи часу.

— Сонечко… — сумно прошепотіла Сомнія.

Останній промінчик світла, як поцілунок, торкнувся планети. Потім зірка повністю зникла у чорній дірі. Холод своїми крижаними руками почав обіймати планету. Все живе, що було на ній, почало перетворюватися на лід. Сомнія знову впадала в летаргію. Навколо неї тьмяним світлом світили незмінні розсипи далеких зірок.

Павло Тужик, січень 2012