МИЛА ОВЕЧКА

Невідомо коли, невідомо в якому краю на весняному лузі паслася овечка. Вона з умиротворінням пощипувала соковиту запашну траву, ретельно пережовуючи її, насолоджуючись життям. Овечка неквапливо підняла білу чарівну голівку і від несподіванки здригнулася – перед нею стояв вовк! Його сіра жорстка шерсть лиснілась на сонці, а погляд пильно вивчав її чарівне тільце.

– Здр-р-растуй Овечко! – радісно прогарчав вовк.

– Здра-а-а-стуй Вовче! – тривожно проблеяла вівця.

– А шо ти тут робиш одна мила овечка, і де твій господар? – сказав вовк, крадькома скошуючи очі по сторонах.

– Тра-а-авичку щипаю, а господар мій залишився вдома, он будиночок наш за тим горбочком, – показала копитцем вівця і запитала:

– А ти, що робиш у наших краях сіроманець?

– Я… я… – зам'явся вовк, – я пасся тут недалеко, – зметикував він, – вегетаріанцем став, в телевізорі кажуть – корисно для здоров’я. 

Вовк для доказу поклав жмутик трави до рота та почав перетирати її своїми могутніми щелепами. Трохи пожувавши, сплюнув і знову вкрадливо заговорив:

– Твій господар тебе не любить…

– З чого ти взяв, сіроманець? – насторожено запитала овечка.

– Не любить, – продовжив вовк, – тому, що не пасе як пастух, не стереже тебе, а якщо нападуть хижаки! Він навіть не прив'язав тебе до кілочка, а якщо ти кудись забредеш і загубишся... Ні, не дорожить він тобою, ти йому байдужа! А я ось закохався в тебе ове-чень-ко ти моя ненаглядна з першого погляду, – слова сіроманця вилились з томливим придихом. – Твої небесно-блакитні очі зачарували моє самотнє серце, а вигини твоїх ніжних стегон схвилювали мене до глибини шлу... душі-і-і! – сказав він пристрасно, при цьому його кадик зробив рефлекторний рух, проковтнувши надлишок слини. – А пішли зі мною люба за синій ліс у тихий яр до мого чудового палацу, я тебе зроблю щасливою. У тебе буде свій просторий хлів із євроремонтом, годівниця вкрита золотом та смарагдами, галявина засіяна заморськими небаченими травами. Ми з тобою вдвох зрання будемо пастися на лужку, збирати квіти, а вечорами разом вити на місяць...

– Бе-е-е! – Сказала овечка і витонченим копитцем вдарила вовка про між задніх лап.

Бідолаха скрутився в три погибелі та завив не по-вовчи!

– Ах, сердешний, – подумала овечка розвертаючись у напрямку будинку, – через нерозділене кохання, мабуть… я завдала йому душевних страждань… але ж я не винна, що кохаю іншого…

Дзвенячи срібним дзвіночком, овечка попрямувала додому, де на неї чекав любий баран. Хоча він був і не  солідний як вовк, і не вмів так гарно говорити, але у нього був такий зворушливий закрут у рогах, що від цього завмирало її серце. А ще здавалося, особливо вночі, що його царствені великі роги торкалися самого неба, і за них чіплялися зірки.

  – Напевно, він спілкується з космосом, – мрійливо подумалося вівці, – керує зірками... Коли я ввечері притискаюся до його м'якої вовни, чую биття його гордого серця, вдихаю баранячий аромат його м'язистого тіла, здається, зірки починають мерехтіти й підморгувати мені, а на душі стає так добре, так затишно і нічого не страшно. О мій володарю, мій королю!.. – При цій думці вона прискорила крок, бажаючи швидше побачити свого коханого, свого єдиного і ненаглядного барана. Він не дарував обіцянок, він просто робив її щасливою.

 

Епілог

 Втомлене сонце від довгого літнього дня ховалося в димці небокраю. Затих шелест листя одинокого дерева біля річки, де в його тіні любили проводити свої пікніки баран та овечка. Зрідка спалахували поодинокі іскри від жару, що дотлівав. Під деревом у напівдрім'ї лежав наїжений вовк, його черево бурчало, переварюючи ситну вечерю. Засинаючи вовк видав відрижку і напівсонним голосом промовив:

– Дякую тобі… моя мила овеченько за-а-а… за дуже смачний тобою приготовлений шашлик…

– Для тебе старалася, мій сіренький, мій вусатенький, моє останнє кохання –  відповіла ніжно овечка і лягла поруч з вовком на м'яку баранячу шкуру... Вона прикрила свої небесно-блакитні очі й замріялася… потім  дістала зі своєї сумочки смартфон і почала набирати повідомлення:

– Добрий вечір, мій солоденький Михайло Потапович! Як я втомилася від самотності… як я чекаю зустрічі з тобою… я вся тремчу від однієї думки про те, як ти намажеш мене медом, а потім повільно злизуватимеш його з мого тільця… як я знемагаю від бажання опинитися у твоїх сильних і ніжних обіймах милий мій, єдиний…

 

Павло Тужик, серпень 2017 р.