ПІВНІЧНИЙ ВІТЕР

Різкий, гучний звук розірвав тонке мереживо мого сну. Не бажаючи прокидатись, я ліниво краєм вуха прислухався до ночі. За вікном шумів вітер, граючи напівоголеними кронами дерев. Він то віддалявся від будинку і майже затихав, то знову наближався і набирав силу. Потужний порив – і краплі дощу розсипалися дробом по шибці. Віконний відлив з тонкої жерсті почав ударяти об цеглу, чим розбудив мене остаточно.

Я впізнав цей звук. Це був Північний вітер, тільки він може постукати у моє вікно. Він знову прийшов до мене, розбудив та підкинув низку спогадів. Він вже турбував мене влітку, коли ти була зі мною… чи вже біля мене… я тоді не міг визначити джерело звуку, а ти знайшла його причину.

Вітер шумів за вікном, навіваючи спогади. Я вже попрощався зі сном – дай моєму мозку тонку нитку ідеї й він сплете з неї великий квітчастий перський килим; створить цілий всесвіт, населивши його образами, які всю ніч до ранку водитимуть чудернацькі хороводи.

Думки несуть мене на берег річки до одинокого дерева, в тіні якого ми ховалися літніми спекотними днями, насолоджуючись товариством одне одного, неспішними бесідами та смачними бутербродами. Зараз жовтень, і Північний вітер вже зірвав з дерева пожовкле листя і кинув його у воду – німих свідків прекрасних днів забрало течією ріки…

Шум дощу за вікном навіює мені образ літньої зливи, під яку ми одного разу потрапили під тим самим деревом. Його широка крона не змогла сховати нас від стихії, і ми, тікаючи від неї, пішли навпростець вбрід через річку. Вода в ній вигравала неначе кипіла безліччю бульбашок. На протилежний берег ми ступили вже промоклі до нитки. Теплий душ удома зігрівав наші змерзлі тіла, повертаючи їм чутливість… Ти тоді казала, що тебе анітрохи не засмутив цей дощ, що він надав лише дню ще більшої романтичності.

Мої думки плавно перетікають у царство Морфея… я ніжно гладжу твоє волосся, воно зараз по-особливому м'яке і шовковисте. Бажаючи до кінця випити відчуття цього дотику, моя рука проходить по ньому знову і знову. Я бачу, як озера твоїх зелених очей переповнюються слізьми. Ти намагаєшся їх приховати, втримати, проте вони вже виплеснулися на волю, стікаючи тонкими струмочками по щоках... порив вітру знову стукає жерстю у вікно, і я знову в реальності…

Дороги життя зводять людей, і ще вчора незнайомі та чужі вони поступово стають близькими. Часто люди підкоряючись поклику своєї суті розходяться і близькі знову стають чужими.

Сьогодні Північний вітер розбудив мене, підняв і закрутив як листя мої спогади, здув всю лузгу і на долоні залишилося кілька зерен мого врожаю. Попереду холодна та довга зима, але якою б вона не була довгою – за нею прийде весна. Зерна будуть посіяні, вирощені та принесуть свої плоди. Сподіваюся, це будуть добро та любов.

 

Павло Тужик, листопад 2017 р.