середа, 2 грудня 2009 р.

ТУТ СХОДЯТЬСЯ ЕПОХИ

Скарбниця пам’яті роду і народу. До 50-річчя Радомишльського народного історико-краєзнавчого музею

Володимир ШУНЕВИЧ ,
журналіст газети  “Факти і коментарі”,
 
лауреат премії “Золоте перо”.

Радомишльському народному історико-краєзнавчому музею виповнилося 50 років. Як і годиться музеєві, він знаходиться в центрі міста у старому будинку на розі нинішніх вулиць Мала Житомирська і Міськради. Розпочавши ці рядки, я почав подумки себе картати, що ніколи не замислювався, а скільки років цьому приміщенню, хто його будував, хто тут жив, що за життя відбувалося за цими високими вікнами, у цих просторих кімнатах, зайнятих тепер експонатами й експозиціями? Виправдання знайшов єдине і слабке: руки не дійшли, наша радомишльська земля, її люди і минувшина такі цікаві, що роботи краєзнавцям і журналістам вистачить ще на багато років. Невичерпним джерелом до роздумів і пошуків є районний музей, якому нещодавно виповнилося 50 років, - вогнище знань про нашу малу батьківщину, у якому, мов у краплі роси, відбивається історія країни. Директором його тривалий час працює заслужений працівник культури Всеволод Михайлович Скуратівський. Він - людина з гумором, пожартував: “Не впевнений, що українці були першими людьми. Але те, що радомишляни древніші від трипільців - це факт!”.

РАДОМИШЛЯНИ ДРЕВНІШІ, НІЖ ТРИПІЛЬЦІ

Мені було років п'ять, як у вихідні батько брав фотоапарат і ми з ним ішли лугом від вулиці Калініна до кладки через тихоплинну Мику у напрямку пивзаводу, стоки якого пахли суслом. Можливо тому в цьому місці завжди непогано клювала риба.
Потім ми простували схилами Микгорода, де, як розповідав тато, в давні часи на пагорбі, в межиріччі Мики і Тетерева, стояла дерев'яна фортеця Мичеськ - західний форпост столиці Київської Русі. Я допомагав батькові налаштовувати старенький «ФЕД», і ми фотографували чудову панораму сучасного Радомишля - довгий, від Папірні до Лутівки зелений пагорб, де над верхівками дерев височіли бані собору, пожежної вежі, двоповерхові казарми військової частини, колишнє приміщення другої школи, кірха, ще лівіше сіріла величезна споруда школи-інтернату.
Іншим разом батько повів мене північними околицями міста - від зарослих тоді, на початку 60-х, іще невисоким молоденьким лісом ярів урочища Черча до цегляного пакгауза колишньої в'язниці.
Там посеред поля стояв невисокий обеліск з написом, який свідчив, що в 50-ті роки наукова експедиція Інституту археології АН УРСР під керівництвом академіка І. Шовкопляса відкрила стоянку первісної людини, що жила тут 30 тисяч років тому. На місці розкопок ще виднілися шурфи, траншеї. На глибині півметра ми побачили не глину чи пісок, а чорно-бурий грунт, пересіяний дрібними білими і сірими рештками кісток, попелу, камінцями. «Це культурний шар, тут люди жили, синку»,- мовив батько. І повів мене в музей, де я побачив величезні кості мамонтів, з яких наші пращури будували свої, схожі на шатро, житла.
Недавно прочитав я в одній з газет, що японські науковці за допомогою комп'ютерних технологій реконструювали житло періоду радомишльської стоянки. Краса вийшла не гірша, ніж вироби трипільської культури, яка народилася значно пізніше, проте її деякі науковці і державні мужі нині вважають, як і українців, початком людства. Запрошую таких поціновувачів старожитностей до Радомишльського музею.
Тут, у музеї, ще школярем я почув першу версію походження назви нашого міста , яке до 1946 року звалося трішки м'якше - Радомисль: мовляв, коли татаро-монголи спалили Мичеськ, ті мичани, котрим пощастило втекти на лівий, теж порослий густими лісами, берег Тетерева, зібралися на раду. Вона мислила, що ворожа кіннота у хащах не пройде, тож вирішено було осісти тут. І буцімто від цих двох слів пішла й назва поселення. Згодом, вивчаючи на філологічному факультеті Київського державного педінституту такий предмет як історична граматика, котрий включав у себе й топоніміку, я побачив, що народне трактування топоніма «Радомишль» не витримує критики і належить до так званої вульгарної етимології. У часи середньовічного феодалізму, коли земля, міста і села з людьми належали князям і боярам, від їх імен здебільшого і походили назви населених пунктів. Назва ж «Радомисль» дуже нагадує прізвисько згадуваного в «Слові о полку Ігоревім» князя Ярослава Осмомисла, котрий буцім одразу вісім думок думав.
А пом'якшення «л» в кінці слова Радомисль, російських назв на кшталт Ярославль, Ізяславль у давньоруській і старослов'янській мовах забезпечував так званий присвійний суфікс «йот». Ці слова означали, що згадані міста належали Ярославу, Ізяславу.
Отже, думав я, хтось із місцевих можновладців міг мати прізвисько Радомисл... Яким же було моє здивування, коли в 70-ті роки до моїх рук потрапив «Словник українських топонімів» під редакцією Т.К.Янко і там знайшлося підтвердження моєї гіпотези! У словнику стверджується, що таки був якийсь Радомисл. Але хто він? Досі каюся, що журналістська робота і сімейні клопоти завадили продовжити ґрунтовне дослідження цієї таємниці. І водночас сподіваюся, що мої скромні потуги в цьому напрямку успішно завершать земляки.

ПАМ'ЯТНИК СОБІ

Від батька, краєзнавця й учителя історії, я колись вперше почув про такий героїчний епізод минулої війни у нашому краї, як танковий таран, що його здійснив 7 грудня 1943 року під селом Заньки екіпаж «тридцятьчетвірки» - командир молодший лейтенант Василь Єрмолаєв та механік-водій Андрій Тимофєєв, щоб не пропустити фашистські «тигри» на Київ. Але коли вирішив уперше розповісти про цей подвиг в республіканській пресі, батько порадив іти до музею, до його тодішнього директора О.Ф.Мельника. Оксентій Федорович ознайомив мене з усіма матеріалами, що мав, розповів багато подробиць того бою. Вони виявилися дуже докладними і цікавими, як згодом і надані мені матеріали про наших земляків -  Героїв Радянського Союзу Семена Сингаєвського з Лутівки, Володимира Бурбу з Папірні, Віктора Карпенка з Кочерова, Петра Бондаренка з Малої Рачі. Але найцікавішим у моїй творчій біографії усе ж вважаю продовження започаткованої саме завдяки музею історії мого нарису «Огненний таран» в газеті «Комсомольское знамя». Після цієї публікації ми з батьком - колишнім фронтовиком - запропонували мамі Зінаїді Сигеді, яка була на той час директором міської школи № 6 (згодом її перейменували в школу №3), де навчалося багато дітей із сімей військових, організувати рух  учителів та учнів за присвоєння школі імені Героїв Радянського Союзу Єрмолаєва і Тимофєєва, налагодити дружні стосунки із частиною, де відважні танкісти служили, спробувати гідно увічнити подвиг героїв-росіян на українській землі.
І незабаром кантемирівці надіслали з Підмосков'я до нашого району списаний важкий танк ИС-2, який 9 травня 1985 р. своїм ходом урочисто зійшов на побудований у центрі Заньок п'єдестал, ставши пам'ятником усім воїнам, що боронили нашу землю від окупантів.
Мама розповідала, що під час його відкриття, дякуючи їй за організовану добре справу, секретар райкому партії П. Й.Кучеренко пожартував: «Це ви, Зінаїдо Іванівно, не лише героям-визволителям пам'ятник поставили,а й собі...».
Умільці з числа учителів, батьків та учнів створили у школі невелику експозицію, присвячену тим подіям, її окрасою стала електрифікована, обладнана фонограмою діорама подвигу на полі під Заньками. Могла б вона прикрасити і районний музей. Хоча нині у ньому від експонатів і так затісно. І розповісти про тих, про кого зберігають пам'ять архіви музею, в одній публікації неможливо. Історія нашого прекрасного краю невичерпна, як саме життя, її треба знати, щоб робити правильні висновки. І щоб кожен з нас, думаючи, що залишимо по собі, прагнув увійти у неї хоча б однією маленькою доброю справою.
Музейна експозиція, присвячена Радомишльській стоянці первісної людини. 1

Музейна експозиція, присвячена Радомишльській стоянці первісної людини. 2
Володимир Шуневич,
грудня 2009 р.

Немає коментарів:

Дописати коментар