ВСЕВОЛОД СКУРАТІВСЬКИЙ: «ВИШИТА ДІВЧАТАМИ З РАДОМИШЛЯ СОРОЧКА СЯГАЛА МІНІСТРУ КУЛЬТУРИ ІВАНУ ДЗЮБІ ДО КОЛІН. АЛЕ ВІН БУВ ЩАСЛИВИЙ…»
Директор Радомишльського районного народного краєзнавчого музею, якому 26 травня виповнилося 75 років, розповідає газеті деякі подробиці свого життя
Заслужений працівник культури України Всеволод Скуратівський чверть століття очолював культосвітню роботу в Радомишльському районі. Пам»ятаю Всеволода Михайловича ще молодим на сцені Будинку культури, сільських клубів, на польових станах, з кучерявим чубом, у вишиванці і з баяном на грудях, на чолі ансамблю чи хору голосистих поліщуків. Або ж у парі з незабутнім Михайлом Ревенком, за посадою – методистом, а за покликанням – артистом. Від гумористичних сценок цього дуету зал лежав покотом.
А нині вже 15 років громадськість знає Скуратівського як керівника Радомишльського районного народного краєзнавчого музею, активного пошуковця, дослідника історії древньої поліської землі і голову міської ветеранської організації.
«Німецький офіцер обіцяв вкинути мого меншого братика в палаючу піч, якщо мама не скаже, де партизани…»
Непомітно сплинув час, підкрався ще один ювілей. Але Всеволод Скуратівський досі молодий і дужий не лише душею. Коли після Великодня я завітав до нього додому на тиху вуличку райцентру, Всеволод Михайлович разом із зятем щойно навантажив з горою цілий тракторний причіп гною! Така вже селянська натура – любить на землі працювати.
– Родом я з Нянівки Малинського району, із сім’ї сільських учителів, – розповідає Всеволод Скуратівський. – В роки війни батько пішов на фронт. А мама зі мною і моїм меншим братиком Толею перебралася у Меньківку. Наша хата стояла край села, у лісі. Одного разу прийшли німці. Офіцер наказав матері затопити піч. Потім узяв на руки крихітного Толю: кажи, де партизани, інакше вкину дитину в полум’я! Не думав я тоді, що через роки побачу печі Бухенвальда.
Після визволення повернувся батько – без правої руки, з перебитим хребтом. Разом з мамою продовжував учителювати, був директором школи. Через фронтові рани рано помер. А ми з братом закінчили спершу Меньківську семирічку, потім середню школу у Заболоті.
Я мав потяг до літератури, гарно декламував вірші, любив співати. І поступив у Київське училище культури, яке закінчив з відзнакою. Вищу освіту здобув пізніше у Харківському інституті культури. Після училища мене направили на роботу в Будинок культури в Чоповичах, які в 50-ті роки були райцентром. Організував там таку самодіяльність, що, коли настав час іти до армії, мене до станції (а там кілометрів зо три від селища) проводжала з музикою ціла колона, з півсотні моїх нових друзів – самодіяльних артистів.
Служив у Групі радянських військ у Німеччині, в знаменитій 8-й гвардійській армії, яка в роки війни під командуванням генерала Василя Чуйкова прославилася під Сталінградом, а згодом брала Берлін.
Наша частина стояла у Веймарі, це батьківщина Шіллера і Гете. А за два кілометри знаходиться містечко Бухенвальд, де свого часу гітлерівці побудували один з найбільших і найстрашніших таборів смерті. Після війни там було створено музей. Наш гарнізонний Будинок офіцерів, де я служив культпрацівником, часто організовував туди екскурсії. Іронія долі: в центрі концтабору є старий бук, під яким Гете писав свого «Фауста». Неподалік – місце, де вбили лідера німецьких комуністів Ернста Тельмана. Ти знаєш, я ще в дитинстві бачив страхіття війни. І здавалося, що мене важко чимось здивувати. Але ніколи не забуду гори жіночого волосся і купи крихітних дитячих пінеток і сандаликів, так само як дамські сумочки і рукавички, виготовлені на замовлення Ельзи Кох з людської шкіри… Стоячи у крематорії, де фашисти спалили сотні тисяч людей, я згадував гітлерівця, який хотів живцем кинути у піч мого братика.
«Народний артист СРСР Дмитро Гнатюк як гахнув «Ґандзю», то у нашому костьолі штукатурка посипалася…»
-- З дитинства пам’ятаю, що до Радомишля нерідко приїздили відомі люди, з якими вам довелося зустрічатися. Кожна така зустріч чи концерт були справжнім святом для дорослих і молоді…
– Десь на початку 70-х років минулого століття наш район посів перше місце у республіці з культосвітньої роботи. Мене, я на той час працював уже художнім керівником Будинку культури, преміювали річною передплатою на журнал «Соціалістична культура». До речі, в 1972 році наказом міністра культури СРСР Катерини Фурцевої одним з перших в області був нагороджений почесним знаком «За відмінну роботу». А з Києва до нас завітали журналісти і члени редколегії відомий байкар Павло Глазовий і поет Олекса Новицький. Відбувся цікавий концерт, на якому виступали і наші самодіяльні митці, і почесні гості. Мені приємно згадувати, що Глазовому сподобалося, як ми з покійним Михайлом Григоровичем Ревенком (він тоді працював методистом) виконували його сатиричні куплети. Згодом, повернувшись до Києва, Павло Прокопович написав спеціально для нас фейлетон і передав нам з Ревенком у Радомишль. Ми його теж залюбки відтворили на сцені.
Наш район, хоч і далеко не найбільший на Житомирщині, але якось посів друге місце в області з кількості художніх колективів, удостоєних почесного звання народних. Дев’ять колективів стали народними! До цього, з-посеред наших діячів культури, доклав руку і наш незабутній музикант і педагог Олександр Теофанович Будник. На вечір з цієї нагоди він запросив свого однокурсника по Житомирському музичному училищу композитора Олександра Білаша з дружиною – народною артисткою СРСР Ларисою Остапенко. З ними приїхав також композитор Борис Буєвський – автор знаменитої «На долині туман» та інших відомих пісень. Теж відбувся чудовий спільний концерт. Виступали і ми, і гості. У залі гриміли оплески.
Потім ми з гостями вечеряли у районній бібліотеці. Звучали тости і пісні. Ми так погуляли, що роз’їхалися пізно вночі. Вранці прихожу на роботу – матінко, вікно у бібліотеці відчинене! Серце у мене тьохнуло. Захожу – а там за столом двоє працівників райкому партії похмеляються. Вікно відчинили, кажуть, заради свіжого "півлітря". І мене запрошують.
– Поліщуки завжди славилися своєю гостинністю!..
– І нас полюбили столичні митці. Радомишль близенько, їхати недовго. Й одного разу у район завітав народний артист СРСР Дмитро Гнатюк. Здійснив фурор в селі Леніно. Потім приїхав до Радомишля. І як заспівав «Гандзю», то у нашому костьолі (після революції був переобладнаний під будинок культури) черепиця і штукатурка посипалися від його гучного голосу і вибуху оплесків, якими супроводжувався кожен виступ корифея. Єдине, на що нарікав Дмитро Михайлович – сказав, що в селі його нагодували такими смачнющими дерунами, що дуже важко було співати після переїдання.
А яка в 90-тих роках зчинилася одного дня паніка! Нам повідомили, що в район приїде сам міністр культури академік Іван Дзюба! Чим потішити такого гостя? Наші майстрині з Вишевич вишили Івану Михайловичу сорочку. Думали, що міністр – здоровенний кремезний дядько. Вишиванка вийшла розміру як не 60-го, то 56-го точно.
Урочисто зустрічаємо міністра зі свитою у Кочерові, на кордоні району. А Дзюба, якого ми раніше бачили хіба що на фотографіях чи по телевізору, виявився невисоким на зріст, тендітним інтелігентом. Наші дівчата в національних строях вдягли на нього ту сорочку. А вона йому – мало не до колін. Але наш борець за українську культуру і самобутність був задоволений і щасливий. На вигляд суворий, Іван Михайлович виявився компанійською душевною людиною. За словом у кишеню не ліз. До спиртного був байдужий. Але дуже мило посміхався нашим вигинистим красуням.
– Наприкінці 70-х – на початку 80-х мені пощастило чотири роки працювати разом з І.М.Дзюбою в багатотиражній газеті Київського авіаційного виробничого об’єднання. Він був відповідальним секретарем, я – зеленим журналістом. Вважаю Івана Михайловича одним з своїх учителів…
– Так, він вразив нас своїми інтелектом, інтелігентністю, порядністю. Якби усі керівники в державі були такими, як Дзюба, то й держава наша була б іншою. Але тим не менше, якщо згадати прожиті роки, жилося і працювалося мені, хоч і нелегко, однак загалом цікаво. Бо люди у нас золоті, терплячі, віддані своїй справі. Через брак фінансування багатьох працівників районної галузі культури доводилося відправляти у відпустки за власний кошт на шість, а кого й на дев’ять місяців. Бувало, люди працювали безплатно! Але ми не закрили жодної культосвітньої установи. Наші вогнища культури хоч і не палали, як у кращі часи, але жевріли, зберіючи під попелом отой життєдайний жар, яким сільські жінки у важкі повоєнні роки ділилися вранці, щоб розтопити піч.
"Не відкладай добро на завтра..."
І мені дуже приємно, що багато вихідців із художньої самодіяльності нашого району стали справжніми митцями-професіоналами, живуть і працюють у великих містах, радують своїми музикою і співом світ. Не називатиму імен, щоб нікого не забути й не образити – але я щасливий, що і вдома, в нашому районі живе багато чудових талановитих людей, і пісні наших поліщуків дзвенять і в Києві, і в Москві, і в Санкт-Петербурзі, і в Бресті, і в польському місті Радомисль-Велький, що працюють самодіяльні художні колективи, що співають і старі, і малі. І що дедалі більше наших земляків стає володарями почесного звання «Майстер народної творчості».
-- Робота в музеї відкрила для вас друге творче дихання…
– Аякже! Наш край, ти сам добре знаєш, має велику й дуже цікаву історію. Три роки тому на базі нашого музею ми провели наукову конференцію, присвячену 50-річчю відкриття на північній околиці Радомишля експедицією Інституту археології тодішньої АН УРСР, якою керував академік Іван Шовкопляс, стоянки первісної людини, яка жила у нашому краї 30-35 років тому. Були знайдені рештки житла, яке будувалося з костей мамонта, обтягувалося шкірами, домашні речі, кам’яні ножі і сокири, глиняний посуд. Поглянь, що робиться. Варто було президентові Віктору Ющенку покохатися на трипільських глечиках і макітрах, як і радіо, і багато науковців почали тріщати, що трипільці – найдревніші люди, і мало не з них почався світ. Але ж вони жили шість-сім тисяч років тому. А наші пращури – понад тридцять тисяч. Древляни! Отже, радомишляни, поліщуки древніші за трипільців? (Сміється).
Якщо ж серйозно, то, як на мене, і музейна справа, і вітчизняна історична наука нині переживають велике випробування на правдивість, професійну порядність, імунітет проти політичної кон’юнктури. Багатьом новітнім історикам дуже кортить під виглядом «нового слова в науці» пересмикувати або й перебріхувати наше минуле. Змальовуючи події минулої війни у нашому краї, деякі журналісти «забувають» термін «Велика Вітчизняна війна» і пишуть «Друга світова». Неначе люди гинули і боронили Віитчизну десь в Австралії, а не у нас. Скоро добрешуться до того, що Берлін брала УПА, а не Радянська Армія.
А який багатий наш район на цікаві історичні події, починаючи з літа 1941 року! Скільки подвигів здійснили на його території радянські воїни, партизани і підпільники! Усе це треба вивчити й увічнити. Бо чи не останній бастіон, який може протистояти новітній брехні – наші ветерани. Наймолодшим з них уже далеко за 80. І щороку їх дедалі меншає. Тому працюємо з ними, збираємо їхні свідчення, щоб зберегти правду для нащадків. Треба поспішати, доки ці люди живі.
-- Ви є членом очолюваної учасником Великої Вітчизняної війни заслуженим учителем України Петром Жудрою редакційної групи, яка випустила вже чотири книги спогадів про ветеранів району «Незгасний вогонь пам’яті»…
– Так, це дуже велика і цікава робота. Вона показала, які цікаві і духовно багаті наші земляки, які свого часу відстояли Батьківщину від ворога, потім відбудували і розбудували її. Що добрі традиції треба брати з собою в майбутнє. Цю роботу треба продовжувати.
– Кілька слів про ваше особисте продовження…
– Тут така справа. Я, як бачиш, з родини учителів. Дружина моя – Ніна Євгенівна – теж усе життя пропрацювала в школах. Її батьки теж були учителями. Батько загинув на фронті. А мама в 1941-му принесла крихітну Ніну з Харківщини у Меньківку у кошолці і потім сама ростила. У нас було три дочки. Одна з них, Алла, два роки тому загинула в автокатастрофі. Всі вони – теж педагоги. Молодший брат Анатолій (якого німець маленьким мало не вкинув у піч) рік тому помер від тяжкої хвороби. Хтозна, чи не призвів до неї через роки отой дитячий стрес? Він працював авіаційним інженером в аеропорту Жуляни. Радію онукам, правнукам.
– Підсумки підбивати ранувато. Але чи задоволені ви тим відрізком життєвого шляху, що пройшли?
– Життя – не чернетка. Його не перепишеш. Було, звичайно, усього на моєму шляху. І доброго, і не дуже. Були вчинки, про які жалкую. Але, якби була змога, хотілося б, звичайно, повернути дочку, брата й інших померлих рідних і товаришів. Можливо, іще дещо б можна було б переробити. Тільки чудес не буває. Головний висновок, який я зробив – роки пролетіли дуже швидко. Ще ніби вчора було дитинство, а тут уже й час повертати з ярмарки. Тому треба поспішати жити, творити добрі справи і не відкладати нічого на завтра.
Володимир ШУНЕВИЧ
Київ – Радомишль
Немає коментарів:
Дописати коментар