«БАКС» (оповідання)

         Осінь того року настала раптово і швидко: спершу заливні дощі, потім  холод. Тільки на початку листопада погода трохи заспокоїлася, повітря стало прозорим і нерухомим,  ніби в штиль, як буває тільки восени, небо – синьо-блакитним без жодної хмаринки, а листя лип, кленів яскраво -червоним, жовтим.

Роздуваючи під собою це барвисте листя, до зупинки «Папірня» неквапливо, підкотився і зупинився старенький, жовтого кольору автобус «Пазик». До розчинених дверей із заклопотаними, стомленими, серйозними обличчями заквапилися люди. Всі розсілися, водій завів мотор, послухав його, зачинив дверцята і хотів уже рушати, як із-за рогу вулиці Щорса (нині  вул. Єлисея Плетенецького), що веде до міського цвинтаря, бігла бабуся. Щось крикнула благально. Водій відчинив дверцята і став чекати. Дехто з пасажирів сердито насупив брови, але всі знали – коли голосує старе або дитя, підганяти водія – марна справа.

Тягнучи за собою чималу торбу, бабуся з зусиллями піднялася по східцях. Їй поступилися місцем, де над сидінням з давніх часів зостався надпис «Кондуктор». По одягові важко було здогадатися, з міста ця старенька жінка чи з села. В її руках була полотняна торба, пошита, видно, власноруч. Присівши, бабуся виголосила, не звертаючись ні до кого:

–       І що це вони, роблять іроди?

Припинивши свої розмови, всі пасажири спрямували погляди на стареньку. На ходу озирнувся і водій. Повисла тиша. Звертаючись мовби до всіх, бабуся продовжила:

–       Іду оце із кладовища. Вбирала могилу сестри. Дивлюся –

хлопчина кинув у колію під машину щенятко. І я стара плигнула. Ледь вихопила. Добре, що водій дав по гальмах, а то б бути мені ще й на милицях. Питаю в того хлопця: «Нащо ти таке робиш?». А він відповідає: «Батько п’ять цуценят продав, а це, сказав, дівай, куди захочеш».

         Тут із торбинки визирнуло симпатичне, мабуть породисте, бежевого кольору цуценя і пара стривожених очей подивилось на пасажирів.

–       Я його нікому не віддам, - категорично заявила старенька.

Усі враз загомоніли. Хто підходив до бабусі, ласкаво гладив щеня по голівці, хто совав йому трішки  булки, в когось знайшлося шматочок ковбаси.

–  Це не з наших, - сказав літній чоловік, маючи  на увазі того хлопчину – пес породистий – таких папіряни не заводять. Мабуть, це дачники з Коробочки.

         – Там одна мафія живе, - втрутився в розмову другий пасажир. – Із жиру казяться.

         Коробочка – це окраїна Радомишля, біля річки Бистриївка, яку розбудували під дачі заможні радомишляни. Але з часом утримувати їх стало для багатьох надто дорого і ділянки продали багатіям з Києва, котрі набудували там справжніх палаців.

Автобус запізнювався, але збуджений настрій пасажирів не минав. Доброзичливо посміхаючись, один молодик запропонував:

-         Назвіть його, бабусю, Баксом.

-         А що це таке?

-         Так у народі долари називають.

-         А-а… А нащо ж таке ім’я собаці?

Нещодавно почув такий застільний тост: «Щоб на вас бакси напали і ви не могли від них відбитися». А це якось іду містом і чую: «Бакс, Бакс!» – оглядаюсь – а то хазяїн кличе свого бульдога. Здоровенного. Може, і це маля виросте таким великим, і вже не дасть себе образити.

–       Бакс то й Бакс – мовила бабуся. – От і ім’я одержав.

Хвилин через п'ятнадцять  автобус зупинився біля зупинки «Центр». Виходячи, кожен ласкаво торкався голівки цуценяти. А молодик голосно, але звертаючись немов до себе, промовив:

-  Хлопчина той виросте і не згадає про це цуценя… Дай Боже, щоб виріс порядною людиною. Та усі найнебезпечніші  злочинці світу починали з того, що знущалися з тварин.

Олександр  Пирогов

м. Радомишль