Нині мало кого можна подивувати цим словом. Усі стали мільйонерами, а не за горами той час, що, може, мільярдерами станемо. Хоча — ніякої, радості від того нема, якщо врахувати еквівалент цим астрономічним сумам у конвертованій валюті.
А чи доводилося, вам, тримати в руках мільйон керенками, карбованцями та гривнями Центральної Ради або царськими грішми? Скажете, що це могло б бути у великих містах і не сьогодні. Правда ваша. Одначе і в нашому маленькому Радомишлі часом трапляються незвичайні речі.
Років зо два тому одного зимового дня мені довелося ремонтувати телевізор знайомій бабусі на ім'я Зіновія. Рідкісне ім'я на наш час, в перекладі з грецької означає «Божа донька». Апарат був старий, із тих давніх, які теперішні майстри лагодити не беруться. Довелося поморочитися біля нього кілька годин, щоб екран засвітився і пішло зображення. За той час багато про що переговорили з бабусею про життя-буття та житейські проблеми.
Я добре пам'ятав її чоловіка — високого зростом, надзвичайно рухливого і на вигляд набагато молодішого від його літ. За швидку ходу (не ходив, а ніби літав, майже ніколи не зупиняючись) Івана Митрофановича прозивали «олімпійським чемпіоном». А помер він то через власну дурість, чи то через жадібність. В останні роки свого життя взявся старий ранками і вечорами збирати порожні пляшки там, де радомишляни проводять своє дозвілля: в парку, біля кінотеатру, біля «каплички». Одного зимового холодного дня, миючи свій «урожай» у крижаній воді, він застудився і через кілька днів оддав Богові душу..
У свій час я ставив йому багато запитан щодо старого Радомисля, але Митрофанович або відмовлявся, або посилався на слабку пам'ять. Отак нічого цікавого і конкретного й не вдалося від нього почути.
Після закінчення ремонту, закриваючи кришку телевізора, я несподівано почув від бабусі Зіновіі:
— У мене, є для Вас щось цікаве, Ви збираєте старожитності? То я зараз Вам щось подарую. Може, пригодиться.
Ми вийшли у велику світлу кімнату, що правила за вітальню й кухню в тому старовинному будинку.
— Допоможіть одчинити погріб, — попросила вона.
Ми насилу підняли важку кришку. Внизу була абсолютна темінь. Потім, коли промені ліхтарика висвітили її, стало видно: вниз ведуть кам'яні сходи.
Погріб був великим, мурованим, розміром із добру хату. Певно, у старі часи там зберігали бочки; з вином.
Через кілька хвилин бабуся поставила біля мене чорно-сірий бутель, закоркований чорним корком. Спочатку мені було незрозуміло, що воно й до чого, та коли бабуся витерла з бутля пилюку, стало видно: посудина аж до дна була набита царськими асигнаціями. Від здивування мені стало не по собі, тож лиш мовчав. Ніколи в житті мені не доводилося бачити такої кількості грошей.
— А де… де Ви це взяли? — тільки зумів я запитати, коли добувся на слово.
Бабуся сиділа спочатку мовчки, склавши руки, байдуже дивлячись у вікно, за яким гуляла заметіль.
— Цій історії скоро буде, вісімдесят років, — нарешті промовила вона, не повертаючи до мене голови, — Мій Митрофанович був тоді молоденький. Працював він на великому шкіряному заводі в лісі, що на річці Сухарка. Власником цього й інших менших шкір заводів був багатий єврей Коганський. Він мав великий дім біля синагоги. Там жив із сім’єю. Іван мій був із бідної родини, в його батьків було дванадцять дітей, хата їхня була на Рудні. Отож із п'ятнадцяти років пішов Іван заробляти на прожиття в Коганського. Як кажуть, молодий та ранній. За прямоту, чесність, а головне за ретельність він подобався хозяїнові.
Помовчавши трохи і ніби збираючись на думці, бабуся Зіновія продовжувала:
— Десь через місяць після більшовицького перевороту у Петрограді, коли ця звістка досягла Радомисля, Коганський сказав чоловікові, щоб він прийшов до нього додому. Такого за два роки роботи не траплялося ні разу. Увечері, як і було домовлено, Іван прийшов до Коганського. На вулиці біля його дому стояло шість підвід, навантажених вичиненими шкірами. А Коганський уже чекав на нього. «Бери лопату і ходім зі мною», - сказав, навіть не привітавшись. Коли прийшли в сад до великої старої груші, Коганський показав ногою, де копати. Земля була мерзла, і мій Митрофанович довго довбав її, аж поки заступ об щось не стукнув. Незабаром із ями витягли середніх розмірів копану скриньку. А під нею був ось цей бутель. Коганський відчинив скриньку, повну золотих монет, дав дві штучкі Іванові. На щастя, мовляв. Потім наказав узяти бутля і надійно заховати. А він завезе шкіри у Київ на продаж і, може, не повернеться, а якщо повернеться, то лиш років через два, коли все утрясеться. А десь через місяць, ще до Нового року, тихо й непомітно жінка хазяїна шкірзаводу щезла а Радомисля. Більше про нього ніхто нічого не чув. І Коганський з сім'єю потонув у роках часу. Казали тільки, що живе у Франції.
Уважно слухаючи бабусю, я насилу витяг із бутля корок, а потій добув звідти туго скручені пачки асигнацій. Купюри були різні – від зелених троячок, синіх п’ятірок, червоних червінців до біло-зелених сотенних і п’ятисотенних із портретами імператорів.
До слова п’ятсот рублів із зображенням Петра Першого серед колекціонерів світу є еталоном паперових грошей.
Вражало те, як добре збереглися гроші. Були як нові, ніби вчора випущені. Видно, добрий матеріал ішов на них. Страшно подумати: мінялися режими, проходили грошові, реформи, минули війни, два голодомори, а Іван Митрофанович усе ще беріг ті асигнації, усе ще на щось сподівався. Думав, може, що знову ходитимуть ті гроші?
Я й не здогадався полічити їх. Чогось подумалося, що в бутлі був мільйон. Як на ті часи, то була казково велика сума. І згадалося чуте від старожилів… У Радомислі, там, де нині готель, була булочна Подковинського. У ній так звана французька булочка коштувала до, обіду копійку, а після обіду — півкопійки, бо вважалася черствою. Та що там булочка, коли корову можна було купити за троячку.
— Можете ці гроші взяти собі, вони мені не потрібні, — якось дуже тихо і так само байдуже, дивлячись у вікно, промовила бабуся.
Мабуть, вона повідала не всю правду, бо чоловік її придбав оцей дім у 1924 році. Коштував він великі гроші, хоч уже радянськими. Але то її власна справа,
На прощання вона додала:
— Я Вас дуже поважаю і скажу тільки Вам, що я потомственна дворянка. У моїх батьків було багата грошей, і не таких паперових, але все пішло прахом, і нікому ті гроші не принесли користі, і щастя...
Олександр Пирогов,
м. Радомишль
Немає коментарів:
Дописати коментар