МАЙДАН У ЛІСІ

Міста, як і люди, кожне має свою неповторну долю. Вони знають таємницю свого народження, пам’ятають часи найвищого розвитку, а також занепаду і розорення чужоземцями.

          В Радомишлі не тільки будинки і пам’ятники можуть розповісти історію цієї землі. Є тут і живі свідки сивої давнини – дерева...

 На автошляху, що веде з Радомишля до Кочерова, є напрочуд мальовнича місцина. Старожили по різному називають це місце, дехто кажуть «Сьомий кілометр», дехто «Криниченька» інші «три дуби». Неподалік від шляху ростуть реліктові дуби, що своїми могутніми верхівками сягнули високо в небо. Вони стоять, як вічні вартові і не змовкаючи гомонять з вітрами, ніби розповідають про все, що бачили за довгі роки свого життя.В давнину основною дерев’яною породою Радомишльських лісів був дуб. Дуб – велике дерево з кряжистими вітами, виявляв уяву могутності. По визначенню фахівців – вік легендарних дубів 500 років, висота 35 метрів, в обхваті 5 метрів 50 сантиметрів. Вражає красою дива – дерева, одного з них можна обійняти лише в чотирьох. Здається, що від них струменить якась потужна сила. Прихилившись до дуба, хотілось би цю мить продовжити.

Неподалік у лісовому вибалку із лісового джерела струмує прозора і смачна вода. Вода прозоро-чиста дійсно смачна і корисна. Вона із цього життєдайного джерела впадає до лісового озерця. В народі, це цілюще джерело називають «криниченька». Ця місцина розташована у 71-му кварталі Поташнянського лісництва, входить до мережі заповідних об’єктів області і включена до каталогу природних комплексів Житомирщини.

Дерева ці стали пам’яткою природи у 1964 році. Є пам’ятний знак, дуби огороджені штахетками і «криничка» добре упоряджена, бо місциною біля дубів опікуються лісники. Науковці стверджують, що деякі дерева цього виду доживають і до 1000 років. Дуби у Радомишльському заповіднику мають молодуватий вигляд, під охороною держави, тож мають всі шанси стати віковими рекордсменами.

В 1975 році налетіла страшна буря. Сильний вітер зламав одного з могутніх дубів. Буря потрощила багато дерев і зірвала гілля з інших. Куди не подивишся, скрізь стояли понівечені крони. Сумна і страшна картина. З роками ліс позеленів і ожив. І зосталося два осиротілих дуба. По розпорядженню тодішнього директора ліспгоспзагу А.І. Філіповича умільці з лісгоспзагу зі стовбура впавшого дуба вирізали символічну арку-браму, при в’їзді до Радомишля. Ця неповторна композиція, встановлена на роздоріжжі на узбіччі лісу, брама стала своєрідною візитівкою міста.

На початку 90-х років минулого століття браму замінили на нову. В 1997 році при моральній і фінансовій підтримці нашого відомого земляка Олександра Огороднійчука і фармацевтичної компанії «Аксимед» мені вдалось випустити кишеньковий календарик «Радомишль» у 5000 екземплярів.

На фото зображена, ще стара брама із старого дуба

На той не простий час - календарик був єдиним сувеніром міста. 5000 екземплярів розійшлися по всьому світу. Можливо хтось із радомишлян зберігає цього кишенькового календарика, як візитну картку столицю свого дитинства і юності.

Урочище «криниченька» - улюблене місце відпочинку радомишлян. У спеку дуби сіють на голови подорожніх прохолоду, у грозу захищають від вітру і дощу. Сюди приїжджають спочити в затишку великих крон, набратися сили, попити цілющої води з джерела. Приходять випускники шкіл, щоб зустріти світанок. Неодмінним ритуалом весільного дійства стали відвідини молодятами, які одружуються, старовинних дубів і криниченьки, щоб уклонитися своїм пращурам і попити цілющої води з коханих долонь. І, звичайно, сфотографуватись на пам'ять.

Дуби є мовчазними свідками подій останнього пів тисячоліття. Багато цікавих історій розповідають про найдревнішу природну пам’ятку Радомишльщини. В народі десятиліттями існує легенда, що понад триста років тому, під їхніми крислатими лапами відпочивав Богдан Хмельницький зі своїм військом під час одного із своїх бойових походів, та з криниченьки брав воду. З історії відомо, що в наших краях не було полків Богдана Хмельницького. Хоча він і посилав свої загони на радомишльські землі. Та в боротьбі зі шляхтою їм вдалось дістатися тільки до Коростишева. Під час визвольних змагань в роки громадянської війни загін повстанців під командуванням Мордалевича зробив засідку.   Саме тут було розбито одного із загонів червоних. Мордалевич народився і жив в селі Забілоччя, що за кілька кілометрів від дубів. За це червоні розстріляли його батька. В голодні роки 1932-1933 років, та і в інші роки, восени сміливці залазили на дуби і струшували жолуді. Вони золотаво гупотіли, встеляючи землю. Мішками жолуді носили до хати, щоб годувати свиней чи поросят. Під час голодомору жолуді мололи на муку на саморобних жерновах, добавляючи водяний горіх. Млинці пекли на сухих сковородках. Цей народний хліб називався перепічками. Скільки ж вони спасли людських душ від голодної смерті.

Наш земляк, Журналіст всеукраїнської газети «Факти» Володимир Шуневич розповів таке. Раніше джерело «криниченька» називали орлиним. У давнину у верховітті дубів гніздилися ці красиві сильні птахи. Під час війни, розповідала одна із землячок, кінь притяг її батька, партизана пораненого в бою з фашистами, до цього джерела під дуби. Цілюща вода й таємнича енергія дерев допомогли чоловікові вижити. Дівоче прізвище знайомої Орел.

Із книги «Діти, герої», де розповідається про бойовий шлях хлопчика-снайпера із села Любомирка Вінницької області, який разом із бійцями своєї роти брав участь при визволенні Радомишльщини від фашистів в кінці 1943 року: «У бою під Радомишлем Курка непомітно пробрався на околицю хутора (майбуть Соболів) і зайняв вигідну позицію на повороті дороги, неподалік від височенних дубів. Солдати фашистської роти, групами і поодинці, почали відступати.

Тут і зустрів їх вогнем із своєї засади Вася Курка. Він підпускав гітлерівців буквально на кілька метрів і розстрілював їх впритул. У Васі закінчилися патрони. Тоді він підібрав трофейний автомат, змінив позицію і знову відкрив вогонь по фашистам. У цьому бою відважний снайпер поклав до двох десятків гітлерівців. За кілька днів після цього стрілецька рота вела бій за опорний пункт. Гітлерівці чинили запеклий опір. Вася і цього разу показав себе як безстрашний снайпер розвідки. Він пробрався у німецький тил, знищив кілька вогневих точок і допоміг роті оволодіти ворожим опорним пунктом. За цей героїчний подвиг Васю було нагороджено орденом «Червоної Зірки». Як дивно іноді переплітаються долі людські і як несподівано пов’язуються вони із знайомими для нас місцями рідного краю.

Для мене ця історія почалась 1991 року після відомих серпневих подій. Тоді до Радомишля завітав історик, професор Гарвардського університету Мирослав Лобунько, котрий мешкає в США. Його цікавило історичне минуле нашого міста, замок-резиденція (нині школа № 5) греко-католицьких митрополитів. Водієм машини була Леся, онука відомого письменника Олеся Гончара. Коли гості вже збиралися від’їжджати в кінці нашої розмови, я в свою чергу поцікавився, чи не знайомий він часом з Ігорем Івановичем Шевченком, відомим ученим-істориком, батьки якого були уродженцями Радомишля. Щиро посміхнувшись, нам Мирослав відповів, що Ігор Іванович є його вчителем, він викладає у Гарвардському університеті. І додав, що серед істориків професор І.І. Шевченко вважається одним із кращих візантологів світу. Я попрохав Лобунька передати листа І.І. Шевченку і невдовзі, на мою радість, отримав відповідь. Дякуючи за увагу до своєї особи, Ігор Іванович зазначив, що цікавиться історією рідного міста своїх батьків. Також повідомив, що його батько брав активну участь у національно-визвольному русі часів директорії, який очолював Симон Петлюра і працював в урядових структурах. Тож вимушено і опинився разом із багатьма однодумцями за межами рідної землі. Сам він народився в Польщі в 1922 році в містечку Радосицью. Студіював у Карловському університеті в Празі і університеті Любені – Бельгія. З 1949 року дослідник і викладач Каліфорнійського, Мічиганського, Колумбійського університетів. З 1965 року викладач Гарвардського університету. Одночасно був викладачем в інституті наук і університетах в Мюнхені, Оксфорді, Барі, Парижі та інших. У Гарварді з 1973 року – заступник директора наукового інституту, діючий директор 1977, 1980 і 1985 років. Брав участь в археологічних експедиціях в монастирі святої Катерини в Сінаї. Шевченко написав 150 наукових праць з історії Візантії. Ігор Іванович попросив дізнатися про долю рідні по материнській лінії, на прізвище Яковлевих. Вдалось встановити, що сім’я Яковлевих проживала по вулиці Дзержинського (нині Лутовецька). Під час війни в будинок влучила авіабомба і вся сім’я загинула.

Торкаючись деяких моментів історичного минулого Радомишля, Шевченко поставив одне конкретне питання. З батькових оповідей про рідне місто, йому з дитинства запам’яталися згадки про «майдан у лісі» десь на околицях Радомишля, де любили відпочивати городяни. Чи відоме це місце нині? Зацікавивсь таким запитанням, я вважав, проте, що знайти на нього відповідь буде нескладно. Слово «майдан» чомусь відразу асоціюється з площею в місті, яка зветься – Соборний майдан. Сто років тому її називали Торгівельна площа. Згадалось знаменитий вірш Павла Тичини: «На майдані коло церкви революція іде». Крім того, в селі Борщів є вулиця з назвою «майдан». Але той майдан має бути неодмінно в лісі. В «Великому тлумачному словнику української мови», слово «майдан», дивовижне за ореолом і потужністю соматичного пучка, застосовується у різних народів і означає: велике не забудоване місце в місті, або в селі, базарна площа, давня могила розкопана зверху, місце на схилі гори чи насипу, лісова галявина.

Своїми здогадами поділився з одним дідусем, на жаль, нині покійним. І він розповів, що дійсно ота місцевість, що відома кожному сучасному радомишлянинові під назвами «криничентка» чи «біля трьох дубів» у давнину звалась «майданом». Ще на початку ХХ століття, там росло не три, а п’ять величних дубів, які були огороджені ланцюгами. А навкруги велика лісова галявина в кілька десятин, на ній ніяких дерев не росло, крім дубів. Біля яких так само струмило лісне джерельце, що б’є й донині. Там стояв дерев’яний танцювальний майданчик, між дубами – великі гойдалки. Виїжджали торгувати крамарі, також духовний оркестр, який складався з пожежників. Це було місто відпочинку городян з достатком. В ясну погоду, особливо в недільні дні, після ранкової служби Божої в Свято-Миколаївському соборі, на бричках, чи розкішних фаетонах сюди приїздили на відпочинок. То були дворяни, поміщики, чиновники, попідруч з ними гарно вбрані жінки у капелюшках з широкими полями, у чорних рукавичках, про які нагадують лише тогочасні світлини.

Що ж тоді люди вміли жити і веселитися. І врешт стало зрозуміло, чому батько Івана Івановича Шевченка так часто згадував отой «майдан». Адже то були згадки про щасливі молоді літа, найчарівніші й найвеселіші.

Щоб жили дерева нашої пам’яті тисячу років, бо над ними таке вічно високе небо. З рештою, дерева-довгожителі не така вже і рідкість. Це там звичайно, де їх оберігають. У Польщі правічних «зелених друзів» нарахували 53 тисячі, в Англії – 22 тисячі. А в Україні серед тих, які можна вважати пам’ятниками природи та історії, наразі відомо менше трьох тисяч. Одначе й серед них вирізняються старійшини. За даними Держслужби заповідної справи в Україні налічується 16 дубів, яким за тисячу літ.

Олександр ПИРОГОВ,

м. Радомишль