МІЛЬЙОН (оповідання)

Нині мало кого можна подивувати цим словом. Усі ста­ли мільйонерами, а не за горами той час, що, може, мільярдерами станемо. Хоча — нія­кої, радості від того нема, як­що врахувати еквівалент цим астрономічним сумам у конвер­тованій валюті.

А чи доводилося, вам, тримати в руках мільйон керенка­ми, карбованцями та гривнями Центральної Ради або царськи­ми грішми? Скажете, що це могло б бути у великих містах і не сьогодні. Правда ваша. Одначе і в нашому маленько­му Радомишлі часом трапля­ються незвичайні речі.

Років зо два тому одного зимового дня мені довелося ремонтувати телевізор знайомій бабусі на ім'я Зіновія. Рідкіс­не ім'я на наш час, в перек­ладі з грецької означає «Божа донька». Апарат був старий, із тих давніх, які теперішні майстри лагодити не беруться. Довелося поморочитися біля нього кілька годин, щоб екран засвітився і пішло зображен­ня. За той час багато про що переговорили з бабусею про життя-буття та житейські про­блеми.

Я добре пам'ятав її чолові­ка — високого зростом, надзвичайно рухливого і на вигляд набагато молодішого від його літ. За швидку ходу (не хо­див, а ніби літав, майже ніко­ли не зупиняючись) Івана Митрофановича прозивали «олімпійським чемпіоном». А помер він то через власну дурість, чи то через жадібність. В останні роки свого життя взявся старий ранками і вечорами збирати порожні пляш­ки там, де радомишляни проводять своє дозвілля: в парку, біля кінотеатру, біля «каплички». Одного зимового холодного дня, миючи свій «урожай» у крижаній воді, він засту­дився і через кілька днів оддав Богові душу..

У свій час я ставив йому багато запитан щодо старого Радомисля, але Митрофанович або відмовлявся, або посилав­ся на слабку пам'ять. Отак нічого цікавого і конкретного й не вдалося від нього почути.

Після закінчення ремонту, закриваючи кришку телевізора, я несподівано почув від бабу­сі Зіновіі:

— У мене, є для Вас щось цікаве, Ви збираєте старожит­ності? То я зараз Вам щось подарую. Може, пригодиться.

Ми вийшли у велику світ­лу кімнату, що правила за вітальню й кухню в тому ста­ровинному будинку.

— Допоможіть одчинити пог­ріб, — попросила вона. 

Ми насилу підняли важку кришку. Внизу була абсолют­на темінь. Потім, коли проме­ні ліхтарика висвітили її, ста­ло видно: вниз ведуть кам'я­ні сходи.

Погріб був великим, муро­ваним, розміром із добру ха­ту. Певно, у старі часи там зберігали бочки; з вином.

Через кілька хвилин бабуся поставила біля мене чорно-сірий бутель, закоркований чорним корком. Спочатку мені було незрозуміло, що воно й до чого, та коли бабуся витер­ла з бутля пилюку, стало вид­но: посудина аж до дна була набита царськими асигнаціями. Від здивування мені стало не по собі, тож лиш мовчав. Ні­коли в житті мені не доводи­лося бачити такої кількості грошей.

— А де…  де Ви це взяли? — тільки зумів я запитати, коли добувся на слово.

Бабуся сиділа спочатку мов­чки, склавши руки, байдуже дивлячись у вікно, за яким гу­ляла заметіль.

— Цій історії скоро буде, вісімдесят років, — нарешті про­мовила вона, не повертаючи до мене голови, — Мій Митрофанович був тоді молоденький. Працював він на велико­му шкіряному заводі в лісі, що на річці Сухарка. Власником цього й інших менших шкір заводів був багатий єврей Коганський. Він мав великий дім біля синагоги. Там жив із сім’єю. Іван мій був із бідної родини, в його батьків було дванадцять дітей, хата їхня була на Рудні. Отож із п'ятнадцяти років пішов Іван заробляти на прожиття в Ко­ганського. Як кажуть, молодий та ранній. За прямоту, чес­ність, а головне за ретельність він подобався хозяїнові.

Помовчавши трохи і ніби збираючись на думці, бабуся Зіновія продовжувала:

— Десь через місяць після більшовицького перевороту у Петрограді, коли ця звістка до­сягла Радомисля, Коганський сказав чоловікові, щоб він прийшов до нього додому. Та­кого за два роки роботи не траплялося ні разу. Увечері, як і було домовлено, Іван прий­шов до Коганського. На вулиці біля його дому стояло шість підвід, навантажених вичиненими шкірами. А Коганський уже чекав на нього. «Бери лопату і ходім зі мною», - сказав, навіть не привітавшись. Коли прийшли в сад до великої старої груші, Коганський показав ногою, де копати. Зем­ля була мерзла, і мій Митрофанович довго довбав її, аж поки заступ об щось не стукнув. Незабаром із ями витягли середніх розмірів копану скриньку. А під нею був ось цей бутель. Коганський відчи­нив скриньку, повну золотих монет, дав дві штучкі Іванові. На щастя, мовляв. Потім на­казав узяти бутля і надійно заховати. А він завезе шкіри у Київ на продаж і, може, не повернеться, а якщо повернеть­ся, то лиш років через два, коли все утрясеться. А десь через місяць, ще до Нового року, тихо й непомітно жінка хазяїна шкірзаводу щезла а Радомисля. Більше про нього ніхто нічого не чув. І Коганський з сім'єю потонув у роках часу. Казали тільки, що жи­ве у Франції.

Уважно слухаючи бабусю, я насилу витяг із бутля корок, а потій добув звідти туго скручені пачки асигнацій. Купюри були різні – від зелених троячок, синіх п’ятірок, червоних червінців до біло-зелених сотенних і п’ятисотенних із портретами імператорів.

До слова п’ятсот рублів із зображенням Петра Першого серед колекціонерів світу є еталоном паперових грошей.

Вражало те, як добре збереглися гроші. Були як нові, ніби вчора випущені. Видно, добрий матеріал ішов на них. Страшно подумати: мінялися режими, проходили грошові, реформи, минули війни, два голодомори, а Іван Митрофано­вич усе ще беріг ті асигнації, усе ще на щось сподівався. Думав, може, що знову ходи­тимуть ті гроші?

Я й не здогадався полічити їх. Чогось подумалося, що в бутлі був мільйон. Як на ті часи, то була казково велика сума. І згадалося чуте від старожилів… У Радомислі, там, де нині готель, була булочна Подковинського. У ній так звана французька булочка коштувала до, обіду копійку, а після обіду — півкопійки, бо вважалася черствою. Та що там булочка, коли корову можна було купити за троячку.

— Можете ці гроші взяти со­бі, вони мені не потрібні, — якось дуже тихо і так само байдуже, дивлячись у вікно, промовила бабуся.

Мабуть, вона повідала не всю правду, бо чоловік її придбав оцей дім у 1924 році. Коштував він великі гроші, хоч уже радянськими. Але то її власна справа,

На прощання вона додала:

— Я Вас дуже поважаю і скажу тільки Вам, що я потомственна дворянка. У моїх батьків було багата грошей, і не таких паперових, але все піш­ло прахом, і нікому ті гроші не принесли користі, і щастя...

Олександр Пирогов,

м. Радомишль