неділя, 30 грудня 2012 р.

СКАРБИ РАДОМИШЛЯ ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ


В усі часи знаходилися люди, в руках яких накопичувалися великі цінності. Володарі, зрозуміло, прагнули якомога надійніше сховати свої скарби. Але часто траплялося так, що на власника скарбу чекала трагічна доля. Минали роки та століття, і випадок всміхався якомусь бідоласі, свідку чи сучасному дослідникові, коли вони знаходили ті скарби. Наше місто існує дуже давно. І легенди про його скарби приходять до нас із глибини віків.

Київський князь Святополк у боротьбі за великокнязівський престол повів у Київ велике польське військо на чолі з польським королем Болеславом Хоробрим. Але Болеслав недовго утримався у Києві, бо був вигнаний новгородською дружиною Ярослава Мудрого. Тікаючи з Києва, польські війська перебралися через Тетерів і на болотистих берегах Мики загубили багато возів зі скарбами.
До речі, дехто вважає, що Тетерів за останні двісті років тричі міняв русло. На мапі 1811 року повноводна Мика до Крохмалки мала назву Мала Мика, а від Крохмалки — Велика Мика. Тетерів і Мика з’єднувались далеко біля лісу, це місце в народі називається «Гребля Павловського». Та що там Мика! Тисячу років тому струмочок, який називається Сухаркою, був річкою, яку можна було перепливти хіба що на коні. Ось колишні береги цих річок і можуть колись здивувати цінними знахідками.
Інша легенда пов’язана з Микгородом. Там, де нині знаходиться будівля Радомишльського лісництва, стояла ошатна княжа оселя. Історія зберегла ім’я її господаря — князь Данило. Поблизу розташовувалися різні господарські будівлі, а вся територія навкруги була обгороджена частоколом. Біля терема був викопаний погріб, де, за переказами, князь Данило ховав своє добро. Коли монголо­татари захопили і зруйнували Київ, вони пішли далі. На шляху завойовників став Микгород. Князь Данило, дізнавшись, що ворог уже близько,  наказав зруйнувати і зрівняти погріб із землею.
Ця легенда існує дуже давно. Ще у позаминулому столітті спеціальна експедиція, до складу якої входили і солдати царської армії, перекопала весь Микгород. Солдати скололи багнетами землю, де колись стояв княжий терем, але так нічого і не знайшли.
Років сорок тому командир військової частини (яка знаходилась на нинішній території ЗОШ №5) вирішив обновити огорожу частини, замінити дерев’яний паркан на бетонний. Солдати копали ями під стовпи завглибшки півтора­-два метра. В одній із ям, за музичною школою, вони знайшли глечик, наповнений в основному миколаївськими срібними рублями і полтинниками. Солдати розібрали ті монети за лічені хвилини. Коли ж про це дізнався командир, усіх копачів вишикували на плацу і провели справжній трус. Але, звичайно, левова частка цього скарбу все ж спливла.
Років сорок п’ять тому у великому, колись панському, будинку по вулиці Лутовецькій (колишня Дзержинського) робили ремонт. Розібрали і старовинну грубку. Сміття і цеглу вивезли за місто. Через кілька днів до продовольчої ятки на Звіринці завітали діти і, давши продавщиці кілька монет, попросили зважити їм цукерок. Коли жінка поглянула на ті «копійки», у неї руки затрусилися — то були золоті царські п’ятірки і червінці. На радощах вона зважила кожній дитині по кілограму цукерок, навіть не запитавши про те, де ж малюки взяли ті гроші. Повернувшись додому, діти з захопленням розповіли батькам, що за якісь там копійки тітонька зважила їм по кілограму цукерок. А батьки відразу все зрозуміли. За кілька хвилин оточили ятку і витрусили ті «копійки». І гуртом рвонули на смітник. Через годину вже половина Радомишля пересівала той смітник. Левова частина скарбу, звичайно ж, зникла.
Цей старовинний особняк і нині стоїть по вулиці Великій Житомирській. У місті давно подейкували, що в тому будинку жив царський полковник Богуславський, і він, мовляв, сховав там старовинну шаблю. Але нові власники будинку тільки посміхалися. Очевидно, вони вже давно оглянули горище, простукали усі стіни. Але одного разу, років десять тому, вирішили почистити вигрібну яму. Та яма мала дивну властивість — скільки б туди не сипали сміття, скільки б не виливали помиїв, вона ніколи не наповнювалася. Яма виявилась глибокою і коли дісталися дна, там знайшли глечик, наповнений срібними монетами різних номіналів. Були навіть 25 копійок, полтинники і рублі. Роки випуску — від 1756­-го до 1910­го. Той глечик, як і багато чогось цінного в нашому житті, теж кудись «поплив».
На старому польському цвинтарі, серед розбитих пам’ятників, є одинока могила (хрест відбитий). На пам’ятнику — напис: «Полковник Богуславський. Оборонець Севастополя». Роки народження і смерті: 1830 — 1912. Саме цей полковник і жив у тому будинку.
У Радомишльському краєзнавчому музеї тривалий час, мабуть, років двадцять тому, під вітриною лежав глечик із розсипом срібних монет. Поруч був текст: «Глинницький скарб монет ХVIII століття». Глечик було знайдено неподалік Юрівки, біля ставу, під вербою. Після смерті одного із засновників і тодішнього директора музею О.Мельника  керували цією установою культури випадкові люди. Хтось із них, очевидно, тихенько «загнав» ті монети разом із глечиком.
По Великій Житомирській, трохи віддалік від вулиці, і зараз стоїть напівзруйнована чи то хатка, чи сарай. Багато років там жив дід Петро Хиля. Був він якимось дивним: цілий рік ходив у засмальцьованому кашкеті й ватяних штанях. Весь зарослий, а коли мився, то й сам, мабуть, не пам’ятав. Дід воював, була в нього медаль «За відвагу», він одержував військову пенсію. Постійно ходили чутки, що у старого є золото. І навіть показували на сусідів, котрі «нагріли» діда на тому золоті. Мовляв, вони носили йому їсти, одного разу підпоїли і видурили в нього ціле багатство.
А насправді все відбувалося так. Коли дід Петро був хлопчиком, він осиротів. Одна родина його всиновила і він взяв їхнє прізвище. Перед його сараєм стояв великий, на два ходи, будинок. За кілька десятиліть вся названа дідова рідня вимерла, і зостався він доживати віку із престарілою тіткою Манею. Тітка Маня була професійною артисткою і грала у спектаклях, які ставилися в Радомишльському театрі (до революції, до війни і в роки війни). У період громадянської війни батько тітки Мані був знаним бандитом, грабував і вбивав людей. Промишляв він на Кочерівській дорозі та в лісах у київському напрямку. Так вони і жили — двоє старих людей.
Одного разу тітка Маня взяла у другу половину будинку квартиранта. Звідки він узявся, ніхто і зараз не знає. Жив там кілька років, справно платив за квартиру. Якось тітка Маня помітила, що сусіда довго не видно. Вона пішла на його половину, відчинила двері й знепритомніла. Її розбив параліч. Піч у тій половині була розібрана, а поруч валявся розбитий глечик. Через кілька місяців тітка Маня померла, так нічого і не сказавши Петрові. Її батько, певно, передав їй частину награбованого, і вона сховала той скарб у піч. Піч та чи через давність, чи тому, що її не чистили, стала диміти, квартирант вирішив її переробити. Але, знайшовши скарб, зник без сліду. Будинок той згорів, тож дід Петро доживав віку в сараї. А чутки і сьогодні ходять, що там десь закопано скарб.
Один поважний професор якось зізнався мені, що хоче через пару років організувати експедицію і зайнятися пошуком «найціннішого радомишльського скарбу».
У ХVIII столітті Радомишль став столичним містечком уніатської митрополії. Замок був резиденцією уніатських митрополитів (нині у тому будинку — школа № 5). З 1780-­го по 1788 рік уніатським митрополитом служив Ясон Смогоржевский, який переніс свою власну єпископську резиденцію до Радомисля. Найбільшою справою митрополита Ясона Смогоржевського було заснування мурованого кафедрального собору (на подвір’ї нинішньої школи № 5).
Із польськомовного рукопису: «Опис урочистості… закладин кафедральних у Радомислі. …Очікувалось чимало гостей, які почали поступово прибувати. Серед прибулих був воєвода Руський Потоцький (делегат від короля), великий коронний гетьман Браніцкий, генерал коронного війська, офіцери, шляхта київська і волинська (комірники, хорунжі, судді, писарі); серед прибулих — і жінки. Прибуло багато і духовенства, католицького і уніатського… Усіх — 115 осіб (81 чоловік і 34 жінки)».
23 травня 1783 року містечко було розбуджене залпом гармат. Високі гості відбули в церкві Святої Трійці (стояла вище теперішньої каплички) службу. Потім присутні розмістилися біля викопаних для фундаменту кафедрального собору ям (на території подвір’я школи № 5) і було урочисте освячення першого каменю, який поклав до траншеї воєвода, зміцнивши його вапном. На першому камені був напис на латині: «Для більшої хвали Божої. Постановляємо на вічні часи. Ми — католики, уніати, правдиво розпочинаємо церкву Руської митрополії. Іменем святішого Станіслава Августа, короля польського, його високості пана Станіслава Потоцького, воєводи Руського, старшого війська України і Подолії, намісника найбільшого загону кінноти, перший камінь кладемо. Іменем його милості пана Фердинанда, князя Цорільянського, католицького архієпископа, апостольського нунція у Польщі Костана Косцішевського, декана Київської кафедри; його милості Ясона Юноши Смогоржевського, архієпископа Київського і Галицького і всія Русі, Благословляємо Року Божого 1783, дня 23 травня». А під перший камінь поклали пам’ятні речі — золоті та срібні медалі Папи Римського і польського короля Станіслава Августа, багато золотих і срібних монет.
Кафедральний собор стояв недобудованим до початку ХХ століття. Його розібрали, а в 1911 році майже на тому ж місці спорудили водонапірну вежу, яка використовувалась і як спостережний пожежний пункт. А той освячений, з написом, камінь так і залишився в землі. Радомишляни, проходячи подвір’ям школи, не здогадуються, що під ногами у них — не тільки мережа підземних ходів, а й, цілком вірогідно, великий скарб.
У Кримінальному кодексі України є стаття 193 про відповідальність за присвоєння скарбів, які належать державі. Покарання — досить незначне, можна відбутися штрафом. Кажуть, за роки незалежності України до правоохоронних органів у Радомишлі не було здано жодного скарбу.
Олександр  Пирогов
м. Радомишль

Немає коментарів:

Дописати коментар