неділя, 30 грудня 2012 р.

СКАРБИ РАДОМИШЛЯ

У всі часи існування людства, незалежно від того, який був у тій чи іншій країні лад, який панував режим, завжди знаходилися люди, в руках яких скупчувалися великі цінності, грошові знаки, монети. Цілком природно, що, маючи такі заощадження, їх володарі ні за яку ціну не бажали з ними розлучатися. А навпаки, під впливом різного роду життєвих ситуацій, як то: навали, війни, епідемії, революції, інші «перетрубації», прагнули як надійніше сховати свої скарби. І ніхто з них навіть і думки не припускав, що він не повернеться за своїм добром. Але не завжди траплялося так, як хотілося, і власника скарбу чекала трагічна доля. Проходили роки та століття і доля всміхалася якомусь бідоласі, випадковому свідку чи сучасному дослідникові, коли вони знаходили ті скарби.

Основним вмістом є, звичайно ж, монети (золоті, сріблі). На всі питання стосовно їх випуску, місця чеканки і інше, дає відповідь захоплююча наука нумізматика. Назва ця в перекладі з латини означає «монета».

Наше місто існує дуже давно. І легенди про його скарби приходять до нас із глибини віків. Київський князь Святополк у боротьбі за великокнязівський престол повів у Київ велике польське військо на чолі з польським королем Болеславом Хоробрим. Але Болеслав недовго утримався у Києві, бо був вигнаний новгородською дружиною Ярослава Мудрого. Втікаючи з Києва, польські війська перебралися через Тетерів і на болотистих берегах Мики загубили багато возів зі скарбами. Цілком реально, Тетерів за останні двісті років тричі міняв русло.

На мапі 1811 року повноводна Мика до «крохмалки» мала назву Мала Мика, а від «крохмалки» - Велика Мика. Тетерів і Мика з’єднувались далеко біля лісу, в народі має назву «гребля Павловського». Та що там Мика! Тисяча років тому, той струмочок, який називається Сухаркою, був річкою, яку можна було перепливти хіба що з конем.

Інша легенда пов’язана з Микгородом. Де нині знаходиться будівля Радомишльського лісництва, стояв ошатний княжий терем. Історія зберегла ім’я його господаря – князя Данила. Поблизу терема стояли різні господарські будівлі, а вся територія навкруги терема була обгорожена частоколом. По всьому Микгороді були розкидані хатини мичан (місцевих жителів), криті очеретом, обгороджені лозою. Біля терема стояв погріб, де, за переказами, князь Данило ховав своє добро. Коли монголо-татари захопили і зруйнували Київ, вони пішли далі. На шляху завойовників став Микгород. Князь Данило, дізнавшись, що ворог вже близько, наказав зруйнувати і зрівняти погріб із землею. Ця легенда існувала століттями.

За царату спеціальна експедиція, до якої входили і солдати царської армії, перекопали весь Микгород, скололи багнетами землю, де колись стояв княжий терем, але так нічого і не знайшли.

Років сорок тому командир військової частини (нині територія ЗОШ №5) вирішив обновити огорожу частини, замінити дерев’яний паркан на більш надійний – бетонний. Солдати копали ями під стовпи метрів півтора-два. За музичною школою, в одній із ям вони знайшли глечик наповнений в основному миколаївськими срібними рублями і полтинниками. Солдати розібрали ті монети за лічені хвилини. Коли ж про це дізнався командир, всіх копачів вистроїли на плацу і провели справжній трус. Але, звичайно, левова частка цього скарбу все ж спливла.

Років сорок п’ять тому в великому панському будинку по вулиці Лутовецькій (бувша Дзержинського) робили ремонт. Заодно розібрали і старовинну грубу. Сміття і цеглу вивезли за місто. Через кілька днів до продовольчого ларка на Звіринці завітали діти і, давши продавцеві кілька копійок, попросили зважити їм цукерок. Коли жінка поглянула на ті копійки, у неї руки мало не затрусилися, бо на лодоні лежали золоті царські п’ятірки і червінці. На радощах правець зважила кожній дитині по кілограму цукерок, не запитавши про те, де ж малюки взяли ті гроші. Прийшовши додому, діти з захопленням розказали батькам, що якісь там копійки, тітонька відважила їм по кілограму цукерок. А батьки відразу все гарно зрозуміли. За кілька хвилин оточили «ларьок» і витрусили ті «копійки». І гуртом рвонули на смітник. Через годину вже половина Радомишля пересівала той смітник. Левова частина скарбу, зрозуміло ж, «попливла».

Старовинний особняк і нині стоїть на горці по вулиці Великій Житомирській. У місті давно ходили легенди, що в тому будинку жив царський полковник Богуславський, і він, мовляв, сховав там старовинну шаблю. Але нові власники будинку тільки посміхалися. Очевидно, вони вже давно оглянули горище, простукавши усі стіни. Але одного разу, років десять тому, вирішили почистити вигрібну яму. Та яма мала дивну властивість – скільки б туди не сипали сміття, скільки б не виливали помиїв, вона ніколи не наповнювалася. Яма виявилась глибокою і коли дісталися до дна, там виявили глечик наповнений срібними монетами різних номіналів. Були навіть 25 копійок, полтинники і рублі. Роки випуску – від 1756 до 1910. Той глечик, як і багато що цінне в нашому житті, теж «поплив».

На старому польському цвинтарі, серед розбитих пам’ятників є одинока могила (хрест відбитий). На пам’ятнику напис: «Полковник Богуславський. Оборонець Севастополя». Дати народження і смерті: 1830-1912 рр. Саме цей полковник і жив у тому будинку.

Якщо вибирати в що вірити – в факти чи легенди? То краще вибрати легенду. У Радомишльському краєзнавчому музеї довгий час, мабуть років двадцять тому, під вітриною лежав глечик із розсипом срібних монет. Поруч текст: «Глинницький скарб монет ХVIII століття». Глечика було знайдено під Юровкою, біля ставу під вербою. Після смерті одного із засновників і тодішнього директора О.Мельника, керували цією культурною установою випадкові люди. Хтось із них тихонь «загнав» ці монети разом із глечиком.

По Великій Житомирській, трохи віддалік від вулиці і зараз стоїть напівзруйнована чи то хатка, чи сарай. Багато років там жив дід Петро. Був він якимось дивним: цілий рік ходив у засмальцьованій фуражці і ватних штанах. Зарослий, а коли мився, то й сам, мабуть, не пам’ятав. Але дід воював, була в нього медаль «За відвагу», одержував військову пенсію. Постійно ходили чутки, що у старого є золото. І навіть показували на сусідів, котрі «нагріли» діда на тому золоті. Мовляв, вони носили йому їсти, одного разу підпоїли і видурили в нього багатство. А насправді все відбувалося більш прозаїчно і водночас романтично. Коли дід Петро був хлопчиком, він осиротів. Одна родина його всиновила і він взяв їхнє прізвище. Перед його сараєм стояв великий, на два ходи, будинок. За кілька десятиліть вся названа рідня дідова вимерла, і зостався він доживати віку із престарілою тіткою Манею. Тітка Маня у молоді, та й у зрілі літа, була професійною артисткою і грала у спектаклях, які ставилися в Радомишльському театрі (до революції, до війни і в роки війни). У період визвольних змагань громадянської війни батько тітки Мані був знаним бандитом, грабував і вбивав людей. «Промишляв» він на Кочерівській дорозі і в лісах у Київському напрямку. Так вони і жили – двоє старих людей. Одного разу тітка Маня взяла у другу половину будинку квартиранта. Звідки він узявся ніхто і зараз не знає. Жив там кілька років, справно платив за квартиру. Якось тітка Маня помітила, що сусіда довго не видно. Вона пішла на його половину, відчинила двері і знепритомніла. ЇЇ розбив параліч. Піч у тій половині була розібрана, а поруч валявся розбитий глечик. Через кілька місяців тітка Маня померла, так нічого і не сказавши Петрові. ЇЇ батько, певно, зумів передати їй частину награбованого, і вона сховала той скарб у піч. Піч та чи через давність, чи тому, що її не чистили, стала диміти, квартирант вирішив її переробити. Але, знайшовши скарб, він так зумів замести за собою сліди, що його і всесоюзний розшук не знайшов би. Будинок той згорів, і дід Петро доживав віку у сараї. А чутки і сьогодні ходять, що там десь закопано скарб.

У світі сотні тисяч людей шукають скарби. Де тільки не шукають: у лісах, у горах, у морі. Працюють навіть магазини шукачів скарбів. Там продається все: від примітивної кирки до різних електронних приладів. Навіть сотні карт зі стовідсотковою вказівкою, де закопано скарб. Люди купують спорядження та карти і шукають. І що цікавого – знаходять, досить часто. Та один дуже цінний скарб у Радомишлі, мабуть, ніхто не дістане, хоча є бажаючі. Один поважний професор розповів мені, що хоче через пару років організувати експедицію і зайнятися розшуком самого цінного Радомишльського скарбу.

В ХVIII столітті Радомишль стає столичним містечком уніатської митрополії. Замок, нині школа № 5, - резиденція уніатських митрополитів.

З 1780 року по 1788 рік уніатським митрополитом став Ясон Смогоржевский, який переніс свою власну єпиську митрополичу резиденцію до Радомишля. Найбільшою справою митрополита Я. Смогоржевського було заснування мурованого кафедрального собору (на подвір’ї школи № 5). Із документа польськомовного рукопису: «Опис урочистості монарших імен і заклади кафедральних у Радомислі»…Очікувалось чимало гостей, які почали поступово прибувати, Серед прибулих - воєвода Руський Потоцький (делегат від Короля), великий коронний гетьман Браніцкий, генерал коронного війська, офіцери, шляхта київська і волинська (комірники, хорунжі, судді, писарі), у тому числі і жінки. Прибуло багато і духовенства, католицького і уніатського: католицький декан Київської кафедри, панський нунцій Польщі Костішевський, київськи каноніки, коад’ютер уніатської митрополії Ростоцький, декани Овруча, Брацлавщини, генерал василіянського ордену Моргулець. Усіх 115 чоловік (81 чоловік і 34 жінки). 23 травня 1783 року містечко було розбуджене залпом гармат. Високі гості відбули в церкві Святої Трійці (стояла вище каплички) службу. Потім присутні розмістилися біля викопаних для фундаменту кафедри ям (на території подвір’я школи № 5) і було урочисте освячення першого каменю, який поклав до траншеї воєвода, зміцнивши його вапном. На першому камені закладеного собору напис на латині: «Для більшої хвали Божої. Постановляємо на вічні часи. Ми католики, уніати, правдиво розпочинаємо церкву Руської митрополії. Іменем святішого Станіслава Августа короля польського, його високості пана Станіслава Потоцького, воєводи Руського, старшого війська України і Подолії, намісника найбільшого загону кінноти перший камінь кладемо. Іменем його милості пана Фердинанда князя Цорільянського католицького архієпископа, апостольського нунція у Польщі Костана Косцішевського, декана Київської кафедри; його милості Ясона Юноши Смогоржевського архієпископа Київського і Галицького і всея Русі Благословляємо Року Божого 1783, дня 23 травня». Також під перший камінь покладено пам’ятні речі – золоті і срібні медалі папи римського і польського короля Станіслава Августа, багато срібних і золотих польських і римських монет. Кафедральний собор стояв недобудований до початку ХХ століття. Його розібрали, а в 1911 році на майже тому місці спорудили водонапірну вежу, яка використовувалась і як спостережний пожежний пункт. А перший освячений з написом камінь так і залишився в землі. Учні, вчителі і радомишляни проходячи по подвір’ю школи не здогадуються, що під ногами у них не тільки мережива підземних ходів, а і безцінний скарб. Ще з радянських часів у Кримінальний кодекс України «перекочувала» стаття 193 про відповідальність за присвоєння скарбів, які належать державі. Покарання в порівнянні з іншими статтями тут досить легке – можна відбутися штрафом. За роки незалежності України в міліцію в Радомишлі не було здано жодного скарбу.

       
Олександр ПИРОГОВ,
м.Радомишль

Немає коментарів:

Дописати коментар