вівторок, 5 листопада 2013 р.

ПОДВИГ І ТРАГЕДІЯ ІВАНА ХИТРИЧЕНКА

Люди твої, Радомишльщино

25 жовтня виповнилося 110 років з дня народження нашого земляка, колишнього командира одного з найбільших в СРСР Київського партизанського з'єднання

Сімдесят років тому, в ніч з 4 на 5 серпня 1943 року, переправившись через Тетерів і Мику, 1200 бійців і командирів Київського партизанського з’єднання з кількох боків увірвалися в окупований гітлерівцями Радомишль, розгромили ворожий гарнізон і поліцейську управу, звільнили бранців місцевої тюрми, спалили підготовлені до відправки для потреб вермахту сіно, солому, два мости, багато новенької сільськогосподарської техніки, якою фашисти мали намір зібрати врожай, захопили багато продовольства, яке роздали населенню. Радомишляни думали, що то повернулася Червона Армія. Партизани прискорили визволення Києва, але вранці з піснею «Партизанские отряды занимали города» народні месники, очолювані Іваном Хитриченком, організовано залишили місто. Воювати на Київщині і Житомирщині, під носом у гітлерівського командування, яке щомиті могло надіслати карателів, було дуже важко. Подібну зухвалість – захоплювати міста і районні центри – могли дозволити собі хіба що уславлені партизанські ватажки Сидір Ковпак, Михайло Наумов. Восени того ж року з’єднання Хитриченка допомагало громити ворога захисникам Лютізького та інших дніпровських плацдармів, взяло штурмом райцентр Новошепеличі на півночі Київщини. За ніч партизани разом з місцевими жителями збудували наплавний міст через річку Прип’ять, по якій переправилися на правий берег бронетехніка і війська 13-ї армії під командуванням генерала Пухова. Це значно прискорило визволення Києва, столичної області і Житомирщини.

За ці та інші подвиги Іван Хитриченко був представлений до високого звання Героя Радянського Союзу. Керівництво республіки збиралося призначити його, колишнього начальника 10-го київського відділення міліції, на пост заступника народного комісара внутрішніх справ України. Але знайшовся непорядний чоловік, який написав наклеп на партизана-героя. Навесні 1943 року його, партійного чиновника, котрий провалив роботу радянського підпілля у Миколаєві, направили як уповноваженого підпільного ЦК Компартії України із завданням організувати на Київщині ще одне партизанське з’єднання. Цього уповноваженого і його радистів доставили літаком на партизанський аеродром С.А.Ковпака, який перебував у цей час на Поліссі. Розуміючи, що самостійна боротьба в тилу ворога — дуже ризикована справа, він вирішив залишитися у з’єднанні. Знаючи про його непорядність, Ковпак категорично відмовився приймати прибульця до себе. Пригрозив керівникам Українського штабу партизанського руху, що дасть радіограму самому Сталіну, який дуже поважав Сидора Артемовича. Москва порадила направити цього «гостя» до Хитриченка, який воює ближче до Києва, його розвідники ходять у столицю і мають зв’язок з тамтешнім підпіллям. Ковпак дав уповноваженому десятьох автоматників і відправив з богом. Прибув цей представник ЦК до Хитриченка аж 8 серпня, вже після бою за Радомишль, тобто більше ніж через три місяці. Як потім з’ясувалося, відсиджувався у лісах. Але зумів втертися в довіру до Хитриченка і московського начальства, його призначили комісаром з’єднання.

Коли після визволення Києва партизанське з’єднання розформовувалося, а Хитриченко представляв своїх командирів і бійців до нагород, свого комісара Іван Олександрович представив до ордена Червоного Прапора. Той образився. Якщо командирові обіцяли дати звання Героя, то, вважав він, комісара мали б були нагородити принаймні орденом Леніна! “Май совість, ти у нас пробув лише трохи більше місяця!” – присоромив його Хитриченко. Той запам”ятав і віддячив наклепом.

У Москві, коли Іван Олександрович прибув на затвердження на нову посаду до відомства Лаврентія Берії, його заарештували. Звинуватили в тому, що в 1941-му перебував у полоні, що розвалив партизанський рух, служив у німецькій поліції, моральному розкладі... Хоча насправді все було не так. Залишивши Київ одним з останніх захисників, міліціонер Хитриченко та його товариші опинилися в районі Березані в оточенні. Проривалися на схід. Але, голодні і виснажені, через необережність (переодяглися в цивільний одяг, а чоботи лишили офіцерські) натрапили на німецький патруль. В перші місяці війни фашисти загравали з місцевим населенням, вдавали себе визволителями і відпускали з концтаборів хворих полонених-українців.

Вирвавшись з полону, Іван Олександрович повернувся до рідного Веприна, зв’язався з підпільниками, організував партизанський загін. В травні 1942 року він зустрівся з керівником Малинського підпілля Павлом Тараскіним і його помічницею Ніною Сосніною. Націлив їх на створення підпільних організацій у навколишніх селах. Через зраду місцевого фольксдойче (етнічного німця) влітку 1942 року в районі села Кримок загін розбили карателі. Хитриченкові довелося рятуватися у Києві. У велелюдному місті легше загубитися.

Столичні підпільники порадили йому як колишньому міліціонерові піти на службу до залізничної поліції. Вона охороняла табір радянських військовополонених, серед яких було чимало офіцерів. Вони відбудовували залізничний міст. Приглядаючись до бранців, Іван Олександрович поступово організував втечі більш як сорока радянських командирів. Вони стали ядром нових партизанських загонів, які зародилися в різних районах Київщини і Житомирщини. Звичайно, така робота не могла лишитися непоміченою для гестапо. Однієї ночі Хитриченко був змушений сам втекти з поліції до лісу.

Замість звання Героя Радянського Союзу — десять років тюрми

Навесні 1943 року на правобережне Полісся прибув Ковпак. Щоб ближче придивитися до Хитриченка, він зарахував Івана Олександровича із його загоном до свого з’єднання на правах окремої роти на місячне стажування. Потім Сидір Артемович, як член підпільного ЦК, призначив Івана Хитриченка командиром з’єднання загонів Київщини і поставив завдання не давати спокою гітлерівцям та їх посіпакам у районі столиці, вести постійну розвідку укріплень так званого Східного валу на правому березі Дніпра, що його Гітлер збирався перетворити на неподоланний рубіж. А сам вирушив у Карпатський рейд.

Зіткнувшись на західній Україні з формуваннями УПА, Ковпак, який мав завдання знищити нафтопромисли Прикарпаття, заявив бандерівцям: мовляв, хлопці, ми з вами українці. Давайте розіб”ємо німців. А потім між собою розберемося. Не заважатимете мені – я вас не чіпатиму. Заважатимете – змету. Такої політики Ковпак учив й інших партизанів. Він не хотів громадянської війни. Але мав ворогів серед своїх.

У відомстві Берії заарештованому Хитриченкові запропонували оборудку: напишеш, мовляв, що Ковпак співробітничав з націоналістами – простимо тобі твої гріхи. Іван Олександрович відмовився. Хоч партизанського командира катували. Його засудили на 10 років.

Скориставшись тим, що командир з’єднання в тюрмі, згаданий колишній “комісар”, який після війни працював в одній поважній організації, скористався своїм високим службовим становищем і разом зі своїми попихачами переписав по-своєму звіт про діяльність партизанського з’єднання імені Хрущова. З нього виходило, що командиром був не “поліцай” Хитриченко, а інший чоловік, і героями були інші люди.


Ще в 1942 році Хитриченко зустрів у Києві знайомого, який повідомив страшну річ: влітку 1941-го на станції Бахмач він бачив, як фашистська авіація розбомбила ещелон, в якому їхали в евакуацію дружина Марія Миколаївна і донечка Галя. Навіть запевнив, що бачив обох неживими! В партизанах, коли з’явився радіозв”язок з Москвою, Іван Олександрович не раз слав запити щодо своєї сім’ї. Але втішних відповідей не одержував. З часом змирився з тяжкою втратою, ще лютіше бив ворога.

А влітку сорок третього у штабі з’єднання, в лісовій землянці поблизу села Кодра, доля звела з красивою молодою друкаркою і розвідницею Вірою Марченко. Вони покохали одне одного, стали жити разом, як подружжя. Віра завагітніла. Та у Харкові, куди після визволення Хитриченко приїхав затверджувати звіт про партизанську діяльність, в Українському штабі партизанського руху йому несподівано повідомили, що його розшукує дружина Марія Миколаївна, що вона і донечка живі...Він помчав до далекого Улан-Уде, усе чесно розповів. Дружина, звісно, була не у захваті від такої звістки, але сприйняла ситуацію з розумінням. Мовляв, дивись сам.

Їх усіх трьох -- Івана, Марію й Віру – розлучила на довгі роки Іванова тюрма. Молодшу донечку Люду, що її Віра народила в тій же землянці, бо село було спалене, він вперше побачив після звільнення, коли дівчинці було 10 років. Її мама переконала, що Іванові краще повернутися до першої, так би мовити, законної дружини Марії Миколаївни. Марія лишилася вірною йому, не відцуралася у роки сталінських репресій, коли Івана Олександровича теж арештували, і він певний час сидів у кам’янець-подільській в’язниці. До речі, сидів у кам’яній башті старої фортеці, де польські пани свого часу тримали іншого народного месника — Устима Кармелюка. Коли Вірина дочка підросла, Марія висловила побажання, щоб Іван забрав Людочку до них. Бо Віра жила в Кодрі, а в Києві було більше можливостей для Людиного навчання і розвитку. І була для неї доброю мачухою.


Майбутній народний месник сидів у камері, в якій колись тримали Устима Кармелюка

З матеріалів карної справи дізнаємося, що і тоді Хитриченко сидів за наклепом. А сам на жодну людину наклепів не написав, хоч нерідко писати їх змушували під тортурами, що їх не всі витримували.

Наш земляк усе витримав. У 50-ті роки його реабілітували. Поновили у партії. Його товаришам — колишнім партизанам — довелося докласти чималих зусиль, щоб викрити обман зі звітом про бойову діяльність з’єднання. Наклепника вивели на чисту воду і достроково відправили на пенсію. Однак посіяні ним і його попихачами отруйні зерна недовіри і сумнівів проросли чортополохом в душах багатьох людей. Партизана-героя не брали на роботу. Він був змушений рубати людям дрова, розвантажував вагони. Зрештою друзі влаштували на скромну посаду керівника служби руху Лук”янівського трамвайного депо. Редактори і цензори викреслювали прізвище Хитриченка з мемуарів партизанських командирів. Голова партійної комісії при ЦК Компартії України Іван Грушецький порадив Хитриченку написати власну книжку про свою воєнну долю і бойовий шлях з’єднання. Коли рукопис потрапив на стіл іншого уславленого партизана – голови Комісії у справах колишніх партизанів і підпільників двічі Героя Радянського Союзу Олексія Федорова, той швиргонув її у відчинене вікно. Сидір Ковпак, його наступник Герой Радянського Союзу Петро Вершигора на той час вже померли. Тяжка хвороба забрала і письменника Сергія Смирнова, який збирався написати про долю партизана. Заступитися було нікому.

Старшу дочку Галину нащадки Берії вигнали з роботи на оборонному заводі. Молодшу Людмилу, яка два роки успішно складала іспити для вступу на філологічний факультет Київського державного педагогічного інституту імені О.М. Горького, не зараховували у списки студентів. Деякі псевдоісторики, які видають свою шкрябанину за німецькі гранти, досі продовжують поливати ім’я Хитриченка брудом. Їх мета – перекреслити сторінки слави українського народу. Людей без віри легше поставити на коліна.

Фашистські генерали називали Хитриченка бандитом. Партизанський генерал Федоров – поліцаєм. Відомий державний діяч і вчений-історик академік Петро Тронько – мучеником.

Книга спогадів партизана-героя “Тропою народного гнева” побачила світ після його смерті. Коли постало питання про похорон і цвинтар міста, яке він захищав, а потім зробив чималий внесок у його визволення, київські чиновники відповіли дочкам: “Немає місця...” Добре, що у передмісті, в селищі Биківня, жив чоловік, який колись воював разом з Іваном Олександровичем. Він віддав командирові місце, яке колись забронював для себе неподалік центрального входу.

Ім”я Івана Олександровича Хитриченка носить київська середня школа №13. Матеріали, присвячені йому і товаришам з Київського партизанського з’єднання, є в музеї бойової слави Центру творчості дітей та юнацтва столичного Святошинського району і в музеї партизанської слави села Кодра Макарівського району. Є пам’ятники у Радомишлі і в його рідному Веприні.

Подвиги воїна, який боронив Вітчизну не за наказом начальства, а добровільно, за велінням совісті, визнав та цінує народ. Їх повинна гідно оцінити й держава. Іван Хитриченко заслуговує, щоб йому хоча б посмертно було присвоєне звання Героя України. Суспільство, яке забуває минуле, не може мати майбутнього. Про це говорили біля його могили на урочистому мітингу, присвяченому 110-річчю з дня народження героя-партизана, голова Комісії у справах колишніх партизанів при Верховній Раді України Володимир Римар, відповідальний секретар Комісії, ветеран Афганістану, полковник у відставці Дмитро Кравчук, члени Комісії – колишній боєць Київського партизанського з’єднання полковник у відставці Василь Гомон, військовий історик і колишній партизан, автор книги про Івана Хитриченка «Полесские были» доктор історичних наук генерал-лейтенант Анатолій Русак, доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України Віктор Король, колишній партизанський розвідник Федір Лещенко, ентузіаст-пошуковець – начальник Управління карного розшуку Головного управління МВС України в Київській області полковник міліції Сергій Князєв, керівник делегації земляків героя – заступник голови Радомишльської райдержадміністрації Костянтин Наливайко, юні пошуковці музею партизанської слави Київського національного торгово-економічного університету та їх керівник Наталія Александренко. 

Хотілося б подякувати за надання транспорту Київській міській держадміністрації. На жаль, не обійшлося без гіркої організаційної пілюлі. Автобус, що його надали урядовці для учасників зустрічі, виявився маленьким, розміром з невелике маршрутне таксі, не міг вмістити усіх бажаючих поїхати уклонитися могилі героя. Вирішивши вивільнити хоча б три місця, працівниця міськдержадміністрації «гостинно» заявила землякам героя: «Мы на вас не рассчитывали...» А учнів школи № 13 імені Івана Хитриченка на чолі з молоденькою вчителькою взагалі відправили додому – у них не виявилося дозволу ДАІ на перевезення дітей. Гарний виявився урок виховання. Невже не можна було передбачити усіх цих нюансів заздалегідь?

Зате чудовий вечір пам’яті героя організували педагоги і вихованці Центру дитячої творчості Святошинського району.

Володимир ШУНЕВИЧ.

На знімку: вшанувати пам’ять партизанського командира Івана Хитриченка на його могилу на Биківнянському цвинтарі з нагоди 110-річчя з дня народження героя приїхали його земляки – працівник Радомишльського районного народного краєзнавчого музею Володимир Науменко, член районної ради ветеранів Поліна Канюка, заступник голови РДА Костянтин Наливайко. Праворуч – дочка Хитриченка Людмила Іванівна й онучка Ірина Володимирівна.
Заступник голови Радомишльської райдержадміністрації Костянтин Наливайко: «Ми свято шануємо пам’ять свого славного земляка».

Фото автора

Немає коментарів:

Дописати коментар