середа, 5 лютого 2014 р.

ЖИТТЯ І ПАМ’ЯТІ БОЛЮЧІ СТОРІНКИ

Переді мною сидить жінка. Склала руки на колінах. Літ їй, певно, чимало, а на вигляд моложава. І в якісь дивні іскрини. Розповідь веде неквапно, іноді зупиняючись, замислюючись, повертаючи голову до вікна, за яким усе біле від снігу, за яким – мороз-тріскун.

- Коли почалася та проклята війна, – каже вона, – мені було сімнадцять.

Жила я на вулиці Борщагівській з батьками та молодшими сестрами. Хіба думав хтось із моїх ровесників на випускному вечорі у школі №1, що то був останній мирний день… І школу, яка стояла на вулиці Шевченка, спалили вороги. Скільки мрій було в кожного з нас, скільки доріг стелилося перед нами!.. І ось – війна… Той рік був урожайним, а збирати хліба не було кому – чоловіки пішли на війну. Сусіди наші були бідними, як і ми, але жили ми з ними дружно. Тепер мало де так є. І подільчивими були, і на чужу біду відгукувалися.

Якось восени, коли місто наше вже кілька місяців було окуповане німцями, зібралися сусіди на нашому подвір’ї. Принесли їжу – хто що міг. Нам із моєю подругою Ніною дали чималі торби і послали до табору полонених. Той табір, обгороджений колючим дротом і якимись щитами, був на полі, де донедавна містився військкомат.
В наш час це будинок Радомишльського районного суду.
Під час війни в цій будівлі була розташована гестапівська тюрма
Ми підійшли до воріт, постукали. Ворота відчинилися, ідо нас підійшов молодий поліцай, одягнений у незрозумілу форму, з пов’язкою на рукаві. Мав рушницю за плечима. За його спиною ми побачили десятки, ні мабуть сотні полонених. Ні до цього, ні після цього я не бачила таких виснажених людей. Усі вони були зарослі, в лахмітті. У благанні простягали до нас руки і просили: «Христа ради, киньте хоч зо дві картоплини».

Ми віддали поліцаєві торби і попросили передати людям харчі. Відповів, що так не буде, віднесе в комору і поділять, бо якщо полоненим відразу віддати їжу, то поб’ються між собою і мало що кому дістанеться. Хто знає, може, і правий він був, але несила нам було дивитися на голодних і нещасних. Ще сказав поліцай, аби почекали хвилини двадцять. Через деякий час вийшов до нас високий, чорнявий, вродливий чоловік, гладенько поголений, з гарною зачіскою на голові. Одягнений був у такий костюм, який, якщо по-сучасному, можна назвати спортивним. Російською мовою спитав нас, чи ми з Радомишля, попросив повідомити адреси наші, і чи може він прийти до нас підібрати деякі книги для читання, бо того йому тут дуже бракує. Відповіли, що, може, і знайдемо щось таке. На тому й скінчилася розмова.

Через кілька днів прибігає, захекавшись, до нас Нінина мати (ми жили через хату) і каже, щоб я мерщій ішла до них. Я так і зробила, хоча не розуміла, що й до чого. А там уже у дворі стояв наш красень-знайомий. І поліцай біля нього. Ніна винесла купу книг, він відібрав декілька, запевнив, що, як прочитає, обов’язково поверне. Я оце не пам’ятаю вже, що вчора їла, а назву однієї книги – «Лес рубят – щепки летят» – запам’ятала на все життя.

Більше того чоловіка ми ніколи не бачили. Після війни, розмовляючи з бабусею Марією, котра жила біля прокуратури, ми зачепили тему того табору військовополонених, і вона повідала, що той чоловік був льотчиком, Героєм Радянського Союзу, що в таборі був недовго, бо, обдуривши охорону, втік. Звідки вона знала про це, я чомусь не спитала.

…Пройшло відтоді тридцять років. Померла моя вірна товаришка Ніна (в останні роки свої вона жила на другому кінці міста). Звичайно, на похорон зійшлися рідня, друзі, сусіди, товариші по роботі. Раніше, як ховали небіжчика в Радомишлі на старому цвинтарі, похоронна процесія розтягалася на кілька вулиць. А тепер же як? Поклали в труну, засунули домовину автобус, швиденько завезли на цвинтар, закопати – і по всьому. Далекі родичі, знайомі дізнаються, буває, про цю подію далеко згодом. Зараз і жити не просто, і помирати страшно, бо не знаєш, проведуть тебе в останню путь, як людину чи ні. Що не кажи, а раніше все це робилося по-людськи.

Ото тоді, як хоронили подругу, у гурті проводжаючих я звернула увагу на ще не старого чоловіка років під п’ятдесят. Лице його видалося дуже знайомим. Ото й був той колишній поліцай, котрому ми з Ніною віддали торби. Для певності я перепитала в сусідки, хто той чоловік. Вона притишено, поки ми йшли, розповіла про нього, повідомила його прізвище.

 А більше, – сказала моя співбесідниця, – нічого тобі не скажу. – У нього було троє дітей, які живуть у місті, є вже внуки, правнуки. Здається мені, вони нічого не знають про те, ким він був на початку війни. Хіба діти чи внуки повинні відповідати за своїх батьків та дідів?

 А перед Богом оті батьки й діди повинні відповідати за свої вчинки, – перервав я її розповідь. – Одне діло – суд людський, друге – Божий.

Жінка замовкла, подивилася у вікно. Надворі вже починалася завірюха…

 А чи потрібне все це людям? – мовила. – Бачиш же, яке тепер життя.

Думаю, що кожна така розповідь потрібна, хай навіть вона є легендою. Ми не можемо бути Іванами без роду-племені, без пам’яті.

Радомишль,
Олександр Пирогов

Немає коментарів:

Дописати коментар