Серед імен Великих Українців ім’я нашого земляка Івана Огієнка (митрополита Іларіона) відомого державного і церковного діяча, науковця і педагога, видавця і письменника шановано особливо. Приємно усвідомити, що своїми дослідженнями він також торкається до нашого Радомишльського краю. Містечко Брусилів на початку ХХ століття було центром Брусилівської волості, Радомисльського повіту, Київської губернії. Публікація російського нового історичного нарису Івана Огієнка «Містечко Брусилів та його околиці» розпочалася на сторінках повітової газети «Радомыслянинъ» в січні 1913 року і тривала практично до 1917 року.
Обсяг кожної достеменно невідомо, скільки вийшло в світ. Що ж до «Історії Брусилова», то її публікація 100 років тому в російськомовному варіанті на сторінках повітової газети «Радомыслянинъ», а не губернської київської газети, могла б залишитися непоміченою і донині.
Газет «Радомыслянинъ» з публікаціями історичних досліджень Івана Огієнка в Україні не збереглося. Тільки в газетному фонді Російської національної бібліотеки знаходяться повні комплекти газет «Радомыслянинъ» з 1912 по 1917 роки. Газета виходила тричі на тиждень, громадсько-літературна, редактор – Х.М. Фельдман. То ж приємно усвідомити, що в Радомишльському народно-краєзнавчому музеї збереглося два пожовклих примірники газети «Радомыслянинъ». В другому примірнику від 25 серпня 1913 року (№ 99) праця «Містечко Брусилів і його околиці» містить розділ «Церкви в Брусилові».
Хоч і запізно, пропонуємо читачеві в україномовному перекладі.
Церкви в Брусилові
Через поділ Брусилова на дві частини в ньому з давніх-давен знаходилося дві церкви – Вознесенська і Воскресенська. Теперішня Воскресенська церква давніша Вознесенської. Коли вона виникла – невідомо. Ймовірно це від часу заснування Брусилова. Принаймні ця церква вже існувала за перших Бутовичів, наприклад, за Євдокії Бутович, яка подарувала церкві Євангеліє.
У Свято-Воскресенській церкві хрестився і вінчався Іван Огієнко. Цю святиню брусилівчани мріють відродити. На стародавність Воскресенської церкви вказують декілька збережених у ній до нашого часу старих ікон. Особливо чудесна величезна ікона мук Христа, розміщена в куті на правій стінці біля іконостасу. Ікона ця написана в 1654 році. Нажаль, бездумно поновлена в 1800 році. Воїни на цій іконі (а також на храмовій іконі Воскресіння, так само дуже давній, але поновленій) намальовані у вигляді польських жовнірів – залишок панування поляків у нашому краї. Наші пошуки старого Євангелія, подарованого до цієї церкви Євдокією Бутович, не увінчалися успіхом. Євангелія цього в церкві немає, щоправда є Євангеліє 1721 року, надруковане у Львові: «Євангеліон. Сиріч Благовістіє». Є старий уніатський Служебник. Ця церква заснована, як ми вже сказали, ймовірно, за перших Бутовичів, на початку була православною, але потім, по заведенні в нашому краї унії, стала уніатською, якою й залишалася до 1793 року, тобто до кінця падіння Польщі. Від 1793 року Воскресенська церква знову стала православною. Теперішня церква збудована в 1711 році – позаминулого року їй виповнилося, таким чином, 200 літ. Багато в ній нагадує про те, що вона колись була уніатською. Між іншим, від уніатської пори збереглася чаша з польським написом. Церква зведена в старому українському стилі. Прихожан у ній близько 1700 душ.
Брусилівська Вознесенська церква споруджувалася в 1709 році. Зведена була в українському стилі, мала три куполи, як і теперішня Воскресенська. Ця церква проіснувала 127 літ. В час страшної пожежі в Брусилові в 1836 році згоріла з усіма старими документами. Частина церковного начиння була врятована. Для збереження вцілілих церковних речей була добудована каплиця, в якій з 1840 до 1847 року здійснювалося і богослужіння. Каплиця освячена для богослужіння за дозволом Високопреосвященнішого Філарета (Амфітеатрова) – митрополита Київського. В 1847 році стараннями священика Василя Марковського, який вступив на прихід в 1839 році було розпочато побудову нової церкви, хоча церковних сум було на це всього 151 рубль 25 копійок. Церкву з іконостасом будували п’ять років, закінчена в 1846 році. Тоді ж, листопада 26, і освячена. Іконами церква розписана в 1857 році, а живописом – у 60-х роках. Місце престолу старої церкви, що згоріла, знаходиться на захід від теперішньої – воно позначене тепер маленькою капличкою. (Свідчення беремо із друкованої грамоти для цієї церкви).
Друкування тексту книги на сторінках газети «Радомыслянинъ» викликало неабиякий інтерес читацького загалу, про що свідчать відгуки, опубліковані на сторінках цього часопису, а також листи, адресовані Огієнкові. В одному з них редактор Фельдман замовляв землякові-ученому написати таку ж книгу про місто Радомисль із зобов’язанням здійснити першодрук у газеті, як це було з книгою про Брусилів. (ЦДАВУ у Києві – Ф. 1871. – Оп.1. – ОД.зб3 – Арк16).
Без сумніву, що розпочату на сторінках повітової газети публікацію науково-популярних розвідок з історії рідного краю Іван Огієнко прагнув продовжити. Були в його планах і наміри присвятити окрему розвідку Радомислю – місту, яке в XVII столітті належало Києво-Печерській лаврі і місцевості Папірня, де успішно працювала одна з перших у центральній Україні паперових фабрик. Протягом тривалого часу вона забезпечувала якісним папером знамениту на весь світ друкарню Київської лаври. Роботу з пошуку архівних документів щодо історії Радомисля І.Огієнко розпочав улітку 1915 року, коли підробляв лектором на літніх курсах учителів початкових класів.
Справжня історія народу складається з історії окремих особистостей, які власне формують історичне річище, визнають його і потугу. Ім’я Івана Івановича Огієнка – могутнє. Чому тривалий час ми були відлучені від визначальної постаті Івана Огієнка в новітній історії? Чому навіть за достатньо серйозний часовий відтинок існування України, як незалежної держави, ми ще не на повний голос вимовляємо імена тих, хто на початку ХХ століття відстоював нашу честь і гідність. В місті Радомишлі до цього часу не пошановано ім’я Івана Огієнка, немає ні пам’ятника йому, на його честь не названа жодна з вулиць або провулок.
Автор висловлює вдячність доктору філологічних наук Миколі Тимошику за надані матеріали подвижницького життя Івана Огієнка.
Олександр Пирогов,
м. Радомишль
Немає коментарів:
Дописати коментар