Що б там не говорили, а життя стає все дивнішим без минулих свят. Одні просто замовчують, декотрі ніби то й дозволяють святкувати. Проте 8 березня – офіційне державне свято славного нашого жіноцтва. Бо хіба ж не заслуговують вони на таку дату їхній величі, ніжності. Дякуючи моєму захопленню в дослідженні рідного краю, мені доводиться майже щоденно спілкуватися з багатьма мешканцями міста та району. Серед моїх співрозмовників є певна категорія громадян, до яких ставлюсь з особливою повагою. В мене є один великий недолік – шаную бабусь. Жінки похилого віку заслуговують на особливу увагу. Бабусі, вони не тільки наші сучасниці, а насамперед – старожили міста. Це на їх долю випали всі випробування ХХ століття. Нібито й мали вони вже заслужений відпочинок і цілком пристойну забезпечену старість – аж ось тобі: перебудова, Чорнобиль, розвал Радянського Союзу. А з цим нові злидні і випробування для літніх людей.
Ліворуч на знімку – Ольга Павлівна Свіца, праворуч – Зінаїда Савеліївна Хаблюк.
Ці дві жінки до війни закінчили школу медсестер в місті Радомишлі. Школа розташовувалася в будівлі, де нині районний будинок культури. Олена Павлівна Свіца – майже ровесниця бурхливого ХХ століття – 1902 року народження. Мені траплялось неодноразово з нею спілкуватися. І кожного разу не переставав дивуватися й захоплюватись цією жінкою. Вона займалася йогою і, розмовляючи зі мною, підкреслено курила папіроси «Казбек». Вражав ясний розум і відмінна пам’ять, як для такого поважного віку. Олена Павлівна могла годинами розповідати про минуле Радомисля, детально змальовуючи події, що відбувалися в давнину у нашому місті. Часто згадувала вона лихоліття Великої Вітчизняної війни, коли працювала медсестрою у лікарні. У роки фашистської окупації Ольгу Павлівну не відправили на каторжні роботи до Німеччини, завдяки лікарю М.Ф. Микульському, який видав їй довідку про хворобу. Ользі Павлівні вдалося уникнути трагічної долі тисяч українських дівчат і хлопців. Після звільнення Радомишля вона довгі роки працювала в лікарні. «Радомишль – це моє серце, моя любов, моє життя, – казала вона. Я бувала у багатьох місцях, але таких людей, які живуть у Радомишлі, я ніде більше не зустрічала». З теплотою розповідала про лікаря Михайла Федоровича Микульського. Про його порядність, чесність і мужність. Часто згадувала і дочку Микульського – Аденому, яка викладала на кафедрі біохімії в київському медінституті. Олена Павлівна Свіца запам’яталась дивним енергетичним володарем блискучих і розумних очей, дивлячись у які годі повірити, що вона у такому поважному віці.
Будинок культури. До війни тут розташовувалася школа медсестер, яку закінчили 160 випускниць.
Зінаїда Савеліївна Хаблюк була завжди привітна, енергійна жінка. З нею не можна було не перекинутися словом, не розпитати про життя-буття, про враження від тих чи інших подій. Завжди була в русі, у турботах. Влітку майже щодня топтала стежку до свого городу, який завжди тримала в порядку, до лісу, звідки повсякчас поверталась із кошиком грибів чи ягід, оберемками лікарських трав, на яких добре зналась. Своїм прикладом доводила, що маючи поруч ліс і город, голодним, принаймні, не сидітимеш. Саме Зінаїда Савеліївна розповіла, як німці спалили школу №1 і зруйнували пам’ятник Т.Г. Шевченку. Свого часу мені доводилося доволі довго сперечатися з Володимиром Макаровичем Яцюком, відомим дослідником творчості Тараса Григоровича Шевченка. Він не вірив, що фашисти знущалися і зруйнували пам’ятник Кобзарю в місті Радомишлі. Доводив, що в Україні таких випадків не зафіксовано. Нещодавно Юрій Григорович Шкідченко, який під час війни мешкав на вулиці Шевченка, розповів, чому це зробили німці. В школі розташовувався німецький гарнізон і від нічного опалення вона загорілася і згоріла вщент. І всю злість і лють вони вимістили на пам’ятнику Шевченку.
У декого може виникнути питання: чому саме оцим непримітним бабусям приділяється така увага. Якось у Києві один із моїх співрозмовників, досить відома особистість – Прилуцький Михайло Антонович, відповідальний секретар газети «Літературна Україна», редактор всеукраїнської екологічної газети «Зелений світ», запитав, хто із знаменитих радомишлян мені відомий. Я відповів йому, що не знаю нікого. Він здивувався: «Як?» І почав перераховувати знайомі прізвища. Натомість довелося пояснити, що про всіх цих знаменитостей, якщо ще не написали книг, то обов’язково напишуть. Нерідко, завдячуючи отим, великим, автори книг про них забезпечили свій добробут, придбали машини, будинки, дачі та інші принади життя. А хто ж писатиме про звичайну, просту людину? Хто згадає, що в слові «народ» – мільйони різних доль? «Ну й погляди у Вас», – промовив мій співбесідник, потискуючи мені руку. У Радомишлі і районі нині мешкає багато людей похилого віку. І хотілося б, щоб у світлий весняний день 8 березня не забували про них. У наш теперішній тривожний і трагічний час їм особливо важко. То ж так важливо, щоб не втрачали вони, оці наші милі й привітні бабусі, віри у добро і порядність. І всім їм хочеться традиційно побажати міцного здоров’я, щастя. А ще – щоб ніхто й ніколи не допитувався, скільки їм уже років.
Фото автора
Олександр Пирогов
м. Радомишль
Немає коментарів:
Дописати коментар