вівторок, 4 березня 2014 р.

ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ ВИДАТНОГО ШЕВЧЕНКОЗНАВЦЯ М.І. МАЦАПУРИ

Важливу працю по вивченню та збереженню творчого спадку поета і художника Тараса Григоровича Шевченка зробив наш земляк – видатний шевченкознавець, мистецтвознавець, музеєзнавець Микола Іванович Мацапура. 

Стисла стаття в «Шевченківському словнику» (Київ, 1986 р.) інформує: Микола Іванович Мацапура (10.08.1900 – 03.01.1974 рр.) український , радянський мистецтвознавець. У 1933 – 1941 рр. був головним охоронцем і заступником директора з наукової частини галереї картин Т.Г. Шевченка у Харкові. В 1941 – 1950 рр. – директор «Державного музею Т.Г. Шевченка у Києві». А скільки хвилюючих моментів стоїть за цими датами, короткими рядками біографічної довідки!

Мати, Тереза Романівна Подковінська, з великого шляхетського роду. Вона була лагідна і дуже любила свого єдиного сина. Як майже і всі жінки в місті, вела домашнє господарство. Мали дві корови, свині, кури, гуси. Зубіч охайних будинків – фруктовий сад, серед дерев чимало квітів, мальви, бузок, кущі калини. Батько, Іван Ананійович Мацапура, за походженням із селян, рано залишився сиротою. Замолоду якийсь час працював у Києво-Печерській лаврі, був дуже віруючою людиною. Народився М.І. Мацапура 10 серпня 1900 року в місті Радомисль Київської губернії. Батько, Іван Ананійович, мав декілька робітничих професій і побудував для сім’ї два будинки по вулиці Великій Житомирській №39. Здібний, серйозний, наполегливий у всіх справах, за які брався. Ці риси характеру, напевно, передалися і Миколі Івановичу. Батько працював лісником у Радомисльському лісництві. Зачарований садом і лісом, Микола на все життя зберіг любов до поліського краю.
Батьки Миколи Івановича – Іван Ананійович і Тереза Романівна Мацапура.
Радомишль. Фото. Травень 1931р.
Його дядько, рідний брат матері, Василій Романович Подковінський, тримав в місті пекарню та кондитерську. У ній французька здобна булка коштувала 5 копійок до обіду, а після обіду 3 копійки, бо рахувалася черствою. Василій Подковінський відкрив перший в місті кінозал, в дощатому сараї. Тоді він називався сінематограф. Згодом переніс його до місцевого театру, який називався «Експрес», де двічі на тиждень демонструвалися фільми. Хоч для учнів вхід в кінозал коштував досить дорого, Микола не пропускав ні одного сеансу. Дядько завжди пропускав без квитка. 
Радомисльська чоловіча гімназія. Нині будинок інтернату.
Фото з поштової листівки поч. ХХ ст.
В 1911 році в Радомислі було відкрито чоловічу гімназію. Одним із перших учнів став юний Микола Мацапура. В Радомисльську гімназію приймали з православних, в основному заможних, родин. Учні, які добре вчилися – звільнялись від плати за навчання. Директором гімназії був Н.Л. Сеферовський, вимогливий вчитель, який прищепив багатьом вихованцям любов до історії та літератури. Вчителі гімназії мали вищу освіту, знали свою справу. Якщо учень отримував «трійку», то це значило, що він знав на «четвірку», знав добре. Якщо ставилась «п’ятірка», то можна бути впевненим, що той гімназист виявляв відмінні знання. Микола Іванович вчився на п’ятірки і по закінченню гімназії отримав похвального листа. Навчання в гімназії велось російською мовою. З іноземних мов вивчали латинь, давню грецьку, французьку, німецьку. Можна тільки дивуватися, як Микола Іванович, знаючи стільки іноземних мов, зберіг на все життя любов до батьківської мови.
Випуск чоловічої Радомисльської гімназії.
У верхньому ряду зліва другий М.І. Мацапура. Фото 1919 р.
В роки визвольних змагань громадянської війни влада в місті з десяток разів переходила з рук в руки. Вітри історії потріпали місто добряче. Майже повністю порушився зв'язок з зовнішнім світом. 17 вересня 1919 року 58 стрілецька дивізія Червоної Армії зайняла Радомисль і Микола Іванович був насильно мобілізований, не звертаючи уваги на те, що був єдиною дитиною в родині.

По закінченню тих буремних подій, періоду НЕПУ і т. ін. у 1932 – 1933 рр. М.І. Мацапура навчався в Автошляховому інституті у Харкові. Водночас там же почав працювати в 1933 – 1934 рр. завідуючим меморіальним відділом науково-дослідного інституту Т.Г. Шевченка. З 1934 по 1941 рр., будучи завідуючим фондами, а потім і заступником директора з наукової частини галереї картин Т.Г. Шевченка у Харкові, брав участь у виявленні та збиранні малярської спадщини та матеріалів, пов’язаних із життям та творчістю Т.Г. Шевченка. Ця діяльність стала основною в житті М.І. Мацапури. 
У 1940 – 1941 рр. закінчив курси з підвищення кваліфікації наукових працівників художніх музеїв при Державному Російському музеї у Ленінграді. З початком війни (1941 р.) здійснив евакуацію з Харкова на Схід фондів оригінальних творів Харківської Державної Галереї картин Т.Г. Шевченка Київського Будинку музею Т.Г. Шевченка, що на той час опинилася в Харкові. В 1943–1944 рр. був заступником директора Державного літературно-художнього музею Т.Г. Шевченка в евакуації у місті Уфі. В цей час виявив місцезнаходження евакуйованих шевченківських раритетів у Новосибірську. Там вони зберігалися разом з унікальними колекціями Третьяковської галереї. Мацапура здійснив їх переоблік і перепакування, а також брав участь у реевакуації шевченкознавчих фондів через Москву до Харкова. З 1945 по 1948 рік влаштував кілька виставок до шевченківських свят у картинній галереї Харкова. У 1948 році після постанови ЦК КПУ та ради міністрів УРСР про відкриття у м. Києві державного музею Т.Г. Шевченка М.І. Мацапура всі цінності колишньої галереї, картини Т.Г. Шевченка в Харкові, а також колишнього Центрального музею Т.Г. Шевченка та Будинку музею Т.Г. Шевченка у Києві цілими та неушкодженими перевіз із Харкова до Києва. За 8 місяців, з 1948 по квітень 1949 року під його керівництвом було повністю переобладнано приміщення по вулиці Шевченка, 12 і створено нову велику експозицію (з 24 залів). 

М.І. Мацапура знаходив час для пошукової роботи, мистецьких досліджень. Винятковий дар пошуку, поєднаний із невичерпним ентузіазмом – це дуже багато. Але й цього буває замало. Щоб приступити до музейної справи, потрібні і любов, і натхнення, і віра. 24 квітня 1949 року у сонячний день Великодня люди зі служби Божої йшли на відкриття музею Кобзаря, а від Володимирського Собору до самих дверей музею, над якими висів портрет у вінку з барвінку, вишикувалась черга. Треба було мати неабияку мужність і твердість характеру, вміння переконати, щоб призупинити дію постанови Л. Кагановича про те, що в Києві не потрібен музей Шевченка. Він – директор, завжди вмів відстояти музей, свій колектив.
У залі музею. Зліва направо: М.І. Мацапура,
Терентій Шевченко, М.С. Хрущов. Київ 24.04.1949 р.
З 1944 по 1953 рік займав посади заступника директора з наукової частини і директора Державного музею Т.Г. Шевченка у Києві. У 1953 році його призначили директором Київського Меморіального Будинку-музею Т.Г. Шевченка. З 1957 року Микола Іванович на творчій роботі за станом здоров’я. М.І. Мацапура брав участь у створенні кількох музеїв та їх експозицій: Державного заповідника «Могила Т.Г. Шевченка» в Каневі (1944 – 1951 рр.); літературно-меморіального музею М.О. Островського в м. Шепетівка (1947 та 1950 рр.); літературно-меморіального музею І.Я. Франка у м. Львові (1947 – 1948 рр.); брав участь у побудові експозиції музею Т.Г. Шевченка для Канади (1951 р.) і музею І.Я. Франка для Канади (1954 – 1955 рр.). М.І. Мацапура багато працював над дослідженням творчості Шевченка- художника і його оточення та у царині образотворчого мистецтва загалом. Був одним із упорядників та автором ряду атрибуцій і коментарів до академічного видання «Тарас Шевченко. Мистецька спадщина» у 4-х томах та низки статей до Шевченківського словника.

У 1965 році М.І. Мацапура був прийнятий у члени Спілки художників України в секцію мистецтвознавства. Все своє свідоме життя Микола Іванович перебував у творчому пошуку. Перелік праць, статей у газетах, журналах, збірниках зайняв би не одну сторінку. Працював до дня своєї смерті – 3 січня 1974 року. Похований у Берковцях. 


Тетяна Миколаївна Мацапура (стоїть) на презентації книжки «Дослідник на ниві шевченкознавства» в музеї Т.Г. Шевченка м. Києва

Навесні 2012 року відбулася презентація книги про Миколу Івановича Мацапуру – «Дослідник на ниві шевченкознавства». Праця упорядкована донькою Миколи Івановича – Тетяною Мацапурою з передмовою заступника директора Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України Сергія Гальченка, який свого часу був Директором цього славетного музею. Згадували та говорили про попередників, фундаторів – тих, хто стояв біля витоків літературно-художнього музею і започаткував дослідження робіт Шевченка. На презентації книги, на жаль, уже не було багатьох колег і соратників М.І. Мацапури, тих – хто починав свій шлях у музеї і присвятив життя цій благородній справі. Залишилося мало людей, які знали Миколу Мацапуру. Але у книжці підготовленій і виданій донькою вченого, котра бачила, як створювався музей і у свої юні літа розуміла важливість цієї справи, розкрито те, про що не говорилось роками.
Нині в Національному музеї Тараса Шевченка експонуються акварельні портрети Крилова, Жуковського, Овсянникова, які розшукані, витребувані й досліджені свого часу Мацапурою. Микола Іванович не здобув гучних титулів і звань. Заслуга його в тому, що працюючи в музеї національного поета, він продовжив справу своїх попередників, став визначним музейним працівником і директором, подав добрий приклад тим, хто прийшов після нього й по справжньому любить свою працю.

Фото з особистого архіву автора. 
Олександр Пирогов,
м. Радомишль


Немає коментарів:

Дописати коментар