РАДОМИШЛЬ ПЕТРА ШУНЕВИЧА

Добре відомий старшому поколінню радомишлян фронтовик і учитель Петро Іванович ШУНЕВИЧ був ще й пристрасним фотоаматором. Фотоапарат у його руках зафіксував чимало неповторних миттєвостей і краєвидів з життя Радомишля середини минулого століття.

Наша сім’я переїхала до Радомишля з Чайківки влітку 1959 року. На околиці райцентру, у величному старовинному приміщенні колишньої гімназії почала працювати школа-інтернат. Батьки влаштувалися туди вчителювати. Тато Петро Іванович - історик і географ - був керівником краєзнавчого гуртка, щоліта ходив з учнями в походи. А коли я трохи підріс, часто брав і мене з собою. Він першим відкрив мені красу нашого древнього мальовничого краю. 

На світлині: Краєвид вулиці Шевченка з вікна другого поверху школи-інтернату.

Батько не міг сам ні закласти плівку в касету, ні зарядити фотоапарат - ліву руку втратив на фронті. Я закутував у піджак фотоапарат і касету, протягував обидві руки в рукави із зворотнього боку і навпомацки виконував необхідні маніпуляції.

На світлині: Петро Шуневич.

Перш ніж збудувати хату на Ново-прорізній (нині вулиця Бондаренка), ми два роки жили на квартирі у діда й баби Марченків у самому низу вулиці Калініна, яка спускалася до Мики. 

На світлині: Вулиця Комуністична (нині – Петрівська).

За річкою був широкий луг, який розпросторювався від Папірні до крохмального заводу і південним краєм впирався в підніжжя гори, на гребені якої тонули в садах хати древньої вулиці Микгород.

Весною на тому лузі моя бабуся й інші жінки рвали щавель. Влітку збирали печериці.

Під самою горою, ближче до пивзаводу, було невелике глинище. Такої глини я ніде не бачив. Вона була жовтого кольору і в ній виблискували наче блискітки золота. Там же, біля глинища, чоловіки і жінки змішували мокру глину з соломою, набивали цією сумішшю форми-ящики, робили саман - величезні цеглини розмірами з нинішні шлакоблоки.

На світлині: Міст через Мику на Папірні.

Біля пивзаводу по схилу, порослому старими вербами і кущами бузини, в річку стікала, пінилася прозора вода, яка пахла пивом. Можливо, через це там гарно клювала риба і я любив ходити туди, щоб посидіти з вудкою. В ті часи риба не дохла, як тепер.

На світлині: Пивоварний завод на вулиці Микгородській

З микгородської гори відкривалася чудова панорама мало не всього Радомишля. Вдалині ліворуч темніли верби Папірні, і посеред них височіла руда цегляна будівля колишнього млина, нині відреставрованого і добудованого під “Замок Радомисль”.

На світлині: папірнянський млин.

Далі, за лугом, по якому в’юниться тиха Мика, зеленіли садки вулиці Ломоносова (Великої Житомирської), над ними - вулиці Леніна (Малої Житомирської). Ще вище - сіріла будівля школи-інтернату, правіше - гострі шпилі церкви і водонапірної башти, яка слугувала ще й сторожовою вежею - на балконі, що оповивав її довкруж, цілодобово бовваніла маленька постать чергового пожежника. Ці дві верхівки у гарну днину було видно мало не з житомирської траси. Принаймні, з кочерівського шляху за Поташнею - точно було видно. І після повернення з близьких чи далеких мандрів душа кожного радомишлянина раділа: ти вже вдома! 

На світлині: Краєвид з мосту через Тетерів.

На світлині: Міст через Тетерів.

На світлині: Вхід у міський сквер (нині на цьому місці меморіал).

Ще в Чайківці, пам’ятаю, у батька був якийсь великий чорний фотоапарат з об’єктивом, який висувався за допомогою невеличкої гармошки. Ми з братом (мені було років чотири, братові - удвічі менше) успішно розібрали його так, що скласти докупи вже ніхто не зміг. Батько купив маленький фотоапарат “Смена-2”. Він встановлював його на портативний розсувний телескопічний штатив-триногу з коротких алюмінієвих трубок. Найтонші входили в менші, штатив складався, його можна було носити мало не в кишені. І так само цей штатив швидко приводився в бойове положення, на ньому прикручувався фотоапарат з тросиком автоспуску. Батько наводив об’єктив на нас з мамою, натискав на спуск, який спрацьовував через кілька секунд, щоб фотограф устиг приєднатися до компанії. Чудові сімейні знімки і досі зберігаються у нас вдома.

Той диво-штатив ми з братом теж примудрилися поламати. Вже в Радомишлі, коли я навчався в сьомому класі і захопився авіамоделізмом, ці роз’єднані сріблясті трубочки згодилися мені для будівництва моделей космічних ракет. На одному кінці трубки я закріплював дерев’яне сопло з вузеньким отвором. До того ж кінця приклеював картонні, пофарбовані сріблянкою крильця стабілізатора. В отвір носової частини насипав та олівцем добре трамбував дрібно нарізану фотоплівку, яка в ті часи горіла майже як порох і виділяла при цьому біло-жовтуватий, дуже смердючий дим. Заправивши ракету, закривав верхній отвір дерев’яним чопом з округлим кінцем, і закріплював його шплінтом із обрізаного цвяха.

На світлині: Ще «безсвітлофорне» перехрестя вулиць Міськради і Малої Житомирської.

До корпусу кріпилися два вирізані з консервної бляшанки вушка. Цими вушками ракета настромлювалася на рівну товсту дротину, яку я стромляв у землю на місці старту, щоб ракета летіла вгору. Здебільшого космодромом слугував город. Коли мій витвір був готовий до польоту, я запалював спиртівку, нагрівав на ній голку і, трішки піднявши ракету, штрикав розжареним кінцем в сопло, ставив корабель на місце і відбігав, ховаючись про всяк випадок за стовбур старої яблуні або за двері вбиральні. Над заростями картоплі спершу з’являвся слабенький білий димок. І раптом звідти з шипінням та іскрами стрімко виринала ракета. Вона злітала у повітря метрів на півсотні, а потім падала у картоплю. Інколи в город до сусідів. Бували й невдалі старти, коли в небо над моїм космодромом гази вистрілювали лише головну частину, бо розривалися вушка шплінта, а сама ракета, оповита хмарою диму, лишалася на старті.

На світлині: Завод імені Сталіна (машинобудівний).

Якось восени на городі-космодромі сильний вітер гасив спиртівку, голка ніяк не нагрівалася. Я зметикував, що можу нагріти її на газовій плиті в хаті. Благо двері кухні відчинялися прямо на ганок. Можна було, тримаючи ракету в руці, встромити голку в дюзу, і поки ракета пускатиме лише маленький димок, устигнути добігти до місця старту і насадити її на стартовий штир. Так і зробив. З дюзи засмердів тоненький білий струмінь. Я - у двері. А вони чомусь не відчиняються! Знову штовхаю - байдуже! Ракета з шипінням виривається в мене з рук, стріляє в підлогу, потім рикошетує в стелю - гуляє по хаті, як їй заманеться. Кухня наповнилася димом. З кімнати вибігли перелякані батько і бабуся. Баба рішуче кинулася до дверей. Легкий порух ключа - і двері відчинилися, вивергаючи клуби білого диму.

Восени рано вечоріло. Я зовсім забув, що бабуся, яка боялася злодіїв, зарані зачиняла двері на ключ. Мені ж з переляку памороки забило. “А добра б тобі не було! - лаялися бабуся. - Мало хату не спалив!..” Наш завжди стриманий батько, який на фронті бачив і не таке, спокійно розповів, що десь після війни у Мигалках в клубі під час демонстрації фільму в кіноапараті загорілася плівка. В темному залі зчинилася паніка. Були жертви. Одні задихнулися димом. Інших просто затоптали ті, хто кинувся до виходу.

На світлині: Райлікарня.

Батько порадив читати книжки про Корольова, Ціолковського. Я записався в авіамодельний гурток при міському палаці піонерів, що його вів молодий педагог, кумир радомишльських хлопчаків Євген Васильович Марченко на прізвисько Джон. Він був першим у Радомишлі стилягою і любителем “бітлів”, а своєю стрімкою їздою на мотоциклі Ява" приводив нас у захват і підкорював серця жіноцтва.

Через багато років свою мрію про небо я здійснив, потрапивши працювати на Київський авіазавод, де саме в ті роки налагоджувався серійний випуск нових антоновських літаків АН-32, АН-72 і повітряного гіганта АН-124 “Руслан”. Через чотири роки, коли мене запросили працювати у великій газеті, так і прикипів до авіаційно-космічної тематики. І тепер з вдячністю згадую поламаний батьківський фотоштатив, з якого почалися мої перші життєві старти.

На світлині: Вулиця Міськради. На ній мешкав Є.Марченко.

Згодом у батька з'явився фотоапарат "ФЕД-2". З ним він обходив усе місто і зробив оці світлини. В ті часи в центрі міста не було високих приміщень нинішніх магазинів "Сільпо" та "Дитячий світ".

На світлині: Музична школа в Радомишлі (на її місці нині - центр зайнятості) у якій навчались брати Шуневичі.

Асфальту не було ніде! Перший, якщо можна його так назвати, асфальтобетонний завод з’явився на невеличкому пустирі на вулиці Міськради неподалік головного входу в парк - на бетонних блоках стояли два величезних металевих корита і цистерна з соляркою. Бригада кремезних дядьків на чолі з Володимиром Руденком - міцним, схожим на цигана похмурим чолов’ягою з розкошланою кучерявою чорною чуприною - змішувала спеціальними лопатами з довгими металевими держаками в цих коритах щебінь із смолою, доки вони не перетворювалися на суцільну паруючу масу. Потім так же вручну вантажили на самоскид, який висипав асфальт на проїжджу частину вулиці, розгортали, трамбували важким металевим котком. Якось увечері ми, хлопчаки, пустуючи, вирішили погратися тим котком. Зрушити його з місця у нас не вистачило сил.

На світлині: Вхід до парку. Вулиця Міськради ще не заасфальтована.

З весни до осені асфальтувальники працювали до пояса роздягнені. Чорні від кіптяви і сонця тіла виблискували від поту. Якщо не помиляюся, дядько Володя асфальтував вулицю Міськради, центр і площу. Так у 60-ті роки з’явилися перші заасфальтовані вулиці і тротуари. Той асфальт, хоч уже і розбитий в деяких місцях, тримається і досі. 

На світлині: Центральна площа Радомишля. У ті роки – Червона.

На світлині: Електростанція (нині – адмінбудівля РЕМу).

На світлині:Колишнє приміщення суду.

На світлині: Колишній танцмайданчик у парку.

На світлині: Поліклініка.

На світлині: Вулиця Ломоносова (нині – Велика Житомирська).

* * *

Роздивляюся краєвиди рідного міста і шукаю на них батькову тінь й тіні інших моїх земляків, яких уже немає, але вони завжди зринають у пам’яті завдяки цим старим фотографіям...

Київ - Радомишль.

Володимир Шуневич