понеділок, 13 липня 2015 р.

ПАМ’ЯТІ МАЙСТРА. ФОТОГРАФИ РАДОМИШЛЯ.

От уже двадцять один рік, як немає з нами Миколи Володимировича Сичевського, якому виповнилося за життя лише 46 років, вік гідний для справжнього чоловіка. Його добре знали майже всі жителі міста і району, більше двох десятиліть він був фотографом. Професійним і принциповим.На сторінках районної газети часто друкувалися його знімки, за якими можна було визначити, що зроблені фото справжнім майстром.

Запитайте розумну людину, що залишається в цьому світі від того, хто пішов із життя, і отримаєте відповідь: добрі справи і благородні вчинки. До цього можна додати, що зостається ще фотографія людини, хоча фото саме по собі залишає не слід добрих справ, а лише спомин. Спомин… Коли у людини є пам'ять, у людини є все. Пам'ять висвітлює з фотографічною точністю зустріч з Миколою, нашу дружбу і все його коротке, як на мене, життя. Якось так виходить, що люди талановиті, обдаровані ідуть із життя молодими і найчастіше трагічно. Це помічено давно. Може це так тому, що оточуючі їх мало розуміють, чи тому, що люди не повністю себе реалізували. 
Микола Володимирович Сичевський в своїй фотолаболаторії

Микола Володимирович Сичевський народився 24 жовтня 1948 року в місті Радомишлі, в простій робітничій сім’ї. Батько, Володимир Христофорович Сичевський, працював в різних установах м. Радомишля. Мама, Марія Овсієвна Стеценко, добра і лагідна жінка, дуже любила свого єдиного сина. Як і майже всі жінки в місті, вела домашнє господарство. Була набожною як і кожна радомишльська жінка любила квіти, і не тільки любила, а й глибоко на них зналась. По вулиці Малій Житомирській (бувша Леніна) біля їхньої хати був чудесний квітник: гладіолуси, айстри, браткі, левкової, жоржини, гвоздики, нагідки. А які у неї були троянди! І білі, і рожеві, і густо-червоні, і бордові. А знаєте як вона викоховувала троянди? Восени йшла до лісу, викопувала шипшинові кущі, садовила їх у своєму квітнику й прищеплювала на них культурні троянди. Мама була зразком української працьовитості, порядності, гідності. Подавала добрий приклад тим, хто по справжньому любить свою працю. В такій атмосфері, з любов’ю до природи і провів Микола післявоєнне дитинство. Цікава жінка; дивлячись на неї я розумів, що тільки вона могла народити такого сина.

Велику роль у вихованні Миколи відіграв мисливець Костянтин Романович Подковинський, який походив з шляхетного Радомиcльського роду Подковинських. Його батько Роман працював у Радомислі інженером на суконній фабриці. У батька були рідні сестри: Тереза - мати першого директора музею Т.Г. Шевченка у м.Києві, М.І. Мацапури, сестра Поліна –мати видатного науковця І.Брезе, брати – Константин, Миколай, Василій. Василій Романович Подковинський відкрив до революції перший кінозал, який тоді називався сінематограф. Костянтин Романович не мав своїх дітей і залюбки брав хлопчика із собою на полювання і привив Миколі всі навики професійного мисливця. Він їздив на полювання на трофейному мотоциклі з мисливською собакою. Багато років кожної весни на проводи ми з Миколою ходили на міське православне кладовище, що в центрі міста. На старому цвинтарі поховані його батько і мій дідусь. В кінці сімдесятих років на кладовищі стояла сторожка, де жив сторож Борецький із дружиною. 

У 1984 році кладовище закрили, на Папірні відкрили новий міський цвинтар. Будівлю спалили, міська рада пожалкувала і не виділила кошти на заробітну плату сторожу. Не було б зараз такого варварського і блюзнірського безладу, що зараз є на кладовищі.

В кінці сімдесятих років минулого століття Микола на проводах дав сторожу пляшку горілки, щоб той показав могилу Констянтина Романовича Підковинського. Микола прибрав могилу, і ми деякий час сиділи біля неї, і він багато розповів мені про цю чудову людину. На пам’ятнику запам’ятався напис, помер 25 січня 1977 року.
Микола Володимирович Сичевський 
завжди з посмішкою і фотоапаратом.
Фото автора.

В 1956 році Микола пішов навчатися в міську російську школу № 6 (нині в цьому будинку знаходиться районна поліклініка). Вимогливі учителі прищеплювали учням любов до історії та літератури, навчання велося російською мовою. Після закінчення школи в 1966 році Микола поїхав у Ленінград і вступив до Ленінградського університету на юридичний факультет. Паралельно навчався в естрадно-цирковому училищі по класу гітари. В 1973 році помирає раптово батько і він повертається до рідного Радомишля. Тому що мати залишилася одна і часто хворіла. В Ленінградському університеті взяв академічну відпустку, закінчивши три курси навчання. Отримав незакінчену вищу освіту, та він був виключно інтелігентною людиною, емоційним і чесним по природі.
Самодіяльний вокально-інструментальний ансамбль
«Красные закаты» під керівництвом Миколи Сичевського.
 Фото автора.

Повернувшись до Радомишля, влаштувався працювати на машинобудівний завод імені Жовтневої Революції. Створив самодіяльну групу: вокально-інструментальній ансамбль «Красные закаты». Апаратуру допомогла придбати адміністрація заводу, а виготовлені радомишльськими умільцями саморобні електрогітари нічим не відрізнялися від фірмових, закордонних. Ансамбль «Красные закаты» був одним із перших у місті і районі. Потім з’явилися десятки послідовників та інші ансамблі. Часто влаштовували концерти в місті і будинках культури району, а також грали на весіллях. 

У 1975 році Микола одружився з Валентиною Волотовською, яка походила із шляхетного польського роду. Батько Валентини Микола Іванович Волотовський довгий час працював керівником держбанку м. Радомишля і був поважною та шанованою людиною в місті. Мама Вацковська Ніна Вікторівна довгий час пропрацювала лікарем у стоматологічній лікарні та стоматологом у «Сільгосптехніці» і машинобудівному заводі. Дружина Валентина стала берегинею роду Сичевських.

Валентина Миколаївна до одруження працювала на машинобудівному заводі та була солісткою в ансамблі «Красные закаты». Коли вони зустрілися Микола був дуже самотнім і не знайшлось дівчини яка б зацікавилася його життям. У всіх обдарованих людей важкий характер, і Микола не був виключенням, не вмів перед кимось прогинатися, особливо перед радомишльськими провінційними чиновниками. Валентина це розуміла і враховувала. Часто пояснювала, що можна зробити по іншому в різних життєвих ситуаціях.
На фото з права наліво: Володимир Шевцов, Леонід Біляга,
 Олександр Пирогов, Микола Сичевський і його син
Святослав на авто гонках в с. Леніно

Сьогодні ми живемо в досить важкий, але цікавий і неповторний час. Трапилось так, що держава відвернулася від простої людини праці, а ненька Україна стала для неї гірше мачухи. Відійшла в минуле пора, коли в місто Радомишль і села району приїздили видатні люди, прославлені письменники, актори. І не їх, і не наша провина в тому, що майстри культури відвернулися від нас, від провінції. Так хто ж буде вчити нашу молодь добру і красі, розумінню прекрасного, як це притаманно в цивілізованій Європі?

Саме в такий час з’являються такі особистості, як Микола Володимирович Сичевський, котрі намагаються зробити на краще все можливе, аби причепурити хоч трохи наше нелегке життя, показати, що в провінції, в нашому сьогоденні є ще багато такого, що відрізняє нас від печерної людини. Працюючи на радомишльському машинобудівному заводі, Микола захопився мистецтвом фотографії, самостійно вивчив всі процеси цієї цікавої справи. Допоміг йому в цьому Олексій Волотовський – рідний брат його дружини Валентини. Микола довгий час працював фотографом на машинобудівному заводі.
В цьому будинку Соборна площа №3 до 1967р. був
 Радомишльський побуткомбінат, на 2-му поверсі
 знаходилась фотографія під назвою «Укрфото».
 Сучасне фото автора.

Минув той час, коли фотографів в місті називали Граф фото. В той дореволюційний час фотографія тільки почала свій розвиток. Життя витиснуло місцевих фотографів із шикарного фотоательє в маленьку комірчину. Фотографи із артистичної фігури перетворилися в громадського ремісника в нудній системі побуткомбінату. Створений в січні 1961 року на базі виділених цехів з райпромкомбінату, а саме: пошиву чоловічого та жіночого одягу, пошиву і ремонту взуття, виготовлення і ремонт меблів, слюсарня, ремонт електричних приладів та електромоторів, фотографія. Деякий час робітники комбінату працювали в тісних і напівосвітлених кімнатах, панував антисанітарний стан. У 1967 році промкомбінат побудував два 2-х поверхових виробничі будинки площею 600 квадратних метрів з гарним освітленням та водяним опаленням. Замість звичайних та фото цехів, пошиву одягу відкрите ательє мод та фотоательє.
Радомишльський побуткомбінат на Соборній площі
 побудований в 1967р. Сучасне фото автора.

У 60-90-х роках, ще до незалежності України, в побуткомбінаті працювали фотографами: Яков Фред, Альфред і Євдокія Василівна Оржехівські, Григорій Войцехівський, Олексій Волотовський, Володимир Несененко, Анатолій Пилькевич, Олексій Несененко, Ігор Шпак, Валентина Заброцька, Олександр Михайленко. Також в фотоательє працювали ретушери, які доводили фотографію до високої якості. Довгий час ретушером працювала Олександра Стоцька, лаборантом фотографії була Олена Духніч. В районній газеті «Зоря Полісся» працював фотографом Володимир Михайлович Яцкевич, який нині очолює обласну газету «Ехо». Микола Попович довгий час був штатним фотографом газети «Зоря Полісся». В радомишльському лісгоспі довгі роки працював фотографом Олександр Сахневич, який у 1963 році випустив кілька видів чорно-білих листівок міста Радомишля. Багато громадян самостійно займалися фотографією, як фотоаматори. Це в першу чергу Володимир Гальона, Іван Кравченко, Віктор Березюк, Валерій Зіневич, Юрій Волошин, Микола Кухаревський, Анатолій Войнолович, Валерій Лукін і автор цього дослідження. У 1963 році Віктор Березюк і Олександр Сахневич зняли на чорно-білу плівку перший документальний фільм про наше місто.
Фотографи Радомишля. З права наліво: Юрій Волошин,
 Володимир Несененко, Валерій Зіневич,
Микола Сичевський, Олександр Пирогов.

Нинішнє молоде покоління, мабуть, ніколи не зрозуміє, як колись цінувалась фотографія. Люди «знімались на карточку», як на свято, чи фото на портрет, групова фотографія, сімейне фото. Одягалися в найкращий одяг. Та й була атмосфера урочиста і загадкова. Якби людина уважно не дивилася на себе в дзеркало, вона не зможе помітити того, що може «вихопити» фотограф за одну мить. Саме таким фотографом, майстром своєї справи був Микола Володимирович Сичевський. Чомусь він просив називати його Ніконом. Можливо це пов’язано з його щирою православною вірою в Господа. Як людина творча, він творив. Його творчість – у першу чергу, це наполеглива праця талановитої людини, закоханої у життя і у справу якій присвятила усе життя. Це так чудово відкривати щось нове. Саме на радомишльських теренах розцвів його талант. Закоханий у природу, він завжди пильно, очима художника, спостерігав своєрідно навколишній світ. Дехто не розумів митця, його своєрідних пошуків прекрасного, що існує на нашій матері-землі. І свою поетичну душу Микола сповна віддавав віршам. Писав багато, деякі з його віршів поряд з його фото поліської природи друкувалися в місцевій газеті «Зоря Полісся», в обласній «Радянська Житомирщина», в республіканській «Молоді України» та інших виданнях. До найулюбленіших майстрів слова, хто для нього був взірцем, відносились російські поети: Сергій Єсенін, Микола Рубцов, Володимир Висоцький, Андрій Дементьєв. Саме Микола познайомив мене з творчістю російського поета Євгена Євтушенка. У вірші Є.Євтушенка «Памяти Есенина» є такі рядки: «И мне не хочется, поверь, задрав штаны, бежать за этим комсомолом». В 70-ті роки минулого століття Микола давав мені читати дисидентську літературу. В той час вона була заборонена. Більшість творів була в рукописному варіанті, на звичайнісіньких листках шкільних зошитів. Я ніколи не питав у Миколи, де він їх діставав. 
Микола Сичевський на зйомках 
у м. Радомишлі. Фото автора

Микола Сичевський завжди був у всіх на виду, його неодмінно бачили з фотоапаратом чи кінокамерою. Відрізнявся від інших фотографів своїм натхненням, бо сам був митцем у повному розумінні цього слова. Організував гурток кіноаматорів, на своїй машині возив дітей на природу, ходив з ними в походи. З любов’ю до поліської природи навчав молодь фотомистецтву. Постійно організовував фотовиставки своїх робіт на другому поверсі кінотеатру, в будинку піонерів, в фойє Будинку культури. Подавав свої роботи на різні фотовиставки. Отримав першу обласну премію на фотовиставці природи в місті Житомирі.

Роздивляючись старі, пожовклі фотографії, на яких зображені радомишляни безумовно можливо навчитися доброму тону. Неможливо не звернути увагу, що люди на фото якісь інші, гарніші, відрізняються від сучасників. Обличчя чоловіків мужні, світлі, добрі для душі і серця. Жінки виглядають на багато привабливіше і жіночніше, ніж нині. Краса – це страшна сила. Щоб відзначити дуже гарну жінку, раніше не казали «дуже», а з видихом говорили «важко» гарна, тобто така вже гарна, що їй важко від тієї гармонії і краси.

Радомишляни любили фотографуватися, а фотограф стоїть, ніби в стороні. Як співалося в ті часи в популярній пісні «Фотограф счелкает, и птичка вылетает». Фотографії тих років не можна назвати мистецтвом. І все одно, ці пожовклі від поганої промивки, згорнувшись від того, що ніколи не знали паспарту, фотографії з «фігурним» обрізом, єдиної обробки, доносять до нас аромат 50-90-тих, які поступово стають історією. Микола навчив мене колись, що фото потрібно промивати не кілька разів, щоб не пожовтіли, а півдня, щоб остаточно змити з бумаги фіксаж. Я не зустрічав жодної пожовтілої фотографії. Нині в сучасному світі така техніка, що при бажанні можна відновити будь-який старий знімок, нехай і неякісний. Перебираючи сотні його фото, помітно, що із зворотньої сторони він завжди ставив штамп – фото Нікона Сичевського, як гарантія високої якості фотографії. 

Микола Сичевський за своє життя зробив сотні портретів, які і нині зустрічаються в багатьох місцях. На превеликий жаль, у наш час про фотопортрети згадують тільки тоді, коли потрібно ховати покійника, і родичі гарячково шукають фото, в більшості з паспорта, яке можливо збільшити. Озирніться, де знаходяться у вашій оселі портрети ваших батьків, не кажучи про дідусів чи бабусь, а чи є ваш портрет? Нині кажуть – не модно, але до чого тут мода, візьміть якісні, зі своєю родзинкою портрети, які відповідали технічним вимогам і художнім смакам, що, вмів робити Микола Сичевський.

Своїми працями він доводив, що не буває негарних людей. Головне – підкреслити в людині найхарактерніше, особливе, індивідуальне. Миколу Сичевського постійно запрошували на різні заходи: шкільні і дитячих садочків випуски, він фотографував усі паради, які проходили в місті, на 1-ше травня, 7-ме жовтня, а також весілля. У кого більше шансів вийти заміж, у вродливої чи негарної дівчини чи жінки? Кожен не задумуючись скаже; звісно у першої.
Весільний ранок. Фотоетюд Миколи Сичевського.
Фотокартина експонується у
 Радомишльському народному краєзнавчому музеї

Кілька десятиліть, з допомогою Миколи Сичевського, я займався чорно-білою фотографією. Хто знає місто Радомишль, той зрозуміє, що таке бути фотографом у провінції. А хто не знає, зрозуміє теж, тому що фотограф у місті шанована людина. Своїх друзів фотографів я називав «базарно-пляжними». Ми не цурались фотографувати на замовлення окремих людей, діток, різні події, знімали групові фото, в школах і дитячих садках міста і району. Та для кожного з нас за велику вдачу вважалося сфотографувати весілля. За моїм фахом, це – знімати розписи, весілля в рагсах, в сільських будинках культури, вінчання в церквах. У мене була можливість спостерігати сотні шлюбів. Із власних спостережень з’ясував, що на сотню наречених десять- красунь, десять хорошеньких, десять непоганих, інші – непривабливі. Звідки ж більшість непривабливих наречених, як це пояснити красуням. Хоча у весільній сукні всі жінки виглядають надзвичайно гарними.

Чомусь у наших школах не вчать дітей, що для кожної дівчини чи жінки, найголовніше в житті – вдало вийти заміж, а все інше не так важливо. В житті, як на довгій ниві, з коханим нічого не страшно. Якщо кохання немає, не допоможе і рідна матуся. Микола Сичевський, як фотограф кардинально відрізнявся від нас. «базарно-пляжних». Митець фотосправи, він творив. Бувало годинами «мордував» наречених, щоб знайти потрібний ракурс, схопити ту єдину мить з художньої точки зору. Микола єдиний, що не тільки робив фото, а створював весільні альбоми. Вони були схожі на солдатські радянських часів, «дембельські» альбоми з фото і надписами. В шлюбних альбомах Микола Сичевський вів фотолітопис впродовж дня весільного дійства. Я впевнений, що ці альбоми, як найдорогоціннішу сімейну реліквію, зберігаються у сім’ях міста та району. Багато хто не розуміє, що фото, зроблене майстром, є мистецтвом. На терені фотографії Микола залишив по собі велику багату спадщину.

У нашому місті навряд чи можна знайти фотографа, який би зробив справжній портрет, що відповідав би технічним вимогам і художньому смаку. В місті у Миколи Володимировича було багато учнів, але, на жаль, жоден не успадкував його фанатичної відданості фотографії, і ніхто не перевершив його. Кращою пам’ятю про нього будуть його праці, в яких залишилися не просто обличчя людей, а відбиток цікавої епохи, а також творча рука Майстра.

Високий, стрункий Микола вів здоровий спосіб життя, не вживав спиртного, не палив. Кожного ранку робив кілометрові пробіжки. Самостійно вивчив карате і вчив молодь. На той час то був екзотичний вид спорту, в Радянському Союзі майже заборонений.
Вихованці атлетичного клубу. Стоять:
верхній ряд зліва на право – Соболевський Олександр, 
Біляга Сергій, Бахман Олександр, Павленко Володимир, 
Євтушок Сергій. Нижній ряд: зліва на право – Новіченко Володимир,
Литвинчук Олександр, Стратович Сергій. 
Фото Миколи Сичевського 1988 р.

У 1986 році за підтримки Рудольфа Михайловича Левіна, Микола відкрив атлетичний клуб у спортивному комплексі. Р. М. Левін подарував спортивному клубу штангу і дві гирі. Хлопці-ентузіасти прибрали приміщення, зробили стінку і поперечину та почали «качатися» разом з своїм тренером Сичевським. Девіз клубу: «В здоровому тілі, здоровий дух». Перших ентузіастів було небагато, та з часом кількість збільшилася. Радомишльські хлопці любили хизуватися симфонією своїх мускулів. З Миколиної школи вийшла ціла плеяда молодих і дужих хлопців. Завдячуючи штанзі та гирям, Микола ставав ближче та доступніше до молодих людей. Чудовий гуманіст, він знав молоде покоління, і віддавав всього себе молоді. З роками приходили інші хлопці, але клуб атлетистів залишився до наших днів. Для всіх Микола знаходив тепле слово і щиру посмішку. Від нього було тяжко відвернутися, людиною він був комунікабельною, але не намагався лізти до когось в душу. Корисних знайомств у нього ніколи не було. Є люди які мають хист до знань, до пізнання цікавого і непізнаного. Ось таким Микола і був , цікавився літературою, музикою та кіно. Він бажав в усьому розібратися, все хотів зрозуміти до глибини. Любив людей, умів встановити з ними контакт, зацікавити. Він умів як дитя радіти, особливо, коли цю радість приносив комусь іншому. Час від часу мені доводилося зустрічатися з багатьма людьми, які з теплом відгукувалися про нього. Виходить, ті зустрічі з цією надзвичайною людиною залишилися в пам’яті людей на роки. Зі своєю сім’єю Микола жив дуже скромно, щоправда придбав мотоцикл і старенького «Москвича». Самостійно, при підтримці родини збудував новий будинок на місці старої материнської хати. 

Величезним захопленням було мисливство. Він був професійним мисливцем, завжди боровся з браконьєрами. Говорив мені: «Мисливство – це те, що єднає нас з світом природи». На полюванні завжди робив знімки природи. Ніколи не розлучався з кофром – так називається професійна сумка фотографа. Унікальні виходили знімки для будь-якої газети чи журналу.
Фотопосмішка. Наставник.

Якось перебираючи свій архів я натрапив на одну фотографію. Наче нічого й не було особливого на тому давно знайомому знімкові, але розсміявся. Одразу поліпшився настрій. А втім звичайнісінька собі фотографія. Лізе через болото собі мисливець, піднявши як найвище руку з рушницею, тягне за нашийника невдаху пса, другою рукою. Ну, правда тримає в зубах качку. Що ж тут незвичайного?...Хіба що одразу спадає на думку порада Остапа Вишні «Як варити та їсти суп з дикої качки!» Але ж скільки позитивних емоцій з приводу однієї лише фотографії! Згадалося побіжно, що сміх подовжує людині життя. Що сміхотерапію взяла на озброєння сучасна медицина. Що навіть існує жвава торгівля сміхом. Але не у нас, а десь в заморських країнах. Як кажуть фотографи, чухаючи потилицю, дотепна ситуація має звичку трапитися чомусь тоді, коли під рукою хоч убий, немає тієї самої штуки, що зветься фотоапаратом. І скільки б Ви не волали: «Миттєвість, зупинись, бо ти прекрасна!». Ота не повторна мить. Чи то так ситуація, вже змінилася, і тільки можете про неї друзям гарненько переповісти. 

Людиною Микола Володимирович був освідченою і філософські відносився до смерті. Восени похмурого дня, коли починалася заметіль, він поїхав на своєму мотоциклі на полювання. Залишив мотоцикл на подвір’ї у знайомих в селі Мініни. І не повернувся. На наступний день його друзі, разом з працівниками лісгоспу знайшли його тіло в полі. Поряд лежали кофр і рушниця. Поранений в ліву ногу він стік кров’ю. Це сталося 26 листопада 1994 року. До цього часу ця трагічна, загадкова смерть залишає багато міркувань і запитань. Існує багато версій і легенд про смерть М. Сичевського, та правда не відома по сей день.

Микола залишив у великому смутку дружину Валентину, двоє діток Мирославу і Ростислава, хресницю Інну Лануцьку, рідних тіток і чисельну рідню-двоюрідних і троюрідних братів, сестер, племінників. Земне життя Миколи Сичевського – немов спалах яскравої зірки. Цей, з Божої ласки, талановитий самородок засяяв своєю багатогранною плодовитою творчістю.
«Цвіт землі» - фотоетюд Миколи Сичевського. Фотокартина
експонується у Радомишльському народному краєзнавчому музеї.
В Радомишльському народно-краєзнавчому музеї, вже довгі роки експонується персональна виставка робіт фотохудожника Миколи Сичевського. Фотокартини свідчать про великий талант митця. Фото картини – його душа. Впевнено можна назвати художніми шедеврами фото «Березове поле», «Рідні місця», «Цвіт землі», «Листопад» та багато інших. На виставці привертає увагу серія портретів. Багато відвідуючи пізнають себе на фотографіях, які стали надбанням творчих задумів фотографа. Організації виставки сприяла дружина – Валентина. Вона й за життя чоловіка була йому надійним помічником і порадником. Тож раджу: відвідайте виставку фоторобіт Миколи Сичевського. Впевнений, не пожалкуєте, що провели там кілька вільних хвилин, які відвернуть вас від щоденних і буденних турбот.

Микола Сичевський не мав жодних звань, але був видатною особистістю і зробив багато корисного для людей. Захоплююча людина з певною громадянською позицією зумів зберегти дивовижну чистоту душі. Український поет Максим Рильський наголошував – «хто не шанує видатних людей свого народу, той сам не вартий пошани». Нехай слава і пам'ять про Миколу Володимировича Сичевського живе в місті Радомишлі з роду в рід. На жаль, в нашому місті мало шанують своїх земляків, можна було хоча б назвати вулицю, на честь славетного радомишлянина, мабуть одного з найшанованіших.

Олександр Пирогов
м. Радомишль
Фото з архіву


Немає коментарів:

Дописати коментар