Понад двадцять шість років як немає з нами Миколи Володимировича Сичевського, якому виповнилося за життя лише 46 років. Якого знали майже всі жителі міста і району. Більше двох десятиліть працював фотографом, професійним і принциповим. На сторінках районної газети «Зоря Полісся» періодично друкувалися знімки, за якими можна визначити, що зроблені фото справжнім майстром. Запитайте розумну людину, що залишається в цьому світі від того, хто пішов із життя, і отримаєте відповідь: добрі справи і благородні вчинки. До цього можна додати, що зостається ще фотографія людини, хоча фото саме по собі залишає не слід добрих справ, а лише спомин. Спомин… Якщо у людини є пам'ять, у людини є все. Пам'ять висвітлює з фотографічною точністю зустріч з Миколою, дружбу і все його коротке, як на мене, життя. Все пам’ятається до дрібниць, кожна деталь. Якось так виходить, що люди талановиті, обдаровані ідуть із життя молодими і найчастіше трагічно. Це помічено давно. Можливо, що оточуючі не зовсім розуміють, чи тому, що обдаровані люди не повністю себе реалізували в житті. Микола Володимирович вельми скупо розповідав про своє життя, стриманий у висловах. Розумів не просто як земляка старшого покоління: ще до зустрічі, я знав як фотографа, у якого позаду велика дорога.
Микола Володимирович Сичевський в
фотолабораторії.
Микола
Володимирович Сичевський народився 24 жовтня 1948 року в місті Радомишлі, в
простій робітничій сім’ї. Родина
мешкала у власному будинку на
Леніна вулиці, 107 (Рішенням Радомишльської міської ради №261, 7 грудня 1995
року вулиці повернуто історичну назву
Мала Житомирська.- Авт.). В
батьківському домі була
атмосфера високої духовності. Безхмарне дитинство, шкільна юність
пройшли в цьому дерев’яному будинку своєрідної архітектури. Батько,
Володимир Христофорович Сичевський, працював в різних установах м.Радомишля. В
місті поважали як завзятого трударя,
чесну і гостру на
язик людину. Мама-Марія Овсіївна Стеценко, вела
домашнє господарство, добра і лагідна жінка, любила свого
єдиного сина. Як і кожна радомишльська жінка любила квіти, і не
тільки любила, а й глибоко на них зналась. Біля батьківського будинку знаходився чималий квітник.
Мама - зразок української працьовитості. Подавала добрий
приклад тим, хто по справжньому любить свою працю. Цікава жінка. Дивлячись на неї, я розумів, що тільки вона могла народити такого сина.
В атмосфері, з любов’ю до природи і провів Микола післявоєнне дитинство. Розумні люди стверджують, що залучення людини до
світу природи починається з дитинства. Горизонти, які сприймає
дитина до 10 років, згодом стають його метою життя. Тож не дивно звідки в Миколи
Сичевського любов до природи, особливо до радомишльських краєвидів. Хоча зростав звичайнісіньким міським хлопчиком. Значну роль у вихованні
Миколи відіграв сусід, мисливець Роман
Костянтинович Подковинський, який походив з шляхетного радомиcльського роду
Подковинських. Його батько Костянтин працював у Радомислі
інженером на суконній фабриці. У батька були рідні сестри: Тереза - мати
першого директора музею Т.Г. Шевченка у м.Києві М.І. Мацапури, сестра Поліна –
мати видатного науковця І.Брізе, брати – Василь,
Роман, Миколай. Василь Романович Подковинський відкрив до революції перший
кінозал, який тоді називався сінематограф. Роман Костянтинович своїх дітей не мав і
залюбки брав хлопчика із собою на полювання і прищепив хлопцю всі навики професійного мисливця. На трофейному мотоциклі
їздив полювати з мисливською собакою – спанієлем, яка
була ласкава і велика розумниця, і не раз виручала хазяїна в складних ситуаціях.
Роман
Констянтинович Подковинський з мисливськими собаками. Фото 1963 р.
Кожної весни, кілька років, доводилось на проводи з Миколою відвідували міське православне кладовище, що знаходитсься в центрі міста. На старому цвинтарі поховані його батько і мій дідусь. В кінці сімдесятих років на кладовищі стояла сторожка, де мешкав сторож Борецький із дружиною. У 1984 році кладвище закрили і відкрили новий міський цвинтар в кінці вулиці Щорса (рішенням міської ради в 2016 році перейменували на вул. Плетенецька.-Авт.). Радомишльська міська рада не виділила кошти на заробітну плату сторожу і будинок спалили. Не було б такого варварського і кощунського безладу, що в наш час на старому кладовищі. На початку вісімдсятих років минулого століття на проводах Микола дав сторожу пляшку горілки, щоб той показав могилу Романа Костянтиновича Подковинського. Микола прибрав могилу, і ми деякий час сиділи біля неї, і він багато розповів про цю чудову людину. На надгробній плиті був напис, який запам’ятався: помер 25 січня 1977 року.
Микола Володимирович Сичевський завжди з щирою посмішкою і фотоапаратом. Фото автора.
В 1956 році Микола почав навчання в міській російській школі № 6 (нині в цьому будинку по вул.
Присуственній №9 знаходиться районна поліклініка.-Авт.). Вимогливі вчителі
прищеплювали учням любов до історії та літератури, навчання велося російською
мовою. Батьки з дитинства виховували в сина найкращі риси характеру, передавали
і прищеплювали любов до праці, до людей, всіляко підтримували юнацькі
починання, творчі нахили. Тому, після закінчення школи в 1966 році постало
питання про вибір майбутньої спеціальності, Микола вибрав професію юриста. Ще в
школі поставив собі мету – стати адвокатом. Тогож року приїхав до Ленінграду і поселився у
колишнього радомишлянина Генадія Малашевського.
Без усякого блату вступив до Ленінградського університету на юридичний факультет. Паралельно начався в естрадно-цирковому училищі по
класу гітари. Мріяв стати адвокатом, але доля розпорядилась інакше.
В 1973 році раптово помирає батько, мати часто хворіла і залишилася одна, виникли
фінансові проблеми. З поважних
причин довелося залишити місто на Неві,
відмовитися від подальшого
навчання, від юнацьких мрій. Не
здобув вищої освіти, зробив важливий життєвий вибір,
повернувся до рідного міста. Наш земляк, великий патріот України, уродженець
волосного Брусилова, Радомисльського повіту, Іван Огієнко, який вимушено
опинився далеко від рідного краю, стверджував: «Немає в людині нічого милішого
над свою Батьківщину, над рідну землю». Після повернення до міста Радомишля,
Микола Сичевський влаштувався працювати на машинобудівний завод імені Жовтневої
революції. У 1974 році створив самодіяльний вокально-інструментальній ансамбль
«Красные закаты». Апаратуру допомогла придбати адміністрація заводу, а виготовлені
радомишльськими умільцями саморобні електрогітари не відрізнялися від фірмових,
закордонних. Ансамбль «Красные закаты» створений одним із перших у місті і
районі. Згодом з’явилися десятки послідовників та інші ансамблі. До
першого складу вокально–інструментального ансамблю «Красные закаты» входили
відомі на той час місцеві музиканти, такі як: Микола Сичевський – організатор,
художній керівник ансамблю (нині можна назвати продюсер) – гітарист, розточувальник
Василь Бородієнко, гітара, слюсар Леонід Онищенко – ударна установка,
барабани, електрик Віктор Михальський –
гітара, електрик
Василь Кравчук – гітара, інженер-економіст Валентина Волотівська –
синтезатор, технолог Іван Суходольський
– співак. З часом змінювався склад
ансамблю: Михайло Шинков – барабани, Борис Галінський – труба, Валерій
Молодико – ведучий (конферансьє), Тамара Орловська – скрипка (випускниця
радомишльської музичної школи), Віктор Лісовський – тромбон, Володимир Мустієв
– гітара. Слід зазначити, зайняті люди мали різні
професії, деякі з них займали високі посади, але їх об`єднувала любов до
музики, яка стала їх сенсом та образом життя. За свідченнями співучих
музикантів, музикам подобалось, щоб їх називали
командою. Іноді серед хлопців з ансамблю виникали суперечки. Микола, як художній
керівник, хлопців не сварив, а тільки час від часу говорив: «Підтримуємо один одного, це зараз так
важливо». Вагомі слова і сьогодні актуальні для жителів міста Радомишля. Музики влаштовували концерти у
місті та будинках культури району, а також грали на весіллях. Які справлялись
за народними звичаями.
Молода була у вінку зі стрічками, з намистом, у
вишиваній сорочці й корсеті, були і
дружки і бояри, тут і «поїзд», все, як годилось. Технічний прогрес вокально-інструментальних ансамблів
назавжди відтіснив народних музик з
весіль, які грали на баяні, барабані, трубі і бубні. Крім весіль
обслуговували і місцевий ресторан: п′ятниця,
субота, неділя – грають, вівторок, середа - репетиції.
Глядачі з захопленням спостерігали за віртуально-майстерною грою музик. Ансамбль
так грав класно, що заворожував радомишльських глядачів, виконуючи модні
радянські та зарубіжні пісні, які полонили серця. Вперше в місті виконували
шансонні пісні (шансон – по-французьки пісня, виконавець шансонної пісні –
шансоньє). Вимогливі глядачі влаштовували овації, часто музикантів викликали на
біс і змушували по декілька разів виконувати пісню, що полюбилася публіці. Живий звук і голоси виконавців, що на той час не почути і по телевізору, це було щось
нове, незвичайне. Насолоджуватися музикою і класним виконанням пісень потрібно
вміти.
Вокально-інструментальний ансамбль «Красные закаты». Фото автора.
Часто експериментували, робили власне аронжирування пісень, щоб прийняти той чи
інший музикальний варіант. Так вперше в місті Радомишлі з’явилось музичне шоу. Взагалі в репертуар входило українських пісень.
Великою популярністю користувалась пісня «Червона Рута», як символ українства
на сцені. Приємно вражала мелодія пісні, та більше схвильовували глибокого
змісту слова. Що прикметно, репертуар
складався переважно з
радянських пісень. Особливою популярністю
користувалась пісня: «Листья желтые над городом кружатся». В той час в народі
шуткували: «Пісня китайських парашутистів». Вперше в місті зі сцени лунали «блатные
песни», котрі, за висловом Володимира Висоцького, називались міським романсом.
Класика супроводжувалася грою електрогітар. З хорошою і якісною
музикою, завжди легше перенести життєві невзгоди. Музики з ансамблю
«Красные закаты» неймовірно популярні серед молоді міста. Заповітною мрією
багатьох радомишльських дівчат привернути увагу і закрутити роман з кимось із
артистів, хоча б на літо. Музики
здавались найромантичнішими хлопцями в місті, навіть якщо ніякої надії пов’язати своє особисте
життя з кимось із артистів. Пройтись під ручку з кимось з хлопців на танці до місцевого парку ставало престижно. Микола
Сичевський виділявся серед хлопців своєю колоритною натурою. «Красень мужчина»
- високого зросту, зі спортивною зовнішністю, з довгим волоссям чорного
кольору. Одягався завжди екстравагантно (таких людей в
той час називали стилягами.-Авт.). По натурі Микола
проста людина, проте діяльний і життєрадісний. Постійно знаходився у центрі уваги
оточуючих, отримував знаки захоплення, постать приваблива і
багато дівчат особисто впадало за М.Сичевським.
В Радомишлі на сцені районного Будинку культури, в різний час виступали відомі
вокально-інструментальні ансамблі: Житомирські «Мріяни» та «Древляни», Київські
«Кобза», «Ишанс», «Київ», з Дніпропетровська «Водограй», з Черкас «Зелений
вогник», з Луцька «Світязь», з Тернополя «Збруч» та «Альбом», з
Івано-Франківська «Беркут», з Донецька «Квадро», з Хмельницького «Таври». Також
вокально-інструментальні ансамблі з братських республік: з Азербайджану «Баку»,
з Вірменії «Гарин». З Ленінграду вокально-інструментальні ансамблі під керівництвом
О. Сумарокова та Мосеїчева. Відомі на всю країну колективи доносили до
прихильників і шанувальників провінційного міста малознайомі ритми і новий
музичний стиль. В наших сучасних реаліях це звучить як фантастика. Сьогодні
живемо у досить важкий, але цікавий і неповторний час. Трапилось так, що
держава відвернулася від простої людини праці, а ненька Україна стала для неї
гірше мачухи. Відійшла в минуле епоха, коли в місто Радомишль і села району
приїздили виступати відомі
ансамблі, хорові колективи, видатні люди,
прославлені письменники, актори. Не наша і не їх провина в тому, що майстри культури
відвернулися від сірого життя провінції. Так хто ж буде вчити нашу
молодь добру і красі, розумінню прекрасного, як це притаманно в цивілізованій
Європі? Щоб Україна була українською, треба творити всім
митцям, а неоглядатись на минувшину. Розумні люди стверджують: «Без культури
немає держави – так одна назва». Саме в такий час з’являються такі подвижники,
як Микола Володимирович Сичевський, котрі намагаються зробити на краще все
можливе, аби трохи причепурити нелегке життя трудівників, показати, що в
провінції, в нашому сьогоденні є ще багато такого, що відрізняє сучасників від
печерної людини.
На фото справа наліво Володимир
Шевцов, Леонід Біляга, Олександр Пирогов,
Микола Сичевський і його син Святослав
на автогонках в селі Леніно.
У 1974 році Микола одружився з Валентиною Волотівською, яка походила із шляхетного польського роду.
Батько Валентини - Микола Іванович Волотівський, працював керівником держбанку міста Радомишля, поважна та шанована людина в місті. Мама Ніна
Вікторівна Вацківська довгий час пропрацювала зубним лікарем у дитячій
поліклініці в районній лікарні, у «Сільгосптехніці» і машинобудівному заводі.
Валентина Миколаївна до одруження працювала на машинобудівному заводі і по
сумісництву – деякий час співала в ансамблі «Красные
закаты», грала на іоніці. На час їх зустрічі, Микола - дуже самотній, і не знайшлось іншої дівчини, яка б зацікавилася
його життям. У всіх обдарованих людей важкий характер, і Микола не був винятком, не вмів перед кимось прогинатися, особливо перед
радомишльськими провінційними чиновниками.
Він не належав до тих людей, які
піддаються тискові, не боявся йти в кабінети різних партійних установ.
Безумовно, що не всім в подобалась його
сміливість і справедливість. Недоброзичливців завжди вистачає в нашому місті.
Зустрічались навіть наклепи, та він на це звертав уваги. Народна мудрість
стверджує: «Шукай у людях найкараще,
очікуй на найгірше». Корисних знайомств у нього ніколи не було. Надзвичайне значення мало те,
що думки, і дії були про найголовніше в житті – про маму, дружину і дітей. Дружина це розуміла і враховувала. Часто пояснювала,
що можна зробити по іншому в різних життєвих ситуаціях.
Гостинно приймала у себе друзів. Щаслива доля подарувала М.В.
Сичевському милу дружину Валентину, разом виховували двох дітей: доньку
Мирославу та сина Святослава. Дружина
Валентина стала берегинею роду Сичевських. Умілий до всього
господар – майже власноруч збудував
дім, на місці старої материнської хати. Зі своєю сім’єю Микола жив скромно,
щоправда придбав мотоцикл і старенького «Москвича».
Захопився мистецтвом фотографії, самостійно вивчив процеси цієї цікавої справи,
під безпосереднім впливом Олексія
Волотівського – рідного брата дружини Валентини. Який в той час працював
фотографом в Радомишльському фотоательє. Пізніше, коли потрібно було
визначати свій життєвий
шлях, Микола вагався: бути музикантом, чи стати фотографом-професіоналом. Втім цля цього
були всі передумови. Захоплення
фотосправою назавжди змінило його життя. В той час
сформувався творчий шлях на ниві
фотографії. Хлопчик із провінційного
Радомишля виріс у першокласного
фотомайстра виключно завдяки
настирливості, працелюбству і прагненню до самовдосконаленню.
Трельовочні машини АЛТ-157. Радомишльський машинобудівний завод.
Фото М.В. Сичевського, 1979 р.
Але
зайняття улюбленою справою
стримувались матеріальними нестатками.
Вже була сім’я, треба було допомагати й матері. Отож довелось працювати на радомишльському машинобудівному
заводі. Початком перебудови заводу став 1952 рік, який до
цього мав назву чавуноливарний завод. Цехи оснащувалися новітніми станками,
було побудовано кілька нових цехів. Профіль заводу змінився: випускалась
продукція лише для лісозаготівельної промисловості. Щорічно випускалися десятки
тисяч трьох- і п’ятитонних підвісних блоків, вагонетки, лебідки
для тракторів С-80 і настільно–свердлувальні верстати. Завод перейшов у підпорядкування
Міністерства лісової промисловості
СРСР. В 60-80 роках минулого століття почалася нова історія машинобудівного
заводу. Замість тісного і темного приміщення ливарного цеху виріс новий світлий
цех з гарною вентиляцією, де стояли перші формувальні машини, було побудовано нове приміщення заготівельного цеху, устаткованого новими потужними
пресами, ножицями, пилами. Поновився технологічний парк токарної дільниці. На
заводі побудований робітничий клуб на 300 місць, дитячий садок, бібліотека з
книжковим фондом понад 6 000 примірників художньої, технічної
літератури. Машинобудівний завод випускав лісозаготівельні поїзди, трісковози
ЛН -7, трелювальні машини, автопоїзди -25. Лебідка ручна ЛН -05 – цьому виробу
першому в районі присвоєно державний Знак якості. На той час єдиний завод в СРСР, що виготовляв
лісонавантажувачі. Продукція машинобудівного заводу добре відома не лише в Радянському союзі,
а й у багатьох зарубіжних країнах. Микола Сичевський фотографував: продукцію
заводу, передовиків виробництва, помешкання для робітників,
що будував завод. За роки своєї праці зробив сотні, а мабуть і
тисячі знімків, працював 18 років фотографом на
машинобудівному заводі. Машинобудівний
завод, флагман радомишльської промисловості – гордість не одного покоління
радомишлян, залишився в пям`яті людей і на фото Сичевського. В пам’яті
заводчан, які працювали на машзаводі десятки років, Микола Сичевський
навіки зостанеться штатним фотографом. Нині на території і цехах заводу гуляє
тільки вітер, як кажуть у народі: «Рудим мишам нема чого їсти».
Філіал райпромкомбінату розташовувався в будинку №3,
Соборній площі до 1967р. На другому поверсі знаходилась фотографія під
назвою «Укрфото». Фото автора.
Минув той час, коли в
місті фотографів називали Граф фото. В той дореволюційний час фотографія тільки
почала свій розвиток. Життя витиснуло місцевих фотографів із шикарного
фотоательє в маленьку комірчину. Фотографи із артистичної фігури перетворилися
в громадського ремісника в нудній системі побуткомбінату. Який
створений в січні 1961 року на базі виділених цехів з райпромкомбінату і
мав майстерні пошиву чоловічого та
жіночого одягу, пошиву і ремонту взуття, виготовлення і ремонту меблів,
слюсарних робіт, ремонту електричних приладів та електромоторів, фотографію. Деякий час робітники
комбінату працювали в тісних і напівосвітлених кімнатах, панував антисанітарний
стан. У 1967 році промкомбінат побудував два двохповерхові виробничі будинки
площею 600 квадратних метрів з гарним освітленням та водяним опаленням. Замість
звичайних фотоцехів і майстерні пошиву одягу відкриті ательє мод та фотоательє,
яке знаходилось на другому поверсі.
Радомишльський побуткомбінат 1968 рік.
Виготовлення якісної фотографії творчий і складний
хімічний процес. В той час
фотографами в фотоательє працювали
одиниці. У 60-90-х роках, в Радомишлі, в фотоательє побуткомбіната
працювали фотографами: Яков Фрідман, Василь Кравченко, Борис Олександрович
Подковинський, Альфред Євгенович і Євдокія Василівна Оржехівські, Григорій
Войцехівський, Олексій Волотівський, Володимир Несененко, Олексій
Несененко, Анатолій Пількевич, Ігор
Шпак, Людмила Литвиненко, Валентина Заброцька, Олександр Михайленко. Також в фотоательє
працювали ретушери, які доводили фотографію до високої якості. Довгий час
ретушером працювала Олександра Стоцька, касиром фотоательє- Анастасія Михайлівна
Бернацька, яка пропрацювала 30 років, Олена Духніч та Віта Литвиненко. В
районній газеті «Зоря Полісся» на початку сімдесятих років
працював фотокореспондентом Володимир Михайлович Яцкевич, який нині -- головний редактор обласної газети «Эхо». Микола
Попович довгий час працював штатним фотографом
газети «Зоря Полісся». В радомишльському лісгоспі
працював фотографом Олександр Сахневич, який у 1963 році випустив дев’ять видів чорно-білих листівок міста Радомишля. Фотографія становиться в місті по справжньому масовою
з другої половини 60-тих років. Багато громадян самостійно займалися фотосправою,
як аматори. Це в першу чергу: Деонісій Горай (с.Кримок), Яків Бобровський,
Борис Пивовар, Петро Шуневич, Андрій Бородько, лікар-офтальмолог Іван Іванович
Безкоровайний, Володимир Гальона, Володимир Кушніренко, Петро Гоць, Іван
Кравченко, Віктор Березюк, Володимир Зелінський, Леонід Поліщук, Валентин
Дробенко, Валерій Зіневич, Юрій Волошин, Микола Кухаревський, Віктор
Михайленко, Анатолій Войналович, Володимир Духніч, Валерій Лукін, Віктор Васюк,
Юрій Михальський, Сергій Михальський, Олег Сокотунов, Михайло Корольов, Віктор
Марков, Іван Парамуда, Микола Нагорний, Констянтин Олійник, Володимир Молодико,
Григорій Шкідченко, Віктор Ващенко, Олександр Дворцов і автор цього
дослідження. Фотогурток 60-х рр. в Будинку піонерів вчитель фізики школи №2
Олександр Миколайович Краснопольський. В гуртку
була фотолабораторія, різні
розчини, фотоапарати. Вимогливий вчитель
водив вихованців на природу, вчив
робити пейзажні знімки, деякі
учні приїздили на навчання на
велосипедах навколишніх сіл. Згодом в 70-ті рр. в Будинку піонерів керівником
фотогуртка став Олексій Миколайович Волотівський. Декотрі учні, які
в гуртку вивчали фотосправу, зовсім не вчили
хімію в школі, та хімічні процеси
фотографії освоїли на відмінно.
Фотографи - аматори вивчали особливий стиль фотогруфування. У 1963 році Віктор Березюк і Олександр Сахневич зняли на
чорно-білу плівку перший документальний фільм про місто Радомишль. Людська пам'ять має властивість притуплятися,
забуваються деталі подій, лише кінокамера
фіксує події з абсолютною
точністю. Традиції радомишльських митців в наш час подовжив Володимир Бродовський, який
засняв документальний фільм про Радомишль. Також задокументував
спектаклі самодіяльних місцевих
артистів: «Фараон», «За двома зайцями».
Володир Бродовський професійно
фотографує весілля, випуски шкіл і різні
події міста.
Фотографи Радомишля. Справа наліво: Ю. Волошин, В. Несененко,
В. Зіневич, М.Сичевський, О. Пирогов. Фото Анатолія
Пількевича.
Нинішнє молоде
покоління, мабуть, ніколи не зрозуміє, як колись цінувалась фотографія. Відвідувачі одягалися як на свято, в найкращий одяг, «знімались на
карточку», на портрет, групову фотографію, сімейне фото. Урочиста і загадкова
атмосфера. Городяни, які живуть простим життям, завжди радіють
дрібницям. Як би людина уважно не дивилася на себе в дзеркало, не
зможе помітити того, що може вихопити фотограф за одну мить. Саме таким
фотографом, майстром своєї справи був Микола Володимирович Сичевський. Чомусь
просив називати його Ніконом. Можливо, це пов’язано з щирою
вірою в Господа. Знайомих повчав: «Заходьте іноді до церкви, це не забере у Вас
багато часу». Надіюсь на милість Бога, що в день святої
Вероніки, покровительки фотографії (Всесвітній день фотографа.-Авт.), який
відзначається 12 липня, кожного року, Миколу в раю кіз пасти не заставить. Чимало городян, мають хист до знань,
до пізнання цікавого і непізнаного. До таких людей можна
віднести і Миколу, все життя цікавився літературою, музикою та кіно,
вивчав багато філософських книжок. Особисто бажав в усьому
розібратися, все хотів зрозуміти до глибини. Як людина творча, він
творив. Творчість подвижника, у першу чергу - це наполеглива праця
талановитої людини, закоханої у життя й у справу, якій присвятив усе життя. Микола
Сичевський завжди у всіх на виду - його неодмінно бачили
з фотоапаратом чи кінокамерою. Від інших фотографів відрізнявся своїм натхненням
- подвижник у повному розумінні цього слова. Одним із напрямків просвітницької роботи організація молодого гуртка
кіноаматорів, на своїй машині возив дітей на природу, ходив з ними в
походи. З любов’ю до поліської природи навчав молодь фотомистецтву. Постійно
організовував фотовиставки своїх робіт на другому поверсі кінотеатру, в Будинку піонерів, у фойє Будинку культури. На престижній фотовиставці природи в місті Житомирі нагороджено першою
обласною премією. Микола
Володимирович обладав винятковим даром відкривати здавалось би серед відомого
щось невідоме, умів навіть не словами, а діями професійного фотографа
переконати. В житті кожної людини так чудово відкривати щось нове.
Микола Сичевський на зйомках у м.
Радомишлі. Фото автора.
Мешкаючи в
одному місті, звичайно зустрічався з ним
майже щодня, протягом тривалого
часу. Втім Сичевський не любив
фотографуватися. Проте
одного разу побачив
Миколу, що як завжди поспішав у
справах. Високий, широкоплечий, із задумливими, трохи сумними
очима, з якимось надзвичайним
натхненним обличчям – чесне
слово, я не міг відірвати погляду від
нього. І в цю хвилину твердо вирішив
зробити знімок. Звернувся до
нього з проханням, щоб він дозволив
сфотографувати його. «Добре» - погодився
Микола. Цей фотознімок повертає подумки
у далекий 1982 рік. Фотографувати Сичевського
мені доводилося ще не раз. Саме на радомишльських
теренах розцвів його талант. Закоханий у природу, пильно, очима художника,
своєрідно спостерігав навколишній світ. Ще з шкільної лави у
юнака виявляються неабиякі літературні здібності. Складав задумливі вірші поліської природи,
деякі з його віршів, поряд з чудовими фотоетюдами, Миколи протягом двадцяти
років друкувалися на сторінках місцевої газети «Зоря Полісся», в обласній
«Радянська Житомирщина», в республіканській «Молоді України» та інших виданнях.
До найулюбленіших майстрів слова, хто для нього був взірцем, відносились
російські поети: Сергій Єсенін, Микола Рубцов, Володимир Висоцький, Андрій
Дементьєв і інші. Познайомив мене з віршем Є.Євтушенка «Памяти
Есенина», запам'яталися такі рядки: «И мне не хочется, поверь,
задрав штаны, бежать за этим комсомолом». В 70-ті роки минулого століття іноді приносив дисидентську літературу, в той час була
заборонена. Більшість творів була в рукописному варіанті, на звичайнісіньких
листках шкільних зошитів. Я ніколи не цікавився у Миколи, де він їх діставав і
у кого брав крамольну літературу. Майбуть слухав
«ворожі голоси», як тоді казали на
західні радіостанції: ВВС, «Німецька хвиля», «Голос Америки», та інші. По
радіоприймачу регулярні передачі не тільки на теми мистецтва, також новини,
слухали деякі радомишляни. Наш земляк, відомий дисидент, Василь Овсієнко, якого при затриманні в селі Леніне
(нині Ставки) нібито відірвав два гудзика
з кителя майора міліції Бахура, через два дні радіо «Свобода» на весь
світ проінформувало про цей випадок. Заарештований 5 березня
1973 року за звинуваченням в антирадянській агітації і пропаганді.
Василь Овсієнко 6 грудня 1973 р.
засуджений до 4-х років позбавлення волі в таборах суворого
режиму. Я особисто почув по
«ворожих голосах» в кінці квітня 1986
року, що місто Радомисль дякувати Богу (чомусь казали в старій транскрипції)
Житомирської області чорнобильська радіація минула, радіаційний фон у нормі.
Зліва на право: Олександр Михайленко, Володимир Гальона, вдалині Микола Попович, Микола Сичевський, прямо
по центру – Олександр Сахневич, крайній справа – Володимир Несененко. Фото
автора 1980 рік.
Радомишляни любили фотографуватися, а фотограф стояв, ніби в стороні. Як співалося в радянські часи в
популярній пісні «Фотограф щелкает, и птичка
вылетает». Фотографії тих років не можна назвати великим мистецтвом і все одно, ці пожовклі від поганої промивки, згорнувшись
від того, що ніколи не знали паспарту, фотографії з «фігурним» обрізом, єдиної
обробки, доносять до нас аромат 50-90-х, які поступово стають історією. Микола повчав, що фото потрібно промивати не кілька разів, щоб не
пожовтіли, а промивати півдня, щоб остаточно змити з фотопаперу фіксаж. На
протязі десятиліть не знайшлося жодної пожовтілої
фотографії, зробленої М.Сичевським. В сучасному світі така
техніка, що при бажанні можна відновити будь-який старий знімок, нехай і
неякісний. Перебираючи сотні його фото, помітно, що із зворотньої сторони
завжди ставив штамп – фото Миколи Сичевського, як
гарантія високої якості фотографії. Такі штампи ставили фотографи в фотосалоні
міста Радомисля до жовтневого перевороту 1917 року і ця традиція зберігалася до
початку війни 1941 року.
Микола
Сичевський за своє життя зробив сотні портретів, які і нині зустрічаються в
багатьох місцях. На превеликий жаль, у наш час про фотопортрети згадують тільки тоді, коли
потрібно поховати покійника, і родичі гарячково шукають фото, в
більшості з паспорта, яке не завжди можна збільшити. Озирніться, де знаходяться у вашій оселі
портрети ваших батьків, не кажучи про дідусів і бабусь, а чи є ваш
портрет? Нині кажуть – немодно, але до чого тут мода,
подивіться якісні, зі своєю родзинкою фотопортрети, котрі відповідали б технічним вимогам і художнім смакам, як вмів створювати Микола Сичевський. Своїми працями
доводив, що не буває негарних людей. Головне – підкреслити в людині
найхарактерніше, особливе, індивідуальне. Миколу Сичевського постійно
запрошували на різні заходи: випуски шкільні і дитячих садочків, фотографував
усі святкові паради, які проходили в місті, на Перше травня, Сьоме листопада, а також весілля. Вишиковувалась черга, щоб замовити від майстра фотосесію
весілля, тому що це престижно. В місті Радомишлі в 70 -80 роки минулого
століття було багато сонця і відчуття свободи. Хоч яку сторінку історії
Радомишля не перегорнути, це місто завжди налаштовувало на романтику. Та хіба
можна не закохатись, прогулюючись доріжками парку, милуючись краєвидами
над Тетеревом чи Микою. Одні знаходили тут лише розбите серце, інші відкривали
для себе джерело натхнення, треті зустрічали свої половинки. Якщо двоє молодих людей ходили взявшись за руки,
посміхаючись один одному, кожен лиш глянувши на них, думав – то закохані, нові
почуття завжди поруч. Знайомі дивилися на молодят, чекаючи швидких весільних музик, від
душі бажали їм щастя світлого, почуттів високих, всіляких гараздів на спільній
життєвій дорозі, яка неодмінно для них стелилася. Тільки ж хіба розпис чи
документ людей тримає? В
наш час розписуються і вінчаються, а часто як собаки гризуться. Якщо кохання
немає, то не допоможе і рідна матуся.
Фотопосмішка автора «В капусті знайшли», весілля родини Черненків в с.Велика Рача.
Кілька десятиліть, за підтримки Миколи Сичевського, довелося займатися чорно-білою
фотографією. Хто знає місто Радомишль, той зрозуміє, що таке працювати фотографом у провінції. А хто не знає,
зрозуміє теж, тому що фотограф у місті шанована людина. Своїх друзів я називав
«базарно-пляжними» фотографами. Які не цурались фотографувати на замовлення окремих
людей, діток, різні події, знімали групові фото, в школах і дитячих садках
міста і району. Та для кожного з фотографів за велику вдачу вважалося сфотографувати
весілля. В той час
весілля були продумані і багаті, а
фотограф ставав знаковою фігурою. За моїм фахом, це –
фотографувати реєстрацію шлюбів в рагсах, в сільських
будинках культури, вінчання у церквах. Весілля – це
завжди чудова подія. Доводилось при можливості спостерігати сотні
шлюбів. У кого більше шансів вийти заміж, у вродливої чи негарної дівчини чи
жінки? Кожен, не задумуючись, відповість; звісно у першої. Із власних
спостережень з’ясував, що на сотню наречених десять - красунь, десять гарненьких, десять непоганих, інші – непривабливі. Звідки
ж більшість непривабливих наречених, як це пояснити красуням? Хоча у весільній сукні всі жінки виглядають
надзвичайно гарними. Якщо у жінки красиве обличчя – це не означає, що у неї
ангельський характер. Чомусь у наших школах
не вчать дітей, що для кожної дівчини чи жінки, найголовніше в житті – вдало
вийти заміж, а все інше не так важливо. В житті, як на довгій ниві, з коханим
нічого не страшно. Микола пояснював, що нема негарних
жінок, є недоглянуті і треба вміти знайти такий ракурс, особливу родзинку, щоб
кожна жінка виглядала красунею. І йому це вдавалося. Микола Сичевський як
фотограф кардинально відрізнявся від «базарно-пляжних». Годинами проводив фотосесію наречених, щоб знайти потрібний ракурс,
схопити ту єдину мить з художньої точки зору. Микола єдиний, що не тільки робив
фото, а створював захоплюючий фотолітопис – весільні альбоми. Які були схожі на солдатські радянських часів,
дембельські альбоми. В шлюбних альбомах Микола Сичевський проводив
фоторепортаж впродовж весільного
дійства увесь день. Впевнений, що ці альбоми, як
найдорогоцінніша сімейна реліквія, зберігаються у сім’ях міста та району. Фотоальбоми, як і люди з часом змінюються під вливом
різних життєвих обставин. Багато хто не розуміє, що фото, зроблене майстром, є
мистецтвом. В сфері фотографії Микола залишив по собі багату спадщину.
Людмила Тимофіївна Пирогова – рідна сестра автора.
Фотопортрет роботи М.В. Сичевського.
Роздивляючись старі,
пожовклі фотокартки, на яких зображені радомишляни безумовно можливо
навчитися доброму тону. Неможливо не звернути увагу, що люди на фото якісь інші,
гарніші, відрізняються від сучасників. Обличчя чоловіків мужні, світлі, добрі
для душі і серця. Жінки виглядають на багато привабливіше і жіночніше, ніж
нині. Краса – це страшна сила. Щоб відзначити дуже гарну жінку, раніше не
казали «дуже», а з видихом говорили «важко» гарна, тобто така вже гарна, що їй
важко від тієї гармонії і краси. У нашому місті
навряд чи можна знайти фотографа, який би зробив справжній портрет, що
відповідав би художньому смаку і технічним вимогам. В місті у Миколи
Володимировича було багато учнів, але, на жаль, жоден не успадкував його
фанатичної відданості фотографії, і ніхто не перевершив. Кращою пам’яттю про М.В. Сичевського будуть його праці, в
яких залишилися не просто обличчя людей, а відбиток цікавої епохи, а також
творча рука Майстра. В наш комп`ютерн-технічний час, коли будь-яке фото може зробити
навіть дитина, важко уявити, що фотографія – це цілий процес її виготовлення,
здавалось, що чорно-біла фотографія відійшла у вічність, та
чомусь відомі люди: артисти, режисери, письменники та інші замовляють свої
фотопортрети у відомих світових фотохудожників в чорно-білому зображенні. І
коштують ці фотопортрети чималі гроші, все одно, що замовити портрет у відомого в усьому світі художника.
Фотолюбителі зберігають сотні плівок в надії колись віддрукувати улюблений
знімок. У місті Києві за Бесарабським ринком існувала єдина на все місто
фотолабораторія з друку чорно-білих фотографій. Не відомо, чи працює нині, а ще п’ять років тому віддрукувати знімок розміром 13х18
коштував приблизно 5 доларів.
Вихованці атлетичного клубу. Верхній ряд зліва на право – Олександр Соболевський, Сергій Біляга, Олександр Бахман, Володимир Павленко, Сергій Євтушок. Нижній ряд:
зліва на право –Володимир Новіченко, Олександр Литвинчук, Сергій Стратович. Фото Миколи Сичевського 1988р.
Високий, стрункий
Микола вів здоровий спосіб життя, кожного ранку робив
кілометрові пробіжки, не вживав спиртного, не палив.
Самостійно займався карате і вчив молодь. На той час - екзотичний вид спорту, в Радянському Союзі майже
заборонений. М.В. Сичевський – засновник бойових мистецтв в
місті, зробив вагомий внесок у
розвиток спорту, зокрема дитячого. У 1986 році за підтримки Рудольфа
Михайловича Левіна, Микола організував атлетичний клуб у спортивному комплексі «Динамо». Р. М. Левін подарував спортивному клубу дві
гирі і штангу. Хлопці-ентузіасти прибрали приміщення, зробили стінку і
поперечину та почали «качатися» разом з своїм
тренером Сичевським. Девіз клубу: «В здоровому тілі
– здоровий дух». Спочатку ентузіастів було небагато, та з
часом кількість охочих потягати «залізо» збільшувалася. З атлетичного клубу вийшла ціла плеяда здорових і дужих хлопців. Радомишльські хлопці часто любили хизуватися симфонією своїх м′язів. Завдячуючи штанзі та гирям Микола ставав ближчим та доступнішим до молодих людей. Веселий, життєрадісний, щедрий на
вигадки і жарти, Сичевський швидко
завоював загальну увагу. З роками приходили інші хлопці, та клуб атлетистів залишився до наших днів. Розповідає Олександр Соболевський, який працює в школі №4: «Після трагічної загибелі в 1994 році М. Сичевського, я взяв під свою відповідальність
зайняття в цьому атлетичному залі, де й сам до сьогоднішнього дня також
займаюся. Багато поколінь молоді вже пройшло через нашу "качалку".
Хтось досяг чогось більшого в спорті, а хтось менше. Але мені приємно, що жоден
з хлопців в своєму житті не став на злочиний шлях, не став наркоманом,
п'яницею. А все через те, що зайняття спортом дисциплінує». Таким чином
важливу роль у розвитку спорту в місті Радомишлі відіграв М.В. Сичевский. Варто згадати не лише як відомого
фотографа і митця, але як педагога і
організатора.
Величезним захопленням
було мисливство. Як професійний мисливець, завжди боровся з браконьєрами. Завжди стверджував: «Мисливство – це те, що єднає нас зі
світом природи». Живучи, серед природи, ми знаходимося в повній
залежності від неї. Тому так важливо навчитися берегти, створювати всі умови
для її функціонування. Щоб берегти природу треба її полюбити, щоб полюбити –
треба її пізнавати. На полюванні
фотографував природу. Унікальні виходили знімки для будь-якої газети чи журналу. Ніколи не
розлучався з кофром – (так називається професійна сумка фотографа.-Авт.).
Фотопосмішка. Наставник.
Якось, перебираючи свій архів, натрапив на одну
фотографію. Наче нічого й не було особливого на тому давно знайомому знімкові,
але розсміявся. Одразу поліпшився настрій. А втім звичайнісінька собі
фотографія. Перебирається через болото собі мисливець, піднявши як
найвище руку з рушницею, тягне за нашийника невдаху пса, другою рукою. Ну,
правда тримає в зубах качку. Що ж тут незвичайного? Хіба що одразу спадає на думку порада Остапа
Вишні «Як варити та їсти суп з дикої качки!» Але ж скільки позитивних емоцій з
приводу однієї лише фотографії! Згадалося побіжно, що сміх подовжує людині
життя. Що сміхотерапію взяла на озброєння сучасна медицина. Що навіть існує
жвава торгівля сміхом. Але не у нас, а десь в заморських країнах. Як кажуть
фотографи, чухаючи потилицю, дотепна ситуація має звичку трапитися чомусь тоді,
коли під рукою хоч убий, немає тієї самої штуки, що зветься фотоапаратом. І
скільки б ви не волали: «Миттєвість, зупинись, бо ти прекрасна!».
Ота не повторна мить. Чи то так ситуація, вже змінилася, і тільки можете про
неї друзям гарненько переповісти.
Похмурого дня, 26 листопада 1994 року, починалася заметіль, Микола поїхав мотоциклом на полювання. Залишив
транспорт на подвір’ї у знайомих в селі Мініни - та не повернувся. Наступного дня друзі, разом з працівниками лісгоспу почали пошуки і
знайшли в полі тіло. Поранений в ліву ногу, Микола стік кров’ю. Поряд лежали рушниця і кофр. Навіть у ту останню
мить свого життя не розлучився з фотоапаратом. За заключення
кримінально-медичної експертизи м. Малина:
постріл зроблено з відстані до
5 метрів. Версія про вбивство
навіть не розглядалась – справу згодом закрили. Причина смерті до нашого часу залишається загадкою. А
його остання плівка так і залишилась невідзнятою. Так ніхто й не довідається
про те, які знімки чи кадри Сичевського
можна вважати останніми. До цього часу трагічна, загадкова смерть залишає багато міркувань, запитань. Існує безліч версій і легенд про
смерть М. Сичевського, та правда не відома по сей день.
Звістка про смерть Миколи Сичевського
не вразила мене, а спечалила до сліз. Як багато чудових спогадів
пов’язано в моїй пам’яті з ним! Микола залишив у великому смутку дружину
Валентину, двоє діток Мирославу і Святослава, хресницю Інну
Лануцьку, рідних тіток і чисельну рідню-двоюрідних і троюрідних братів, сестер,
племінників.
«Цвіт землі» фотоетюд Миколи
Сичевського. Фотокартина експонується у Радомишльському народному -краєзнавчому музеї.
У Радомишльському
народному-краєзнавчому музеї довгі роки
експонується персональна виставка робіт фотохудожника Миколи Сичевського. Зворушливі картини свідчать про талант митця, привертають
увагу відвідувачів. Впевнено можна
назвати художніми шедеврами «Березове поле», «Рідні місця», «Цвіт землі», «Листопад»
«Музична пауза»
та багато інших. Деякі з місцевих пізнають себе на тих
фотографіях, які стали надбанням творчих задумів фотографа. Минають роки,
десятиріччя. Напевно, змінюються
погляди, смаки людей,
політичні орієнтації, але витвори
мистецтва, твори справжнього майстра залишаються незмінними.
Майже 20 років
тримав фотокамеру М. В.
Сичевський. За цей час створив
цілу серію фотознімків, що зафіксувала
цілу епоху. Організації виставки
сприяла дружина – Валентина. Яка й за життя чоловіка
була йому надійним помічником і порадником. Тож раджу: відвідайте виставку
фотокартин Миколи Сичевського. Впевнений, не пожалкуєте, що провели там кілька
вільних хвилин, які відвернуть від буденних турбот.
Микола Сичевський не
мав жодних почесних звань, та був видатною
особистістю і зробив багато корисного для людей. Захоплююча людина з певною
громадянською позицією зумів зберегти дивовижну чистоту душі. Український поет
Максим Рильський наголошував – «Хто не шанує видатних
людей свого народу, той сам не вартий пошани». Рішенням
Радомишльської міськради в 2016 році провулок Г.К. Жукова перейменовано на
провулок М. В. Сичевського. Для всіх Микола знаходив тепле
слово і щиру посмішку. Від нього було тяжко відвернутися, людиною він був
комунікабельною, але не намагався лізти до когось в душу.Умів як дитя радіти,
особливо, коли цю радість приносив комусь іншому. Любив людей, умів встановити з ними
контакт, зацікавити. Час від часу мені доводилося зустрічатися з багатьма
людьми, які з теплом відгукувалися про нього. Наш земляк
Володимир Шуневич, голова первинної організації Національної спілки
журналістів України редакції
всеукраїнської газети «Факты и комментарии», лауреат премії «Золоте перо»
розповів: «В юності я не раз бачив на вулицях Радомишля молодого красивого
хлопця, чоловіка. Але не підозрював, що прекрасні фото природи в "Зорі
Полісся" за підписом М.Сичевського – це фотки того самого хлопця. Ми не
були з ним знайомі. Відчувалося, що він - непроста, цікава особистість. Але щоб
настільки цікава, я не знав! Шкодую, що не довелося з ним познайомитися через
його трагічну загибель. Навіть узимку він любив мандрувати мальовничими
околицями Радомишля з рушницею і фотоапаратом». Радомишлянка Світлана Гедбавна,
яка нині проживає в Чехії, стверджує: «Микола Сичевський був дійсно видатною
особистістю!» Згадує Оксана Вікторівна Сосницька, що працює медсестрою в
Радомишльській районній лікарні, яка особисто знайома з Миколою Сичевським з
дитинства. Він фотографував їх клас кожного року в школі №4, згодом шкільний
випускний вечір, а також – весілля. Оксана з чоловіком Сергієм роками
запрошували Миколу фотографувати сімʽю і дітей окремо. Для сімʽї Сосницьких, як і для багатьох радомишльських
родин, Микола Сичевський став сімейним фотографом. Нещодавно Галина Бурба –
жінка найдобрішої душі, патріотка України, яка все життя працювала в торгівлі в
місті Радомишлі, розповіла таке: «Миколі Сичевському особисто вдячна за
моральну підтримку. В мене в житті якось настав такий період, коли було тяжко,
наступила депресія. Микола підібрав слова, що запали в душу». Микола говорив:
«Галю, життя таке
прекрасне, але жахливо коротке. Ти така гарна жінка, найгарніша в місті. В
житті бувають темні смуги й світлі, будемо надіятися, що світлі смуги
з’являться назавжди, все залежить від тебе, як складеться твоя доля».
Зустріч випускників 1965 року. Радомишльської с/ш №2, 25 травня
1985 року. Перший ряд з ліва на право: Анатолій Зубчик, Віктор Шевченко, Ліля Пивоваренко, Люда Олійник,
Лариса Федорівна Малюшицька
(вчителька хімії), Людмила Михайлівна
Маньківська( перша вчителька),
Іван Григорович Маньківський(вчитель географії), Ганна Іванівна Гордєєва(класний керівник, вчителька математики), Надія Горящук, Віктор Срібнюк,
Олександр Гузь. Другий ряд:Валерій Карбовський, Ніна Оладько, Людмила Білоус,
Валентина Янченко, Людмила Дащенко,
Ірина Григорєва, Олександра Севрук, Тетяна Шатило, Валентина Петрикей, Надія Новиченко, Ліда Гаймаченко,
Рая Суходольська, Лена Байкова, Михайло
Кузьменко, Валентин Ковальчук. Третій ряд: Леонід
Нечипоренко, Микола Чубко,
Анатолій Баранівський,Віктор Баранівський, Микола Григоров, Валентина Погорєлова, Алла Левчук, Валентина Янович,
Ліля Метлушенко, Людмила Лось,
Марія Суходольська, Людмила Пахалович,
Валентина Бернацька, В. Любченко.
Тетяна Іванівна Шатило, яка працювала в
стоматологічній поліклініці головним лікарем з вдячністю згадує про Миколу
Сичевського. У 1985 році її 11-А клас відмічав 20-річчя закінчення школи №2. На
зустріч приїхало 60 чоловік, хто з
жінками, хто з чоловіками, навіть прийшли учні з 11Б класу. Тетяна Іванівна попросила Миколу
сфотографувати зустріч. Незважаючи на зайнятість, прийшов і
сфотографував, наступного дня приніс якісні фотографії. Старі фотографії недарма вважають застиглими миттєвостями
історії, які надають згадкам про минуле, найпереконливішої аргументаціїї.
Багато теплих слів з глибокою повагою до
М. В. Сичевського висловлюють десятки жителів. Виходить, зустрічі з
цією надзвичайною людиною залишилися в пам’яті людей на
довгі роки.
Олександр
Пирогов
м. Радомишль
Автор вдячний за
моральну та матеріальну підтримку
Володимиру Романовичу Тетерському, Миколі
Станіславовичу Григоровичу, без цих
людей мої історичні дослідження були б неможливі.
Немає коментарів:
Дописати коментар