БУДИНОК УНІАТСЬКОЇ СЕМІНАРІЇ

Свідчення існування  будинку-семінарії є в описі  митрополичого  містечка 1774  року, за котрим  це  була  дерев’яна  споруда на  п’ять  резиденцій. Але  вона  тоді була  порожньою. Важливою особою у започаткуванні і розбудові  духовної семінарії у Радомислі  був  офіціал митрополичої резиденції, священник Михайло  Примович (1718-1783 рр.). Займаючи  посаду  генерального  офіціала при чотирьох  митрополитах – Ф. Гребеницького, П. Волотковича, Л. Шептицького, та Я. Смогоржевського – він витворив свою стратегію  організації навчально-виховного процесу, при  цьому не  будучи педагогом.  Фінансував різноманітні  освітні  програми, підтримуючи  розвиток  науки. Про активну  участь Михайла Примовича  у  розбудові Радомисльської  семінарії  свідчать  дані, які  вказують  на  його  причетність формування професорсько-викладацького складу  навчального  закладу. Із книги нашого земляка, професора Леоніда Тимошенка «Нариси історії Радомисля» : «Михайло Примович відігравав помітну роль  в управлінні митрополією: він  створив «надвірну канцелярію», на початку  80-х років виношував  плани відкриття епархіональної семінарії з кафедральною  церквою, за деякими  припущеннями, заснував василіянський монастир і став  його  ігуменом. Був  звинувачений  у незаконному  вивезенні  з Радомисля епархіонального  архіву, помер і похований в Радомислі у 1783 р.».  Втім, фундатор  семінарії  помер, тому  подальша  її доля залежала  від  уніатських  митрополитів. Нажаль, документів, які могли б вичерпано висвітлити діяльність  цього  навчального закладу виявити  поки що  не  вдалося.  Проте взявши  до  уваги  фінансові  труднощі, які  мав о. Примович при її заснуванні, можна зробити  припущення,  що вона  не могла  повною  мірою виконати покладені  на неї  функції: підготувати достатню  кількість освіченого уніатського  духовенства для Правобережної  України.

Митрополит  Унійної Церкви Ясон Смогоржевський.

Уніатським  митрополитом в 1780 році  призначили  Ясона Смогоржевського, який  остаточно  переніс епіськопсько-митрополичу  резиденцію  до  Радомисля. Резиденцією  митрополита  став  місцевий  замок (нині  школа №5. –Авт.). Із наукової праці Леоніда  Тимошенка «Резиденція Київських  митрополітів  в Радомислі  на  Київщині»: «У час  його урядування містечко  розбудовувалось і зростало. Діяли гамарня, водяний тартак і папірня. Через  Мику та Тетерів  зведені  нові  мости. Великі прибутки  митрополичому  двору  приносили рудні. Зберігся  цікавий  документ про  введення Я. Смогоржевського 14  жовтня 1780 р. у володіння митрополичими маєтками. Тільки  в Радомисльському  ключі  йому  належало близько  30  сіл (Микгород, Чудин, Велика  Рача, Мала Рача, Краснопірка, Мижирічка, Вишевичі, Меделівка, Мигалки, Гута  Вишевицька, Гута  Забілоцька, Папірня, Нежиловичі, Заболоть, Березці, Негребівка, Обліти, Буки, Потіївка) та декілька рудені (Радомисльська на Тетереві, Білківська, Мигальська, Облітковська) і буд (Стара Буд Потіївська, Нова Буда Потіївська). Окрім  сіл, слобіт, гут, бут і рудень в інвентарях  перераховуються  озера, млини, гамарні, ріки, гаї, ліси, бори, поля, сіножаті, засінне і незасіяне  збіжжя, тяглі  і піші  піддані  зі  своїми сім’ями  й повинностями».  Однією  з найбільш  вагомих  справ  митрополита було  заснування епотріархальної семінарії, це була  суто  релігійна  вища  школа. Заснування  семінарії стало  вагомою  віхою в заснуванні  уніатської  освіти. У звіті  до  сейму  в Варшаву  в 1790 році, мовиться, що  Ясон Смогоржевський фундував  на семінарію 40 тис. форинтів. Немає ніяких сумнівів , що  семінарія  побудована за  проектом  архітектора Кілярського. Але історичних документів  підтверджуючих  цю версію поки що не  знайдено.  Ймовірно архітектор не  переймався естетичними  проблемами в цій  споруді. На навчання семінарія почала  приймати  учнів на  початку 90-х. рр. Мабуть, мало  хто  сподівався, що саме  в Радомислі в такому  скороченому  часі    збудують  цегляну будівлю. Все ж  Ясон Смогоржевський зумів  розбудувати  навчальний заклад.  Навчання велося польською  мовою. В семінарії для вивчення  представляли Закон Божий, церковний  спів, церковнослов’янська та російська  мови, арифметика також для  вивчення  географія, малювання, церковна  історія. Головна місія  семінарії – готувати  майбутніх  священників  для  служіння Унійної  церкві і людям. Окрім повноцінного вишкілу семінаристів на базі духовного навчального закладу передбачалося створити спеціальні навчальні  курси для  священників  та їх синів і тим  самим модернізувати початкову  освіту  на  парафіяльному  рівні. 

Малюнок радомисльської семінарії кін. XVIII ст.

Історію Радомисля, його старожитностей, важко  уявити  без будинку колишньої уніатської  семінарії, що  ліворуч на  фотолистівці.  Найвідоміша споруда, по  вулиці В. Житомирській №1/21 зведена у 1790 році, яка є найдавнішим мурованим  житловим  будинком  Радомишля. Одна із  болючих проблем Унійної  церкви середини XVIII ст. – слабке духовне  та конфесійне виховання парафіяльного духовенства – далася  взнаки  під час драматичних  подій Коліївщини та  в подальші  роки. Ніхто  про  освіту, а ні про релігійне виховання  священників  не дбав. В окремих  випадках  священники, які виявляли  низький  фаховий  рівень, відряджали, за рішенням  візитаторів, на «курси  підвищення кваліфікації» до  місцевих  деканів.   Ця будівля  має  цікаву  та  різноманітну  «біографію» й цілком заслуговує на окрему докладну розповідь. Із історичних джерел  відомо, що у другій  половині XVIII ст. в Житомирі  та Радомислі діяли  духовні  семінарії василіан, при  яких  навчалося рядове духовенство. Навчання там  тривало  три роки, охоплювало  догматичну і моральну  теологію, вивчення Святого  письма, історію Церкви, канонічне право, катехізис, вивчення  літургії та низки  світських  предметів. Поява уніатської  духовної семінарії пов′язана з непростим періодом  в історії  Радомисля.

Семінарія  мала  стати базою  інтенсивного розповсюдження  богословсько-пасторальної та  полемічної  літератури. Для  реалізації таких  планів окремим  рішенням причетного до  навчального  закладу  духовенства,    запроваджено добровільний  збір матеріальних ресурсів для утримання  духовної семінарії. Очевидно, що  відкриття  такого  закладу  для  митрополита  було  непростим  кроком. Із цим пов'язаний ряд  матеріальних  турбот та  пошук  викладацьких  кадрів. В духовній семінарії 4 професори і 24  клірики навчали  сотню  осіб. Відомо, що в період з 1793-1794 рр. до  семінарії  прийнято  слухачами В. Білецького, А. Гаврусевича, Д. Березовського, М. Іваніцкого та Я. Заловецького. Невідомо, чи отримували  семінаристи  в Радомислі  закінчену  освіту. Є поодинокі  свідчення  про С. Ільницького, котрий  після студій  у Радомислі  навчався в Холмській  духовній  семінарії. В цей  період  у Львові було  прийнято й правила, які регламентували стратегію виховання  уніатського клірика в духовних семінаріях Унійної Церкви. Ймовірно, згідно цього  уставу  виховувалися  студенти в Радомислі. Як свідчить історична довідка, у  правилах вихованців: « …Зобов’язувався  утримувати в  чистоті  й охайності  себе  і  свої речі; під  жодним приводом не покидати семінарію; щокварталу в присутності  офіціала та сурогата складати  іспити; остерігатись усяких  шкідливих ігор для науки;  щодня  слухати Службу  Божу і співати її; щомісяця сповідатися».   У 1869 році у «Київських епатріархальних  відомостях» надруковано  п’єсу «Комедія  уніатів з православними». З польської на російську  мову  переклад виконав  богослов і історик Лев Мацеєвич. Автор п′єси – Сава  Стрілецький, випускник  Радомисльської  семінарії, який залишив для сучасників  опис  навчання. Персонажі комедії декілька  разів  у  своїх  розмовах ведуть  мову про  Радомисль і  радомисльську  семінарію.  В цій  п’єсі  колишній учень  висміяв звичаї та  порядки  очільників цього  навчального  закладу, підкреслюючи  польське  походження семінаристів. Невисокий художньо-літературний рівень твору відзначала у  своїй рецензії губернська  газета «Киевлянинъ»,  водночас підкреслюючи  на  досить важливий  інтерес, як погляд сучасника, а тим більше  уніата, на  події, що відбувалися  в церковному  середовищі в кінці XVIII ст.  До 1796 року автор п’єси  ніс службу  унійним  священником  в селі  Бужанки, лисянського  деканату. Згодом  Сава-Стрілецький прийняв православну віру,   почав  працювати з  1799 року викладачем у Киево-Могилянській  академії. Унійна Церква Правобережної України у XVIII ст. мала  складну  і трагічну  історію. Слід  також  зазначити, що в історії Унійною Церкви лишається  низка  спірних  питань, які потребують  остаточного  наукового розв’язання. Польське суспільство і політика – такі, якими  вони бачяться  більшістю  сучасних  істориків, – були особливо  показові щодо  занепаду  державного  і суспільного  устрою. Кожний  історичний  відрізок відкладається на  життя  місцевих  жителів, без  цього складно  уявити  історію.

         Після  третього  поділу Польщі і  приєднання Київських  земель  до  Російської  імперії, цариця Єкатерина II  22 квітня 1791 року  підписала таємний  рескрипт  про  ліквідацію  уніатської  церкви. 1795 рік – Радомисль стає  повітовим містом Волинської  губернії, а з 1797 року – входить  до  складу  Київської губернії. Однак у той історичний момент в 1795 році  уніатська митрополича  кафедра в Радомислі  і повіті  ліквідовані. Останнього  уніатського  митрополита  Теодосія  Ростоцького  інтернували  в Санкт-Петербург. Також були інтерновані унійні митрополити: І. Лісовський, Г. Коханович, Й. Булгак. Після  закриття  семінарії, значна кількість  учнів  перейшла в православіє і стала  працювати православними  священниками.  Різноманітні  форми  протесту, зокрема  скарги, які писали вірні  Унійної Церкви до  генерал-губернатора про їхнє  насильницьке  переслідування  з  боку  силових структур, жодних  позитивних  рішень  не  давали. Таким чином, сам  факт існування  такого  навчального  закладу свідчить про  актуальність самої Унійної  Церкви на  теренах Радомисльських  земель. За планування – це  традиційна будівля XVIII ст., на дві  половини. В кам′яному  будинку  вражають  товщина  стін,  високі  склепіння  житлових  кімнат, які  мають  ніби  два  поверхи – напівпідвальний і другий.  Потужне  склепіння  першого  поверху  з другим. Вони  майже  ідентичні і відрізняються  тим, що в напівпідвалі під ґанком існував  ще  тайник – маленька  кімната  з двома маленькими  нішами. Такими ж на той  час були  й монастирські  келії, ні над вікнами, ні в бічних частинах  будинку жодних  прикрас – лише  по  5, 6 вікон  гарних  пропорцій прорізають  гладкі  стіни. Біля  будинку  семінарії знаходилось  декілька  дерев′яних будівель. Однак, не слід  забувати, що  будинок піддавався  неодноразовим  перебудовам, подекуди досить  радикальним. Ці перебудови в XIX і XX століттях, також  на початку XXI не  були властиві  автентичному  вигляду  пам’ятки.  Тож поки  можемо  лишень  розглядати  кілька  історичних  зображень  уніатської  духовної  семінарії  та  при можливості  зберегти як пам′ятку культури, що  вціліла, попри війни й руйнування. Хоча основні  риси первісного вигляду поки що цілі. Меморіально-історичним місцем в контексті радомишльської історії слід віднести  і кам’яну будівлю семінарії – такий  промовистий факт. В наш час греко-католицька церква, правонаступниця Унійної церкви в місті Радомишлі, намагається побудувати Свято-Троїцьку церкву в урочищі «Капличка». Бажано, щоб вірні Унійної церкви на  будівлі колишньої семінарії відкрили пам’ятну меморіальну дошку, а ще краще  неподалік будинку  встановили  пам’ятного хреста. А загалом, тут міг  бути чудовий музей.

         Будинок  залишався  без  господаря, з розбитими шибками, поламаними   дверима, зірваною  підлогою. Із  рапорту  радомисльського  городничого  Круглова  Київському  військовому  губернатору: «Дім, названий семінарія, без  печей і стелі, двоповерховий – 1». В 1803 році  в приміщенні  бувшої  семінарії  відкрили  училище, де  навчалися  діти заможних  батьків  Радомисля  і повіту.  В 1833 році в цьому  приміщенні  відкрито  повітове дворянське  училище, в якому  5 вчителів  навчало  24  учні.  На другому поверсі  знаходились 4 класи і зала, на  першому – квартира наглядача, клас закону Божого і бібліотека. За  даними візії Радомисльського  повітового  дворянського  училища, здійсненої 15 жовтня 1836 р.,  яка  складалося зі  штатного наглядача - Бутович і 6 вчителів. Вчитель Троїцький викладав російську  мову, вчитель Мишлаєвський – географію і історію, вчитель  Огорович – математику, вчитель Штейнбергер – латинську  мову, вчитель Вейнганд – німецьку  мову, вчитель Віллемар – французську  мову. Бібліотека  складалась з 32-х назв  книг, 177 томів – богословських, математичних, класики (російської, латинської, німецької і французської), кількох посібників.  Ревізор зазначав, що училище  знаходиться  у доброму  стані і облаштуванні. Учителі одержали такі  оцінки: дуже  задовільно, задовільно, нормально, старанно. У недільні  та  святкові дні  учнів збирали  в училищі і по відділеннях під  керівництвом  учителів  відправляли в  церкви: православну  і римо-католицьку. Ревізор  зробив  зауваження  наглядачу,  котрий  керував колективом «деякою  жорстокістю», тому  не  міг  здобути  приязного до  себе  ставлення. Зауважено також, що коло діяльності  вчителів та  їх  знайомств «в малолюдному місті дуже тісні  і  обмежені майже  одним ученим  станом».

   У повітовому дворянському  училищі (дані  за 1857 рік) навчалося 36 учнів. Після скасування  кріпацтва  в  освіті  відбуваються  значні  зміни. В Радомисльському  повіті  відкрили  7 народних  училищ. Це однокласні училища строком навчання 3-4 роки.  В 1864  році була  проведена  шкільна  реформа. Згідно з її  «Положенням» народні  училища тепер відкривалися  і  утримувалися різними  відомствами, духовенством,  а також  приватними особами. Тепер  мали  право навчатися діти  різних  прошарків  населення.  У 1869 році у приміщенні  колишньої дворянської школи відкрито двокласне початкове училище з підготовчим класом,  де у 1  класі навчалося  27 учнів, а в підготовчому -35. Окремо  навчалися  дівчатка  і  хлопчики. Вивчали  такі  предмети: хлопчики – російську  мову, Закон  Божий, чистописання, слов′янську мову, арифметику, історію, географію, креслення, церковний  спів; дівчатка   –  Закон  Божий, російську  мову, географію, арифметику, малювання, рукоділля, історію, чистописання. Першим завідуючим працював Н. фон Левен. У 1886 році в училищі з підготовчими  класами налічувалось  173 хлопців і 110 дівчат.  Їх  навчали  11  учителів. У 1880 році в Радомисльському дворянському  училищі відкрито ремісничий  клас  по  столярству,  в якому  навчалось  8  хлопців.  Першим  завідуючим  став  Красноперов. Газета «Киевлянинъ» 12 липня 1886 р. відзначала, що в Радомисльському повіті немає  ні газет, ні журналів  жодного  лікаря. Масштабна  пожежа  17  квітня  1888 року, яка спопелила майже  весь  центр  Радомисля  і частину  вулиці  Великої  Житомирської. Біля  будівлі дворянського училища знаходилось декілька  дерев’яних будівель,  які  вщент  вигоріли. Будівництво  нового  двокласного училища розпочате в 1890 році. Закінчено  в 1893 році. Було  відкрито  два відділення: жіноче та  чоловіче (нині  школа №3). Учні двокласного училища навчалися в двох приміщеннях, в новозбудованому, також в старому.

Посвідчення Івана Панкратовича Хруленко, що він навчався в 2-х класному училищі.

11 липня 1911 р. призначено  інспектора  народних  шкіл Радомисльського повіту Сліповецького з жительством  у Радомислі. В 1912 році училище реорганізовано  в 4-х класне. Сповіщала повітова газета «Радомыслянинъ» №99, 1913 р. (Радомишльський  народно-краєзнавчий музей): «На черговому засіданні Радомисльської  міської  Думи між іншого розглядатиметься  питання про  відкриття  в Радомислі початкового  міського  училища замість  скасованого  приготовчого  класу. На засіданні  повітової земської  управи, що  відбулося  за  участю інспектора  народних  училищ М. Г. Липовецького, обговорювалися  питання про  переміщення і призначення  осіб учительського  персоналу, розглядалися  прохання осіб, які  клопочуться про  надання  їм посади  вчительок в  Радомисльському  повіті.  Серед цих  осіб помічається  значна  частина із середньою  освітою, більшість – вчительки, що  закінчили  жіночі  гімназії». У 1913 році Радомисльське двокласне  училище було  реорганізоване у Вище початкове училище. Вивчались такі  предмети: російська мова, арифметика, алгебра, геометрія, історія, географія, природознавство, фізика і Закон Божий. Під  час  громадянської  війни,  влада в місті  переходила  із рук в руки будинок  здебільшого  пустував. Іноді  саме тут розміщувались  різні  склади.

 

В будинку по вул. В. Житомирській №1/21 знаходились гуртожиток  школярів і виробничі  майстерні школи №2 .  Фото 1965 року.

З квітня 1921 року  в цій будівлі знаходилась санчастина 41 кадрової бригади РСЧА. На початку 20-х років  відкрили ремесляно-технічне училище для  підлітків. В будинку, в напівпідвальному приміщенні обладнали навчальні майстерні. Неодноразово  піднімалось  питання  про ремонт даху, який  не могли  пофарбувати за відсутністю на радомисльському ринку покрівельного  заліза. За свідченням архівних  документів, споруду було побілено, місцева  громада  отримала  фінансову  допомогу на  пофарбування даху. 19 липня 1941 р.  німецькі  загарбники  захопили  Радомишль. Фашисти  установили  на  захопленій  території жорсткий  окупаційний  режим. В цьому  будинку німці  відкрили 4-х класну  народну  школу. Культурно-освітня  складова «нового порядку» випливала із програмних  документів  нацистів. Повсюди розвісили  оголошення  про  набір до  школи: «Приймаються  учні та  учениці  колишніх совєтських середніх шкіл, всіх національностей, крім  жидівської». Основним завданням, яке  ставила німецька  влада – було  створити  нову школу, на зразок  німецького шкільництва. У зв’язку  у Радомишльському рейхскомісаріаті видано  постанову: «Про обов’язкове навчання в  народній  школі, за якою  всі діти 7 -річного  віку  підлягають  обов’язковому  навчанні  в народній  школі. Курс  навчання  чотири  роки. Зазначалось, що «під час  перебування  в школі, та  поза школою учень  повинен поводити себе  чемно, з повагою  ставитися  до  німецької  влади та місцевих  українських  установ». Із споминів  старожилів: «Коли  восени німці  відкрили  школу багато  дітей  не пішло. Місцеві  вчителі викладали  німецькою і українською. З іноземних мов викладалась тільки  німецька. Обов’язково викладався закон Божий.  Директором школи німці  назначили Федора  Антоновича Шкулія.  В класах  висіли  великі гасла «Слава Україні, а в центрі – портрет Гітлера». Достеменно  невідомо  скільки  часу  школа проіснувала. Цікаво, що  після визволення  Радомишля  радянськими військами, ні директор школи, ні  вчителі не зазнали  ніяких репресій та продовжували викладати в різних школах  міста.   Вчителька  школи №1 Лариса Сергіївна Олексієнко розповідала: « Що цей будинок в дитинстві називали «броуді». Чому  так називали будинок  не змогла пояснити. При бомбардуванні і  обстрілах  міста, жителі разом з дітьми, які жили  неподалік, ховалися в підвалах  будинку». Після  визволення Радомишля від німецько-фашистських загарбників 28 грудня 1943 року,  вже на  весні  1944 р. школа №2 запрацювала. На першому поверсі розміщувалися шкільні навчальні майстерні, які були обладнані металообробними та слюсарними верстами.   В самому будинку відкрили  гуртожиток  для  школярів, що приїжджали на  навчання  з  навколишніх сіл. Також проживали вчителі: Ганна Олександрівна Жембрівська, комендант  гуртожитку, вчителька географії, чоловік якої загинув  на фронті, вчителька 1-4 класів Людмила Михайлівна Шевченко, разом з чоловіком вчителем Іваном Григоровичем Шевченко, інвалідом війни.  У 1974 році по  вулиці Комуністичній (нині Петрівська 32.-Авт.) за сприяння директора школи Петра Васильовича Жудри побудовано нову, сучасну по міркам  того часу школу №2 (нині  гімназія.-Авт.). Приміщення  було передане  в комунальну власність.  В середині 80-х  років XX століття  довелось  ремонтувати телевізор у Сергія Кіндратовича Янченка, квартира  якого знаходилась на другому  поверсі  будинку.  Сергій  Кіндратович  працював  вчителем трудового  навчання  в школі №2 і вчителем  автосправи  в школі №1. Це був  веселий і  невтомний трудівник. Вдячні спогади городян  залишив по  собі С. К. Янченко. Все  життя  працював і в кожен витвір вносив  частину  своєї душі. Ніколи  не  був  спокійним спостерігачем. Сумлінно працював, жив яскравим насиченим життям. Сергій  Кіндратович  показав невелику  чавунну плиту з цифрами 1790, яку знайшли під  дахом при  капітальному  ремонті  будинку, де вона зберігається і нині. Сама чавунна плита і автентичний малюнок XVIII ст.    дає підставу стверджувати, що в  цьому  будинку  знаходилась  уніатська  духовна  семінарія. Митрополиче містечко Радомисль, з великою  історією та  короткою пам’яттю.  Сподіваюсь, що  подальші пошуки допоможуть пролити більше світла з історії історичних будівель.

                        

Сучасний вигляд колишньої уніатської семінарії. Фото Руслана Майстренка. 

         У пострадянський час на першому  поверсі  працювала майстерня  Радомишльського райпобуткомбінату, де ремонтували, холодильники, пральні машини та іншу побутову техніку. Завідувач майстерні Микола Мельник. Після  закриття майстерні приміщення було занедбане. У багатьох місцях обпала штукатурка та покрилась пліснявою дерев'яні стіни, стелі. Дубові балки  (сволока) перекриття стелі прогнулися від навантаження верхнього поверху, стали аварійними. Покриття полу було облаштоване з асфальтобетону. Цементний розчин зовнішніх стін цокольного поверху, викладених з бутового каменю, фізично втратив свою міцність чисельний об’єм камінного муру зруйнувався.  З 2006 року власником приміщення стала Капранчук Оксана Володимирівна. Приміщення  капітально відремотовано, як  всередині так і зовні. В наш  час в оновленому приміщенні, розміщується  Радомишльська районна державна нотаріальна контора завідувачем якої є Оксана Капранчук. Нотаріальна установа вчиняє правочини, оформляє спадщину, тощо, надає нотаріальні послуги населенню Радомишльського району та мешканцям інших регіонів України.

Олександр Пирогов

м. Радомишль

Фото  із архіву  автора

Автор вдячний за моральну та  матеріальну підтримку Володимиру Романовичу Тетерському, Миколі  Станіславовичу Григоровичу, без цих  людей  мої історичні  дослідження були б неможливі.