ВУЛИЦЯ БОРЩАГІВСЬКА - МИНУЛЕ

Топоніміка Радомишля є невід’ємною  частиною історичного минулого і сьогодення, потребує такого ж вивчення, відновлення та  збереження, як і інших важливих пам’яток  історії  та  культури. Вулиця Борщагівська починається від річки Мики і закінчується неподалік вулиці Шевченка (колишня Велика -Бульварна). Сучасна  протяжність вулиці 950 метрів. Народилася Борщагівська вулиця зовсім давно і не вулицею, а спочатку ґрунтовим шляхом, що вів з північного заходу на південний схід. В середині XIX ст. дорога опинилася в межах міста, в кінці XIX ст. Радомисль обступив вулицю з усіх боків, крокуючи з новими кварталами на захід. В кінці XIX століття Борщівський шлях в місті отримав  назву вулиця Борщагівська.   Після встановлення радянської влади в 20-х роках XX ст. Радомисль  накрила  хвиля перейменувань. Цій вулиці, м’яко кажучи, за радянської влади не надто щастило. «12 липня 1921 року на засіданні колегії Радомисльського комхоза вирішили  перейменувати  міські  вулиці. Вулиця  Борщагівська отримала назву Толстовська» (ДАЖО.-Ф.Р.25-29,оп 2 спр 40, арк.83). Рішенням Радомишльської  міськради в 1945 році вулиця перейменована на честь Михайла  Калініна («Всесоюзного старости» СРСР). Радомишльська міська рада народних депутатів, рішенням № 48,    від 14  лютого 1995  року, постановила: «Погодитись  з пропозицією топонімічної  комісії по перейменуванню та відновленню історичної  назви вулиці  Калініна на  Борщагівську». Вулиці  повернуто історичну назву Борщагівська.

Вулиця Борщагівська (бувша Калініна). Фото початку 50-х років ХХ ст.

Борщагівська  вулиця - це локативна назва утворена за допомогою  топоніма Борщів, спочатку мала народну назву Борщівська. Наприкінці XV ст. київські землі входили до складу Литовського князівства. Почалися спустошуючі напади Кримсько –татарського хана Менгелі-Гирея. І якщо в київському повіті на початку XVI ст. було 9 населених і 10 пустих замкових сіл, то в «люстрації 1545 р.» зазначалося, що в 15 селищах татари знищили все населення, в них не залишилося нікого; інші села кримські татари зруйнували вщент, забравши багато людей в неволю. Місцевість на кордоні між Київським  та Житомирським повітами була найбільше спустошена. На землі, скропленою кров'ю, з давніх-давен від покоління до  покоління передається про походження  назви села Борщів.  Походить від того, що під час нападу кримських  татар на наш край в XVI ст. жителі на початку поселення змушені переховуватись в лісі (бору). Люди вважали за велике щастя, що залишилися живими. Михайло Грушевський  підкреслював «слов’яни були  майстри ховатися в усяких нетрях». Якщо ми перенесемося більш ніж на  5  віків назад, то побачимо, що  вся околиця, де зараз розкинувся  Радомишль, після нападів кримсько-татарської  орди була розорена, пустою і лісистою. Але Радомишля на тих безкрайніх і диких  просторах  іще  не було і лише згодом, де зараз лежить Радомишль, постало  польське  поселення в середині XVI століття. Моя бабуся Євдокія, та оточуючі звали  Євдоха, материна мати, народилася в 1900 році. Тобто ще  за часи царату, не вміла ні читати, ні писати. З болем говорила: «Земля моїх батьків, царство їм небесне, була далеко від міста – аж там де простягався Борщівський  шлях». На початку 20-х років дорогу  перегородили, спорудили  стайні  для кавалерійського полку, який дислокувався  в Радомишлі. В середині  30-х років на  цій  території побудували  різні  склади і сховище боєприпасів 8-го артилерійського полку 8-го  стрілецького  корпусу, що дислокувався  в Радомишлі (в приміщеннях де  нині школа №5. Директор О.В.Бугай.-Авт.). Після визволення міста Радомишля від німецько-фашистських  окупантів, вже на початку 1944 року  організували ремонтну  базу і  звозили  розбиту військову  техніку: трофейну і вітчизняну. Яка знаходилася розбита на вулицях, людських городах, полях, лісах по всьому  району. Саме тут німецькі  танки та  іншу  трофейну  техніку розбирали, розрізали на  металобрухт. З кількох автомобілів робітники складали одного робочого. Відбудова народного  господарства  міста  та  району потребувала чималих  вантажних  перевезень. В 1945 році на  цій  території створено філіал «Союззаготтрансу», що мала воєнізовану структуру і називався Авторотою.  У 1948 році  налагоджене  автобусне  сполучення  між Радомишлем, Києвом, Житомиром. Автобуси марки ГЗА (ПАЗ)-651 і ЗІС-155 знаходилися  в гаражах  автороти, при потребі  їх ремонтували. В 1960 році Автороту перемістили на вулицю Карла Лібкнехта (нині Русанівська.-Авт.).  Замінена  і назву автопідприємства – стали  називати «Автопарком». На  території колишньої автороти з 1961 - 1992 рр.– склади і гаражі окремого 532 інженерно-понтонного батальйону, який прирівнювався до полку. Солдати і офіцери з усього Радянського Союзу, які проходили військову службу в місті Радомишлі на протязі багатьох десятиліть, доволі часто одружувалися на радомишльських дівчатах. Ось чому в місті Радомишлі багато мешканців мають російські прізвища.

Вулиця Борщагівська, сучасний вигляд, з того ж ракурсу фото 50-х . Фото автора. 

Якщо пройтись Борщагівською,  нічого на перший погляд особливого не помітити. Вулиця, як вулиця. Зелена. Старих будинків збереглось не так уже й багато. Вулиця в більшості забудована дерев’яними і цегляними одноповерховими будинками. Ще за моєї пам’яті купалася в зелені: гілки яблунь, груш, слив нависали із-за тісних плотів понад протоптаними вздовж стежками. Вулиця була не мощена,  якщо йшов дощ - ставала непрохідною. Мешканці тримали корів, коней, свиней, гусей, що вештались не тільки на подвір’ях, а й на дорозі. Тих, хто не тримав худоби і не обробляв землю – не поважали. Люди жили звичайнісіньким провінційним життям. Переважно на вулиці стояла селянська тиша і тільки голосно вигукували діти, граючи в різні ігри. Радомишляни здавна зналися на користі води. В подвір’ях і просто на вулиці стояли кам’яні колодязі. Жінки із відрами з водою, яку брали з колодязів, були невід’ємною частиною пейзажу вулиці. У повоєнний час, на городах містян, навколо вулиці, час від часу знаходили залишки боєприпасів і зброї. В середині 60-х років минулого століття від вулиці Борщагівської по різні сторони прокладені на людських городах нові вулиці: Короленка, Герцена, Космонавтів, проїзди на вулицю Незалежності, Панфілова, Садову, Чайковського (в народі такі вулиці називали «прорізними».-Авт.). Вулицю Калініна повністю забрукували в 1972 році. Через кілька років вже покрили асфальтом, від якого залишився тільки спомин.

Моя рідна вулиця Борщагівська. Дитинство моє, як і все життя, пройшло у найріднішому  місті – Радомишлі. Любов до України закладена ще в дитинстві, у будиночку бабусі Євдохи. Перед будинком ріс великий каштан. Щовесни каштан розцвітав ніжно-рожевими квітами – і тоді він був схожий на ялинку, яку бачили на новий рік. Ох, цей будиночок по вулиці Борщагівській №12, ох ця бабуся! Яка була мені і моїй сестрі Людмилі скоріше подругою – ми разом варили вареники, ними ж годували курчат і навіть гнали разом з бабусею самогонку (ночами, щоб сусіди не донесли). Неподалік бабусиної хатини знаходився чималий город, де росли картопля, цибуля, морква, петрушка, десятки соняшників, серед городини цвіли голубі кручені паничі та червоно-гарячі айстри. Іще росли там яблуні: антонівка, полтавка. Навесні яблуні цвіли рясним білим цвітом. Та були роки, що яблук родило дуже мало, бо листя об’їдала гусінь, а як і достанемо якийсь там десяток, – всі вони були червиві. Також рвали вишні і груші зі старих дерев, посаджених іще дідом, виховували цуценят у дворі й збирали пелюстки троянд. В дитинстві багато таємничого і незбагненного – такі перехрестя доль у людському житті, про які тепер згадуєш з побожним подивом. Такий прояв щирого милосердя буває, напевно, тільки в часи вселюдського лиха і горя. У такі дні раптом дізнаєшся, що в кожній душі приховані таємничі скарби неземної, невичерпної доброти. У кожної людини є в душі доброта, яка начебто десь глибоко прихована. Її треба розкрити, оживити. Моя мудра бабуся Євдоха вчила по-своєму. Бувало сядемо за стіл, а вона, благословляючи хліб, говорить: «Подивіться, дітки, за вікно – там пташки злетілися до годівнички, крихт просять». І ми, взявши жменьку хлібних крихт, бігли по снігових заметах у сад: там на деревах були розвішані годівнички. Залишивши птахам скромну милостиньку, веселі і щасливі поверталися в хату. Птахи, без чиїх голосів день був би не день, без червоногрудих снігурів на вершку старої яблуні, що співають свою ранішню пісню, позираючи на тебе, якщо стоїш у дворі і чуєш як переповнює тебе радість від споглядання і голосу пташки, з якої ділиш білий берег Мики і небо, і все довкола. Я добре  пам’ятаю дядька Авксенія Комашко, яки часто  заходив по-сусідськи в гості. Своєю появою він вносив  пожвавлення у дім. Веселий, життєрадісний, щедрий  на  вигадки, швидко  завоював загальну симпатію. Бабуся  іноді  просила сусіда допомогти по  господарству. Міцний і добрий чолов’яга, перед тим як зрубати стару яблуню в саду, ставав навколішки перед деревом, тричі нахилявся до нього і тричі хрестився, і тричі просив пробачення. Маленьким хлопчиком запам’ятав цей зворушливий момент в деталях. Після смерті бабусі – Євдохи Волинець, будинок  кілька років  занепадав, тому що рідні тітки не могли поділити батьківську хату кілька  років.

Залишки будинку бабусі Євдокії. Вул. Борщагівська №12.Фото автора 6 серпня 1989 р.

Від вулиці Борщагівської до пивзаводу розташовувався великий, пологий луг. Трава на лузі густо-часто зеленіла і росла яро. Я ходжу босими ногами стежками незабутнього минулого. Пам'ятаю привітний спокій лугів. Холодні роси на ранкових і вечірніх травах. Замети снігу на полі, вільний вітер. Лугова земля біля річки Мики годувала сотні місцевих жителів. На зеленій траві випасали десятки корів, телят, бичків. Люди споконвіку збирали щавель,  та лікарські рослини. Бабуся  часто  повторювала: «Пий ромашковий чай. Це велика трава, сила у неї незвичайна. Наче вона і непоказна, а врятувала багато людей». Між двома рядами розлогих верб, тихо текла річка Мика, правда, що була перегороджена греблею біля пивзаводу. В річці Мика вода була такою чистою, прозорою, придатною до вживання, що з неї готували їжу.  На березі росли великі кущі і старі верби, а далі по руслу річки - татарське зілля-тетерник. Повітря було наповнене близьким лісом та річкою. Навіть не здогадувалися, який  великий світ і  щось далеко  незвичайне відбувається і добре знали, шо буде завтра. У більшості городян плани на літо мало відрізнялися від сучасних: всі хочуть добре відпочити, оздоровитися, насолодитись сонечком і мальовничою природою. Щоб зробити відпочинок вдалим і корисним, в той час не літали в заморські країни, а традиційно проводили відпустки, чи вільний час на берегах річок Мика чи Тетерів. Особливо місцеві полюбляли з дітьми прогулюватися на човнах. Доволі людним був цей куток  міста в 60-80 роках минулого  століття.  Річка Мика була оазою нашого дитинства, а матері лякали нас: «Годі купатися, бо верба в гудзиці виросте!». Дорослі і  діти купалися у довжелезних трусах до колін, коричневого і чорного кольору. У народі їх називали «сімейними»,  тоді не існувало ніяких плавок та купальних костюмів. Одними з улюблених місць для купання вважалися: Літвіново, Криниченька, Коропцьове, Волиницьке, біля  Греблі. Для мешканців Радомишля, то були одні з улюблених місць відпочинку. Сплили роки, як вінок за  водою. Тому звичайно, поняття «любов до України» досить умовне – як можна любити частину себе? Адже не люблять окремо ногу або руку. Зачарованість рідного краю з дитинства входить в душі городян.

Друзі дитинства автора, з ліва на право: Олександр Сич- працює лікарем на швидкій допомозі м. Київ, Юрій Зорін – барабанщик ансамблю «Папа-Брайтон» м. Київ, Костянтин Олійник – полковник у відставці мешкає у м. Іркутськ Росія, Олександр Содолевський – генерал-лейтенант м. Москва, Віктор Волотовський - полковник. Перше фото автора, найспекотніший рік за останні сто років, 8 квітня 1968 року вже купалися у р.Мика.

Найкращий друг мого дитинства - Олександр Содолевський. Часом видавалося, що ми - одне  ціле: я подумаю – він  скаже, і  навпаки. Дружили два хлопчики, ходили разом, дівчат за коси смикали, вірили, що будуть жити при комунізмі. Пройшли десятки років. У одного доля склалася як і в багатьох, другий став генералом. Той час згадуємо з ностальгією. Освоєння космосу, поява перших транзисторних прийомників, магнітофонів, штучних листівок. Все це дітей захоплювало. Збирали макулатуру і різне залізо. Скандалів з цього приводу вистачало. В той  час пішла мода на четвероколісні самокати. Виготовляли власноруч із підручних матеріалів: дошок, дроту, підшипників. На самокатах спускалися з гірок, не розумію, як не повбивалися. Те що  здається  застарілим і  не модним, щиро  гріє душу. У дітей був високий рівень свободи та  батьки виховували в спартанському дусі. Одного разу сусідські старші хлопчаки Юрко Бобер і Вітя Жабонський, звичайно це були вуличні прізвиська, як і у кожного з підлітків,  пробрались у садок до діда Карабута і поцупили виноград. Дід Карабут у вікно уледів хлопчаків, та через похилий вік не став на них сваритись, бо розумів, що не наздожене. Друзі спокійнісінько наїлися винограду досхочу, та ще й з собою чимало прихопили. Дід Карабут пішов до батька Жабонського і розповів, що його син крав у нього виноград. Вітькин батько у війну воював в Війську Польському, не довго розмірковуючи, схопив офіцерського ременя і відгепав сина нижче   того  місця, де спина закінчує свою назву. Бідолашний Вітька три дні не міг навіть присісти на стілець. Дід Карабут одразу попрямував до батька Юрки Бобра, який працював рентгенологом в міській лікарні. На той час рідкісна спеціальність і  батька Юрки вважали поважною і шанованою людиною в місті. Батьку стало прикро за свого сина-злодія. Неподалік воріт на вулиці поставив на коліна Юрка і повісив на груди табличку з надписом «Я злодій – крав виноград». В той час по вулиці Борщагівській дорослі з дітьми, компанії хлопців і дівчат ходили купатись на річку Мику. Хто не проходив мимо показували на нього пальцями, сміялися і реготали. Так він і простояв майже півдня, струмочки сліз текли по його обличчю. Батько не зважаючи на  спеку був невблаганний. Про насильство над дітьми в сім’ї нікому і на думку не спадало,  в той час рахувалося як повинно бути. Сусідські хлопці над Юрком ще довго кепкували, навіть коли Юрко став дорослим, при сусідських сварках зворушливу історію частенько нагадували прикрий випадок з його життя. Я знав  багато  хороших хлопців, які  робили погані справи. З друзями розбивали шибки у вікнах і до сусідів лазили за яблуками та  полуницею. Свою «порцію» виховання я все-таки отримував. Жили  ми  просто, як і всі в той післявоєнний час. Кажуть, що то були тяжкі  роки. Та я знаходився  в тому  віці, коли  все  гарне та радісне. Безтурботні  веселощі і гуляння з товаришами закінчилися, коли  річку  Мику  перегородили біля «крохмального»  мосту і утворився  великий міський  став.  Жага до  історії була  з дитинства, а з роками спрямувалася до історії Радомишля.

Люблю свою вулицю, для мене і для всіх мешканців, які тут жили, чи живуть нині - найрідніша. Кажуть, що добрий сусід – ближчий за родича.  Між сусідами завжди були тісні стосунки, а часто й дружба. А які добрі люди проживали на ній! Пройшовши через випробування війни і повоєнних років, люди ставали добрішими, податливішими, допомагали один одному, часто по-сусідству ходили один до одного в гості, обмінювалися  новинами і звісно  пліткували.  Щось відремонтувати чи полагодити, підшити чи підказати, завжди  звертались  до  сусідів. Якщо хтось занедужував, влаштовувались цілі консиліуми, як людина має лікуватися. Поруч  завжди були добрі люди. З плином  часу, іноді  спадає  на думку, що  то були  осбливі  сусіди, чужу біль  сприймали, як  свою. Звичайно, не обходилося без сварок, проте доброзичливості і поваги набагато більше. Давно вже не має  на мапі світу країни, що колись гордо вшановувала своїх громадян Героями Праці. Не має вже на світі і більшості героїв. Вдячні спогади  залишили родини: Литвинових, Кравченків, Шляруків, Шуневичів, Марченків, Винглинських, Броновицьких, Маліцьких, Бобровських, Придибайло, Старжинських, Мельників, Іващенків, Капранчуків, Сварчевських, Савицьких, Чоповських, Федоренків, Несененків, Занозіних (два сини загинули у Великій Вітчизняній війні), Гладишів, Комашків, Калініних, Куровських, Бураків, Содолевських, Панових, Стеценків, дві родини Коваленків, три  родини Іжицьких, Даниленків, Пирогових, Кур’янових, Дейнеків, Степанченків, дві родини Рощенків, Піхоцьких, Малашевських, Оборських, Макаренків, Альохіних, Надію Григорівну і Конона Прокоповича Стеценків, Герасимчуків, три  родини Шкідченків, Гаврилюків, Дідківських, Герасименків, Жулинських, Романчуків, Матірків,  Шахманів, Рибаченків, Пушкарів, Сівковських і багато інших. Люблю всіх земляків, хто жив на вулиці Борщагівській давно чи недавно,  хто живе і працює тепер. З плином часу, в силу різних причин, на превеликий жаль, багато з них вже пішло у вічність. Віддаю свою шану, а їхні світлі імена нехай завжди залишаться у нашій пам’яті. Живим – мій низький земний уклін, найщиріші побажання здоров’я і довгих років життя. Пам’ятаю і шаную й тих, хто навіть лише побував у мене в гостях й залишився в пам’яті зовсім ненадовго. Історія рідко  переймається  долями простих громадян, та твориться історія  саме простими  людьми.

 Працелюби, великі господарі, майстри своєї справи. Кожен чесно трудився на рідній землі і заслуговує добре слово і згадку про них. Старожили вулиці – культурні, високоосвічені люди – постраждали від революції і громадянської війни, цікаво, що ніхто не помер під час голоду, тому що жителі володіли чималими городами, вирощували сади, мали господарство, тримали худобу, птицю. Чимало дорослих чоловіків працювали на підприємствах міста і отримували продуктові картки, жінки вели домашнє господарство. Мій дідусь – Михайло Капранчук, працював в радомишльській пекарні. По вуличному на нього казали «булочник». Іще цікавий факт: після громадянскої війни на все  місто, а можливо й район, дідусь  -  єдиний кондитер, що вмів виготовляти неймовірно  смачні торти, пекти короваї, здобні булки з ізюмом і різні смаколики. Цієї справи його навчила молода німкеня, коли йому довелося побувати  у німецькому полоні в Першу Світову війну. На початку голодних 30-тих років і під час минулої війни, разом з бабусею на великих кам’яних жорнах мололи борошно з жита, пшениці. Темними ночами, щоб не доведи Господи, хтось сторонній не угледів. У великій печі (яку в народі називали «руська») випікав хліб, іноді роздавав сусідам, а переважно віддавав родичам. В ті страшні голодні роки на радомишльському базарі за хліб можна  було обміняти все необхідне для життя: сіль, сірники, гас для лампи, рибу і навіть ковбасу. Яку в ночі виготовляв і коптив за своєю хатою сусід Іван Чоповський. Багаточисельна рідня (у бабусі було 12 братів і сестер, у дідуся – 3 брати, велика кількість двоюрідних, троюрідних братів і сестер, племінників, племінниць, хресників) з різних сіл району приїжджали підводами на місцевий базар і зупинялися переночувати в дідовій хаті. Гостинна бабуся усіх  обігрівала, годувала, іноді ділилася одягом, а для малечі  завжди перепадали якісь ласощі. Оберігала велику родину  бабуся Євдокія від усієї своєї щирої душі й доброго серця. Із розповідей бабусі пам’ятаю, що перед війною дідусь іноді приходив додому  напідпитку. Бувало  вигукував: «Сталін – ірод проклятий, скільки людських душ загубив, всім царям разом взятим і не снилося». Бабуся тихим голосом відповідала: «Що старий дурень, з глузду з’їхав, у Сибір захотів, а хто дітей  годувати буде?» Хутко роздягала діда і клала спати на ліжко. В середині липня  1941  року  німці  окупували  Радомишль. Дідусь  дуже  зрадів, казав: «Кінчилась бандитсько-комуняцька влада, німці  культурна, європейська  нація, я знаю – це господарі, порядок  наведуть». На початку  серпня німецько-фашистські  загарбники, разом з новоспеченими місцевими  поліцаями, почали масові  розстріли єврейського  населення: чоловіків, жінок, людей похилого  віку,  дітей. Дідусь збентежений  прийшов з міста – і схвильовано, з болем в душі промовив: «Іроди прокляті, скільки добрих людей замордували і невинних дітей. Це ворог  лютий, якого  людство  ще не  знало. Євдохо, кінець нам усім, це інші німці, яких  я знав, ці гірші  звірів, нікого не  пожалкують». Перед образами впав на  коліна, побожно став хреститися і молитися : «Господи, Матінко Божа збережи  Червону  армію, дай здоров’я Сталіну, щоб  він  мудро  керував військом. Дай Господи дожити  родині  до  перемоги». Всю  війну, кожного  дня, аж  до  визволення, молився  за  Червону армію і здоров’я  Сталіна. Казав : « Хоч  Сталін і ірод – та  він  свій». Є таке прислів’я: «Як тривога – то й до Бога». Восени 1941  року німці  розтрубили, що  захопили  Москву. «Нічого страшного,  французи теж  Москву  спалили, і де  ті  французи  опинилися» - казав дід. Зумів зберегти  сім’ю і  дожив  до  перемоги. В ніч з 4 на 5 серпня 1943 року  партизанське з’єднання І.О. Хитриченка розгромили німецький  гарнізон у Радомишлі. У цій операції загинуло 2 партизани, 16 було  поранено. Під час  бою  народні  месники  знищили німецький гарнізон, поліцейську  школу, підірвали міст через Тетерів, підпалили скирти навколо міста.  Всю ніч Радомишль охоплювало велике вогняне зарево. Розповідала  Галина Коваленко, на  той час її  було  13  років: «Партизани йшли колоною по вул. Федоровського (нині В. Житомирська). Потім звернули на Борщагівську. Коли йшли вулицею, співали  пісню «Этих дней не смеркнет слава, не  померкнет никогда, партизанские отряды занимали города». В кінці вулиці Борощагівської пройшли через переїзд на  річці Мика, піднялись на  Микгород і розчинилися в лісі».  Далеко не всі із нинішніх молодих людей вірять в те, що у колишньому Радянському Союзі був період, коли про перебування  на  окупованій німцями території , було  краще взагалі й не говорити і не писати. У особистому листку  обліку  кадрів, тобто в анкеті, при влаштуванні на роботу існувала  навіть  спеціальна  графа: «Чи перебував на  окупованій території під час  війни?». І не дай Боже, якщо людина  писала «Так»!  Словами не передати той жах, що  охоплював населення міста за часи громадянської війни, голоду,  репресій і останньої кровопролитної війни. Покоління, яке винесло на своїх плечах таку тяжку ношу  війни. Ветеранів, приймавших участь  у Другій світовій війні і  радомишлян, які  пережили воєнне лихоліття з кожним  днем  залишається все  менше, а тих хто ще  може  жити без  сторонньої допомоги, дуже  мало.  Прості люди все пережили, уміли виживати в усіх жахливих життєвих обставинах. З цього всього складається все те, що зветься простим словом історія, або минувшина.

 Нині  вулиця зовсім не та, що була в часи моєї молодості. Народна мудрість стверджує: «Не купуй хату, а придбай сусіда». Проте останнім часом так буває не завжди. В наш час  більше підходить  приказка: «Ночами не можу спати, бо сусід живе  багато».  Місцевих жителів вулиці Борщагівської - не так вже й багато, населення ж зростало переважно за рахунок тих, хто приїхав у місто працювати з навколишніх сіл. Але нові міські громадяни – тільки формально городяни, а в душі і за багатьма звичками залишаються селянами. Майже кожен з них пристосовується до міських умов. Та мало кому це вдається. Одноповерхова вулиця Борщагівська нічим не гірша за багатоповерхові мікрорайони міста. На жаль, час невблаганний, кожен старовинний  будинок – скарбничка  історії. З роками починаєш  розуміти, що в таких будинках, розсипаних вздовж вулиці, приховується моя правда і наше минуле.

Олександр Пирогов

м. Радомишль

Фото із архіву автора