середа, 24 лютого 2016 р.

ЛЯЛЬКА

Ранок сіяв дрібним і теплим дощем, як і буває у травні на Поліссі. Того року весна була дощовита. Одначе мокреча не завадила людям заповнити малий міський ринок, що знаходився в центрі міста. Новоспечені бізнесмени пропонували те, чого не побачиш у магазинах міста, а той, хто приходив, аби щось придбати, хапався за голову, а хто за серце від цін з багатьма нулями. Стояли звичні для базару гамір і метушня, зустрічі, враження, смуток, радість. Площа перетворилася на одну велику торгову точку. Це був початок лихих 90-их років минулого століття після розвалу Радянського Союзу.
«Рівин магазин» знаходився на розі вул. Великої Житомирської і Базарного
 провулку. Знесений при будівництві банку "Україна". Фото автора.
Перші роки незалежної України, коли зруйновано багато ідей, промисловості і транспорту. Все перевернулося з ніг на голову. Зруйновані й прості уявлення про те, що таке добре і погане, розкрадені фабрики, заводи, будинки культури, колгоспи міста та району. Знецінились гроші і моральні устої, розпадалися сім’ї. Зненацька звідкись з’явилися, із місцевих зрозуміло, бандити, корумповані менти, комуністи, комсомольці – бізнесмени, які до цього все життя раніше паплюжили капіталізм. Це ті, хто верещав «Слава КПРС», а, одягнувши вишиванку, почав кричати «Слава Україні». Вони не змінюють партій, вони змінюють тільки назви цих партій, вони – партія влади. Тягнуть у світле майбутнє, що з кожним роком виглядає темніше й темніше. Просто, люди втрачають людську гідність. Ганьба невимовна. Патріот – це той, хто розбудовує Україну конкретними справами, незалежно від своїх політичних поглядів. Епоха ставала драматичною, перестала існувати велика країна, а нова ще не виникла. Це була суміш свободи і страху. Без усякої війни прийшло велике горе, як для усього суспільства, так і для радомишлян зокрема. Доля так повернула, що більшість людей почала торгувати на міському ринку. Для багатьох із них було морально важко опинитися по ту сторону прилавка. Кого тільки не можна було зустріти серед радомишльських торгашів: три телемайстри, два фотографи, десятки вчителів і фахівців різних спеціальностей. Навіть бувший другий секретар райкому комсомолу, разом з дружиною торгував на базарі старим ганчір’ям. Кілька медсестер і один лікар, та й того зальотні бандити по-звірячому вбили і відрізали голову. Тільки через тринадцять років знайшли вбивць-гастролерів. Вони їздили по Україні, вираховували, вбивали і грабували валютників, як в народі на них кажуть – міняли. Вбивць засудили на довічне ув'язнення. На базари міста звозили різноманітні товари з усього світу. З’явилось в лексиконі слово «бартер». На підприємствах зарплатню не платили, розраховувалися з робітниками товарами, які ще виробляли. Ще працював капроновий завод, пивзавод, великим попитом користувався зефір з хлібокомбінату, механічні лебідки з машзаводу, книжкові полиці з меблевої фабрики, продукція маслозаводу. Ці товари обмінювали не тільки в Радомишлі, а й возили в Київ чи в Житомир на великі ринки. Хто встиг накопити грошей – їздили на оптові ринки до Києва, до Москви і навіть в Туреччину й Польщу. Держава обікрала всіх, а скоробагатьками стали ті, хто зумів обікрасти державу. Малий базар у центрі міста закритий у 2002 році і перенесений через дорогу від автостанції. Неможливо дивитися сьогоднішніми очима і оцінювати сьогоднішньою оцінкою наше нелегке минуле. Та той, хто не жалкує за Радянським Союзом 60-80-их років минулого століття, не має серця, а той, хто думає, що та епоха повернеться – не має розуму.
Талони на хліб у м. Радомишль на першому році Незалежності України,
 нині важко уявити, що в 1990 році, ще в тодішньому Радянському Союзі
буханець хліба коштував 14 копійок, а круглий хліб так званий
 «київський» – 20 копійок, а в 1992 році вже з'явилися талони на хліб.
Фото з архіву автора.
Іще здалеку ця пара привернула до себе увагу. З’явившись на початку торгових рядів, обоє виділялися елегантністю, шкіряним одягом, а жінка ще й коштовними прикрасами. Грайливо поблискували сережки, що так пасували до її милого обличчя. Вигравали на пальцях обох рук персні і каблучка, тонесенький золотий ланцюжок мерехтів на її наче точеній із білого мармуру шиї. «Бізнесові хлопці» навперебій пропонували для них свій небездоганний товар, але обоє, не звертаючи на них увагу, підійшли до місцевих валютних спекулянтів – тих, хто робить свій бізнес, міняючи горезвісні купони-карбованці на долари, марки, рублі. Чоловік витяг з кишені пачку російських рублів і обміняв їх на купони-карбованці.

Високий зростом, з мужніми рисами обличчя. Вже був не першої молодості – років за п’ятдесят. Кремезний, хоча видно було – життя проводив досить бурхливо, не відмовляючи собі ні в чому. Жінка мала вигляд значно молодшої, але і її обличчя, з залишками минулої вроди, уже торкнулися життєві незгоди. Ця пара для мене була нагадуванням далекого минулого, цікавого часу 70-х років ХХ століття, цілої епохи, яка давно минула. Яку можна характеризувати, як золотий вік міста. Той час, що уособлював ту епоху, давно звіяло вітром. Багато років пройшло з того часу, а в душі зосталась порожнеча.

Відчувши на собі мій погляд, жінка різко обернулася. На її обличчі проступила ледь помітна усмішка. Не міняючи виразу обличчя, навіть не привітавшись, запитала:

– А що ти тут робиш, поете? Життя зробило облом?

Я не очікував. Через стільки літ і така зустріч. Та все ж сподівався: вона мала відбутися. Правду кажучи, трохи розгубився, адже кілька десятиліть від неї не було, як кажуть, ні слуху, ні духу.

– Торгую, як бачиш.

Тільки й встиг відповісти, як її супутник підійшов до мене. Поручкалися.

– Як справи і як життя?

– Я йому відповів віршем:

Живу не так, как бы хотелось.
Заели суета и быт.
И осторожность, а не смелость
Порою мной руководит.

Живу не так, как мне мечталось,
Когда я пылок был и юн.
И только музыка осталась
От тех, не знавших фальши, струн.

Живу не так, как нас учили
Ушедшие учителя.
Когда судьбу земли вручили,
О чём не ведала земля.

Живу не так... но, слава Богу,
Я различаю свет и мрак.
И не судите слишком строго
Вы все, живущие не так.
Кінотеатр ім. Т. Г. Шевченка. Фото О. Сахновича з поштової листівки 1963 р.
– Маестро, згортай торгівлю, підемо з нами. Пройшли асфальтовою доріжкою, минаючи кінотеатр, який свого часу називався ім. Т. Г. Шевченка. Кіно для радомишлян завжди було святом, незабутнє свято дитинства й юності. Вечірніх сеансів було три: о 17:00, 19:00, 21:00. Квиток коштував 20 копійок, а перші три ряди по 10 копійок. До кожного сеансу на великому полотні масляними фарбами художник кінотеатру малював рекламну афішу. Останній художник на початку 90-х років за дві пляшки горілки пропив знамениту картину Анатолія Політа «Визволення Радомишля партизанами від фашистів». Молив Господом Богом, щоб я ніде не згадував його прізвище. Перед показом очікуваної кінокартини прокручувалися п’ятнадцятихвилинні документальні фільми, була така свого роду реклама. Колективні походи в кінотеатр вважалися нормою. Ходили сім’ями, з друзями, знайомими. І звісно закохані. Коли гасло світло – кращого місця годі було шукати для поцілунків. На хороші фільми всі місця завжди були зайняті, а зал вміщував п’ятсот чоловік. Усі в залі, затамувавши подих, слідкували за героями на екрані – переживали, раділи, плакали. Пам’ятаю час, коли повний зал людей потрясав глядацькі серця. Цікаве й добре кіно ходили дивитися по кілька разів. Потім тривалий час ще ділилися між собою враженнями від побаченого фільму. Як тоді казали в Радомишлі – зоставався «багаж вражень». Колись, у 70-ті роки, коли у кінотеатрі демонструвалися індійські фільми про любов, щоденно на вечірні сеанси за квитками стояли величезні черги. Для городян кілька годин кіно – це занурення в інший світ: яскраві фарби, безкінечні танці, а головне – драматичні історії любові з щасливим кінцем для закоханих. У наш час в приміщенні кінотеатру, як у рукавичці, повно орендаторів – бізнесменів різної масті.

Перейшли площу, і не домовляючись, ступили до ресторану, в залі якого не було нікого, окрім єдиної нудьгуючої офіціантки. Проте з першого поверху, де бар, доносились нескінченні п’яні вигуки постійних відвідувачів, і їх невгамовні суперечки з господинею закладу.

Ми присіли за стіл, біля високого просторого вікна, з якого було добре видно міську площу, магазин «Дитячий світ», огорожу Свято-Миколаївського собору, школу № 5 (де раніше розташовувалась військова частина).

Довго мовчали, щоб відчути атмосферу несподіваної зустрічі, уважно придивляючись один до одного. Поспілкуватися з давно знайомими людьми, – це ніби побачити новий світ. Долі людські, якими ж несподіваними і незвичайними бувають, як розходяться і сходяться в часі і просторі. Життя цікаве до тих пір, коли поруч люди, яким можна сказати: «А пам’ятаєш?». Якщо є що послухати, то є що переказати. Є в житті події, які хотілось би забути, викинути з пам’яті як поганий сон. Та багато чого забути неможливо. Офіціантка принесла пляшку «Советского шампанского» та коробку цукерок.

– Ну що ж. За зустріч! Давненько ми не бачилися. – першим порушив мовчанку. В залі стояла дивовижна тиша, і кожне слово, мовлене нами, набувало якогось особливого значення.

– Ми нещодавно приїхали з Москви, – відповів Вадим. Вирішили пройтися містом, безтурботно провести день.

– А як ваше сімейне життя? – поставив запитання обом.

– Щасливий той чоловік, що має добру жінку. Вона подвоює роки його життя, – весело відповів Вадим, смакуючи цигарку. – Тим, чого я досяг і що маю, завдячую саме їй, моїй дружині, відданому другові і помічникові в усіх моїх справах, – не стомлювався повторювати, що сім’я – сенс його життя. – В шлюбі все залежить від жінки. Моя дружина – скарбниця, з мене зробила диво. Кожен чоловік повинен обирати собі життєвий шлях, дружину і ремесло. Наше весілля було забавним: ми приїхали в РАЦС на машині невідкладної допомоги, зібралося людей небагато. На всю компанію в цьому ресторані – один гусак. Офіціантка розповідала, що ледь в духовку засунули. А ще були вареники з вишнями. Вадим довго згадував, як добре було в молодості і як важко зараз. Вона мене розуміє, я її розумію. «Ноу проблем», як стверджують американці і дай, Господь, кожному. Ти сам знаєш: цього не повинно було статися, але я покохав Тетяну на все життя, і маю надію: вона також, – і він поцілував дружину у щоку, якось по дитячому ніжно.

З його розповідей і поведінки було зрозуміло, що Вадим пристрасно кохав свою дружину. Вміння прощати і добиватися взаємного розуміння – одна із найважливіших людських якостей. Як зізнавалася його дружина, їй якось незручно казати про любов, коли разом прожито стільки років.

– Ну, якщо не кохання, то що нас утримувало?

– Шлюбного контракту немає, – посміхалась дружина.

– Особливих матеріальних цінностей не нажили. Діти виросли і наша поміч їм не потрібна. Кохання і тримає! Ми не змогли набриднути один одному! У мене в голові в молодості був не вітер, а ураган. А нині, слава Господу, все змінилося і залишився лише легкий бриз. Вадим ніколи не відпочивав за кордоном і я теж. Мені здається кращого нічого немає за наше місто на Поліссі.

Я уважно слухав і мимоволі згадав той час, і перенісся думкою в те минуле, що було більш, як за двадцять п'ять років тому: 70-ті роки минулого століття, які були в Радомишлі найкращими за всю історію існування міста.
Героїня оповідання поруч з автором, біля кінотеатру. 
Фото Миколи Сичевського.
Його дружину звали Тетяною – чистим, гарним ім’ям, та чомусь у місті її знали як Лялю, Ляльку. З латинської мови – Тетяна означає володарка. Який же все-таки цікавий народ філологи. Вони знають відповіді про будь-яку назву і прізвище. Та деякі мовознавці стверджують, що Тетяна – це володарка сімейного затишку. Сама вона за національністю була українкою, здається з домішками єврейської крові. Адже людина не визначається таким поняттям як національність, люди будь-якої національності можуть бути як достойними, так і ганебними. Тетяна надзвичайно гарна жінка, володарка блакитних блискучих очей, дивлячись в які, годі й повірити, що вона вже не юнацького віку, багата на вроду, що так притаманна полісянкам. Рік від року підозріло молоділа. Але в місті Тетяна славилася не тільки вродою, а і вчинками та походеньками, що викликали осуд у місцевих жителів, а в деякій мірі – неприховане презирство. Мораль – це вигадки людей, а не висновок життєвого досвіду. Ще тридцять років тому в районному центрі Радомишль зберігалась мораль, яка розчинилася у великих містах. Були в Тані дві ліпші подруги – Валя і Галя, які згодом вискочили заміж за «зальотних» чоловіків-заробітчан і виїхали назавжди з міста.

Ота нерозлучна трійця в ресторані майже щовечора займала останній столик, заставлений фужерами, чарками, стаканами і незмінними пляшками коньяку. Ведучи розгульне життя, дівчата «знімали» клієнтів із числа тих, хто був у відрядженні і зальотних заїжджих торговців з Півдня – чоловіків з кавказькою зовнішністю, що «реалізовували» в нашому місті мандарини, лимони, апельсини. І що цікаво: ні з ким із місцевих ті дівчата справи не мали.

Основними клієнтами були різні командировочні, яких в місто налітало хмарами, бо в Радомишлі працювало багато підприємств союзного значення. Бажаючи сподобатись, молоді радомишлянки одягалися екстравагантно та фарбувалися немилосердно. Природна краса під кілограмами косметики. Розмальоване обличчя у жінки робить з неї не фізичну красу, а хімічну. Та це не важливо, головне щоб людина була доброю. Ще, всередині XIX ст. російський письменник Салтиков-Щедрін, філософськи стверджував: «Якщо Господь і батьки дали жінці вроду, то вона намагається оголити ті частини свого тіла, які найвродливіші. Якщо ноги – то жінка інстинктивно їх оголює, скорочуючи спідницю до мінімуму. Якщо груди, то декольте з найбільшим вирізом.» До його тверджень можна додати: «Якщо обличчя, то розмальовує до нестями». Цей життєвий висновок російського класика більше підходить до нашого часу. Дівчата доводили своїх «клієнтів» – цінителів жіночої краси, які розумілися у шампанському, вині, до того стану, який скромно йменується «напідпитку». Водили їх на різні «малини», звідки ті «сексуали» виходили з порожніми кишенями і, певно ж, із приємними враженнями, хоча вражень забагато не буває. Дебелі радомишльські жінки і дівчата любили випити і вміли пити. Порожній гаманець, бува сумує, що дама серця дуже п’є та їсть.

То було неприховане «блядство». Цих «малин», або, яких по-народному називали «хатами», існувало в місті з десяток. Основними утримувачами були шинкарки. Вони продавали народний напій – самогон, по півтора карбованці за пляшку. Державна горілка – «Московська», як її називали, «казьонка» коштувала 3 рублі 62 копійки. На цих «хатах» збиралися в основному п’яниці, злодії, різні дрібні аферисти та колишні зеки. Немає нічого дивного. В той час пів району сиділо за гратами, а решта чекала по чайних і столових міста на їх повернення. В верхній і нижній столових пили радомишльське пиво з високих кухлів, атмосфера сприяла. Десятки радомишльських дівчат і жінок неодноразово зависали на тих «хатах». Ті жінки, в порівнянні із згаданою трійцею з ресторану, соромилися відкрито на людях займатися «блядством». Популярна «малина» була по Великій Житомирській у діда Силантія, який відсидів десятки років за злодійство та з похилим віком «зав’язав» з цим промислом. Дід Силантій горілку не вживав в такому поважному віці, не хотів ризикувати своїм здоров'ям. Був літнім чоловіком, щоб не сказати старим. Скуповував та перепродавав крадене майно, а також надавав свою хату для п’янок і гультяйства, мав з цього непоганий зиск, але не хотів сідати в тюрму на голому місті. Тому приплачував міліції зі своїх нетрудових доходів. – Літа не ті! – мовив, схиливши старечу голову. – А колись… Йому було років за 50, за мірками того часу – старий дід. До слова – екс-президент України Леонід Кучма на свої роки має молодецький вигляд. Мабуть тому, що день народження регулярно відзначає на острові Сардинія (Італія). Як останній форпост тримав дід Силантій на власних плечах свою «малину». В наш час багато шинкарок виробляють оковиту, нікого не соромлячись, не боячись ні міліції, ні суду Божого. Чомусь у місті з’явилося з десяток шинкарів. Господи Боже, збожеволіти можна. Колишні п’яниці, яких рідня полікувала та закодувала від алкогольної залежності, продають за гроші самогон, наживаючи свої прокляті статки на здоров’ї і горі сімей таких же п’яниць, якими і вони були.

Містом гули чутки, які надходили про сексуальні оргії з тих «малин». Від них ставало моторошно. Найбільше вражало: одним із них не вистачало грошей, іншим – просто розваг чи різноманіття. Одні з них ставали рабами грошей, а інші рабинями любові. Привабливі радомишльські дівчата були гарними, легковажними і самовпевненими, при знайомстві з ними у багатьох чоловіків «зривало дах». Ресторанних дівчат можна було б за великим рахунком назвати «валютними повіями». Бо «працювали» відкрито, нікого не боячись, а тим більше – нікого не соромлячись. Проституція – доволі вигідний та надійний вид бізнесу, при великих статках товар завжди залишається в цілісності та збереженості. Хоча з роками і віком жінки стають підтоптаними. Поняття «валюта» тоді не існувало. Радянський дерев’яний карбованець успішно заміняв всі валюти світу, аби тільки побільше платили.

Проституція – один з найстрашніших соціальних пороків суспільства, гірше, ніж війна. Хоча на сучасному телебаченні і друкованих виданнях все крутиться навколо еротики та сексу. Світова художня література пронизана і насичена творами про любов. Особливо полюбляють смакувати про роль сексу в сучасному житті українок.

Тетяна серед подруг була визнаною неабияким авторитетом, бо крім особливої вроди, прикрас, мала напрочуд блакитні очі, в яких була якась особлива родзинка, що так приковує до себе чоловіків.
Ресторан в центрі міста в Радомишлі побудований у 1963 році. 
Фото Є.В. Оржехівської, 70-ті роки ХХ ст.
Ресторан тоді був улюбленим максимально комфортним місцем відпочинку радомишлян. Як і в кожному розважальному провінційному закладі, там панувала атмосфера невимушеності, взаєморозуміння між відвідувачами. Привертали увагу столики, застелені білосніжними скатертинами, прикрашеними букетами із свіжих квітів. Поруч – пляшки охолодженої «мінералки», гірчиця, сіль, обов’язковий атрибут – меню з багатим асортиментом страв, від салатів за 6 копійок до фірмової «піджарки по-радомишльськи» за 65 копійок. У протилежному кутку знаходився ігровий автомат виробництва Польщі. Опустивши в нього монету, можна було послухати улюблену мелодію або пісню. Вечорами в ресторані виступав вокально-інструментальний ансамбль. Зал майже завжди був заповнений святково одягнутими людьми та хмарами диму, снували туди-сюди офіціантки зі щирими посмішками.

Одного вечора я зайшов у цей заклад. Грав ансамбль, вільних місць, як завжди, не було. У кутку за крайнім столиком сиділа Тетяна. Угледівши мене, заклично махнула рукою. Ляля дивовижно приваблива, при цьому в неї відчувалася шляхетність. Гени пальцем по обличчю не розмажеш! Кожна зустріч з нею була для мене, як мабуть і для кожного, кому пощастило з нею спілкуватися, ковтком життєдайної наснаги. Синя сукня з білим комірцем щільно облягала її постать. Таня мала вигляд сексопильної жінки, хоча в той час такого слова і не існувало в українській мові. ЇЇ ніжки не були від вух, як у сучасних дівчат, що виступають на конкурсах краси. Та стрункими ніжками могла посперечатися з сучасними дівчатами. Господь Бог, при бажанні, дає вроду селянці більшу, ніж англійській королеві. «Ну чисто лялька, – майнула думка. – і як же синій колір пасує блондинкам. Як уміє вона підібрати одяг до смаку». Гарний смак у всьому, це власна справа кожної жінки.

На столі темніла пляшка коньяку «Плиски», коробка цукерок «Вечірній Київ» і пачка болгарських сигарет з фільтром «БТ».

– Я підійшов, Таню, щоб випити бокал вина за тебе і твої блакитні очі.

– Присядь, поете, – мовила тихо.

– Ти з новою зачіскою сьогодні виглядаєш набагато привабливішою.

– Серйозно? Мені приємно чути. Компліменти для жінки в наш космічний час, на превеликий жаль, чути все рідше. Жінка – це вам не дерев’яна шафа, вона як квітка. Їй потрібні сонячні, милі слова. Краще говорити їй кожного дня щось приємне, ніж все життя з незадоволеним обличчям працювати і горбатитися на неї. Жінці потрібно дарувати тільки живі квіти, а всі інші подарунки вважати за хабаря, який до чогось зобов’язує.

– Давай краще вип’ємо за тих, хто вміє оцінювати жіночу красу. Мені сьогодні як ніколи сумно.

– А де ж подружки?

– Та хто їх знає… Мабуть на промислах.

–Чому називаєш мене поетом? Я ж віршів не пишу.

– Ти гарно читаєш. Прочитай щось.

– Я почав декламувати:

Здравствуй, Таня!
Как живёшь ты, Таня?
Не спросясь, пришёл я
Либо знаю, что меня ты не прогонишь.
А возьмёшь и чем-нибудь накормишь.
И со мною вместе посидишь.
Я тебе не муж и не любовник,
Но, куртак ещё не сняв,
В щеку тебя целую зардевшуюся.
А друзья смеются: – Что ты, Санечка!?
Да и кто на ней возмёт и женится?
Как её ломали и обламывали,
Как её марали и обмарывали.
Вот, сидишь ты, теплотой светясь,
Вся полна застенчивым и детским
Как же это, что тебе сегодня
Есть с кем спать, а просыпаться не с кем.

– Ти гарно читаєш. Класно, мені подобається.

– Не захвалюй, то ж не я пишу вірші. Є такі поети: Сергій Єсенін, Микола Рубцов, Євген Євтушенко, Андрій Дементьєв. (Вірші цих поетів відносяться в літературі до любовної лірики. Спосіб висловлення своїх почуттів, для деяких – подих душі).

– Все одно, ці вірші мені дуже подобаються. Проймають до глибини душі.

– У твоєму серці є місце для лірики? – я не посоромився запитати.

Подивилася на мене серйозно, трохи безпомічними очима.

– І ти щось тямиш у любові? – уже норовливо додав.
Несподівано відкинувшись на спинку стільця вона почала сміятись. Сміх переходив в істерику. Все ж у сміхові відчувався відтінок якогось незрозумілого гніву. Так само різко припинила регіт, уважно подивилася на мене. Блакитні очі були зовсім сумні.
Автор з героїнею оповідання в Радомишльському ресторані.
Фото М. Сичевського
– Я знаю, ти вважаєш мене примхливою і легковажною жінкою? Вийми цвях і злазь з хреста. Роззуй очі, поете, озирнись навколо. Подивись уважно, хто знаходиться в цьому залі? Райкомівські шльондри, які тягаються з партійним начальством. Як можна поважати цих райкомівських підстилок? А поруч – вчительки, які гуляють з учителями інших шкіл, або із своїми директорами, одне блюзнірство і підлабузництво. Що вони тут роблять майже кожного вечора, моралістки блядські? Ці райкомівські шлюхи недаремно сплять з начальством. Добре знають, що ті віддячать. Влаштують через деякий час на тепле містечко, де будуть сидіти в різних кабінетах з товстелезними дупами. Там вони будуть вигрівати місця до пенсійного віку, або до тих пір, поки не винесуть вперед ногами в білих капцях. Начальство пристроїть на вибір: чи то директором дитячого садочка, головою сільради, редактором районної газети, а можливо – і чиновником в центр зв’язків з громадськістю. Моральні покручі на районних сесіях і різних конференціях, в школах на уроках дітям кажуть: «В наш великий вирішальний час є речі більш важливі, ніж особисте щастя». Подивись, ота самовпевнена лярва сидить на колінах у свого шефа і навіть йому окуляри зняла – я озирнувся, картина дійсно, як з німого кіно. На мить уявив собі цю жінку роздягнутою. 

– Та з такою фіфою і в голодний рік в постіль не ліг би поруч. Краще бути голодним, ніж що попало їсти, краще бути одному, ніж з ким попало. Солідний чоловік – інструктор райкому партії, з печаттю грубої владності і зарозумілості на обличчі. Цей чоловік не належить до тих, хто любить приносити людям радість, втіху чи хоча б обдарувати їх звичайною посмішкою. В його розумінні адмініструвати, керувати – означає грубо наказувати і примушувати людей. Це кар’єристи крупного масштабу. Вони не крадуть ні яблук, ні полуниць, ні меду, зате грабують народне добро і велику людську віру. Міцно тримаються за своє крісло, як дідько за грішну душу. Вони державні службовці, до того ж – вельми привілейовані.

– Кожна служба почесна, а почесті вимірюються кількістю нагород і привілеїв – продовжувала свою розповідь Ляля. Не всі ще отримали на халяву квартири? Згодом отримають багатокімнатні палаци. Та й зрозуміло: ходити коло меду і пальця не встромити. Шльондри ці покінчали інститути «за сало», отримали папірці під назвою «диплом», понаїжджали з околичних сіл і стали радомишлянками, «натхненно працюють». Своїм передком вони собі роблять кар’єру. «Довгі гроші» отримують жінки, у яких коротка спідниця чи довші ноги, чим краща жінка, тим тепліше містечко. Куди нам, простим, забитим місцевим жінкам тягатися.

Я мимоволі задивлявся на Тетяну, вираз обличчя зберігав почуття власної гідності і незалежності, але непоказної, а мовчазної. Ці «вершки суспільства», про яких розповідала Тетяна, достатньо знайомі радомишлянам. Уявити собі: до чого тихе у нас життя в райцентрі, якщо мова йде про такі серйозні речі. Зітхнувши, Тетяна запитала:

– Я кажу правду? Так, чи ні? Мені захотілося їй сказати, щоб вона не розповідала дурниць. Ми добре знали одне одного і ще спало на думку, що вона хоче мене розіграти. Та вона говорила абсолютно серйозно. Я не став суперечити, не тому, що не хотів її образити, а тому, що був згоден з нею.

– Розумієш, я такою була не завжди. Моє дитинство було не таке, яке хочуть пережити знову. Батько пішов з сім'ї, коли мені виповнилося вісім років. Я з сестрами залишилася з мамою, нелегко сім'ї без годувальника. Дуже добре пам’ятаю злидні. Мати скаржилась: вдома стільки роботи, а вона шукає розваг. Сестри поробили всі хатні роботи, а в моїй кімнаті ще й кіт не валявся. У вісімнадцять вискочила заміж, виїхала з чоловіком до Харкова. Яка лиха година потягла мене вийти заміж? Була веселою дівчиною, відкритою для кохання. Працювала на фабриці парфумів, носила непорізані листи картону. Було тяжко. Руки посічені, як у наркоманки… Сором було ходити у кофті-безрукавці. Всі люди оберталися. Чоловік працював бухгалтером, трусився над кожною копійкою, був жадібним і деспотичним, страшенно ревнував. Він ніякий: ні холодний, ні гарячий. Кілька разів доходило до бійки, я в своєму житті стільки води не випила, скільки він оковитої. Він навіть не здогадувався, яка драма розігрується в моїй душі. Чоловікам пити, а жінкам сльози лити. Ранні шлюби, пізні сльози. Далі терпіти не було сили. Доля так повернулася, що я його назавжди викреслила із свого життя. Махнула на все рукою та й повернулася до рідного міста… Ляля вклала у розповідь увесь сенс свого життєвого драматизму, все горе, яке оточує кожну сім’ю, де живе п’яниця.

Мені стало незручно, що я з Тетяною п’ю вино у приміщенні ресторану. Навкруги за сусідніми столиками відпочивають веселі компанії городян при зігріваючих обставинах, а ми ведемо неспішну бесіду і при цьому я втручаюся в особисте життя жінки. Я їй сказав:

– Не хвилюйся, все проходить – це найправдивіша істина на землі.
Вокально-інструментальний ансамбль «Цвіт» в Радомишльському ресторані.
З ліва на право: Юрій Ніколаєв (бас-гітара), Володимир Гаранжа (барабани),
 Анатолій Домбровський (труба, клавіші), Аркадій Протосєня (клавіші, акордеон).
У вихідні дні – суботу та неділю – музики показували свій, випробуваний часом, прийом. Хтось із них вигукував: «Льоня, рятуй карбованця!». Знаючи, що ресторан працює тільки до 11-ї вечора, гітарист за півгодини до закриття демонстративно висмикував шнур і повільно намотував його на руку, даючи зрозуміти: концерт закінчився. Тоді дехто з відвідувачів підходив до музик, давав троячку і замовляв, що бажалося. Відспівавши, музики знову повторювали свій трюк, щоразу одержуючи очікувані «чайові». Іноді хтось із музикантів проголошував у мікрофон: «Громадяни, підходьте, не соромтесь, ми граємо і співаємо безкоштовно. Люди добрі, нам гроші не потрібні, вони нам просто необхідні». Ще довго в моїх вухах бринів відгук оплесків, що заповнили простір ресторану. З несамовитим ентузіазмом ми, відвідувачі, аплодували радомишльським музикам на ознаку свого щирого подиву і визнання.

– А тепер ходімо на танці до парку, побудемо на свіжому повітрі, відпочинемо по справжньому – сказала Ляля, наче прочитала мої думки. Ми вийшли з ресторану. Чудовий літній вечір, все місто купалося в зелені того спекотного року. В Радомишлі в той час ще жила довоєнна традиція – приходити в міський парк відпочивати сім’ями, з дітьми, товаришами, сусідами. Кожен тиждень, якщо дозволяла погода, для жителів міста було свято в дусі «гуляють всі». Праворуч, за входом до парку, в дерев’яному зеленому будиночку, знаходився пневматичний тир, який був збудований в 1947 році. Біля нього завжди юрмилися діти і молодь. Трохи далі розташовувався яскраво розмальований павільйон, де господарювала всім відома тьотя Груня Степанівна. Павільйон, який чомусь називався «Голубий Дунай», мабуть тому, що вперше був пофарбований в синій колір.
Самодіяльний ансамбль, який грав на танцях у місті.
Крайній справа Аркадій Бойко. Фото Миколи Сичевського
Танцмайданчик дотепники назвали «кліткою». Та споруда і справді схожа була на клітку, пофарбована в зелений колір, що освітлювалася зсередини. Вечорами там товклися молоді люди. І не тільки молоді, а й чоловіки і жінки різного віку, навіть солідного. «Клітка» ще «славилася» тим, що як воно водилося колись у селах, щотижня там точилися бійки. Руднянські хлопці билися з папірнянцями, папіряни – з лутівчанами, місцеві – з тими, що зі Звіринця. Доволі часто хлопці приходили додому з танців з розбитими носами. Багато разів відпочинок на танцях перетворювався на жахіття. Взагалі для радомишлян танці – це місце свята, веселості, романтичних зустрічей і спілкування.

На танцях деякі меломани грали на саморобних електрогітарах, які мало чим відрізнялися від фірмових закордонних. Музики в місті, які грали на танцях, в ресторані та на весіллях були надзвичайно популярні. Заповітною мрією радомишльських дівчат було закрутити роман з кимось із музик хоча б на літо. Дівчатам вони здавалися найромантичнішими хлопцями міста.

Особливою популярністю користувався самобутній співак Аркадій Бойко із не менш знаменитою піснею:

Я не третий, я не лишний, это только показалось,
Что с другим ушла под вишню,
Что с другим, что с другим ты целовалась.

Твір цей замовляли йому за вечір разів п’ять. І відмов не було. Приємно вражала мелодія пісні, та більше схвильовували глибокого змісту її слова.

Ми обійшли танцмайданчик і сіли на лаву неподалік від фонтана. Фонтан дарував бажану прохолоду, особливо в спекотні дні. На відміну брендових водострумових споруд у Києві та інших великих містах, радомишльський фонтан був скромнішим.

Посеред невеличкого кам’яного кола стояли бронзові хлопчаки. Один із них з глечиком у руках. З глечика струмочком збігала вода, яка була чистою і підставивши долоні, всі хто знаходився у парку, пили цю воду. Навіть улітку вона зберігала прохолоду. Ця примітивна композиція з хлопчиками з глечиком вірогідно символізувала щасливе радянське дитинство. Навколо фонтана залюбки гралися діти, вечорами охоче кружляли в танці молоді люди. Важко уявити, що в Радомишлі це було одне з найромантичніших місць. Молодь називала його «фонтаном бажань». Щоденно парочки приходили сюди фотографуватися. Існувала місцева легенда. Щоб загадане здійснилось, потрібно було кинути монету і лише вдвох, дивлячись в очі один одному. Тоді фонтан допомагав налагодити любовні стосунки, навіть приворожити коханого чоловіка. Тільки потрібно не просити занадто багато: бажання повинно бути одне й те – заповітне.
Скульптурна композиція «Фонтан» у парку. 
Фото із сімейного архіву Олени Духніч
Повз нас проходили молоді дівчата, яких сміливо можна назвати «цукерками». Радомишльські хлопці зустрічалися з дівчатами, які навчалися в бухгалтерській школі, яку у народі називали «бухакадемією». Дівчата, які приїжджали на навчання з глухих сіл Житомирської області, вважали за щастя, якщо підфортить, вискочити заміж за радомишлянина, та залишитися жити назавжди в місті. В народі їх насмішливо називали «рахівничками». Дівчата з Радомишля зустрічалися і гуляли з солдатами військової частини, що знаходилася в центрі міста. Багато радомишлянок виходили заміж за солдатів з Росії, ось чому в місті чимало сімей мають російські прізвища. В інженерно-понтонному батальйоні несли службу солдати з усіх республік Радянського Союзу. Більшість чомусь була з Росії, з південних республік: Узбекистану, Таджикистану, Азербайджану, Вірменії, Грузії. В місті цих солдатів називали «нацменами», або «башкирами». У Радомишлі в кінці вулиці Русанівської на початку ХІХ ст. проживала невеличка община татар, але чисельність їх постійно зменшувалась. Цей відрізок вулиці починається з вулиці Покровської, яка має нині цю назву. А до 1914 року мала назву Русанівсько-Бульварний провулок. З того часу і до наших днів мешканців, які проживають в тому районі, називають «башкирами». Звичайно, батьки радомишльських дівчат забороняли зустрічатися з воїнами, та нашим дівкам все «по барабану». Деякі виходили заміж за «нацменів», та багато дівчат нагулювали дітей, тих малюків в місті називали принизливим словом «байстрюки». Ось чому між місцевими жителями зустрічається чимало людей з обличчями азіатської зовнішності. Це давало привід злим радомишльським язикам пересуджувати вільне кохання. Радомишльські дівчата хотіли бути схожими на героїню фільму «Кавказька полонянка» – спортсменку, комсомолку і просто гарну дівчину. Багато дівчат впадали за офіцерами. Пройтися під ручку містом було дуже престижно. Яка з дівчат устоїть перед струнким красенем? За велику вдачу вважалося вийти заміж за офіцера. Радомишльські хлопці могли зустрічатися з одними дівчатами, а женитись на інших, гублячи любов коханої і свою. За це декотрим доводилось заплатити долею. В житті потрібно за все платити: і за минуле і за майбутнє. Неподалік на траві лежали розбиті пляшки з під пива та горілки. Навколо сяяли яскраві осколки. Немов осколки чийогось вщент розбитого життя.
Танцювальний майданчик у парку в Радомишлі
. Фото П.І. Шуневича, 60-70 ті роки ХХ ст.
Ми сиділи в темряві, а перед нами, метрів за сорок, сяяла «клітка», де кричали, сперечалися, бігали люди. Танцювали, аж гай шумів, було про що погомоніти. Лялька нервово, ламаючи сірники, стала запалювати сигарету.

– Ти знаєш, поете, я ненавиджу тих дівчат, що віддаються на цих лавах у парку, на різних столах та обпльованій підлозі. «Безобідні» міські дурники і кидаються на них, бажаючи надто багато. Заміжні жінки осуджують таких, як я, вдаючи з себе невинних. Дурня це все, міських жінок що «жаба задавила»? У самих ні сіськи, ні піськи і попа в кулачок. Якщо вони чужу тютьку жалкують, то хай свою підставлять. Усі вони «курви» і «шлюхи», а я чесна перед собою. Чесність і доброта ніколи не винагороджуються… Дехто, покористувавшись нами, викидає потім наче якусь ганчірку. Нічого страшного – один покине, другий буде. У нас в місті чоловіки розмірковують, що із шлюх трапляються порядні дружини. Це відноситься до мене. Та чомусь ніхто не стверджує, що набагато грішніше і навіть злочинніше, коли заміжні жінки скурвлюються і стають шлюхами. Це величезний гріх перед чоловіком, своїми дітьми і перед Господом. Просто невимовна ганьба. Всі грішні на цій грішній землі, живи, як живеться, тільки більшого гріха не роби. Як в народі кажуть: «Не згрішиш – не покаєшся» Життя надто коротке, щоб витрачати його на гульки та веселощі. Я зумію покохати і перед коханим бути чесною, жінка я чесна і тому дорога. Кохання – це єдине почуття, на яке я здібна. Ти розумієш: той, кому я віддала себе всю, повинен бути перш за все вище мене у всіх відношеннях. Я повинна весь час відчувати над собою його розумову та фізичну зверхність, його душевні рухи тягнули б мене за собою, він має мене захищати і приймати самостійні рішення. Це повинен бути чоловік, який би виділявся серед інших. Такого чоловіка варто шукати все життя. А не чекати, як роблять наші провінційні дурепи. Ти розумієш? У багатьох чоловіків є декотрі здібності, та це все для мене не достатньо. Тільки не за п’яницю, я дуже не люблю п’яних чоловіків. Жінки відчувають бездарних чоловіків навіть на відстані. Хороших хлопців ще цуценятами розібрали. Я всім своїм знайомим дівчатам раджу: потрібно поглянути на людину і зрозуміти, чи зможе вона з ним бути поруч все життя. Кохання не буде таким яскравим, як спочатку. Як одяг, воно вицвітає, та при цьому ще гріє. Чоловіки теж «пробляді» і волоцюги, кидаються за кожною спідницею. Літають від однієї жінки до іншої, думають, що знайдуть віддану дружину в поважному віці. І що до кінця віку їм дружини вистачить. А чи вистачить того старця дружині? Всі чоловіки кожній жінці стверджують, що гарнішої жінки немає, ніж вона на всьому світі Божому. Тільки чомусь одних швидко тягнуть в ліжко, а інших – в РАГС.

Ляля говорила прості і дуже правильні речі. Найважливіші слова люди чомусь говорять тихим голосом і пошепки. 
Скульптурна композиція, розташовувалася на
центральній алеї парку.Символізувала щасливе
радянське дитинство. Піонервожата читає книгу
хлопчику. Але деякі люди наполегливо стверджували,
що жінка читала Біблію. Скульптура знесена під
час реконструкції парку. Фото автора.
Тетяна, звичайна тендітна жінка, відчувала себе явно одинокою, незважаючи на красу і підвищену увагу чоловіків до себе.

Мабуть мріяла упорядкувати своє особисте життя. Для цього була потрібна якась сила, ця сила – справжнє взаємне кохання. Жіноча доля найтяжча на землі. Як і кожна жінка, вона жадала жіночого щастя, бути коханою і покохати, жила мрією і надією. Жіноча душа – велика трудівниця. Вона створює та оберігає тепло, затишок і гармонію, аби не забути в життєвому вирії та клопотах про високе призначення. Велике жіноче призначення – берегти домашній затишок, як хрест по життю. Ляля намагалася змінити своє зламане життя і в душі мріяла створити сім’ю. З любовною пристрастю і глибокими почуттями, на які здатна не кожна жінка. Про що мріяла кожна молода людина в Радомишлі? Щоб була хатина чи квартира, машина, щоб рідні були здорові, а головне – створити міцну сім'ю, вивести дітей в люди. Було помітно, що рука, в якій вона тримала сигарету тремтіла. Її обличчя, яке увесь вечір здавалося мені безстрашним, сяяло тепер здивуванням і помітним хвилюванням. 
Міський парк. Фото Є.В. Оржехівської. 1967 рік.
– Заспокойся, Тетяно, гарна жінка – це вже професія. Краса іноді буває страшною силою. Не треба так нервувати. В будь-яких обставинах життя і література підказує: не потрібно впадати у відчай і в найважчих ситуаціях.

– Якщо завжди думати про сумні речі – то ніхто на Божому світі не буде мати права сміятися. Згодна з тобою. Мені так сумно.

– Щоб тебе відволікти від життєвих роздумів і песимістичного настрою, краще зайвий раз посміхнися, прочитаю тобі вірша:

Нет женщин не любимых–
Невстреченные есть…
Проходит кто-то мимо,
Когда бы рядом сесть.
Когда бы слово молвить,
И все переменить.
Былое.
Светом молний,
Как пленку, засветить.
Нет не любимых женщин
И каждая права.
Как в раковине жемчуг,
В душе любовь жива.
Все в мире поправимо –
Лишь окажите честь…
Нет женщин не любимых,
Пока мужчины есть.

– Класно, мені подобається. Любов у жінок наповняє цілий відрізок життя, а у всіх чоловіків – це епізод. Скільки не стверджуй поете про любов і прекрасне, а руки чоловіків завжди в житті чомусь тягнуться до голого жіночого тіла і до жіночого статевого органу.
І раптом:

– Поцілуй мене…

– Тетяно, я ж не по цьому…

– А по чому? По захисту рослин? – запитала Тетяна.
Розгубившись я промовив щось наївне.

– По-перше, ти порушуєш свій принцип: ні з ким із місцевих не зв’язуватися. По-друге, цілувати жінку, що палить, – це все одно, що облизувати попільничку.

– Ти не тільки поет, а ще й філософ, – відповіла. – Тобі не соромно зі мною поряд сидіти?

– Лялю. Та що ти … Вважаю за щастя… Ти така гарна, що й порівняти нема з ким…

– Якщо нема тіла, нема й діла. – Не родись красивою, а родись щасливою і практичною – зітхнувши, промовила і додала: – підемо краще додому.
На цьому місці знаходився фонтан бажань. 
Фото Анатолія Копеляна
Ми пішли, взявшись за руки, як діти. Густий туман окутував ранковий Радомишль. Біля хвіртки її будинку зупинилися і Ляля промовила:

– Ти єдина людина в місті, на кого можна покластися. Іноді найкращі подруги бувають надзвичайно балакучі. Я б скоріше повірила в існування диявола, ніж відкрила комусь свою душу. Добре, що є хороший та надійний товариш. Людині легше прожити, знаючи, що є на кого розраховувати. Дуже важко жити і бути одинокою, коли нема до кого притулитися. Вміння вислуховувати людей – рідкісна якість. Я знаю, що ти не зрозумієш того, що тобі раніш казала. Можливо ти зрозумієш пізніше. Але для цього тобі потрібно уявити зовсім інший світ, якого ти не знаєш і про який навіть не здогадуєшся, в якому я живу.
У мене своя збірка законів. Мене не можна кинути, мене можна втратити. Мені не можна зрадити. Адже що таке зрада? Людина зраджує завжди сама собі, з цим вона залишається жити. Секс добрий, коли є любов, тоді це феноменальне почуття . Все інше – як дрова колоти, щоб потім мене якась неміч тикала пальцем і казала, що він зі мною спав! Переб'єтеся хлопці!

– Це якась література.

– Ні, література – це у тебе. І до тієї пори, поки ти від неї не відхрестишся, ти не зрозумієш того, що потрібно. Чому нас навчали в школі вчителі-моралісти? Щоб життя не пройшло даремно, потрібно посадити дерево, збудувати будинок (щось ніхто не вчив отримати квартиру на шару), виховати сина чи доньку. Тільки не додавали, що дітей ще до їхньої пенсії потрібно годувати. А ще – здобути в навантаження вищу освіту. Всі ці повчання стосуються чоловіків, бо вони інші від нас, жінок, тому що вони добувачі і годувальники сім’ї. Освіта потрібна жінці для самоутвердження, щоб не бути домогосподаркою. Емансиповані жінки виборюють собі місце в чоловічому світі. Чомусь в школі не вчать, що для кожної дівчини чи жінки найголовніше в житті – вдало вийти заміж. Розумієш? Вдало. А все інше – не так важливо. В житті – як на довгій ниві, з коханим чоловіком нічого не страшно. А бути коханою… це все залежить від жінки, яка вміє кохати, це непростий життєвий урок. Виховання дітей – велика справа, але чому про це вчителі не розповідають дітям в школі і досі не можу зрозуміти. Не ми придумали цей світ, навіть не наші батьки. Так влаштований світ, в якому ми живемо, що кожна дівчина чи жінка повинна вийти заміж. Головне – не пройти мимо своєї долі. Нічого ти не розумієш, поете, про життя і кохання. Не зрозуміти тобі міської любові. Кохання – це єдине почуття, на яке я здатна.

Тетяна пройшла кілька кроків і, повернувшись, мовила: «Я не так з тобою попрощалася». Вона злегка доторкнулася своїми губами до моїх, поклала голову на моє плече і стала плакати, схлипуючи, та просити мене, по-перше, нікому не говорити, що вона нарозказувала, по-друге, думати про неї і згадувати. Вона обіцяла мені подзвонити – напевне таким чином вона намагалася показати, що я тепер особливо наближена персона, хоча донині я ніяким чином такою особою не був. Я попрохав її не казати дурниць. Ми ж добре знаємо одне одного і я навіть подумав, чи не хоче вона мене розіграти, але вона говорила серйозно. Я заспокоював приятельку і, здається, заспокоїв. Тетяна чудово знала, що я не стану базікати, і все ж таки ми перебуваємо з нею в певній домовленості, котра обох до чогось зобов’язує. Я сказав: «На добраніч, Таня, солодких тобі снів». І вона пішла, «тихо шифером шурша». Я дивився їй в слід, вона зберігала свою струнку поставу, за яку її називали Лялькою. Я ще довго стояв біля хвіртки, вдивляючись в пітьму.

Через деякий час я зустрів її з Вадимом. Він був моїм давнім знайомим. Офіцер. Служив поблизу, у військовій частині, де нині школа №5. Його дружина «закрутила любов» з одним із шабашників, що їздили в Росію на заробітки. Вадим змушений був покинути свою квартиру. Хіба він не заслуговував на взаємну любов? Він тяжко переживав цей момент і тому взявся за пляшку. Хто не може забути і прощати, тому залишається тільки безсилля, розпач, байдужість і горілка. З одного боку – через зраду дружини било по його честолюбству, а з іншого – через втрату налагодженого, звичного сімейного життя. Вечорами ходив у ресторан, де в компанії з такими, як сам, знедоленими, напивався до безтями. Вадим дав собі обіцянку пити горілку до тих пір, поки не зітреться пам'ять про дружину. Він майже остаточно зруйнував своє життя алкоголем. Іноді йому здавалося, що це відбувається не з ним. Бувало, що й засинав за столиком. Тоді хтось із офіціанток дзвонив на «КПП» в військову частину, приходили двоє солдат і волочили його через площу в казарму, де він і ночував. По дорозі доволі голосно висловлювався: «Бійці, не журіться, ваш капітан не помирає. Це лише генеральна репетиція». Казали, що в такий засіб хотів чоловік, аби його вигнали з армії, і тоді він зміг би поїхати на свою батьківщину, десь у Ставропольський край. Вадим єдиний чоловік, із всіх, кого я знав, який зумів з великого лиха зробити для себе маленьке щастя. Він не знав, що робити зі своїм життям і тому просто радів, що поки живий. Я в ресторані вечеряв часто, Вадим підсідав за мій столик і ми вели філософські бесіди про життя-буття. Він був доволі освіченою людиною, розбирався в музиці, любив читати книжки, іноді просив , щоб я йому прочитав якогось вірша. Йому до душі був вірш, який він просив, щоб я йому декламував кілька разів.

Я пить не буду, мне не наливайте,
Я посижу лишь несколько минут.
И вспомню вдруг о том, что есть на карте
Далёкий город, где меня не ждут.

Меня не ждут и мне не пишут писем,
И не читают, видимо, моих,
А за окном тасует осень листья,
Как старую колоду на двоих.

Цей вірш доходить до серця будь-якого п'яниці. В наш час таких людей чомусь скромно називають залежними від алкоголю.

Саме в ресторані Вадим і Тетяна зустрілися, хоча давно знали одне про одного. Видно, щось сталося з ними таке від чого обоє одразу змінилися. Їхнє життя до цієї зустрічі було схожим на сумний анекдот. Іноді люди знаходять своє щастя в драматичний момент свого життя. Незабаром з їхнього знайомства народилася взаємна любов. Зустрічалися не більше місяця, а потім одружилися. Просто зустрілися очима і все зрозуміли. Ляльці було достатньо одного місяця кохання та щастя, чого інші люди не нашкребуть і за кілька років. Любов – це не тільки емоції, а коли серце біжить попереду розуму. Вони зуміли прийняти рішення розумом, а не керуючись емоційним спалахом. Я вважаю, що в їхній зустрічі була доля романтики. Новина розійшлась по місту Радомишлю дуже швидко. Казали, що Вадим поміняв мокру курку на жар-птицю. Колишня Вадимова дружина, зустрівши Ляльку, єхидно кинула:

– Ну, як «курва», справи?

– Яка я тобі «курва»? Я заміжня жінка, як тобі відомо – у мене чоловік офіцер. У ресторані на другому поверсі чергують мої подруги. Можеш до них приєднатися, якщо бажаєш, місце вільне.

Через кілька місяців Вадим узяв обмін у іншу частину, і вони виїхали. Більше я їх не зустрічав. Ця сім’я якось випала з мого зору. Колишню ж Вадимову «благовірну» шабашник той не взяв, і, як кажуть, зосталася вона «при бубнових інтересах». Через деякий час спилася, кілька років замітала вулиці міста. А це вже її давно не видно.

Я видел пьяниц с мудрыми глазами...
И падших женщин с ликом чистоты...
Я знаю сильных, что взахлёб рыдали...
Не осуждай за то, в чём не уверен...
Не обещай, если решил солгать...
Не проверяй, когда уже доверил...
И не дари, планируя отнять...
Я знаю мир, он стар... и полон дряни...
Я видел птиц летящих на манок...
Я знаю, как звенит экю в кармане...
И как звенит отточенный клинок...
Я слышал как поют на эшафоте...
И помню как целуют не любя...
Я знаю всех кто за, и всех, кто против...
Я знаю все, но только не себя!!!

Дощ перестав іти. Промені сонця, пробившись крізь хмари, висвітили наш стіл. Більше двох годин ми розмовляли, уважно придивляючись і прислухаючись одне до одного. А Ляля все запитувала: «А пам’ятаєш, як горів кінотеатр? А похоронів Джона не забув?»
Кінотеатр, який розташовувався по дорозі до парку, згорів у 1963 році
 (на цьому місці нині розташований панельний двоповерховий
будинок по вул. Міськради, 13).
 Фото з фондів Радомишльського народно-краєзнавчого музею.
Так, я все пам’ятаю. Хоча роки і час стирають із пам’яті деякі деталі. Летять непомітно найкращі в житті роки. Та головне – залишилося враження від тієї епохи і від цієї прекрасної української жінки. Вдячний долі, що послала дружбу з нею на одному з етапів мого життя.

– У них все добре. За двадцять чотири роки їхнього спільного життя, як тоді казали в місті, послав їм Господь двойку дітей, бо вміли молитися Милосердному. Дочка подарувала онука. Кожна жінка колись стає бабусею, – з якимось сумом, тихо мовила Ляля.

– Ну, раз усе добре, то ходімо, – промовив я.

Ми вийшли і кілька хвилин стояли на сходах ресторану, цього цікавого і такого незвичайного закладу, що відіграв не останню роль у їхньому житті. За кілька годин проведеного часу з ними я зрозумів, що одна із радісних і світлих думок – це жити в той час, коли жили ці незвичайні люди. Що високо і цінно відчувати і себе теж людиною, що можна пишатися тим, що ми спілкуємося, мислимо і відчуваємо однаково. Що влада кохання подобається владі Бога – залишається на віки, коли ні нас, ні наших дітей, ні внуків не буде на світі.

– Знаєш, поете? – порушила мовчанку Ляля. Що стосується злих язиків, то я нічого не забула. Всі мої почуття залишилися при мені. Людині без пам'яті теж важко. Тому все погане, що про мене говорили, я, звичайно ж пам’ятаю. Не для помсти – ні в якому разі, я людина не зла, а для внутрішнього багажу, досвіду, щоб більше не наступати на граблі. Я намагаюся на всі ці розмови не звертати уваги – я щаслива. Це набагато важливіше громадської думки. Як говориться, собака гавкає – караван іде.

Дякувати Господу, не знаю за що мені таке щастя – Я знайшла у шлюбі все, і навіть – занадто, з тієї пори, коли вийшла заміж. Ми з чоловіком не просто так приїхали відпочити. Я прощаюся з містом свого дитинства і юності. Радомишль – це моє серце, моя любов, моє життя. Я бувала в багатьох місцях, та подумки – завжди з вами та рідним містом. Звичайно, того світу, де ми жили в дитинстві і юності, більше не існує. Ніхто не в змозі, навіть Господь, повернути золоті роки. То була інша країна і інше життя, та ми його пам’ятаємо, бо то було наше життя. Змінились політичні вітри і настрої. Цей світ, що змінив його, не стає кращим. Чи варто прожити таке життя, пройти такі іспити і вціліти – щоб все так закінчилося? Мені здається, що наше покоління заслуговує на краще. Усе набридло, ми від’їжджаємо на постійне проживання на Захід і мабуть більше не побачимося.
Ресторан у місті Радомишлі. Сучасне фото.
Вони пішли площею, чистою після дощу. Хмари трохи розвіялися і бігли кудись далеко. Дощовитий день прояснився. Я ще довго дивився їм услід. «Нехай щастить тобі, Ляля, здоров’я і, як кажуть в нас у Радомишлі, щастя в особистому житті». І спало на думку: чому наше місто не стає рідним для тисяч його жителів? Чому розкидає їх доля по світові? Чому майже всі залишаються у великих містах по тому, як закінчують коледжі, інститути? Приїздять додому хіба що по торбу. А як нема вже рідних, то й зовсім забувають куточок Полісся? Чи не болить у них душа за тим минулим, що називаємо дитинством? Хіба немає кого привітати, згадати вчителів та тих, з ким навчався? Кожен із них може обійтися без рідного міста, але й місто зможе обходитися без манкуртів. І чи повністю щасливий той, хто, досягнувши добробуту, слави, збудувавши сім’ю, позбувається назавжди того неповторного місця, де рідне місто посміхнеться, знайомий міський парк відпочинку, миловидні рідні береги Мики і Тетерева. Погляд коханої чи коханого, хороші і добрі обличчя для душі і серця. Що саме в Радомишлі, серед добрих, гарних, незлобивих людей, які живуть змістовним життям, залишають глибокий слід на землі і променисте світло любові. Земляки – від слова земля, бо на нашій Поліській землі «зарита пуповина» моїх земляків. Це не просто пафосні слова. Біологічна пуповина тлінна, але залишається енергетична. Остання завжди активізується на схилі літ. Тоді людину невимовно тягне туди, де вона народилася, бо там «заряд», який збагачує та надихає на позитивні імпульси в подальшому житті.

Олександр Пирогов
м. Радомишль
Фото із архіву автора

Немає коментарів:

Дописати коментар