ЛЮБОВ ПО-РАДОМИШЛЬСЬКИ (Лялька)

Ранок сіяв дрібним  теплим дощем, як і буває у травні на Поліссі. Того року весна була дощовита. Одначе мокреча не завадила людям заповнити малий міський ринок, що знаходився в центрі міста. Новоспечені бізнесмени пропонували те, чого не було в продажу  у магазинах, а ті, хто приходив, аби щось придбати, хапалися за голову, а хто за серце від цін з багатьма нулями. Деякі жінки приходили на базар не так, щоб щось придбати, як себе показати, просто пройти в люди, поспілкуватися.  Стояли звичні для базару гамір і метушня. Зустрічі, враження, смуток, радість. Площа перетворилася на одну велику торгову точку. 

«Рівин магазин» знаходився на розі вул. Великої Житомирської і Базарного
 провулку. Знесений при будівництві банку "Україна". Фото автора.

Це був початок лихих 90-х років минулого століття після розвалу Радянського Союзу. Страшні  часи, перші роки Незалежної України. В місті щоденно утворювались величезні  черги за хлібом. У 1992 році  з'явилися талони на хліб, в наш час важко уявити, що в 1990 році, в  Радянському Союзі, буханець хліба коштував 14 копійок, а круглий хліб – запашний «київський» – 20 копійок. Все рушилось, зруйнували ідеологію, промисловість, транспорт  й прості уявлення про те, що таке добре і погане, розкрадені фабрики, заводи, будинки культури, колгоспи міста та району. Знецінились гроші і моральні устої, розпадалися сім’ї. Без усякої війни прийшло велике горе як для усього суспільства, так і для радомишлян. В складних умовах, доля так повернула, що велика кількість людей заробляли собі на прожиття торгівлею на міському ринку. Важко простим людям опинитися по ту сторону прилавка. Кого тільки не можна було зустріти серед продавців: три телемайстри, два фотографи, десятки вчителів і фахівців різних спеціальностей, кілька медсестер і навіть один лікар, та й того зальотні бандити по-звірячому вбили і відрізали голову. Тільки через тринадцять років міліція знайшла вбивць-гастролерів, які їздили по Україні, вираховували, вбивали і грабували валютників. Вбивць засудили на довічне ув'язнення. На базари міста звозили різноманітні товари з усього світу. З’явилось в лексиконі невідоме іноземне слово «бартер». На підприємствах зарплатню не платили, розраховувалися з робітниками, товарами, які ще спромоглися  випускати. Товари обмінювали не тільки в Радомишлі, а й доставляли в Київ чи в Житомир на великі ринки. Хто встиг накопити коштів – їздили на оптові ринки до Києва, до Москви і навіть в Туреччину й Польщу. Держава обікрала всіх, а скоробагатьками стали ті, хто зумів обманути державу. Малий базар у центрі міста закритий у 2002 році і перемістили навпроти автостанції. Неможливо дивитися сьогоднішніми очима й оцінювати нелегке минуле міста.

Іще здалеку пара закоханих привернула до себе увагу. З’явившись на початку торгових рядів, обоє виділялися елегантністю, шкіряним одягом, а жінка ще й коштовними прикрасами. Грайливо поблискували сережки, що так пасували до її милого обличчя. Вигравали на пальцях обох рук перстні і каблучка, тонесенький золотий ланцюжок мерехтів на її наче точеній із білого мармуру шиї. Місцеві «бізнесові хлопці» навперебій пропонували для них свій небездоганний товар, але обоє, не звертаючи на них увагу, підійшли до місцевих валютних спекулянтів – тих, хто робить свій бізнес, міняючи горезвісні купоно-карбованці на долари, марки, рублі. Чоловік витяг з кишені пачку російських рублів і обміняв їх на  купоно-карбованці.           Високий на  зріст, з мужніми рисами обличчя, не першої молодості – років за п’ятдесят, повен життєвої енергії. Кремезний, хоча видно було – життя проводив досить бурхливо, не відмовляючи собі ні в чому. Жінка мала вигляд значно молодшої, але і її обличчя, з залишками минулої вроди, уже торкнулися життєві незгоди. Ця пара для мене була нагадуванням про далеке минуле, цікаві часи періоду 70-х років ХХ століття, цілої епохи, яка сплинула з часом. Яку можна характеризувати, як  золотий вік міста. Багато років спливло з того часу, а в моїй душі зосталась порожнеча.   Відчувши на собі мій пронизливий погляд, жінка різко обернулася. На її обличчі проступила ледь помітна усмішка, не змінюючи виразу обличчя, навіть не привітавшись, запитала:

          – А що ти тут робиш, поете? Життя зробило облом?

Я здивувався, як  не  сказати  більше - через стільки років і така зустріч. Та все ж сподівався – що  зустріч повинна відбутися. Трохи розгубився, адже пройшло кілька десятиліть від цієї жінки не було, як кажуть, ні слуху, ні духу.

          – Торгую, як бачиш. Тільки й встиг відповісти, як її супутник підійшов до мене. Поручкалися.

–       Як справи, і як твоє життя?

            Я чоловіку відповів:

Живу не так, как бы хотелось.
Заели суета и быт.
И осторожность, а не смелость
Порою мной руководит.

Живу не так, как мне мечталось,
Когда я пылок был и юн.
И только музыка осталась
От тех, не знавших фальши, струн.

Живу не так, как нас учили
Ушедшие учителя.
Когда судьбу земли вручили,
О чём не ведала земля.

Живу не так... но, слава богу,
Я различаю свет и мрак.
И не судите слишком строго
Вы все, живущие не так.

«Маестро, згортай торгівлю, підемо з нами.» - запропонував чоловік.

Із задоволенням відгукнувся  на  запрошення, виникла  добра  нагода  поспілкуватись. Не втрачаючи часу, пройшли асфальтовою доріжкою, минули кінотеатр, який свого часу носив ім’я Т. Г. Шевченка Кіно для радомишлян завжди було святом. Вечірніх сеансів було три: о 17:00, 19:00, 21:00. Квиток коштував 20 копійок, а місця в перших трьох рядах – по 10 копійок, по  вихідним дням білети  в касі  купити було неможливо. Неодмінно перед фільмом прокручувалися п’ятнадцятихвилинні так звані кіножурнали – документальні фільми-хроніки життя країни. Колективні походи в кінотеатр ставали нормою, приходили на кіносеанси сім’ями, з друзями, знайомими. І звісно, гасло світло, кращого місця  годі було шукати для поцілунків для закоханих. На якісні радянські фільми всі місця завжди зайняті, в залі кінотеатру на той  час вміщалося п’ятсот чоловік. Глядачам близькі переживання героїв  екрану, усі затамувавши подих, слідкували за акторами – переживали, раділи, плакали. Пам’ятаю той час, коли якийсь новий кіношедевр потрясав глядацькі серця. Цікаві й добрі фільми ходили дивитися по кілька разів. Потім довгий час ще ділилися між собою враженнями від побаченої стрічки. Як тоді казали в Радомишлі – зоставався «багаж вражень». Колись, у 70-ті роки, у кінотеатрі демонструвалися індійські фільми про любов, щоденно на вечірні сеанси за квитками стояли величезні черги. Для городян півтори години кіно – це занурення в інший світ: яскраві фарби безкінечні танці, а головне – драматичні історії любові з щасливим кінцем для закоханих. Кінотеатр  вже давно не дарує людям яскравих емоцій. В наш час в приміщенні колишнього кінотеатру, як у рукавичці, повно орендаторів – бізнесменів різної масті.

  Перейшли площу, і не домовляючись, зайшли до місцевого ресторану, який знаходився на  другому  поверсі, в залі якого не було ні одного  відвідувача, окрім єдиної нудьгуючої офіціантки. Проте з першого поверху, де знаходилась нещодавно відкрита пивниця, доносились нескінченні  п’яні вигуки постійних відвідувачів, і їх постійні суперечки з господинею закладу. Присіли за стіл біля високого просторого вікна, з якого було добре проглядалась міська площа, магазин «Дитячий світ», огорожа Свято-Миколаївського собору, школа №5. Довго мовчали, аби відчути атмосферу несподіваної зустрічі, уважно придивляючись один до одного. Поспілкуватися з давно знайомими людьми, – це ніби побачити новий світ. Долі людські, якими ж несподіваними і незвичайними бувають, як нерідко  розходяться і сходяться в часі і просторі. Життя цікаве до тих пір, коли є поруч люди, яким можна сказати: «А пам’ятаєш?». Якщо є що послухати, то є кому переказати. Є в житті людей події, які хотілось би забути, викинути з пам’яті, як поганий сон, та багато чого забути неможливо. Молода офіціантка принесла пляшку «Советского шампанского» та коробку цукерок.

 –  Ну що ж. За зустріч! Давненько не бачилися. – першим порушив мовчанку. У порожньому залі стояла дивовижна тиша, і кожне мовлене слово, набувало якогось особливого значення.

–       Ми нещодавно приїхали з Москви, – відповів Вадим. Вирішили пройтися містом, безтурботно провести день.

–       А як ваше сімейне життя? – наївно запитав обох.

     –  Щасливий той чоловік, що має добру жінку, яка подвоює роки його життя. Від долі не  втечеш, кажуть мудрі, а виправити майбутнє у кожного в силах, - весело відповів Вадим, смакуючи цигарку. – Чого я досяг і що маю, завдячую саме їй, моїй дружині, відданому другові і помічникові в усіх моїх справах, -  не стомлювався повторювати, що сім’я – сенс його життя. – В шлюбі все залежить від жінки.  Моя дружина – скарбниця, з мене зробила диво. Якщо жінка чудова, то й чоловік  при здоров′ї. Кожен чоловік повинен обирати собі життєвий шлях, дружину і ремесло. Я вважаю нашу сім'ю зразковою, і ледве із сотні родин знайдеться одна, де чоловік і дружина так глибоко поєдналися і розуміли один одного, а головне, чим більше любимо - тим сильніше поважаємо один одного. Часом видається, що  ми  одне  ціле: я подумаю – вона скаже, і навпаки. Я вважаю себе найщасливішим чоловіком.  Наше весілля було забавним: ми приїхали в РАЦС на машині невідкладної допомоги, зібралося людей небагато. На всю компанію в цьому ресторані – один гусак. Офіціантка розповідала, що ледь в духовку засунули. А ще були вареники з вишнями. – Вадим довго згадував, як добре було в молодості і як важко зараз,  ще не всигнув посивіти, а  опинився  в іншій  країні. – Ти сам знаєш цього не повинно було статися, але я покохав Тетяну на все життя, і маю надію вона також.– і він поцілував дружину у щоку, якось ніжно по дитячому.

З його розповідей і поведінки стало зрозуміло, що Вадим пристрасно кохав свою дружину. Вміння прощати і добиватися взаємного розуміння – одна із важливіших людських якостей. Його дружина зізнавалася, їй якось незручно казати про любов, якщо разом прожито стільки років.

–  Ну якщо не кохання, то що нас утримувало?

–  Шлюбного контракту немає, кохання і тримає!  – посміхнулась жінка.

–  Особливих матеріальних статків не нажили, за  роки  подружнього життя. У кожної родини  свої  секрети стосунків, чоловік  працює, а я умію його  слухати. Мені  повезло  з чоловіком, бо  я почуваюсь щасливою.  Діти виросли і наша поміч їм не потрібна. Ми не змогли набриднути один одному! В мене в голові в молодості був не вітер, а ураган.  А нині, слава Господу, все змінилося і  залишився лише легкий бриз. Як би зараз відразливо  це не звучало, але відчуття батьківщини, в місті Радомишлі у мене залишилось  на двох  кладовищах.  Присягаюсь, це  жахливо.  Я приїжджаю сюди, тут могили: дідуся, бабусі, матусі, сестер. Це  обов′язкове  місце - я прив′язана до  нього. Якщо вірити її словам, жінка задоволена своїм життям і навіть щаслива. Я уважно слухав і мимоволі, згадав той час, і перенісся думкою в те минуле, що було більш, як  двадцять п'ять років тому, 70-ті роки минулого століття. Майбуть я до цього часу так і залишився в 60-80-х роках минулого століття. Мені й зараз здається, що тоді було краще. У багатьох радомишлян по тих часах ностальгія. Та той, хто не жалкує за радянським періодом  60-80-х років минулого століття, не має серця, а той, хто думає, що та епоха повернеться – не має розуму.  Цей важливий життєвий  висновок сповідували древньо-грецькі філософи, до цього ствердження можна добавити любий період в історії, крім війни.

Героїня оповідання поруч з автором, біля кінотеатру. 

Фото Миколи Сичевського.

Вадимову дружину звали Тетяною – чистим, гарним ім’ям, та чомусь у місті її знали як Лялю, Ляльку. З латинської мови  Тетяна означає володарка. Який же все-таки цікавий народ філологи, які знають відповіді про будь-яку назву і прізвище. Та деякі філологи стверджують, що Тетяна – це володарка сімейного затишку. Тетяна за національністю була українкою, здається з домішками єврейської крові. Адже людина не визначається таким поняттям як національність, люди будь-якої національності можуть бути як достойними так і ганебними.  Тетяна неймовірно гарна  жінка, мало чим  відрізнялась від  радомишльських  красунь,  володарка блакитних блискучих очей, дивлячись в які годі й повірити, що не юнацького віку, багата на вроду, що так притаманна полісянкам. Але в місті Тетяна славилася не тільки вродою, а і вчинками та походеньками, що викликали осуд у місцевих жителів, а в декого навіть неприховане презирство. Про що  тільки  не  балакали  злі радомишльські язики. Мораль – це вигадки  людей, а не висновок життєвого досвіду. Ще тридцять років тому в районному центрі Радомишль зберігалась мораль, яка розчинилася у великих містах. Про  яку  мораль може  бути  мова? Нажаль  для  багатьох – це  вже  більше, як  пережиток  минулого. Тетяна дружила з ліпшими подругами – Валею і Галею, які згодом вийшли заміж за зальотних чоловіків-заробітчан і назавжди покинули  місто. Ляля серед подруг визнана неабияким авторитетом, бо крім особливої вроди, прикрас, мала напрочуд блакитні очі з якоюсь особливою родзинкою, що так приковує до себе чоловіків.  Ця  нерозлучна трійця в ресторані майже щовечора займала останній стіл, заставлений фужерами, чарками, стаканами і незмінними пляшками коньяку. Ведучи розгульне життя, пристрасні радомишильські брюнетки «знімали» клієнтів із числа тих, хто знаходився у відрядженні і зальотних заїжджих торговців з Півдня чоловіків з кавказькою зовнішністю, що «реалізовували» в нашому місті мандарини, лимони, апельсини, які  заробляли солідні кошти. Основними і постійними клієнтами були різні командировочні, яких налітало хмарами, тому що в Радомишлі працювало кілька підприємств союзного і республіканського значення. І що цікаво: ні з ким із місцевих ті дівчата справи не мали.  Одягалися красуні екстравагантно та фарбувалися немилосердно. На відверті  наряди сторонні залицяльники клювали, як  карасі  у  дощ. Природна краса під кілограмами косметики - розмальоване обличчя у жінки, робить з неї не фізичну красу, а хімічну. Та це не важливо, головне щоб людина була доброю.  Ще, всередині XIX століття російський письменник Салтиков-Щедрін філософськи стверджував: «Якщо Господь дав жінці вроду, то вона намагається оголити ті частини свого тіла, які найвродливіші. Якщо ноги – то жінка інстинктивно їх оголює, скорочуючи спідницю до мінімуму. Якщо груди, то декольте з найбільшим вирізом».  До цього тверджень  можна  додати : «Якщо обличчя  - то розмальовує до нестями». Цей життєвий висновок російського класика більше підходить для нашого часу. Красуні  доводили своїх клієнтів – цінителів жіночої краси, які розумілися у шампанському, до того стану, який скромно йменується  «напідпитку», а деякі  залицяльники  напивалися до безтями. Дівчата приводили клієнтів на таємні радомишльські «малини», звідки ті «сексуали» виходили з порожніми кишенями і, певно, з приємними враженнями, хоча, як  відомо,  приємних вражень забагато не буває. Порожній гаманець, в чоловіків бува сумує, що дама серця багато п’є та їсть.   Дебелі радомишльські жінки і дівчата любили і  головне вміли багато випити. Місцеві  красуні «з досвідом» між собою  глузували про бажання інтимних стосунків приїжджих чоловіків. Одна з них, не   то Галя, не то Валя, як на  мене  були  на  одне  лице, мені  казала: «У залицяльників  були   кошти, а в мене сексуальний  досвід – тепер  у чоловіків  досвід, а в мене  гроші. Якщо  є  можливість таким  засобом  заробляти  гроші, чому ж ні?» Місцеві  красуні  не  вважали такі  дії  за  шахрайство.

Насправді – то було неприховане «блядство». Таких «малин», які по-народному називали «хатами», існувало в місті з десяток. Основні утримувачі - шинкарки. Які продавали «народний напій» – самогон по півтора карбованці за пляшку. Державна горілка – «Московська», як її називали, «казьонка» коштувала 3 рублі 62 копійки. На цих «хатах» збиралися в основному п’яниці, злодії, різні дрібні аферисти та колишні зеки. Немає нічого дивного, в той час піврайону сиділо за гратами, а решта чекала по чайних і їдальнях міста на їх повернення. Десятки радомишльських дівчат і жінок неодноразово зависали на тих «хатах», як кажуть в народі  пішли  по руках. Жінки легкої поведінки, в порівнянні з тією трійцею з ресторану, соромилися відкрито на людях займатися «блядством». Нечувана зухвалість, для  деяких жінок пристрасті – це сумна історія. Деяким жінкам, що  пощастило – вдало вийшли заміж.  Популярна «малина» знаходилась по Великій Житомирській у діда Силантія, який відсидів десятки років за злодійство та через похилий вік зав’язав з небезпечним промислом. Дід Силантій  – літній чоловік, щоб не сказати старий, горілку не вживав в такому поважному віці  –  не хотів ризикувати своїм здоров'ям.  Скуповував та перепродував крадене майно, а також надавав свою хату для п’янок і гультяйства, мав з цього непоганий зиск, але не хотів сідати в тюрму на голому місті. Тому приплачував міліції зі своїх нетрудових доходів. – Літа не ті! – казав. – А колись… Йому було років за 50, за мірками того часу – старий дід. Екс-президент України Леонід Кучма на свої роки має молодецький вигляд. Мабуть тому, що день народження регулярно відзначає на острові Сардинія (Італія). Як останній форпост тримав дід Силантій на своїх плечах свою «малину». В наш час деякі  діячі виготовляють горілку – з’явилося з десяток шинкарів. Господи Боже, збожеволіти можна. Колишні п’яниці, яких рідня полікувала та закодувала від алкогольної залежності, продають за гроші самогон, наживаючи свої прокляті статки на здоров’ї і горі сімей таких же п′яниць. Містом гули чутки про сексуальні оргії з тих «малин», від яких декому ставало моторошно. Найбільше вражало: одним жінкам не вистачало грошей, іншим – просто розваг чи різноманіття. Одні з них ставали рабами грошей, а інші рабинями любові. Привабливі радомишльські красуні виглядали гарними, легковажними і сексуальними, при знайомстві з ними у багатьох чоловіків зривало дах. Звичайно, якщо є секс-бомба, то повинен  знаходиться поруч  і  сапер. Ресторанних дівчат можна було б за великим рахунком назвати валютними повіями, відкрито «працювали», нікого не боялись, а тим більше нікого не соромлячись. Ніщо  так  не об′єднує жінок в житті, як  спільна  справа. Проституція – самий вигідний та надійний вид бізнесу, при великих статках товар завжди залишається в цілісності та збереженості. Хоча з роками і віком жінки стають підтоптаними. Поняття «валюта» в той  час не існувало. Радянський «дерев’яний» карбованець  успішно заміняв всі валюти світу, аби грошей побільше їм платили. Проституція – одна з найстрашніших соціальних вад суспільства, гірше ніж війна. Хоча на сучасному телебаченні і в друкованих виданнях все крутиться навколо еротики та сексу. Світова художня література пронизана і насичена творами про любов. Особливо полюбляють смакувати про роль сексу в житті українок, сучасні  письменники і, як не дивно письменниці.

Ресторан в центрі міста в Радомишлі побудований у 1963 році. 

Фото Є.В. Оржехівської, 70-ті роки ХХ ст.

Ресторан в той час став улюбленим, максимально комфортним місцем відпочинку радомишлян. Дивне  відчуття  у кожного, хто  переступав  поріг цього  закладу, в якому відвідувачі отримували  безліч  позитивних емоцій. Як і в кожному розважальному провінційному закладі, – максимум комфорту, панувала атмосфера невимушеності, взаєморозуміння між відвідувачами. Привертали увагу столи, застелені білосніжними скатертинами, прикрашеними букетами із свіжих квітів. Поруч – пляшки охолодженої мінералки, гірчиця, сіль, обов’язковий атрибут – меню з багатим асортиментом страв, від салатів за 6 копійок до фірмової піджарки по-радомишльськи за 65 копійок. У протилежному кутку знаходився ігровий автомат виробництва Польщі. Опустивши в нього монету, можна було послухати улюблену мелодію або відому пісню. Вечорами в ресторані  виступав ансамбль із символічною назвою «Цвіт». Репертуар складався переважно  з популярних радянських  пісень. Крім весіль, ансамбль обслуговував ресторан: п′ятниця, субота – грають, вівторок, середа – репетиції. Зал ресторану майже завжди заповнений святково одягнутими людьми та хмарами диму, снували туди-сюди офіціантки зі щирими посмішками.

Одного вечора я зайшов до ресторану,  грав ансамбль, вільних місць, як завжди, не було. У кутку за крайнім столом сиділа Тетяна. Угледівши мене, заклично махнула рукою. Ляля дивовижно приваблива, при цьому в неї відчувалася шляхетність. Гени пальцем по обличчю не розмажеш! Кожна зустріч з нею була для мене, як мабуть і для кожного, кому пощастило з нею спілкуватися, ковтком життєдайної наснаги. Синя сукня з білим комірцем щільно облягала її постать. Мала вигляд сексапільної жінки, хоча в той час такого слова і не існувало в українській мові. Танині ніжки не були від вух, як у сучасних дівчат, що виступають на конкурсах краси. Та стрункими ніжками могла посперечатися з сучасними дівчатами. Господь Бог при бажанні дає вроду селянці більшу, ніж англійській королеві. «Жива лялька, – майнула думка. –Як же синій колір пасує блондинкам. Як уміє вона підібрати одяг до смаку!» Бездоганний смак у всьому – власна справа кожної жінки.  На столі затишно темніла пляшка коньяку «Плиски», коробка цукерок «Вечірній Київ» і пачка болгарських сигарет з фільтром «БТ».

– Я підійшов, щоб випити бокал вина за твоє особисте  жіноче щастя, що  завжди була такою красивою, і  звичайно за твої блакитні очі.

– Присядь, поете, – тихо мовила.

– Ти з новою зачіскою сьогодні виглядаєш набагато привабливішою.

– Серйозно? Це мене приємно  тішить. Компліменти для жінки в наш космічний час, на превеликий жаль, почути дедалі рідше. Жінка – це вам не дерев’яна шафа, вона як квітка, їй потрібні сонячні, милі слова. Краще говорити коханій кожного дня щось приємне, ніж все життя з незадоволеним обличчям працювати і горбатитися на неї. Жінці потрібно дарувати тільки живі квіти, а всі інші подарунки вважати за хабаря, бути до чогось зобов’язаною. Немає нічого гіршого, як жінка купляє  для  себе квіти. Не потрібно і квітів, а добрі  слова, щоб зігрівали душу. 

          –Краще вип’ємо за тих, хто вміє оцінювати жіночу красу. Мені сьогодні як ніколи сумно.

– А де ж подружки?

         – Та хто їх знає… Мабуть на промислах.

–Чому називаєш мене поетом? Я ж віршів не пишу.

– Ти гарно читаєш. Прочитай щось. Не дуже хвали, то ж не я писав ці вірші. Були і є такі поети: Сергій Єсенін, Микола Рубцов, Євген Євтушенко, Андрій Дементьєв. Вірші цих поетів відносяться в літературі до любовної лірики. Спосіб висловлення своїх почуттів, для деяких – подих душі.

– Я почав декламувати:

«Мы с тобой не  дружили,

Не  встречались  по  весне,

Но  глаза  твои красивые,

Не  дают  покоя  мне».

–  Мені все одно, хто написав, ці вірші дуже подобаються. Проймають до глибини душі.

– У твоєму серці є місце для лірики? – не посоромився запитати.

Подивилася на мене доволі серйозно, трохи безпомічними очима.

– І ти щось тямиш у любові? – уже норовливо додав.

Несподівано відкинувшись на спинку стільця, жінка почала сміятись і сміх переходив в істерику. Все ж  в істеричному сміхові відчувався відтінок якогось незрозумілого гніву. Ляля різко припинила регіт, уважно подивилася на мене, її  блакитні очі здавалися зовсім сумними.

– Я знаю, ти вважаєш мене примхливою і легковажною жінкою? Вийми цвях і злазь з хреста. Роззуй очі, поете, озирнись навколо. Подивись уважно, хто знаходиться в цьому залі? Райкомівські шльондри, які тягаються з партійним начальством. Як можна поважати цих райкомівських підстилок? А поруч – вчительки, які гуляють з учителями інших шкіл, або із своїми директорами, одне блюзнірство і підлабузництво. Що жінки тут роблять майже кожного вечора, моралістки блядські? Ці райкомівські шлюхи недаремно сплять з начальством. Добре знають, що ті віддячать. Все схвачено і за  все  заплачено. Влаштують через деякий час на тепле містечко, де будуть сидіти в різних кабінетах з товстелезними дупами. В тих кабінетах будуть вигрівати місця до пенсійного віку, або до тих пір, поки не винесуть вперед ногами в білих капцях. Начальство пристроїть на вибір: чи директором дитячого садочка, головою сільради, керівником Будинку піонерів. У них більше пафосу, чим знань. Моральні покручі на районних сесіях і різних конференціях, в школах на уроках дітям кажуть: «В наш великий вирішальний час є речі більш важливі, ніж особисте щастя». Подивись, ота самовпевнена лярва сидить на колінах у свого шефа і навіть йому окуляри зняла – я озирнувся, картина дійсно, як з німого кіно. На мить уявив собі цю жінку оголеною. – Та з такою фіфою і в голодний рік в постіль не ліг би поруч. Солідний чоловік – інструктор райкому партії, з печаттю грубої владності і непорушним обличчям. Такі чоловіки  не належать до тих, хто здатен приносити людям радість, втіху чи хоча б обдарувати звичайною посмішкою. В їхньому розумінні адмініструвати, керувати – означає грубо наказувати і примушувати людей - це кар’єристи великого провінційного масштабу. Які не крадуть ні яблук, ні полуниць, ні меду, зате грабують народне добро і велику людську віру. Міцно тримаються за своє крісло, як дідько за грішну душу, державні службовці, до того ж – вельми привілейовані.

 – Кожна служба почесна, а почесті вимірюються кількістю нагород і привілеїв – продовжувала свою розповідь Ляля. Не  всі ще  поотримували  на халяву квартири, згодом отримають і багатокімнатні палаци. Та й коню зрозуміло: ходити коло меду і пальця не встромити. Шльондри, покінчали інститути «за сало», отримали папірці під назвою «диплом», понаїжджали з довколишніх сіл і стали радомишлянками, «натхненно працюють». Своїм передком жінки роблять собі кар’єру. «Довгі гроші» отримують жінки у яких коротша спідниця чи довші ноги, чим краща жінка, тим тепліше містечко. Куди нам, простим, забитим радомишльським жінкам тягатися. Я мимоволі задивлявся на Лялю, вираз обличчя зберігав почуття власної гідності і незалежності, але непоказної, а мовчазної. Зітхнувши, Тетяна запитала:   

 –    Правда рідко буває солодкою, так, чи ні?

 –  Зберігай посмішку,  гірше не  буде, тільки  краще.

     Зауважу  «вершки суспільства», про яких розповідала Тетяна, достатньо знайомі радомишлянам. Уявити собі: до чого тихе життя в райцентрі Радомишль, якщо мова йде про такі серйозні речі. Спало на думку, що вона хоче мене розіграти. Я не став заперечувати, не тому, що не хотів Лялю образити, а тому, що був згоден з нею. Славнозвісний російсько-український письменник М.В. Гоголь колись  зауважив  з сумом: «Багацько на  світі різної  погані …» Давно жив  на світі Микола Васильович , а погані  й досі  є чималенько  на  світі. Є така погань й серед  Радомишлян. Погань  та людський  непотріб, не може  бачити  чесної  праці, не може чути  чесної  правдивої  думки чи  звістки, бо  вона  все  життя  жила  брехнею, підлабузництвом, зрадою, запродавництвом.

–  Розумієш, я такою була не завжди. Моє дитинство було не таке, яке хочуть пережити знову. Батько пішов з сім'ї, коли мені було вісім років. Я з сестрами залишилася з мамою, нелегко утримувати сім'ю. Дуже добре пам’ятаю злидні. Мати скаржилась: вдома стільки роботи, а вона шукає розваг. Сестри поробили всі хатні роботи, а в моїй кімнаті ще й кіт не валявся. Як люди кажуть, вміла приготувати, та  не  вміла  подати. У вісімнадцять вискочила заміж, виїхала з чоловіком до Харкова. Яка лиха година потягла мене вийти заміж? Була веселою дівчиною, відкритою для кохання. Працювала на фабриці парфумів, голови  не було  коли  підняти, носила непорізані листи картону. Було тяжко, руки посічені, як у наркоманки. Сором було ходити у кофті-безрукавці, люди оберталися. Чоловік працював бухгалтером, трусився над кожною копійкою, був жадібним і деспотичним, страшенно ревнував. Він ніякий, ні холодний, ні гарячий. Розпускав  руки, кілька разів доходило до бійки. Я в своєму житті стільки води не випила, скільки він оковитої. Чоловік навіть не здогадувався, яка драма розігрується в моїй душі. Чоловікам горілку пити, а жінкам сльози лити. Далі терпіти не було сили, подружне «щастя» розвалилося. Серце людини  вибирає  свій  шлях, але  Господь керує. Доля так повернулася, що я його назавжди викреслила із свого життя. Махнула на все рукою та й повернулася до рідного міста… Ляля вкладала у розповідь увесь сенс свого життєвого драматизму, все горе, яке оточує кожну сім’ю, де живе п’яниця.

Мені стало якось незручно, що я з Тетяною розпиваю вино у приміщенні ресторану. Навкруги за сусідніми столиками відпочивають веселі компанії городян, а я втручаюся в особисте життя жінки. Я їй сказав:

        – Не хвилюйся, все проходить – це найправдивіша істина на землі.  Можливо вдача очікує за  рогом будинку.

          У вихідні дні суботу та неділю музики показували свій випробуваний часом прийом. Хтось із них вигукував: «Льоня, рятуй карбованця!». Знаючи, що ресторан працює тільки до 11-ї вечора, гітарист за півгодини до закриття демонстративно висмикував шнур і повільно намотував його на руку, даючи зрозуміти: концерт закінчився. Тоді дехто з відвідувачів підходив до музик, давав три чи п′ять і замовляв, що бажалося. Виконавши пісню, музики знову повторювали свій трюк, щоразу одержуючи очікувані чайові. Іноді хтось із музикантів проголошував у мікрофон: «Громадяни, підходьте, не соромтесь, ми граємо і співаємо безкоштовно. Люди добрі, нам гроші не потрібні, вони нам просто необхідні».

– А тепер ходімо на танці до парку, побудемо на свіжому повітрі, маю  бажання  отримати позитивні  емоції, відпочинемо по-справжньому – сказала Ляля.  Чудова  ідея, - наче прочитала мої думки. Ми вийшли з ресторану. Чудовий літній вечір, все місто купалося в зелені того спекотного літа. Міський парк навесні, влітку є одним з найулюбленішим місцем відпочинку городян, затишним місцем дозвілля. В Радомишлі в ту  пору ще жила довоєнна традиція – приходити в міський парк відпочивати сім’ями, з дітьми, товаришами, сусідами. Кожен тиждень, якщо дозволяла погода, для жителів міста було свято в дусі «гуляють всі». Праворуч, за входом до парку, в дерев’яному зеленому будиночку знаходився пневматичний тир, який збудований  ще в 1947 році. Біля нього завжди юрмилися діти і молодь. Трохи далі розташовувався яскраво розмальований павільйон, де господарювала всім відома тьотя Груня Степанівна. 

Самодіяльний ансамбль, який грав на танцях у місті.
Крайній справа Аркадій Бойко. Фото Миколи Сичевського

Танцмайданчик дотепники назвали «кліткою». Та споруда і справді схожа була на клітку, пофарбована в зелений колір, освітлювалася зсередини. Вечорами там товклися молоді люди. І не тільки молоді, а й чоловіки і жінки різного віку, навіть солідного. «Клітка» тим славилася, що, як воно водилося колись у селах, щотижня там точилися бійки. Руднянські хлопці билися з папірнянцями, папіряни – з лутівчанами, місцеві – з тими, що зі Звіринця. Доволі часто хлопці приходили додому з танців з розбитими носами. Багато разів відпочинок на танцях перетворювався на жахіття. На танцях деякі меломани грали на саморобних електрогітарах, які нічим не відрізнялися від фірмових закордонних. Музики в місті, які грали на танцях, в ресторані та на весіллях, були надзвичайно популярні. Радомишльським дівчатам здавалися найромантичнішими хлопцями міста.  Заповітною мрією радомишльських дівчат - закрутити роман з кимось із музик хоча б на літо. Особливою популярністю користувався самобутній співак Аркадій Бойко із  знаменитою піснею:

          Я не третий, я не лишний, это только показалось,

Что с другим ушла под вишню,

Что с другим, что с другим ты целовалась.

Цю пісню замовляли йому за вечір разів п’ять і відмов не було. Приємно вражала мелодія пісні, та більше схвильовували глибокого змісту її слова.

Обійшли танцмайданчик і присіли на лаву неподалік від фонтану, який дарував бажану прохолоду, особливо в спекотні дні. На відміну брендових водострумових споруд у Києві та інших великих містах, радомишльський фонтан був скромнішим. Посеред невеличкого кам’яного круга стояли бронзові хлопчаки, один із них із глечиком у руках. З глечика струмочком збігала вода, яка була чистою. Всі хто бажав, підставивляли долоні і пили воду, яка навіть улітку була доволі прохолодною. Ця примітивна композиція хлопчиків з глечиком  вірогідно символізувала щасливе радянське дитинство. Навколо фонтану залюбки гралися діти, вечорами охоче кружляли в танці молоді люди. В місті це було одне з найромантичніших місць. Молодь називала його «фонтаном бажань». Щоденно парочки приходили сюди фотографуватися. Існувала місцева легенда. Щоб загадане здійснилось, потрібно було кинути монету і лише вдвох, дивлячись в очі один одному. Тоді фонтан допомагав у стосунках чи приворожити коханого чоловіка. Тільки потрібно не просити занадто багато: бажання повинно бути одне й те заповітне.

Скульптурна композиція «Фонтан» у парку. 

Фото із сімейного архіву Олени Духніч

Повз нас проходили молоді дівчата, яких сміливо можна назвати «цукерками». Радомишльські хлопці зустрічалися з дівчатами, які навчалися в бухгалтерській школі (що  знаходилась  по  вулиці Ломоносова №6, нині  Велика  Житомирська. – Авт), яку у народі називали «бухакадемією». Дівчата, які приїжджали на навчання з глухих сіл Житомирської області, вважали за щастя, якщо підфартить, вийти заміж за радомишлянина, та залишитися жити назавжди в місті. Таких учениць в народі насмішливо називали «рахівничками». В 60-80 роки у воріт військової частини, вечорами  з′являлись  багато місцевих гарних  дівчат, які розмовляли з військовими, намагаючись  привернути до себе  увагу. Деякі дівчата з міста зустрічалися і гуляли з солдатами військової частини. В інженерно-понтонному батальйоні несли службу військові з усіх республік Радянського Союзу. Більшість була з Росії, з південних республік: Узбекистану, Таджикистану, Азербайджану, Вірменії і Грузії.  В місті цих солдат називали «нацменами», або «башкирами». В Радомишлі в кінці вулиці Русанівської на початку ХІХ ст. проживала невеличка община татар, але чисельність їх постійно зменшувалась. З того часу до наших днів мешканців, які проживають в тому районі, називають «башкирами».  Звичайно, батьки забороняли такі зустрічі, та місцевим дівкам все по барабану. Деякі виходили заміж за нацменів, та багато дівчат нагулювали дітей, малюків в місті називали принизливим словом «байстрюки». Ось чому між місцевими жителями зустрічається багато людей з обличчями азіатської зовнішності. Радомишльські дівчата хотіли бути схожими на героїню фільму «Кавказька полонянка» – спортсменку, комсомолку і просто гарну дівчину. Дівчата з привабливою зовнішністю впадали за  офіцерами. Пройтися під ручку з військовим містом було дуже престижно. Яка з дівчат устоїть перед струнким красенем? Великою удачею вважалося вийти заміж за офіцера. В місті матері  молодих  дівчат з задоволенням здавали кімнати безквартирним холостякам офіцерам. А ціль була одна - щоб дочка вийшла заміж за квартиранта. Тоді це обіцяло досить заможне  життя, хоча неспокійне і примарне майбутнє. Радомишльські хлопці могли зустрічатися з одними дівчатами, а одружуватись з іншими, гублячи любов коханої і свою. За це декотрим доводилось заплатити долею. В житті доводиться за все платити: і за минуле і за майбутнє. 

Танцювальний майданчик у парку в Радомишлі
. Фото П.І. Шуневича, 60-70 ті роки ХХ ст.

Ми сиділи в темряві, хоча  небо  було   засіяне  зорями. Перед нами на траві лежали розбиті пляшки з під пива та горілки, сяяли яскраві осколки - немов чиєсь  розбите життя.  Метрів за сорок, сяяла «клітка», де кричали, сперечалися, бігали люди, танцювали, аж гай шумів. Мудреці  стверджують: будь які танці – це  заміна сексу. Лялька нервово, ламаючи сірники, стала запалювати сигарету.

– Ти знаєш, поете, я ненавиджу тих дівчат, що віддаються на лавах у парку, на різних столах та обпльованій підлозі. «Безобідні» міські дурники і кидаються на них, бажаючих надто багато. Місцеві заміжні жінки осуджують таких, як я, вдаючи з себе невинних. Дурня це все, що жінок що жаба задавила? У самих ні сіськи, ні піськи і попа в кулачок. Якщо ці праведні чужу тютьку жалкують, то свою підставлять. Радомишльські жінки такі кусючі, як спасівські мухи. Більшість з них «курви» і «шлюхи», а я чесна перед собою. Мені ніхто не суддя, моє тіло – моє  діло, дехто з покористувавшись жінками, викидає потім наче якусь ганчірку, нічого страшного – один покине, другий знайдеться. У нашому  місті чоловіки розмірковують, що із жінок легкої поведінки трапляються порядні дружини - це відноситься і до мене, кращої  коханки за мене не знайдеш. Жодного ганебного  вчинку в житті  я не  зробила. Чомусь ніхто не стверджує, що набагато грішно і навіть злочинніше, якщо заміжні жінки скурвлюються і стають шлюхами - величезний гріх перед чоловіком, своїм дітьми і перед Господом. Просто невимовна ганьба. Всі грішні на цій грішній землі, живи, як живеться, тільки більшого гріха не роби. Як в народі кажуть: «Не согрішиш – не покаєшся» Життя надто коротке, щоб витрачати його на гульки та веселощі. Я зумію покохати і перед коханим бути чесною, жінка я чесна перед собою і тому дорога. Кохання  – це єдине почуття, на яке я здібна. Зрозумій, той, кому я віддала себе всю, повинен бути перш за все вище мене у всіх відношеннях. Я повинна весь час відчувати  над собою його розумову та фізичну зверхність, його душевні рухи тягнули б мене за собою, мене захищати і приймати самостійні рішення. Це повинен бути чоловік, який би виділявся серед інших. Такого чоловіка варто шукати все життя, а не чекати, як роблять наші провінційні дурепи. Ти розумієш? У багатьох чоловіків є декотрі здібності, та цього для мене замало. Тільки не за п’яницю, я дуже не люблю п’яних чоловіків. Жінки відчувають бездарних чоловіків навіть на відстані. Хороших хлопців ще цуценятами розібрали. Я всім своїм знайомим жінкам раджу: потрібно поглянути на людину і зрозуміти, чи зможе з чоловіком бути поруч все життя. Кохання не буде таким яскравим, як спочатку. Любов як одяг вицвітає, та при цьому ще трохи гріє. Деякі чоловіки теж «пробляді» і волоцюги, кидаються майже за кожною спідницею. Літають від однієї жінки до іншої, думають, що знайдуть віддану дружину в поважному віці. А що до кінця віку їм дружини вистачить? А чи вистачить того старця дружині? Дійсно: якщо одружений чоловік полюбив іншу жінку, то навряд чи в цьому винна його нова кохана. Майже всі чоловіки кожній жінці стверджують, що гарнішої ніж вона, немає на всьому світі Божому. Тільки чомусь одних швидко тягнуть в ліжко, а інших – в РАГС. Ляля промовляла прості і дуже важливі речі. Найважливіші слова в житті, люди чомусь промовляють тихим голосом. 

Скульптурна композиція, розташовувалася на
центральній алеї парку.Символізувала щасливе
радянське дитинство. Піонервожата читає книгу
хлопчику. Але деякі люди наполегливо стверджували,
що жінка читала Біблію. Скульптура знесена під
час реконструкції парку. Фото автора.

Тетяна – звичайна тендітна жінка, відчувала себе явно самотньою, незважаючи на красу і підвищену увагу до себе чоловіків. Мабуть, мріяла упорядкувати своє особисте життя. Для цього була потрібна якась сила, ця сила – справжнє взаємне кохання. Жіноча доля - найтяжча на землі. Як і кожна жінка, Ляля жадала жіночого щастя, стати коханою і покохати, жила мрією і надією. Жіноча душа – велика трудівниця, створює та оберігає тепло, затишок і гармонію, аби жінці не забути в життєвому вирії та клопотах про високе призначення. Велике жіноче призначення – берегти домашній затишок, як хрест по життю. Ляля намагалася змінити своє зламане життя і в душі мріяла створити  сім’ю. З любовною пристрастю і глибокими почуттями, на які здатна не кожна жінка. Про що мріяла кожна молода людина в Радомишлі? Щоб була хатина чи квартира, машина, щоб рідні були здорові, а головне – створити міцну сім'ю, вивести дітей в люди. Я помітив, що рука, в якій Ляля тримала сигарету тремтіла. Її обличчя, яке увесь вечір здавалося непорушним, сяяло тепер здивуванням і помітним хвилюванням. Щастя  в житті без  кохання  не буває.

"Міський парк. Алея." Поштова листівка. 

Фото О.Сахневича 1963 рік.

      – Заспокойся, Тетяно, гарна жінка – це вже професія. Краса іноді буває страшною силою. Не треба так нервувати, в будь-яких обставинах життя і література підказує: не потрібно впадати у відчай і в найважчих обставинах. Якщо завжди думати про сумні речі – то ніхто на Божому світі не буде мати права сміятися.

          –  Згодна з тобою. Мені так сумно.

  – Щоб тебе відволікти від твоїх життєвих роздумів і песимістичного настрою, краще зайвий раз посміхнися, прочитаю тобі вірша:

Нет женщин нелюбимых–

                                         Невстреченные есть…

                                         Проходит кто-то мимо,

                                         Когда бы рядом сесть.

                                         Когда бы слово молвить,

                                         И все переменить.

                                         Былое.

                                         Светом молний,

                                         Как пленку, засветить.

Нет нелюбимых женщин

                                         И каждая права.

                                         Как в раковине жемчуг,

                                         В душе любовь жива.

                                         Все в мире поправимо –

                                          Лишь окажите честь…

Нет женщин нелюбимых,

                                         Пока мужчины есть…

– Класно, мені подобається. Любов у жінок наповняє цілий відрізок життя, а у більшості чоловіків – це епізод. Скільки не говори добрих слів про любов і прекрасне, а руки чоловіків чомусь, завжди в житті, тягнуться до оголеного жіночого тіла.

І раптом:

     – Поцілуй мене…

     – Тетяно, я ж не по цьому…

–       А по чому? По захисту рослин? – запитала Тетяна.

Розгубившись, я  промовив.

– По-перше, ти порушуєш свій принцип: ні з ким із місцевих не зв’язуватися. По-друге, цілувати жінку, яка  курить – це все одно, що облизувати попільничку.

– Ти не тільки поет, а ще й філософ, – відповіла. – Тобі не соромно зі мною поряд сидіти?

– Лялю. Та що ти … Вважаю за щастя… Ти така гарна, що й порівняти нема з ким…

–       Якщо нема тіла-то немає й діла.

–  Не родись красивою, а родись щасливою і  практичною – зітхнувши, промовила і додала:

–  Ходімо краще додому.

На цьому місці знаходився фонтан бажань. 

Фото Анатолія Копеляна

Пішли, тримаючи за руки один одного, як малі діти. Густий туман окутував ранковий Радомишль. Біля хвіртки її будинку зупинилися і Ляля промовила:

– Ти єдина людина в місті, на кого можна покластися. Іноді найкращі подруги бувають надзвичайно балакучі. Я б скоріше повірила в існування диявола, ніж відкрила комусь свою душу. Добре, що є в житті надійний товариш, легше прожити, коли знаєш, що є на кого розраховувати. Дуже важко жити і бути самотньою, коли нема до кого притулитися. Вміння вислуховувати людей – рідкісна якість. Я знаю, ти не зрозумієш того, що тобі раніш говорила. Можливо, ти зрозумієш пізніше. Але для цього тобі потрібно уявити зовсім інший світ, якого ти не знаєш і про який навіть не здогадуєшся, в якому я живу.     У кожної жінки своя збірка законів. Мене не можна кинути, тільки можна втратити. Мені не можна зрадити. Адже що таке зрада? Людина зраджує завжди сама собі, з цим він залишається жити. Секс добрий, коли  є любов, тоді це феноменальне почуття . Все інше -- як дрова колоти, щоб потім на мене якась неміч пальцем тикала і казала, що він зі мною спав! Переб'єтеся хлопці!

– У тебе душа на розхрист, це якась література.

– Ні, література – це у тебе. І до тої пори, поки ти від неї не відхрестишся, не зрозумієш того, що потрібно. Сперечати з жінкою – це  що полум′я гасити бензином. Чому навчали в школі вчителі-моралісти? Щоб життя не пройшло даремно, потрібно посадити дерево, збудувати будинок (щось ніхто не навчив як отримати квартиру на шару.-Авт.), виховати сина чи доньку. Тільки не додавали, що дітей ще до їхньої пенсії потрібно годувати. А ще – здобути в навантаження вищу освіту. Всі ці повчання стосуються чоловіків, тому що інші від жінок, добувачі і годувальники сім’ї. Освіта потрібна жінці для самоутвердження, щоб не бути домогосподаркою. Емансиповані жінки виборюють собі місце в чоловічому світі. Чомусь в школі не вчать, що для кожної дівчини чи жінки найголовніше в житті – вдало вийти заміж. Розумієш? Вдало. А все інше – не так важливо. В житті – як на довгій ниві, з коханим чоловіком нічого не страшно. А бути коханою, це все залежить від жінки, яка вміє кохати, це непростий життєвий урок. Виховання дітей – велика справа, але чому сучасні вчителі не розповідають дітям в школі, я досі не можу зрозуміти. Не ми придумали цей світ, навіть не наші батьки. Так влаштований світ, в якому ми живемо, що кожна дівчина чи жінка повинна вийти заміж. Головне не пройти мимо своєї долі і не  питай  чом заплакані в мене  очі. Нічого ти не розумієш, поете, про життя і кохання,  не зрозуміти тобі міської любові. Тетяна пройшла кілька кроків і повернувшись мовила: «Я не так з тобою попрощалася». Тетяна злегка доторкнулася своїми губами до моїх, поклала голову на моє плече і стала плакати, схлипуючи та просити мене, по-перше, нікому не говорити, що вона нарозказувала, по-друге, думати про неї і згадувати. Ляля обіцяла подзвонити – напевне таким чином вона намагалася показати, що я тепер особливо наближена персона, хоча донині я ніяким чином такою особою не був. Я попрохав її не казати дурниць. Тетяна чудово знала, що я не стану базікати, і все ж таки ми перебуваємо з нею в певній домовленості, котра обох до чогось зобов’язує. Я промовив: «Надобраніч Таня, солодких тобі снів». І жінка пішла тихо шифером шурша. Я дивився їй в слід, вона зберігала свою струнку поставу, за яку її називали Лялькою. Ще довго стояв біля хвіртки, вдивляючись в пітьму. Деякі мудреці часто балакають  про  довершення  людини, про самодовершення, як  умову  щастя. Що ж таке це довершення? Мудреці вважають, що  це  чеснотність Але що  таке чеснота ? Де те мірило, що ним можна  було визначити  цю якість? Немає  в світі такого  мірила.

 Через деякий час я зустрів її з Вадимом, який був моїм давнім знайомим. Офіцер. Служив поблизу, у військовій частині №01432 в 532 окремому автомобільному  батальйоні, де в наш час в цій будівлі  розташована школа №5. Його дружина закрутила роман з одним із шабашників, що їздили в Росію на заробітки. Вадим змушений покинути свою квартиру, хіба не заслуговував на взаємну любов.  Тяжко переживав цей драматичний момент і тому взявся за пляшку. У чарці хотів  утопити біль  за  втрачене  кохання. Хто не може забути і прощати, у того залишаються тільки безсилля, розпач, байдужість і горілка. Горя не знаєш – не  зап′єш. З одного боку – через зраду дружини вдарило по його честолюбству, а з іншого – через втрату коханої жінки, налагодженого, звичного сімейного життя. Вечорами заходив у ресторан, де в компанії з такими, як сам, знедоленими, напивався до безтями. У чарці хотів  втопити біль  за втрачене  кохання. Вадим дав собі обіцянку вживати горілку до тих пір, поки не зітреться пам'ять про дружину. Майже остаточно зруйнував своє життя алкоголем. Іноді йому здавалося, що це відбувається не з ним. Бувало, що й засинав за столом. Тоді хтось із офіціанток дзвонив на «КП» в військову частину, приходили двоє солдат і волочили його через площу в казарму, де він і ночував. По дорозі доволі голосно вигукував: «Бійці, не журіться, ваш капітан не помирає, це лише генеральна репетиція». Казали, що в такий засіб хотів чоловік, аби його звільнили з армії, і тоді він зміг би  поїхати на свою батьківщину, десь у Ставропольський край. Вадим єдиний чоловік з усіх, кого я знав, який зумів з великого лиха зробити для себе маленьке щастя, Який не знав, що робити зі своїм життям і тому просто радів, що поки живий. В той  час мені доволі часто доводилося вечеряти в  ресторані, Вадим підсідав за мій стіл і ми проводили філософські бесіди про життя-буття. Простий  офіцер виявся доволі освіченою людиною, розбирався в музиці, любив читати книжки, іноді прохав, щоб я йому прочитав якогось вірша, який доходить до серця любого п'яниці. 

Я пить не буду, мне не наливайте,

Я посижу лишь несколько минут.

              И вспомню вдруг о том, что есть на карте

Далёкий город, где меня не ждут.

Меня не ждут и мне не пишут писем,

                              И не читают, видимо, моих,

                              А за окном тасует осень листья,

                              Как старую колоду на двоих.

І все-таки доля усміхнулась Вадимові - в ресторані Вадим і Тетяна зустрілися, це був  ключовий  момент їхнього  життя. Щось сталося з людьми таке, від чого обоє одразу змінилися. Іноді люди знаходять своє щастя в драматичний момент свого життя. Незабаром з їхнього знайомства народилася взаємна любов. Зустрічалися не більше місяця, а потім одружилися. Просто зустрілися очима і все зрозуміли. Ляльці було достатньо одного місяця кохання та щастя, якого більшість людей не нашкребуть і за кілька років. Кохання – це не тільки емоції, а якщо серце біжить попереду розуму. Новина розійшлась по  місту Радомишлю дуже швидко. Казали, що Вадим поміняв мокру курку на жар-птицю. Колишня Вадимова дружина, зустрівши Ляльку, єхидно кинула:

–  Ну, як курва, справи?

– Яка я тобі курва? Я заміжня жінка, як тобі відомо – у мене чоловік офіцер. У ресторані на другому поверсі чергують мої подруги, приєднуйся до них, місце вільне, якщо бажаєш. Через кілька місяців Вадима перевели до  іншої частини, і їхня родина виїхала. Більше я їх не зустрічав, якось випали з мого зору. З колишню ж Вадимовою благовірною шабашник той не одружився, і, як кажуть, зосталася при «бубнових інтересах». Через деякий час спилася, кілька років замітала вулиці міста. Щось її давно не видно.

Я видел пьяниц с мудрыми глазами…

И падших женщин с ликом чистоты…

Я знаю сильных, что взахлёб рыдали…

И слабых, что несут кресты…

Не осуждай за то, в чём не уверен…

Не обещай, если решил солгать…

Не проверяй, когда уже доверил…

И не дари, планируя отнять…

Я знаю мир, он стар… и полон дряни…

Я видел птиц летящих на манок…

Я знаю, как звенит экю в кармане…

И как звенит отточенный клинок…

Я слышал как поют на эшафоте…

И помню как целуют не любя…

Я знаю всех кто за, и всех, кто против…

Я знаю все, но только не себя!!!

 Дощ перестав іти. Промені сонця, пробившись крізь хмари, висвітили наш стіл. Більше двох годин розмовляли, уважно придивляючись і прислухаючись одне до одного. А Ляля все запитувала: «А пам’ятаєш, як горів кінотеатр? А похорон Джона не забув?»Так, я все пам’ятаю, хоча роки і час стирають із пам’яті деякі деталі. Та головне – залишилося враження від тієї епохи і від цієї радомишльської жінки. Вдячний долі, що послала дружбу з нею на одному з етапів життя. У них все добре. За двадцять чотири роки їхнього спільного життя, як тоді казали в місті, послав їм Господь двійко дітей, бо вміли молитися милосердному. Дочка подарувала онука.

– Кожна жінка колись стає бабусею, – з якимось сумом, тихо мовила Ляля.

– Раз все добре, то ходімо, – промовив я.

Вийшли і кілька хвилин стояли на сходах ресторану, цього цікавого  і такого незвичайного закладу, що відіграв не останню роль у їхньому житті. За кілька годин проведеного часу з ними я зрозумів, що одна із радісних і світлих думок – це жити в той період, коли жили ці незвичайні люди. Що високо і ціно відчувати і себе теж людиною, що можна пишатися тим, що спілкуємось, мислимо і відчуваємо на одній мові. Що влада кохання подобається владі Бога – залишається на віки для дітей і  онуків.

– Знаєш, поете? – порушила мовчанку Ляля. Що стосується злих язиків, то я нічого не забула. Всі мої почуття залишилися при мені. Людина без пам'яті – теж недобре. Тому все погане, що про мене говорили , я, звичайно ж пам’ятаю. Не для помсти – ні в якому разі , я людина не зла , а для внутрішнього багажу, досвіду, щоб більше не наступати на граблі. Я намагаюся на всі ці розмови не звертати уваги – я щаслива. Це набагато важливіше громадської думки. Як говориться, собака гавкає – караван іде.  Дякувати Господу, не знаю, за що мені таке щастя – я знайшла у шлюбі все, і навіть – занадто, з тієї пори, коли одружилися. З чоловіком  не просто так приїхали відпочити, я прощаюся з містом свого дитинства і юності. Радомишль – це моє серце, моя – любов, моє – життя. Бувала в багатьох місцях, та подумки я завжди з рідним містом. Звичайно, того світу, де ми жили в дитинстві і юності, більше не існує. Ніхто не в змозі, навіть Господь, повернути  золоті роки минулого. То була інша країна і інше життя, та ми його пам’ятаємо, бо то було наше життя. Змінились політичні вітри і настрої. Цей світ, що змінив його, не стає кращим. Чи варто прожити таке життя, пройти такі іспити і вціліти – щоб все так закінчилося?  Мені здається, що наше покоління заслуговує на краще. Усе набридло,  ми від’їжджаємо на постійне проживання на Захід і, мабуть, більше не побачимося. Ти не уявляєш, як  ми тобі  вдячні. І ми попрощалися зі  сльозами  на  очах.

Ресторан у місті Радомишлі. Фото автора.

Пара ішла площею, чистою після дощу. Хмари трохи розвіялися і бігли кудись далеко. Дощовитий день прояснився. Я ще довго дивився їм услід. Нехай щастить тобі, Ляля, здоров’я і як кажуть у Радомишлі, щастя в особистому житті. І спало на думку: чому наше місто не стає рідним для тисяч його жителів? Чому розкидає їх доля по світові? Чому майже всі залишаються у великих містах по тому, як закінчують коледжі, інститути? Приїжджають додому хіба що по торбу. А як нема вже  рідних, то й  зовсім забувають рідний куточок Полісся. Чи не болить у них душа за тим минулим, що називаємо дитинством? Хіба немає кого привітати, згадати вчителів та тих, з ким навчався? Кожен із них може обійтися без рідного міста, але й місто зможе обходитися без манкуртів. І чи повністю щасливий той, хто, досягнувши добробуту, слави, збудувавши сім’ю, позбувається назавжди того неповторного місця, де рідне місто посміхнеться, знайомий міський парк відпочинку, миловидні рідні береги Мики і Тетерева. Погляд коханої чи коханого, хороші і добрі обличчя для душі і серця. Що саме в Радомишлі, серед добрих, гарних, незлобивих людей, які живуть змістовним життям, залишають глибокий слід на землі і променисте світло любові. Земляки – від слова земля, бо на нашій поліській землі зарита пуповина моїх земляків. Це не просто пафосні слова. Біологічна пуповина тлінна, але залишається енергетична. Остання завжди активізується на схилі літ. Тоді людину невимовно тягне туди, де народилася, бо там заряд, який збагачує та надихає на позитивні імпульси в подальшому житті. 

Олександр Пирогов

м. Радомишль

Фото із архіву автора

Автор щиро вдячний за моральну і матеріальну підтримку в пошуках Радомишльської старовини Володимиру Романовичу Тетерському, Миколі Станіславовичу Григоровичу, Олександру Михайловичу Ткачуку, Олександру Васильовичу Бугай.