Мої знайомі мене часто запитують "А що то була за установа на Папірні по вулиці Кірова де вам довелося служити 20 років тому? Може тюрма чи колонія?" Для зацікавлених повідомляю не тюрма і не колонія. То була спецкомедатура №3, утворена наказом МВС УРСР №12 від 2 лютого 1987 року при райвідділі внутрішніх справ. Підпорядковувалася вона відділу виправних трудових установ УВС облвиконкому. Мета і завдання спецкомендатури нагляд за умовно засудженими, трудовлаштування і перевиховання їх. У народі цих засуджених попростому називали "хіміками". У СРСР такі комендатури створювалися здебільшого на підприємствах хімічної промисловості (і не тільки на них), тож звідти і назва. Тільки в Україні було 153 комендатури, а в області три: жіноча - на льонокомбінаті чоловіча - на "ХІМВОЛОКНІ" третя - чоловіча - в Радомишлі для будівництва і розширення машзаводу.
Для реконструкції машзаводу у 1987-1989 роках були виділені значні суми, але для цього робочої сили не вистачало. Тож вирішено було використати тут умовно засуджених. Комендатура створена була на базі ПМК-13.
Гостро тоді стояло питання де розмістити людей? Двоповерхове приміщення, в якому пізніше розмістився раивійськкомат, для цього не підходило. Тож вирішили використати приміщення колишнього заводоуправління будматеріалів на вул.Кірова. У чотирьох кімнатах будинку можна було поселити 45 чоловік, були тут побутові кімнати, знайшлося приміщення для чергової частини. Окремо у дворі помістили два вагончики: один для адміністрації, другий - для ленкімнати. Обладнали спортмайданчик. Першопрохідцями роботи в комендатурі були офіцери міліції Б. Ніцкевич, А. Мазуренко (нині покійний). В. Мартинюк, М. Перетикін, А. Опанасенко, молодший сержант М.Бойко і автор цих рядків.
5 лютого 1987 року в комендатуру прибули перші 29 чоловік. Були то умовно засуджені на 3-5 років (здебільшого за порушення в керуванні транспортом). Люди ті поводили себе дисципліновано, працювали сумлінно. Зрозуміло, що більшість їх звільняли від покарання достроково. Згодом став надходити інший контингент: ті, хто мав уже по кілька судимостей, з ними працювати було важко, перевихованню вони не дуже піддавалися. Народ той був морально нестійкий, спілкувався тюремним жаргоном. Тим "Жорам з Одеси" було, як кажуть, море по коліно. Особливо важко було працювати з хлопцями, котрим ще не виповнилося при скоєнні злочинів 18 років, а вже по досягненні повноліття їх направляли до нас. Кілька юнаків були з Мальованки (передмістя Житомира, яке "славилося" бандитизмом). Більшість новоприбулих були засуджені за зґвалтування, розбій У народі кажуть: "Важко виховувати неповнолітніх, але набагато важче дорослих дітей, котрі конфліктують із законом." До кожного треба було мати особливий підхід. І - знаходили.
У вільний від роботи час, у вихідні та свята з умовно засудженими проводилася культурно-масова, спортивна робота. Читалися їм лекції на різні теми. Запам'ятався такий випадок. Коли у спецкомендатуру прийшов чоловік прочитати засудженим лекцію про міжнародні відносини і поспілкувавшись з нашими підопічними, запитав автора цих рядків: "Як ви можете тут працювати? Це ж страшні люди". "Отак і працюємо, - була відповідь - Вони ж не кусаються".
"Не кусаються" - то так. Але кожному, як кажуть, треба заглянути в душу кожного треба було вивчити як особистість і схилити його на шлях виправлення. Тут без психологи і дипломатії не обійтися. Наші підопічні вільно ходили з роботи і на роботу, вільно ходили містом Радомишлем, ходили різні чутки: мовляв, "зеки" будуть ґвалтувати, розбійничати Але протягом років такого не було. Якщо хтось із умовно засуджених і "зривався", то до таких оперативно вживалися виховні заходи, а тих хто не піддавався вихованню, порушував режим, доводилося відправляти в "места не стопь отдаленные"
Режиму утримування спецконтингенту ми дотримувалися неухильно, але дечого і не було: територія комендатури огороджена була простим дерев'яним парканом, пропускної системи не існувало. Контроль у приміщеннях проводили працівники чергової частини, на робочих місцях - сержанти міліціонери і майстри. Умови проживання були нормальними, лазня, своєчасний обмін білизни і ін. - це розумілося само собою. Харчувалися люди в їдальнях по місцю роботи в обідню пору за свій рахунок, сніданок і вечерю готували самі у побутових кімнатах, де стояли чотириконфорні плити під газовий балон, холодильники.
Умовно засудженими у складі окремої бригади ПМК-13 збудовано було чимало. На машзаводі - механічно-складальний цех, двоповерховий будинок заводоуправління. На вулиці Воінів-інтернаціоналістів чотири п'ятиповерхові житлові будинки, на території колишніх військових складів - двоповерховий гуртожиток на 350 чоловік спецконтингенту (пізніше переданий під житло окремих сімей), триповерховий житловий будинок. На території колишнього цегельного заводу було збудовано СТО і будинок для адміністрації станції. Було почато спорудження картоплепереробного заводу. Крім будівництва в Радомишлі наші підопічні спорудили в Народичах семиповерховий житловий будинок. Невеликі об'єкти зводилися в Кичкирях, інших селах.
За період існування спецкомендатури в ній на обліку перебувало більше 100 умовно засуджених. Одні, відбувши покарання, вибували, другі прибували. Мінялися тут і працівники міліції. У різний час служили у спецкомендатурі, крім уже згаданих, офіцери міліції А.Купріяненко, І.Лукашевський. В.Горай, сержант М.Кузнєцов, старшина О.Семенов. Семенов був переведений до нас із Вишгородської спецкомендатури, йому, А.Опанасенку, В.Мартинюку, М.Перетикіну були присвоєні звання офіцерів міліції. Не скажу, що всім, хто був направлений до нас на роботу, вона була "по зубах". Троє звільни лися достроково. Що й казати - специфічною була наша служба... У нас говорили так: "На "хімії" відбували покарання не умовно засуджені, а ми" Якби моя воля, я б усіх співробітників, хто вистояв до кінця у тій нелегкій службі, відзначив би державними нагородами.
... Через відсутність на перспективу фронту робіт у нашому районі із 1 серпня 1989 р. Радомишльська слецкомендатура №3 була ліквідована. Контингент умовно засуджених був направлений до Миргорода (Полтавщина). Ті з моїх колег, кому треба було "дотягти" до вислуги років, були переведені до нашого райвідділу міліції та в інші органи внутрішніх справ на різні посади, У мене потрібний для цього стаж уже був.
Хоча офіційно спецкомендатура була ліквідована, але потрібно було здати ПМК 13 усе її майно, привести в порядок справи умовно засуджених і передати їх на зберігання в архів райвідділу міліції. Ще треба було розшукати деяких умовно засуджених, котрі, кажучи тюремним жаргоном "стали на лижі", а простіше - втекли. Цим певний час ми і займались. А практично установа, про яку веду мову, припинила своє існування 24 жовтня 1989 року
Ось на цій ноті і закінчую я свою розповідь. І повторю сказане в заголовку цієї кореспонденції: «То була не тюрма і не колонія».
«Зоря Полісся" від 22 Серпня 2ОО8 р.
Леонід Речич,
колишній начальник спецкомендатури N 3,
полковник міліції у відставці.
Немає коментарів:
Дописати коментар