ШУКАЧІ СКАРБІВ

У мене є звичка пити каву надворі. Може через те, що за кавою ще й палю, а може через «дворянське» виховання (виховувався у спільному дворі, багатоквартирного будинку). Отож, сиджу на східцях біля ганку, насолоджуючись кавою, свіжим ранковим повітрям і неквапливо потягуючи цигарку. Весна того року дещо забарилася. Настільки, власне, що її, вважай і зовсім не було – весь березень свої позиції з останніх сил втримувала ослабла вогка зима, а коли зрештою здалася, на зміну їй прийшли паркі спекотні дні, швидко перетворивши сірі брудні кучугури по вулицях міста на такі ж сірі і брудні калюжі. Отож сиджу, радіючи, що нарешті все ж настала така можливість, на своєму маленькому подвір’ї і спостерігаю за зграйкою горобців за парканом, що метушливо бовтались у сірих калюжах , якими особливо відзначилася в ту пору наша ямиста вулиця.  Раптом, розлякавши малих пернатих босяків, розбризкуючи колесами мутну воду, біля мого подвір’я повільно зупинився велетенський чорний джип. «Багатий Буратіно» – промайнула думка. З автомобіля вийшов чоловік середнього зросту, невизначеного віку, з проникливими розумними очима та різкими жестами рук і, не привітавшись, мовив:

–  Я до тебе.

– Слухаю, – відповідаю, уважно подивившись на незнайомця, який назвався Ігорем Володимировичем.

– Цікаво, – кажу, – як же так ви, Ігоре Володимировичу, опинились у нашому провінційному містечку?

– Я приїхав з тобою познайомитись.

– Дуже приємно.

Взагалі-то, цікаво, як незнайомі люди з різних місць знаходять один одного за схожими інтересами. Нехай вже різні «елементи» (п’яниці, повії, наркомани) впізнають своїх за характерними прикметами, а як же один одного знаходять любителі старовини та старожитностей? Виявилось, що Ігор Володимирович, як кажуть, крутий бізнесмен – має в Києві дві антикварні крамниці.

– То який же інтерес, – продовжую – привів вас у наше місто?

– Ти часом не знаєш де в Радомишлі були знайдені скарби? поцікавився він.

– Знаю. Але біда в тім, що скарбів в тих місцях  давно немає. Я вмію шукати, потрібно «продзвонити» всі ті місця, – сказав  мій співрозмовник.

– Але ж, – відповідаю, – для цього потрібен спеціальний прилад для пошуку кольорових металів.

Ігор Володимирович майже театрально махнув рукою, і я поспішив за ним. Підійшли до авто, відкрив капот багажника. Там я побачив солідний ящик. Ігор Володимирович пояснив, що це - електронний прилад.

– І на скільки ж цей прилад тягне? – діловито запитав.
          – До двох метрів. Але на  моніторі показує навіть контури предметів, що знаходяться під землею.
          – Ця цяцька мабуть штук п’ять баксів коштує? – запитую.
Ігор Володимирович промовчав.
          –Навіщо місця колишніх  скарбів, давно знайдених? Краще продзвонити старі будинки в місті - буде набагато цікавіше.

– А ти знаєш де?

–  Спробую пошукати.

–  А хто ж тебе пустить до себе в оселю?

– Не смішіть мої капці! Мабуть, важче знайти в Радомишлі будинок, куди не пустять. Ви недаремно звернулися до мене – тридцять три роки ремонтував телевізори в місті й по всьому району, а за сумісництвом іще займався фотографією. Тому, повірте, знаю стільки, що з мене вже підписку брати пора – про нерозголошення. Якщо про старовинні підземелля в Радомишлі можу розказати більше ніж будь-хто, то будинки для мене – взагалі відкрита книга. Між іншим, краще було б обстежити навколишні поля й городи,  тільки не навесні, а восени, коли односельці зберуть урожай.

–   Згоден з тобою, – промовив Ігор Володимирович.

          –   Щось придумаю – відповідаю. І напівжартома «підкинув» йому ідею.

– Розумієте – продовжую нашу розмову - якось в місцевій газеті я повністю розповів про дореволюційний центр міста. Зазначив, хто яким будинком і крамницею володів. У центрі Радомисля на Торговельній площі (нині Соборна) знаходився великий базар. Радомисльсьський базар займав величезну площу – від нинішніх вузла зв'язку, пам'ятника Т. Г. Шевченку до супермаркету «Сільпо». Але про одне не згадав – незручно якось. Якщо існував великий базар, то поблизу повинен знаходитись й громадський туалет.

–   Ну, і що?

– Ви уявляєте, скільки гаманців, годинників, монет та інших речей туди могло потрапити за роки, так би мовити, експлуатації? Кращого скарбу годі й шукати, який лежить прямісінько під ногами.

–  Про таке не чув ніколи, – враз змінився образ обличчя і  здивовано поворушив плечима мій гість.

Знесення «керосинки» в 1986 році. Фото автора.

В світі є багато різних цікавих і загадкових речей, про які ми  не знаємо, і навіть не здогадуємося. На місці, зображеному на фото, в радянський час стояла «керосинка», де продавали гас для населення. В той час готовили їжу виключно на керогазах і примусах. Нині знаходиться невеликий сквер, що поряд з пам’ятником Т.Г. Шевченку. А в давнину саме на цьому місці знаходився громадський туалет. Випала можливість сфотографувати, коли зносили «керосинку». Можливо, в майбутньому  знайдеться людина і  не пожаліє коштів, викопає невеликий котлован таким самим екскаватором. Можливо підтвердиться, на перший погляд, не зовсім звична версія. В Радомишлі нещодавно проживала надзвичайно цікава людина – Володимир Іванович Сич, котрий довгий час працював електриком на машинобудівному заводі. В. І. Сич з дитинства займався колекціонуванням монет, їх вивченням і систематизацією. Дуже жалкував   про те, що йому не вдалося знайти жодної старовинної монети, хоча багатьом радомишлянам це вдавалося. Пенсіонер-оптиміст  Віктор Йосипович Шахман більше шестидесяти років збирає різні монети. В минулому році в народному краєзнавчому музеї міста Радомишля відбулася виставка монет до Дня Перемоги. Частину своєї колекції монет надав В.Й.Шахман.

Як тільки зійшов сніг і прогрілась земля, на «полювання» відправляються десятки радомишльських шукачів скарбів, озброєних металошукачами. Цей процес не припиняється протягом останніх двох десятиліть. Задоволення – не з дешевих. Не найкрутіший металошукач  коштує 3500 грн. – як старенькі «Жигулі» – рюкзак, ліхтарик, польове взуття і одяг, похідне спорядження – на пошуки виїжджають на цілий день – засіб проти комах і кліщів – річ абсолютно необхідна у цій справі  – все разом іще 1000-1500 грн. В кінці-кінців – ще  витрати на бензин та харчування.

  Легенди про закопані скарби складалися віками. Уява початківців малює безліч викопаних монет, за які можна отримати пачки сучасних банкнот. На Радомишльщині й справді можна знайти валюту Золотої Орди, талери Литовської держави, злоті Речі Посполитої, золоті червонці і п’ятірки Російської імперії (між іншим, 25 карбованців золотом – на сьогоднішній день одна з найдорожчих монет світу – приймається всіма банками планети в будь-якому стані і коштує 80 тисяч доларів), радянські срібні карбованці 1921-1927 рр. (наприклад, 15 копійок сріблом 1931 року коштують 10 тисяч доларів). Монети дуже цікаві – одні з найкращих в світі.

Пошук скарбів, у першу чергу - цікаве хобі, а розбагатіти можуть лише одиниці. Спершу треба визначити де шукати.  Найнезвичайніші знахідки – в незвичайних місцях. Занедбані будинки в містах та селах, старі дороги і ліси приховують у собі втрачені, загублені чи заховані монети, прикраси. «Професіонали» підходять до справи серйозно – всю зиму проводять в інтернеті, вивчаючи старі карти, обчислюючи розташування старих хуторів, місця, де проходили старі дороги. Занедбаний, забутий – синоніми нерозграбованого місця. Це дає можливість скласти чіткий план пошуків.

 «Не думай, що нами рухає прагнення до  наживи», – розповідав керівник бригади пошуковців – Василь із Радомишльського району. «Це хобі, на зразок риболовлі. Ти можеш просидіти з вудкою цілий день і нічого не зловити. Те ж саме і з металошукачем: пройти кілометри і знайти тільки залізяки, кожна монетка викликає радість і додає пошукам азарту. А якщо щось знайдеш, кусок історії в тебе в руці, залишається тільки очистити від бруду. До того ж поки махаєш лопатою,  сім потів виходить, не треба й спортом займатися. Зазвичай нелегко, та це спавжня чоловіча справа. Витрати сягають іноді тисячі гривень, а заробити можна, в кращому випадку, кілька сотень. Взагалі, якщо нічого цікавого не знайдеш, все одно навкруги така краса «Полісся». Дійсно, безліч людей довго прожили, багато бачили, є що пригадати та розповісти нікому.

Цікаві історії розповідав пошуковець Сергій з Радомишля, взагалі шукачі скарбів не охоче розкривають свої секрети. Життя якого складалось з безлічі пригод, ось одна з них: «У 1989 році – розказував він – довелося випивати в ресторані з лейтенантом на ім’я Вадим із Радомишльської інженерної військової частини. Що пили не пам'ятаю, але що багато – факт. І розповідав Вадим, що у нього є вкрадений із військової частини металошукач і добре б його загнати і догнатись. Так я став володарем першого приладу. Від  мами я знав, що по вулиці Малій Житомирській жив до війни багатий єврей Берман. Німці розстріляли його разом з родиною в урочищі Кузьмичі. Він був зубним техніком і виготовляв золоті коронки. І за сімейною легендою в квартирі під підвіконням заховано кілька кілограмів золота. Але в будинку жили незнайомі люди. З товаришем Вітею, що працював на капроновому заводі, з нинішнім господарем будинку Бергмана вирішили ми так: пропонуємо тому частку; якщо не погодиться – дзвонимо «02» і маємо законні 25%. Прихопили з собою дві пляшки горілки і прийшли в гості. Господаря звали Міхеїчем, який погодився відразу. Спочатку випили пляшку і у Міхеїча заблищали очі. Розчохлили металошукач. Підвіконня дає потужний сигнал – тримає інтригу Сергій . Беремо пилку і підпилюємо стіну, щоб акуратно вийняти підвіконня. Але у господаря будинку, Міхеєча, терпіння не вистачило. Він приніс кувалду. Два удари – підвіконня немає. Розбивається ряд цеглин, і ми бачимо залізний швелер. «Мабуть, це  не те підвіконня», – оптимістично заявляє Міхеїч і переходить до другого вікна, яке спіткає така ж доля. Потім до третього. Але так нічого і не знайшли. Найскладніше було піти непомітно, в руках старого кувалда, яка могла  походити і по наших головах. Швидко вийшли на подвір'я, товариш схвильовано  промовив: «Не ми роздовбали хату, та й дві пляшки горілки виставили, так що в розрахунку». Потім додав: «Та й живими залишились – пощастило».

Той же пошуковець Сергій хвалився, що зі своїми хлопцями біля села Ворсівка відкопали радянську гармату часів війни, навіть затвор працював. Її вони здали на металобрухт. Коли я йому сказав, що можна було б отримати великі гроші за цілу гармату, продавши її хоч би любителям військової реконструкції, він не повірив. Та на кожний товар в світі є свій покупець.

У 1966 році в місті почали будувати автостанцію. Робітники копали траншеї під фундамент. Натрапили на іржавий кулемет і  людський кістяк з решткам німецької військової амуніції. В черепі кістяка блищала золота щелепа. Робітники розгубились, витягнули череп, поклали на землю і одразу почали сперечатися, що робити з тим кістяком. Сварка в основному йшла про золоті зуби і як їх поділити. Вони так голосно сперечалися і розмахували руками, що привернули увагу перехожих, зібралася юрба. Поруч проходила молода жінка. Миттєво оцінивши ситуацію, схопила череп і побігла через міст до Рудні. Робітники кинулись за нею, та не наздогнали - жінка бігла з шаленою швидкістю, мабуть була спортсменкою. У кінці 1943 року на цьому місці знаходилось німецьке кулеметне гніздо: фашисти вели прицільний вогонь по радянським військам, що, визволяючи Радомишль, форсували річку Тетерів. Мабуть, те кулеметне гніздо було накрито снарядом.

Очевидці згадували, що в кінці 1943-го року в Радомислі та районі надзвичайно запеклі бої з фашистами вели з'єднання 1-го Українського фронту, очолюваного прославленим генералом армії М. Ф. Ватутіним – «Генералом-Натиском», як його називали у військах. Генерал Ватутін був одним із творців перемоги під Воронежем, Сталінградом і на Курській дузі. Але мало хто з істориків бере до уваги, що у смузі оборони Потіївка – Заньки – Радомисль – Гута-Забілоцька – Раковичі –Забілоччя – Поташня - Кочерів відбувалася, хоч і в менших масштабах ніж під Курськом, битва за тяжкістю і напруженістю боїв подібна до Курської. Після звільнення радянськими військами Житомира гітлерівське командування зібрало для контрудару потужний танковий кулак. Це були відбірні німецькі танкові дивізії СС «Адольф Гітлер» і «Дас Райх», а також чотири піхотні дивізії, десять артилерійських полків і кілька дивізіонів штурмових гармат – частини для контрнаступу знімалися з усіх фронтів та резервів. Цими силами намічалося розбити 60-ту армію під командуванням генерала І.Д.Черняховського, оволодіти Радомишлем, Малином і розвивати наступ уздовж залізничних шляхів на Київ. Натиск механізованої армади був страшний – Житомир захопили знову, німецькі танки вдалося зупинити лише за Ставищами. Після цього почалася нова, не менш потужна атака радянських військ. Річку Тетерів форсували у Радомишлі  під шквальним вогнем з обох боків. Вулиця 9-го Січня (нині Велика Лутовецька) була повністю вкрита тілами гітлерівців та наших  солдатів.

 Десятки спалених остовів наших і німецьких танків стояли на Лутівці, на хуторі Кельвич (нині вулиці Філіповича, Хаустовича),  біля мосту через р. Мика, на Папірні, на Микгороді, по навколишніх селах. Багато з них простояли аж до початку 60-х років, чому автор сам був свідком. За звільнення Радомишльського району загинуло більше 10 тияч радянських солдатів. Серед них були українці, росіяни, казахи, узбеки, представники різноманітних національностей Кавказу – грузини, абхази, інгуші та ін., і навіть один нанаєць з півночі СРСР – доброволець; представників північних малих народів до війська не мобілізували. На території Радомишльського району  і місті Радомишлі для увічнення пам’яті загиблих воїнів споруджено 108 пам’ятників, знаходиться 79 братських могил. Останнім часом їх кількість збільшилась. Так, на хуторі Соболів за ініціативою спеціаліста по охороні культурної спадщини районного відділу культури В.О.Науменка, зусиллями підприємців В.О.Півня, О.Д.Сазонова встановлено пам’ятник 34-м воїнам 94-го стрілецького корпусу, які тут загинули і поховані.  

Малюнок художника  Георгія Малакова.

Такі тяжкі бої звісно залишили у землі безліч різних матеріальних свідчень – зброї, боєприпасів, спорядження, предметів воєнного побуту та армійської атрибутики. В 1990-2000-ні роки, та і сьогодні, за цими артефактами полювали десятки, якщо не сотні пошуковців-аматорів. В лісах навколо Радомишля, особливо в урочищі Шумова, де йшли надзвичайно запеклі бої перекопано чи не кожен квадратний метр. Шукачів-любителів, котрі разом із пошуками монеток та різної старовини, встановлюють, часом, місця боїв війни, піднімають на світ Божий  її матеріальні свідчення, називають чомусь «чорними археологами», хоча далеко не всі вони переступають закон. Багато хто з них, займаючись своїм промислом чи хобі, хоч і наполягають, щоб їх імена не розголошувалися, роблять добру і святу справу, своїми знахідками, що іноді багато можуть розповісти, освіжаючи пам’ять про ті трагічні кровопролитні роки та інші сторінки нашої історії. Серед них, як і взагалі у житті, є люди різні – хтось полює за швидким багатством, а хтось відкриває нове, досліджує і реконструює минуле, збирає знання про життя наших предків, про наше коріння.

Братська могила 108-и радянських воїнів на хуторі Мічуріна.

В 2000-х рр. пам’ятник відреставровано  на кошти підприємця

Олега Васильовича Сокотунова. Фото автора.

Кілька років тому  біля с. Гута-Забілоцька і хутора Мічуріна місцеві пошуковці знайшли останки радянського солдата. При ньому була медаль «За бойові заслуги» № 64034. Про знахідку повідомили у громадську організацію «Закінчимо війну» в м. Києві. За номером медалі, спеціалісти, які виїхали на місце знахідки, змогли з’ясувати, що нагороду було вручено Івану Нікішкіну 30 жовтня 1943 року. За що молодий солдат одержав медаль в архівних документах, сказано досить стисло: «Червоноармієць батареї 77-мм гармат 1180-го стрілецького полку Нікішкін Іван Іванович 18 серпня 1943 року на лівому березі річки Вовча спільно з навідником викотив на відкриту позицію свою гармату і прямою наводкою знищив дві гармати противника та один станковий кулемет, незважаючи на обстріл ворога». Цей небагатослівний запис воєнного часу – єдина характеристика, що залишилась нам на згадку про хороброго воїна, який бився за нашу Радомишльську землю до самої смерті. За два місяці Івана Нікішкіна вже не було в живих. Він так і не встиг одружитися, стати батьком і дідусем, здійснити свої мрії, а заснув вічним сном в Україні, де бився до останнього. Його нікому навіть було поховати. Війна – страшна і жорстока річ. Вже пройшло більше сімдесяти років, як було здобуто Перемогу у тій страшній війні. Про це, мабуть, мріяв і цей вісімнадцятирічний хлопець з невеликого села на Тульщині, який пішов на фронт і не повернувся, не дожив до Перемоги, хоч і вклав у неї всі свої сили, віддав своє життя. У минулому році напередодні Дня визволення України від фашистських загарбників у храмі «Всіх святих воїнів» під час траурної церемонії пошуковці Всеукраїнської громадської організації «Закінчимо війну» передали останки солдата Червоної Армії Івана Нікішкіна, що загинув у битві під селом Гута-Забілоцька Радомишльського району Житомирської області його землякам. Іван Нікішкін, який віддав своє життя за Україну, повернувся на рідну Тульську землю.

Ідентифікувати солдата допомогла ця медаль.

Як відомо, шматки метеоритів виставляють на аукціонах, заробляючи чималі гроші. Радомишльським шукачам нерідко трапляються камінчики, на які реагує металошукач. Вони- невеликих розмірів, часто незвичайної форми. Їх важко дослідити. По-перше, потрібна експертиза,котра коштує не менше, ніж експертиза ДНК людини. По-друге, потрібні свідки падіння космічного об’єкта. Неподалік села Меделівка Радомишльського району є невеличке озерце, по-народному називають його «Топільце». В ньому у різні часи топилися діти. Старожили стверджують, що колись в озерце впав метеорит і наче якась невідома сила тягне дітей на дно.

В більшості європейських країн діє норма: знайшов скарб на своїй землі – він твій, на чужій території – половина. Та за законами України ви можете розраховувати лише на 20% від експертної оцінки знайденого. Привласнення скарбу, який має особливу історичну, наукову чи художню цінність карається штрафом від 1700 до 2550 грн., або ув’язненням. «Та ніде не говориться про те, що шукати скарби заборонено», – стверджує відомий радомишльський юрист В.А.Єлісєєв. Тільки при цьому потрібно знати, що є місця, де займатися пошуком категорично заборонено – території заповідних пам’ятників культурної, історичної спадщини. В інтернеті можна знайти реєстри таких місць. Природні парки і заповідники – теж табу. На території Радомишльщини немає таких заповідних місцевостей Ось чому ходити по полю, по людських городах, в лісах з металодетектором, викопувати монетки вам ніхто не заборонить.

Олександр Пирогов

м. Радомишль

Фото  із  архіву  автора

Шановні  радомишляни! Звертаюсь  до  тих, хто не  байдужий до  історії  рідного  краю.  Якщо  у  вас  виникли  якісь  питання щодо моїх досліджень, телефонуйте за  номером – 0976844921. Велике прохання,  якщо  у вас є  фото,  документи, свідчення  рідних  про  події  на Радомишльщині,  чи  можливо    живете,  чи  проживали  в старому  будинку і знаєте  про  його  колишнього  господаря, повідомте на електронну пошту : pirogovradomyshl@gmail.com.

З повагою Олександр Пирогов