ХРАМ

Психологічний трилер із філософським контекстом.

Біле світло навколо заповнювало простір. Спочатку просто било в очі, мов сонце через фіранку. Але потім воно стало снігом, що заскрипів під ногами. Я зробив крок, потім ще один, здавалося, що не рухаюся, а провалююся крізь білу порожнечу. Спроба доторкнутися до чогось не увінчалася успіхом: руки лише ковзали в безформній імлі, не натрапляючи ні на що. Біле світло почало пульсувати, і у його ритмі відчувалося, як щось наближається, незрозуміле, але загрозливе. І тоді, пробиваючись крізь цю безмовність, пролунав гучний, наполегливий стукіт. У двері постукали.

— Пане Турянський! — пролунав голос за дверима.

— Пане Турянський! — стукіт знову повторився.

— Так! — відповів я, — що трапилось?

— Blue Sky Airlines повідомляє, що рейс BS213 затримується ще на вісім годин у зв’язку з негодою. Авіакомпанія просить вибачення за незручності й запрошує до сніданку. Наше кафе знаходиться поверхом нижче, праворуч від холу готелю.

— Дякую, пане! — відповів я портьє за дверима.

В залі кафе було чимало відвідувачів. Я підійшов до вільного столика з табличкою «Заброньовано. Рейс BS213». Невдовзі офіціант запропонував мені шинку з овочами, круасан і чай чи каву на вибір.

Втамувавши голод, я озирнувся. Мою увагу привернула ялинка, що прикрашала зал. Скоріше не вона сама, в ній не було нічого особливого як на день 31 грудня, а її верхівка. Такої я ще не зустрічав. Це був не шпиль, не ангел з крилами, і не Вифлеємська зірка, а якась дивна сніжинка. Шість її променів мали кинджалоподібний вигляд, а з боків кожного стирчали менші, такі ж гострі леза. У центрі сніжинки знаходився червоний багатогранний кристал. Уся ця конструкція мала зовсім не святковий, а якийсь таємничий, зловіщий вигляд.

Моє зацікавлення предметом помітив незнайомець із сивими скронями й чашечкою кави в руках.

— Дозволите, пане, присісти до столу? — звернувся він до мене.

— Так, прошу! — вказав я поглядом на вільний стільчик навпроти.

— Застряти в дорозі в такий особливий день — неприємна обставина, — промовив незнайомець, зробивши ковток з чашечки.

— В такий особливий день... — протягнув я задумливо і продовжив: — Хіба в ньому є щось особливе? Звичайний календарний день. Та й мене ніхто не чекає, а погоду взагалі передбачити неможливо.

Чоловік із сивими скронями замислився, провів пальцем коло по краю чашки й запитав:

— Ви вважаєте, що світ існує просто так — без волі Того, хто спостерігає?

— Те, що ми бачимо довкола, цілком може мати пояснення без залучення зовнішньої волі, — відповів я, а тоді додав:

— Але людський розум влаштований так, що не може спокійно існувати серед білих плям незнання. І тоді він заповнює ці порожнечі — фантазіями, віруваннями, уявними силами. Так світ людини набуває цілісності й визначеності. Адже в природному доборі виживали ті, хто бачив у шелесті куща хижака й тікав, незалежно від того, ховався він там чи ні. Ті ж, хто сумнівався, рано чи пізно ставали чиєюсь здобиччю.

— То ви вірите не в розумну силу, а в еволюцію страху? — усміхнувся мій співбесідник.

— Швидше — в еволюцію уяви, яка породила віру як механізм виживання, — уточнив я.

Незнайомець кинув погляд на ялинку і промовив:

— Помітив, що вас зацікавила незвична конструкція сніжинки. Якщо бажаєте, можу показати, з чого зроблена ця репліка. Тут недалеко від готелю.

— Так, — погодився я, — було б цікаво дізнатися. Тільки зайду в номер по пальто.

— Тоді за десять хвилин чекатиму вас у холі, — відповів мій співбесідник.

Невдовзі ми вже йшли вулицею міста. Невеликий снігопад анітрохи не заважав прогулянці, та й це був гарний спосіб скоротити час очікування відновлення авіарейсу. За рогом будинку відкрилася простора площа, де одразу постав храм, що здіймався неба п’ятьома куполами. Головний, найвищий купол вінчала срібна сніжинка — та сама дивна, з кинджалоподібними променями, що я вже бачив у готельному кафе.

Площа була заповнена припаркованими автівками, а біля самого храму тіснилося чимало людей. Ця несподівана картина просто ошелешила мене, і я не втримався, щоб не запитати свого супутника із сивими скронями:

— Ця сніжинка... Вона і тут? Що це за місце? Це якась… своєрідна новорічна традиція? — спитав я, вражено дивлячись на величний храм.

— Тепер розумієте, що сьогодні зовсім не звичайний календарний день, як ви гадали. Сьогодні день Великої Ходи, а перед вами храм Вічного Льоду, — з піднесенням пояснював мій супутник. — У прадавній порожнечі, що була лише безмежним вогнем і безформним хаосом, не було ані краси, ані порядку. І тоді, з Небуття, пробудився Він, той, що був первісним Холодом, який зародився в глибинах Нічого і надав рівноваги, форми й гармонії світу.

Від промови цього чоловіка, я був геть спантеличений, і якби не символ сніжинки на куполі храму, то вважав би його міським божевільним.

«Ну що ж, — подумав я, — якщо достатньо повторити обряд — віра проросте. І якщо збудувати навколо цього культ — навіть Дід Мороз стане богом. Це ж якесь дідоморозіанство».

Моя уява була занадто слабкою; я й гадки не мав, що чекало нас за стінами храму. Щойно перетнувши поріг, моє єство огорнув холод — він видавався сильнішим, ніж ззовні. Ми просунулися у глиб, усередину людського натовпу.

Світ, у який я увійшов, заполонив мої відчуття сумішшю чорних, червоних і срібних відтінків, голосом проповідника, що впевнено, категорично і без натяку на заперечення доносив до моїх вух істину, передану із глибини віків — від самого бога Морока. Хто ж міг сумніватися у свідченнях праотців, записаних у Великій Книзі Холоду?

Посеред усіх цих нових, незрозумілих образів мій розум вловив знайомі обриси, і погляд сфокусувався на них.

Прямо переді мною, на вівтарі, возвеличувалася кількаметрова сніжинка. Вона відбивала своєю срібно-блискучою поверхнею розмазані, рухливі силуети людей, що стояли перед нею. Від цього поверхня грала тінями, що виразніше демонструвало рельєф і гостроту її кинджалоподібних променів. У центрі сніжинки, там, де мав бути кристал, знаходилося червоне всевидяще око з вузькою щілиноподібною зіницею хижака. Воно дивилось просто на мене.

Стіна за вівтарем, на всю висоту аж до вікон підбанника, була вкрита фрескою із зображенням самого бога Морока. Його постать огортав темно-червоний габіт, що вільно спадав, а з-під облямованого хутром капюшона визирали пронизливі очі, худощаві вилиці та ніс гачком. Брудно-біла борода сягала майже пояса, а роги, що дугою завертали назад і в сторони, надавали йому справді страхітливого виду. Сіра кістлява рука з довгими закрученими чорними нігтями стискала сріблястий посох.

Проповідник він же жрець, був також одягнутий у темно-червоний габіт із капюшоном, тільки без рогів. Він читав фрагменти зі старої товстої книги й роз'яснював їхній зміст пастві.

Я озирнувся навколо: уздовж бічних сірих стін, вкритих інеєм, простір заповнювали людські статуї з льоду. Вони були настільки досконало створені, що здавалися справжніми, ніби замороженими людьми. В їхніх позах та обличчях читався відчай і страх. Деякі статуї були доповнені воронами, що з розкритими крилами люто впивалися кігтями в груди, а дзьобами шматували плоть і видзьобували очі.

Жрець перестав читати книгу і, взявши до рук посох, завмер. Завмерли й люди, затамувавши подих в очікуванні чуда.

«Що буде цього разу?» — гадали вони.

Тишу розітнув різкий, владний стук посохом об підлогу. В ту ж мить ворони на статуях стрепенулися, загрозливо заляскали крилами й, полишивши свої криваві жертви, злетіли під купол храму. Віруючі в той же час попадали на коліна і почали підносити несамовиту молитву Мороку. Я лише один височів над коліноприхиленими. Усе сталося так швидко й неочікувано, що навіть не встиг усвідомити. Проте, навіть якби й хотілося наслідувати віруючих, аби злитися з ними й не привертати зайвої уваги, то не зміг би. Ноги ніби вросли в підлогу, заніміли настільки, що я не міг їх зігнути в колінах чи просто піти. Поглядом відчайдушно шукав знайомого незнайомця із сивими скронями, та його ніде не було.

— Брати й сестри! — виголосив жрець, звертаючись до зібрання й рушаючи в мій бік; люди підводилися з колін і розступалися. — Найстрашніші гріхи, — продовжив він, — це невір’я в Морока, сумнів у його всемогутності, і тепло душі, що плавить кригу Істини та руйнує вічний порядок.

Жрець зупинився за декілька кроків від мене і завмер.

Його очі окреслені глибокими тінями, були холодними, льодяними, з нерухомими зіницями. Вони прошивали мене наскрізь, і здавалося, що крізь них дивиться дух самого Морока, вивчаючи мою душу.

Морок підняв посох і з силою вдарив об камінну підлогу. Миттю мої руки оніміли, а вже наступної секунди вони відділилися від тіла, розсипаючись на безліч льодяних осколків, що з дзвінким скреготом розлетілися по долівці. Жах почав накочувати на мене мов цунамі, поки не затопив всю свідомість.

Через мить я усвідомив, що сиджу на стільці в готельному номері: тіло безвільно схилилося над столом, голова лежала на схрещених руках. Я відхилився на спинку стільця. Руки, мов мокрі мотузки, повисли вздовж тіла. Поколювання в них, ніби мурахи під шкірою, невдовзі стихло.

Удар і дзвін льодяних осколків, що розсипалися десь зовні, змусили мене підійти до вікна. На тротуарі біля будинку навпроти — битий лід; червона стрічка огороджувала місце падіння. На даху бракувало кількох великих буруль.

Вулиця була заповнена людською метушнею: хтось ніс пакети з подарунками, а хтось поспішав з ялинкою. Ковзаючи поглядом уздовж будинків, вдалині, над дахами, помітив купол храму. На такій відстані, крізь сніжний серпанок, я не міг розгледіти символу, що вінчав його. Від усвідомлення цього я оторопів.

У двері постукали...

Павло Тужик, червень 2025